Повіки склепилися.
А коли знову розплющив очівідчув дивну важкість у них.
Мовби до вій причепили малесенькі свинцеві гирьки.
Захотів протерти очі, та враз не відчув рук.
Наступної миті таки відчуввони сплутані за спиною.Спав би ще, чого ти,почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.
Пахнуло лісом.
В очі вдарило світло відразу кількох ліхтариків. Їхні промені перехрестилися, мов лазерні мечі джедаїв. І він закричав.
Забий йому чимось пащу,впізнав голос плямистого водія.
Ти привізти й забивай,мовили у відповідь.
Євген закрутив головою, намагаючись роздивитися. Хоч прекрасно знав, хто до нього говорить і хто всім заправляє.
Далеко забіг?тепер питали лагідно, так балакають із нерозумною малою дитиною.Дýрню, справді думаввийде? Знаєш, скільки народу звідси вже тікало?
Н-нінасилу вичавив.
Я тобі скажу, як рідному: ніскільки. Звідси ще ніхто не втік. Самі йшли, з доброї воліто не раз. Ми не тримаємо нікого зі своїх, кому раптом набридло тут і хто шукає ліпшої долі. Люди завжди йдуть туди, де краще. Але ви сюди прийшли самі. Силою ніхто не тягнув. Тому й піти геть просто так не вийде. Розумієш?
Я нікому нічого не скажу!вигукнув Євген, розуміючи марність обіцянки.
Не скажеш,легко погодився знайомий голос.Бо тебе не спитають.
Де Яна?
Яка тобі різниця? Ти ж залишив дівчину тут.
Я неслова враз застрягли поперек горла.
Мудро. Не бреши. Краще випий ще водички. Освіжися. Дві пари сильних рук підхопили його ззаду, підняли, посадили. Плямистий підсунув почату пляшку йому до рота. Євген не опирався. Слухняно вижлуктив до денця.
Заснув, поки допивав.
Тому й не відчув болю.
А ТИМ ЧАСОМ
Відпустіть мене. Будь ласка.
Тебе ніхто не тримає, Яно. Ти вільна.
Але я не можу піти звідси!
Звідсині. Поки що. У межах цього місця можеш поводитися так вільно, як захочеш.
Чому ви мене тут тримаєте?
Усе зрозумієш колись. А як не зрозумієшто й нехай собі. Пояснювати нічого не збираюся. Хіба можу тільки повторити: ти тут для власного блага.
Я нічого не знаю! Я не хочу, чуєте! Не хочу!
Ти не хочеш прожити довго й щасливо?
Та почуйте мене нарешті! Я нічого не хочу! Нічого не знаю! Нікому нічого не скажу!
Здається, про «не скажу» хтось уже говорив.
Де Женя?
Твій друг? Він кинув тебе й утік. Ми його шукаємо. Боюся, не знайдемо, надто спритний.
Коли так, він добереться до людей і приведе допомогу!Яночко, дівчинко моя, тобі тут уже допомагають. Скоро сама все зрозумієш, ще подякуєш. А щодо твого Жені Він зіпсований, та не дурний. Тому нікого сюди не приведе.
Чому ви так думаєте?
Дитино, я знаю людей дуже добре. Зсередини, буквально. Для чого йому приводити поліцію? Щоб пояснювати, як кинув тебе напризволяще? Йому простіше зникнути, залягти на дно, забути тебе й це місце, мов поганий сон. Тому залиш надію, Яно. Їж, спи, гуляй, дихай свіжим повітрям. У нас тут унікальне повітря, мала б відчути. Стільки хворих вилікувало, і ще б лікувало, аби не Добре, відпочивай. Не пробуй тікати, нічого не вийде. У Жені свого запитай.
Ви про що? Женя ж утік! Самі щойно
Тихо, дівчинко моя. Ти почула лиш те, що тобі сказали. Думай, як усе це розуміти. Поки ось води випий, вона в нас цілюща.
Частина першаСамітник кульгавий
1
Начальник поліції втомився.
Служба ніколи не була легкою, вимотувала вже з перших днів. Та Сергій Кушнірук двадцять пять років тому знав, куди йшов та чому присвятить своє подальше життя. Він ніколи не був романтиком. Тоді ще поліція називалася по-старому, звичноміліцією, і за пригодами юнак, котрий недавно демобілізувався з прикордонних військ, туди не йшов.
Причини були прозаїчними: мав змогу отримати службове житло.
