Мати Ґільяно вже спокійніше відповіла:
Я знаю, що він багато разів убивав, але ніколи не чинив несправедливості. І завжди давав людям можливість очистити свою душу й востаннє помолитися Господу.
Раптом вона взяла Майкла за руку, вивела на кухню, тоді на балкон.
Ніхто з них насправді не знає мого сина,сказала жінка Майклові.Вони не знають, який він добрий і мякий. Може, серед інших чоловіків він поводиться інакше, та зі мною він завжди був справжній. Він слухався мене, ніколи й слова різкого не сказав. Люблячий, слухняний син. У перші дні вигнання він дивився вниз із гір, але нічого не бачив. А я дивилася вгору й теж не бачила нічого. Але ми відчували присутність одне одного, любов одне одного. Я відчуваю його й сьогодні. Я уявляю його самого в горах, коли тисячі солдатів полюють на нього, і це крає мені серце. Може так бути, що лише ти здатен його врятувати. Пообіцяй, що дочекаєшся.
Вона міцно стискала його долоні у своїх, по її щоках бігли сльози.
Майкл визирнув у темряву ночі. Містечко Монтелепре вгніздилось у череві високих гір; самотньо світилася центральна площа. Небо було залатане зірками. Унизу на вулицях час від часу лунали брязкіт зброї та хрипкі голоси патрулів карабінерів. Здавалося, що місто повне привидів. Вони блукали в мякому повітрі літньої ночі, повному запаху лимонових дерев, дзижчання незліченних комах, раптових вигуків патрульних поліції.
Я чекатиму, скільки зможу,мяко сказав їй Майкл.Та я потрібен батькові вдома. Ви маєте переконати сина прийти до мене.
Мати кивнула й відвела його назад до інших. Пішотта міряв кроками кімнату, вигляд мав знервований.
Ми вирішили, що всі мусимо зачекати тут до ранку, поки комендантська година не скінчиться. Надто вже багато там, у темряві, солдатів, готових натиснути на гачок, щось може статися. Ти не проти?спитав він Майкла.
Ні,відповів Корлеоне.Якщо це не надто обтяжить наших господарів.
Цю думку відкинуливони багато разів залишалися на ніч, коли Турі Ґільяно прослизав до міста, щоб навідатися до батьків. До того ж вони мали багато про що поговорити, владнати чимало подробиць. Тож влаштувалися зручніше на довгу ніч. Гектор Адоніс скинув піджака з краваткою, та все одно виглядав елегантно. Мати Ґільяно зварила свіжої кави.
Майкл попросив їх розповісти йому якомога більше про Турі Ґільяно. Він відчував, що має його зрозуміти. Батьки розповіли, яким чудовим сином Турі завжди був. Стефан Андоліні говорив про день, коли Турі Ґільяно врятував йому життя. Пішотта розповідав смішні історії про відвагу Турі, його веселий характер та брак жорстокості. Хоча з ворогами та зрадниками він міг бути безжальним, але ніколи не ображав їхньої чоловічої гідності тортурами та приниженням. А тоді зайшлося про історію трагедії в Портелла-делла-Джінестрі.
Він ридав того дня,мовив Пішотта.Перед усією своєю бандою.
Він не міг убити тих людей у Джінестрі,сказала Марія Ломбардо.
Гектор Адоніс заспокоїв її:
Ми всі це знаємо. Він змалку був такий мякий.Професор розвернувся до Майкла й сказав:Турі любив книжкия думав, він стане поетом або вченим. Він був норовистий, але жорстоким ніколи не був, то була невинна лють. Він ненавидів несправедливість, ненавидів брутальність, з якою карабінери поводяться з бідними, та їхню улесливість щодо багатіїв. Навіть у дитинстві він обурювався, почувши про фермера, що не міг лишити собі зерно, яке він виростив, пити вино, яке приготував, їсти свиней, яких зарізав. І все одно був ніжним хлопчиком.
Пішотта зареготав.
Тепер він не такий уже й ніжний. А тобі, Гекторе, годі вдавати маленького вчителя. У сідлі ти такий же чоловік, як і кожен із нас.
Гектор Адоніс суворо глянув на нього.
Аспану,мовив він.Твої дотепи нині не на часі. Пішотта із запалом відповів:
Коротуне, ти що, думаєш мене налякати?
Майкл відзначив, що Пішотту називають Аспану і що між цими двома чоловіками вкорінилася неприязнь. Це було помітно з постійних зауважень Пішотти щодо зросту іншого, і з суворості, з якою до нього говорив Адоніс. Насправді в повітрі між ними всіма вирувала недовіра; здавалося, що інші тримаються на відстані від Стефана Андоліні, а мати Ґільяно немовби нікому повністю не довіряла. І все одно, поки ніч ішла своїм ходом, ставало зрозуміло, що всі вони люблять Турі.