Більше ніде гуртожитку не пропонували, а Сергій одружився відразу після армії, тож треба було кудись привести молоду вагітну дружину. Вони обоє сільські, з батьками жити не збиралися, та й село загалом не давало жодних перспектив. Кушнірук побачив це на власні очі. Хлопці-односельці, котрі повернулися з війська на рік, два чи три раніше за нього, за той час, поки він тягнув солдатську лямку, встигли або втекти з рідного села, або швидко деградувати. Для себе такої долі не хотів, тож схопився за першу зручну нагодуміліція.
Відтоді неспішним і впевненим кроком піднімався службовими сходами вгору. Зубами посад не вигризав, через людей не переступав, та все ж зрісся з системою, став її частиною, грав за правилами й вимагав того ж від підлеглих. Нажив друзів та недругів, як усякий працівник органів; із гуртожитку давно перебрався у свій будинок, приватизувавши й продавши службову квартиру. Жінка мала власний бізнес, почала з перукарні на паях із двома подругами, нині сама керувала чотирма салонами краси. Дружині міліціонера, який до того ж сидить на різних керівних посадах, свою справу просто розвивати хоч тут, у Луцьку, хоч у Києві. Син вчився у Польщі, менша донька цього року закінчувала школу й думала, де краще: у Варшаві, як брат, чи все ж у Києві, а звідти вже за кордон. Словом, життя тривало й не завдавало надмірного клопоту.
Але втому полковник Кушнірук сповна відчув тільки тепер. Йому з головою вистачало своєї роботи. Над кожним начальником завжди є своє начальство, чиє завданнядовбати, морочити голову, вимагати звітів, рапортів і вставляти ґнотики в зад, коли щось не виконується. Він, своєю чергою, так само лив підлеглим сало за шкуру. Звик працювати у такому режимі, щодня вимотувало, проте не втомлювало так, як сьогодні.
Бо жінка, яка пробилася на прийом і тепер сиділа навпроти, поклавши ногу на ногу й прикурюючи наступну цигарку від попередньої, заморила, як ніхто інший. Адже Кушнірук поняття не мав, чого вона від нього хоче. Зате, знаючи такий тип людей, розумів: вона не відчепиться, поки не отримає свого тут і тепер. Якщо ж не отримає, затято піде далі, вище, стукатиме в інші двері. Тоді вигрібатиме вже він, начальник управління внутрішніх справ міста Луцька. І не за те, що жінка пожаліється на нього. А за те, що дозволив їй отак піти й морочити яйця іншим.
Давайте розберемося, шановна,зітхнув він.
Мене звати Ольга Іванівна. Ольга.
У жінки був ледь хрипкий голос. І Кушнірук, дивлячись на неї, намагався зрозуміти: це від природи чи тому, що Ольга Барва так багато курить. Зрештою не витримав, запитав:
Вам погано не стане?
Мені вже погано, якщо не дійшло.
Маю на увазі оце,він показав на чотири недопалки.Я три роки, як кинув. Попільницю тримаю для відвідувачів.
Я відвідувачка.
Ми ходимо з вами по колу.
І тому вас цікавлять мої прокурені легені. Ви ж не лікар.Можна говорити по суті?
Я намагаюся, пане полковнику. А ви крутите коло.
Ольга роздушила об дно попільниці пятий недопалок.
Якщо вас дратує, поки не куритиму. Аби користь від того була.
Кушнірук нарешті зрозумів, на кого вона схожа. Дика вулична кицька, яку погані господарі викинули, бо нагуляла десь котенят. Вона кілька разів поверталася додому, і тоді кицю завезли в ліс. Там вона не пропала, повернулася в місто й відтоді не давалася людям у руки. З кішкою Ольгу Барву ріднили великі зелені очі й однотонна світло-сіра сукня з короткими рукавами. Щедовге волосся, забране ззаду в хвіст звичайною простенькою гумкою.
Якої користі ви хочете? Даруйте, я зайнята людина, у мене не так багато часу. Давайте вирішимо ваше питання. Тільки, повторюся, перейдімо до суті.
Тоді почнімо від початку?
Почнімо. Я почну. Ваші родичі впізнали тіло Євгена Заплави. Його видадуть для поховання завтра. Гаразд, я прискорю процедуру, маю таку можливість. Тіло можете забрати сьогодні, до кінця дня. Зателефоную, і
Вони мені не родичі. Якщо я привезла батьків загиблого сюди з Києва, це не означає, що ми рідня. Ми взагалі дуже мало знайомі, і стосунки у нас не найкращі.
Коли так, я відмовляюся щось розуміти. Чого ви хочете від мене?
Моя донька, Яна. Барва Яна Леонідівна. Ось її фото,Ольга постукала нігтем по знімку, який поклала на стіл майже відразу, як зайшла.