Майкл обережно мовив:
Турі Ґільяно написав «Заповіт». Де він зараз?
Запанувала довга мовчанка, усі пильно дивилися на Корлеоне. Їхня недовіра раптово впала й на нього.
Нарешті заговорив Гектор Адоніс:
Він почав його писати за моєю порадою, і я йому допомагав. Кожну сторінку підписав Турі. Усі таємні змови з доном Кроче, з урядом Рима й остаточна правда про Портелла-делла-Джінестру. Якщо його оприлюднити, уряд точно не втримається. Це останній козир Ґільяно, який він розіграє, якщо дійде до найгіршого.
Тоді сподіваюся, що він у вас надійно схований,сказав Майкл.
Так, дон Кроче хотів би накласти на нього руки,зазначив Пішотта.
Ми все влаштуємо,мовила мати Ґільяно,у належний час «Заповіт» доправлять до тебе. Можливо, ти зможеш відіслати його до Америки разом із дівчиною.
Майкл здивовано подивився на них.
З якою дівчиною?
Усі відводили очі чи то зі страху, чи то із сорому. Знали, що це неприємна несподіванка, і боялися його реакції.
Відповіла жінка:
Нареченою мого сина. Вона вагітна.І, звертаючись до інших:Вона нікуди не подінеться. Візьме він її чи ні? Нехай зараз скаже.
Хоча Марія Ломбардо намагалася зберігати спокій, було помітно, що реакція Майкла її непокоїть.
Вона приїде до тебе в Трапані. Турі хоче, щоб ти відправив її до Америки перед ним. Коли вона надішле йому звістку про те, що з нею все гаразд, Турі приїде до тебе.
Майкл обережно мовив:
Щодо цього я вказівок не маю. Мушу поговорити зі своїми людьми в Трапані стосовно часу. Я знаю, що ви з чоловіком маєте рушити за нами слідом, щойно ваш син дістанеться Америки. Чи може дівчина зачекати й поїхати з вами?
Пішотта різко відповів:
Ця дівчинавипробування для тебе. Вона відправить сюди кодове слово, тоді Ґільяно знатиме, що має справу не лише з чесним, але й розумним чоловіком. Тільки тоді він повірить, що ти зможеш вивезти його із Сицилії.
Батько Ґільяно розлючено сказав:
Аспану, я вже казав і тобі, і синові. Дон Корлеоне дав слово, що допоможе нам.
Так Турі наказав,спокійно відповів Пішотта.
Майкл метикував і зрештою мовив:
Гадаю, це дуже розумно. Зможемо перевірити шлях втечі, подивитися, чи він досі надійний.
Він не мав жодного наміру використовувати для Ґільяно той самий маршрут.
Я можу відправити вас із чоловіком разом з дівчиною,сказав він матері Ґільяно й подивився на них питально. Та обоє тільки похитали головою.
Гектор Адоніс мяко сказав їм:
Це непогана ідея.
Мати Ґільяно відповіла:
Ми не покинемо Сицилію, поки наш син тут.
Батько склав руки на грудях і кивнув, погоджуючись. Майкл зрозумів, про що вони думали. Якщо Турі Ґільяно помре на Сицилії, вони не мали жодного бажання бути в Америці. Вони мають лишитися тут, оплакати його, поховати, носити квіти на його могилу. Остання трагедія належала їм. Дівчина може поїхати, вона звязана з ним лише коханням, не кровю.
Десь серед ночі Марія Ломбардо Ґільяно показала Майклові зошит, заповнений статтями з газет, плакатами з різними сумами, призначеними за голову Ґільяно урядом у Римі. Показала йому світлини, надруковані в Америці журналом «Лайф» у 1948 році. Там писали, що Ґільянонайбільший розбійник сучасності, італійський Робін Гуд, що грабує багатіїв і допомагає бідним. Надрукували там і один з відомих листів Ґільяно до газет.
Він писав: «Пять років я боровся за звільнення Сицилії. Я віддавав бідним те, що забирав у багатих. Нехай народ Сицилії скаже, розбійник я чи борець за свободу. Якщо вони висловляться проти мене, я віддамся у ваші руки для суду. Але поки вони виступатимуть за мене, я й далі вестиму цю війну».
Майкл подумав, що це аж ніяк не схоже на втікача-бандита; перед ним сяяло горде обличчя Марії Ломбардо. Він відчув спорідненість із нею: вона була схожа на його власну матір. Обличчя жінки було прошите минулим жалем, але очі горіли природним прагненням до подальшої боротьби з власною долею.