Ваша донька пішла з дому разом зі своїм другом Євгеном Заплавою. Це я вже чув.
І що не ясно?
До чого тут ваша донька. Ви хочете заявити, що це вона вбила хлопця?
Я хочу, аби поліція почала нарешті шукати Яну!
Ольга вже зірвалася на крик, лунко стукнувши долонею по столу. Кушнірук лишився незворушним, уперше за три останніх роки зловив себе на думці: закурити б. Заледве стримався, аби не попросити в жінки цигарку. Натомість мовив:
Ольго Іванівно, весь час, поки ви тут сидите, я намагаюся пояснити вам українською мовою, як у нас усе працює.
У вас у поліції нічого не працює. А я вимагаю, аби ви нарешті взялися до роботи!
Не кричіть. Від того нікому не буде легше.
Так не доводьте! Ви ж намагаєтесь відкрутитися від справи!
Прикрутіть трошки звук, я сказав!гаркнув Кушнірук, на мить утративши над собою контроль, тут же повернув його, порахувавши подумки до десяти, сказав звичним, рівним голосом:Не доводьте, а краще послухайте.
Слухаю вас уже сорок хвилин. Але нічого не чую.
Бо не хочете чути. Чуєте тільки себе. Я двадцять пять років служу, і повірте: роботане мед. Ми тут маємо справу з людською бідою щодня, і кожен вважає свою історію найважливішою в світі. Злочинці себе такими не визнають, особливо ґвалтівники та вбивці дітей. Усі вони теж жертвиобставин чи наклепів. Із кожним хтось зводить рахунки, самі ж вони янголи з крильцями.
До чого
До того, шановна, що ви лише одна з багатьох. До вас приходили з горем, прийдуть після вас. Тільки ви, Ольго, у значно кращому становищі, ніж будь-хто.
Чому це?
Мертвою вашу доньку не бачили. Вона лише подалася з дому шукати пригод. Тепер її друг Женя мертвий. На тілі явні ознаки насильницької смерті, я вже бачив висновки експертів. Хоча не мусив. Це не моя справа.
Хіба вбивствосправа не поліції?
Поліції,кивнув Кушнірук.Тільки, до вашого відома, труп Євгена Заплави знайшли в Шацькому районі. На дорозі. Це майже двісті кілометрів звідси.
До чого ви ведете?
Справою займається районне управління поліції. Місцевий карний розшук, розумієте? Там є такий Ярмолюк, до нього звертайтесь. А я керую навіть не обласною, а міською поліцією. Чого ви хочете від мене?
Справу передали сюди. Це не перший труп, який знаходять недалеко від села Піщане. Бачите, як багато я встигла дізнатися в маленькому Шацьку.
Полковник потер підборіддя. Тепер дивився на Ольгу вже іншими очима.
Історія справді на контролі. Тільки все одно нею займаються інші люди.
Не морочте голову,відрізала вона.На тій самій дорозі недавно знайшли труп дівчини. Вона зникла, батьки розшукували її. Тому Шацьк радо передав справу сюди, у Луцьк, бо заява зареєстрована тут,ніготь постукав по столу.А раніше тіло молодого чоловіка.
Це все чутки.
Ні. Євгентретій у серії.
Та ну вас із вашими серіями!
Не відмахуйтесь. Бо далі буде ще страшніше. Розкажу вам про прокляту дорогу, на якій гинуть люди. А щепро упиря.
Господи, а це що за маячня?
Може, і маячня. Тільки на шиях усіх трьох жертв знайшли сліди від укусів. Заперечите?
Полковник Кушнірук підвівся, обсмикнув формений кітель. Ольга теж випросталася, машинально розгладила долонями плаття.
Я обіцяю розібратися, Ольго Іванівно,промовив він.Даю слово офіцера зясувати, в кого там, у Шацьку, такий довгий язик. Вам повідомили закриту, службову інформацію. На дорогах люди гинуть щодня. Не лише в нашому краї. І переважночерез власну необережність. А оті казки про якихось упирів не відповідають дійсності зовсім. Цілковито, абсолютно. Комусь подобається лякати людей, і я найближчим часом дізнаюся, хто дістане по шапці.
Це все, що ви можете сказати?
Так точно. Хоча Ще кілька слів, аби остаточно все прояснити. Ваша донька Яна не втекла з дому. Не зникла безвісти. Так само, як і Євген Заплава. Вони просто зібралися й поїхали разом у романтичні мандри, наскільки я зрозумів. Навіть якщо ви тут і зараз напишете заяву про зникнення вашої доньки, її все одно не підірвуться шукати негайно. Ні в кого нема доказів, що Яна перебуває на території Волинської області. Більше того, смерть її друга зовсім не означає, що дівчина теж мертва. Раптом вона виявиться причетною до цього? Не дивіться так на мене, Ольго Іванівно. Не треба. Не будіть лихо, поки спить тихо. Чекайте, ваша Яна неодмінно дасть матері про себе знати.
Це все, чим ви можете допомогти?
До побачення.
2
Заплави чекали в готелі.
Кумедна парочка взагалі слухала Ольгу Барву. Обоє ловили кожне її слово, і часом здавалосясприймають її кимось подібним до божества. Ольгу це дратувало, і за інших обставин ніколи б не мала справи з таким розгубленим, не пристосованим до реального життя подружнім дуетом. Вона не любила людей, яких у дорослому віці треба водити за руку. Розкусила внутрішній стан Заплав, щойно побачила й обмінялася кількома репліками. Отримала додаткову причину не бажати своїй Яні такого спілкування, хоч останнім часом донька відбивалася від рук.
Убивство Євгена все поміняло.
Хтозна, думала Ольга, раптом справді погано прочитала Бориса й Галину Заплав. Поговорила з ними тоді вперше й востаннє, не давала обом вставити у свій гнівний монолог хоча б слово, узагалі була в поганому емоційному стані. Що напевне не дозволило оцінити нових знайомих далі й глибше, ніж підказало перше враження. Раптом оця їхня розгубленість, невпевненість у собі, певна дитинність пятдесятирічних чоловіка й жінкивід пережитого стресу.
Обоє, як вона вже знала, познайомилися на першому курсі Київського університету. Побралися на третьому, разом пішли в аспірантуру. Залишилися у своїй альма-матер, викладали фізику й жили в зручному, комфортному, затишному мікрокосмосі. З якого час від часу батьків брутально висмикував єдиний син Євген, котрий ще підлітком почав без жодних для того причин тікати з дому. І хоч щоразу блукав недовго чи бодай давав про себе знати, Заплави не могли звикнути до його вибриків. Світ гойдався, земля йшла з-під ніг, вони втрачали точку опори й чим далі, тим більше не могли дати собі ради з усім цим.
На Женю батьки покладали великі надії, поза школою хлопчина майже не мав вільного часу: репетитор за репетитором. Його записували на всі шкільні олімпіади, не зважаючи на предмети. А коли він десь показував поганий, на батьківську думку, результат, зявлялися додаткові заняття з проваленої теми.
Чесно кажучи, від такого життя Ольга так само почала б тікати.
Але мудро мовчала, слухаючи сумну сповідь Заплав по дорозі до Луцька. Про Євгена вона знала від Яни лише те, що її новий другталановитий фотограф. Донька навіть назвала його незалежним фотохудожником, який намагається пробитися сам. Тому збирає власне портфоліо, час від часу продає знімки за невеликі гроші і при цьому зміг узяти участь у кількох професійних виставках. Ольга бачила його роботи й чесно сказала Яні: «Дочко, я тебе люблю й поважаю, тільки ж тут нічого особливого. Я теж так можу. І ти». Вирок образив, Яна надула губи й добу не розмовляла з матірю. Потім ніби все налагодилося.
До її раптової втечі з Євгеном.
Написала есемесмовляв, не хвилюйся, мамо, усе добре, ми будемо дзвонити. Ольгу найбільше вразило оте «ми». Навіть уявила, як із нею говорять по черзі Яна й Женя, вириваючи одне в одного слухавку. Саме тоді вона вирішила познайомитися з батьками доччиного друга, лишилася незадоволеною, бо які батькитакий і син. Мусила набратися терпцю й чекати, поки Яна розчарується, повернеться додому, поплаче в мами на плечі. Потім вони разом сходять у театр, на концерт чи на нову виставку, повечеряють у ресторані, випють по келиху білого винаі життя триватиме далі.
Замість того Заплави за тиждень озвалися й поцікавились, чи не дзвонила Яна. Бо, виявляється, з Євгеном пропав звязок. Стримуючи гнів, Ольга й собі спробувала набрати доньку. Абонент знаходився поза зоною, і коли наступного дня нічого не змінилося, почала серйозно хвилюватися. Так тривало ще три дні, Заплави не давали їй спокою, ніби Ольга Барва могла легким порухом чарівної палички дізнатися про все й бодай повернути потрібних абонентів у зону покриття.
А два дні тому їм подзвонили з Волині, із Шацького управління поліції.