Нарешті прийшов світанок, Майкл підвівся й почав прощатися. Він здивувався, коли мати Ґільяно тепло обійняла його.
Ти мені схожий на сина,сказала вона.Я тобі вірю.
Жінка підійшла до полиці над каміном, зняла з неї деревяну статуетку Діви Марії. Вона була чорна, риси обличчя негроїдні.
Візьми це в подарунок. Це єдина вартісна річ, яку я можу тобі дати.
Майкл спробував відмовитися, але вона наполягала. Гектор Адоніс завважив:
На Сицилії лишилося тільки кілька таких статуеток. Своєрідна, але ж ми так близько до Африки.
Мати Ґільяно сказала:
Байдуже, як вона виглядає, ти можеш їй молитися.
Так,сказав Пішотта.Вона дасть не менше користі, ніж інші.
У його голосі вчувалося презирство.
Майкл дивився, як Пішотта прощається з матірю Ґільяно. Між ними існувала справжня приязнь. Пішотта розцілував її в обидві щоки, заспокійливо поплескав по спині. А вона на мить схилила голову на його плече й мовила, заплакавши:
Аспану Аспану, я люблю тебе як сина. Не дай їм убити Турі.
Весь холод Пішотти зник, він наче згорбився, темне кістляве обличчя помякшало.
Ви всі постарішаєте в Америці,сказав він і повернувся до Майкла.Я привезу тобі Турі протягом тижня.
Він швидко вийшов, не мовивши більше ані слова. У нього теж була особлива перепустка з червоними краями, що дозволяла йому знову зникнути в горах. Гектор Адоніс лишився з Ґільяно, хоча мав у місті свій будинок.
Майкл зі Стефаном Андоліні сіли у «фіат», поїхали до центральної площі, а звідтина дорогу, що вела в напрямку Кастельветрано, до прибережного міста Трапані. Андоліні кермував обережно й повільно, дорога була всіяна військовими пропускними пунктами, тож дісталися вони до Трапані тільки після полудня.
Частина ІІТурі Ґільяно1943
Розділ 2
У вересні 1943 року Гектор Адоніс був професором історії та літератури в Палермському університеті. Через дуже невисокий зріст колеги ставилися до нього з меншою повагою, ніж він на те заслуговував. Це зумовлювалося сицилійською культурою, у якій прізвиська традиційно й жорстоко базувалися на фізичних недоліках. Справжню ціну професорові знав тільки ректор університету.
Того вересня 1943 року життя Гектора Адоніса мало змінитися. Для південної Італії війна скінчилася. Американська армія вже підкорила Сицилію й рушила на материк. Фашизм помер, Італія відродилася; уперше за чотирнадцять століть в острова Сицилії не було справжнього хазяїна. Однак, знаючись на іронічності історії, Гектор Адоніс не мав особливих сподівань. Мафія вже почала заступати місце закону на острові. Її руйнівна влада була б не менш смертельна за будь-яку корпоративну державу.
З вікна кабінету професора було видно територію університету, ті кілька будівель, які можна було назвати кампусом. Потреби в гуртожитках не було, адже не було й звичного для Англії чи Америки університетського життя. Більшість студентів навчалися вдома й мали консультації з професорами в установлені проміжки часу. Професори читали лекції, які студенти вільно могли пропускати, їм треба було лише складати іспити. Гектор Адоніс вважав цю систему ганебною й безглуздою, частково тому, що вона стосувалася сицилійців, які, на його думку, потребували ще суворішої педагогічної дисципліни, ніж студенти інших країн.
Визираючи з вікна, схожого на вікно собору, він бачив сезонний приплив ватажків мафії з усіх провінцій Сицилії: вони приїздили тиснути на університетських професорів. За врядування фашистів ці ватажки були сумирніші, обачніші, але тепер, за милосердної, відновленої Америкою демократії, повстали, наче хробаки з розритої дощем землі, і повернулися до старих звичаїв, облишили свою скромність.
Ватажки мафії, «друзі друзів», голови дрібних місцевих кланів у багатьох сицилійських селищах, вбралися у святковий стрій і зїхалися заступитися за студентів: родичів чи синів заможних землевласників, своїх синів та друзів, які не мали успіху в університетському навчанні й не отримали б дипломи без стороннього втручання. А дипломи ці були вкрай важливі. Як іще родині позбутися синів, що не мають амбіцій, таланту, розуму? Таких синів доводиться утримувати до кінця життя. Але, маючи диплом, цей шматок пергаменту з університету, ті ж шельми можуть перетворитися на вчителів, лікарів, членів парламенту або, в найгіршому разі, на дрібних державних чиновників.
Гектор Адоніс здригнувся, проте його втішала історія. Його любі британці в розквіті своєї імперії так само доручали свої армії некомпетентним синам багатіїв, чиї батьки купили їм офіцерські посади в армії чи навіть командування великими кораблями. І все одно імперія процвітала. Так, ці командири вели своїх людей на необовязкову бійню, однак слід сказати, що вони й помирали разом із вояками, бо відвага була неодмінною рисою класу. Такі смерті принаймні розвязували проблему обтяження держави некомпетентними й безвідповідальними людьми. Італійцям бракувало такої шляхетності чи холодної розсудливості. Вони любили своїх дітей, рятували їх від особистих катастроф і лишали державу дбати саму про себе.
Професор Адоніс бачив із вікна принаймні трьох місцевих ватажків, що блукали університетом у пошуках жертви. На них були сукняні кашкети й шкіряні чоботи, важкі оксамитові піджаки вони тримали в руках, бо погода досі стояла тепла. У подарунок викладачам вони несли кошики з фруктами, пляшки домашнього вина в бамбукових плетінках. Не хабарі, а ввічливий антидот до того жаху, який здіймався в грудях професорів від їхнього вигляду, бо більшість викладачів теж були сицилійці й розуміли, що це прохання, на які не можна відповісти відмовою.
Один із мафіозі, вбраний так провінційно, що цілком міг би зійти зі сцени опери «Сільська честь», саме заходив до корпусу й піднімався сходами. Гектор Адоніс із сардонічним задоволенням підготувався розіграти вже знайому комедію.
Адоніс знав цього чоловіка: він мав прізвище Бучілла, володів фермою й вівцями в містечку Партініко неподалік від Монтелепре. Вони потиснули один одному руки, Бучілла передав професорові свого кошика.
У нас стільки фруктів, падають на землю, гниють, то я й подумав, чи не віднести трохи професорові,сказав Бучілла.
Це був невисокий кремезний чоловік із загартованим важкою роботою тілом. Адоніс знав, що він має репутацію людини чесної й скромної, хоча цілком міг би перетворити свою владу на багатство. Цим він був схожий на старих ватажків мафії, що билися не за гроші, а за повагу та честь.
Професор з усмішкою прийняв від нього фрукти. Який сицилійський селянин дозволить чому-небудь пропасти? На кожну оливку, що падала на землю, припадала сотня дітей, і діти ті були подібні до сарани.
Бучілла зітхнув. Він був чемний, та Адоніс знав, що ця чемність за частку секунди може перетворитися на загрозу. Тож спочутливо всміхнувся, коли гість мовив:
Яке життя безглузде. Я маю що робити на своїй землі, та коли сусід просить мене про дрібну послугу, як я можу йому відмовити? Мій батько знав його батька, мій дідйого діда. Така вже в мене натура, а може, і нещастя моє такея зроблю все, про що мене попросить друг. Зрештою, чи ж ми не християни?
Ми, сицилійці, усі такі,мяко відповів професор.Надто щедрі. Саме тому на півночі, у Римі, нами так безсоромно користуються.
Бучілла проникливо подивився на нього. Тут проблем не буде. Хіба ж він не чув десь, що професор був один із «друзів»? На наляканого він точно не схожий. А якщо він «друг друзів», то чому Бучілла цього не знає? Утім у «друзів» стільки рівнів. У будь-якому разі перед ним була людина, що розуміла світ, у якому він живе.
Я прийшов попросити про послугу,сказав Бучілла.Як один сицилієць іншого. Син мого сусіда цього року провалився на іспитах. Ви його завалили. Так сусід каже. Але коли я почув ваше імя, то сказав йому: «Що? Синьйор Адоніс? Та в цього чоловіка найбільше у світі серце. Він ніколи не скоїв би такого недоброго вчинку, якби знав усі подробиці. Ніколи». І той зі сльозами просив мене розповісти вам усю історію й з усією шанобливістю благати змінити йому оцінку, щоб хлопець міг вийти у світ і заробити собі на хліб.
Гектора Адоніса не омиляла така ввічливість. Знову ж таки, це було як у шанованих ним англійців: можна кілька днів насолоджуватися їхніми словами й тільки тоді зрозуміти, що тебе смертельно образили. Стосовно англійців то був усього лиш мовний зворот, однак якщо відмовити синьйорові Бучіллі, можна темної ночі отримати кулю з лупари. Професор ввічливо скуштував оливок та ягід із кошика.