Треба було впізнати тіло.
Якщо родичі впізнаютьможуть забрати для поховання. Ольга сама запропонувала наляканим і деморалізованим Заплавам їхати разом. У неї машина, і вона мала намір дізнатися, куди зникла Яна. Найгірше відкидала, маючи для того підстави, але не в змозі пояснити хід своїх думок. У поліції пані Барву вперто не збиралися слухати. На її місці Заплави чи хтось подібний до них склали б крильця, погорювали й покірно повернулися назад, ховати своїх мерців.
Тільки не Ольга.
3
Двері номера відчинив Борис.
За інших обставин назвала б його кумедним. Університетський професор, доктор фізико-математичних наук уже з перших хвилин знайомства нагадав типового божевільного вченого, персонажа численних пригодницьких чи фантастичних романів та фільмів. Такі типи кладуть життя задля чергового безумного винаходу, який мав би змінити світ на краще, але практичне застосування, навпаки, ставить цивілізацію на межу катастрофи. Високий, худий, мов патик, з погано доглянутою борідкою, в окулярах, ще й волосся сторчака. Галина, яка лежала горілиць на ліжку, була, на противагу чоловікові, низенькою, повнявою, але теж розпатланою. Носила окуляри тієї самої моделі, тільки більш елегантні, жіночі.
Щось вийшло?цвірінькнув Борис.
Інакше його манеру говорити Ольга не визначала.
Відповідати не спішила. Пройшла, сіла в крісло, витягнула ноги. Уся поїздка була за її рахунок, це навіть не обговорювалося, та й Заплави не надто заперечувалине мали сил. Міркуючи логічно, Ольга вирішила тримати подружжя в полі зору, тож знайшла в Луцьку двокімнатні апартаменти. Поки гасала по справах, Галина з Борисом сиділи в номері й нікуди не ходили, хоч навіть якби хотілине особливо мали куди. Обоє виявилися настільки безпорадними, що Ольга взяла на себе клопіт організувати транспортування Євгенового тіла до Києва. Зараз мрець покоївся в холодильній камері міського моргу.
А що мало вийти?спитала, заплющивши очі.
Ну Ви ж кудись їздили
Вона розклепила повіки, глянула на Бориса знизу вгору.
Ваші справи залагоджено. Про слідство нічого сказати не можу. Зате сина забирайте й везіть, усе готово.
Яквезіть?тепер подала голос Галина.Що значитьвезіть?
Слово честі, ніколи не мала щастя чи, швидше, нещастя транспортувати покійників із пункту А в пункт Б,кинула Ольга.Але такі практики існують. Катафалк чекає, збирайтеся. Більше вас тут нічого не тримає.
Вона навмисне поводилася з ними грубувато. Проте розуміла: Заплави на її манеру ніяк не реагуватимуть. Подружжя настільки створене одне для одного, що навіть мали подібний психотип. Змусити їх щось робити, тим більше в критичній, несприятливій, трагічній ситуації, можна було тільки так. Інакше сядуть на голову. Ользі було щиро шкода згорьованих батьків. Та вона мала свої проблеми. І власне завдання, котре збиралася вирішити, поки не знаючи як. Тож узяті на себе з доброї волі зобовязання Барва вважала виконаними. Тепер Заплави їй уже заважали.
Тим часом Галина сіла на ліжку, поправила розкуйовджену зачіску.
Послухайте Ми вдячні вам за Не знаю, як сказати правильно
Пусте. За таке не дякують.
Ольго Іванівно
Ми домовлялися. Ольга, Галина, Борис.
Так-так, звісно. Ольго Іванівно Олю Ми з чоловіком не хотіли б думати, що ви далі винуватите нас у всьому.
Перестаньте.
Я підтримую дружину,Борис став поруч із нею.Ви вже кілька разів говорили, що в усьому винен наш син. Наш мертвий син. Наш убитий син. Якби він не морочив голову вашій доньці, нічого б з нею не сталося.
Я й далі так вважаю. Хоча щиро, дуже щиро співчуваю вашому горю.
Але тіла вашої Яни не знайшли.
Дуже добре.
Ми просимо тут і тепер забрати ваші слова назад.
Ольга не відразу второпала, про що йдеться.
Тобто?перепитала.
Поясню,зараз Борис перестав бути схожим на самого себе, того, яким його встигла пізнати Ольга.Наш син загинув. Обставини встановлює поліція, і хочеться вірити: винуватця знайдуть та покарають. Але нам із Галею прикро, що ви вважаєте Євгена якимось боком причетним до зникнення Яни.
Моя донька втекла з ним.
Поїхала,втрутилася Галина.Коли тікають, не лишають слідів. Наші діти, Ольго, любили одне одного. Принаймні мені хочеться в це вірити.
Нам,додав Борис.
Так-так, нам,погодилася дружина.Якщо ви проти, якщо ви вважаєте їхній звязок мезальянсом, якщо наш Женя покійний Женя був не вартий вашої доньки Гаразд, вважайте їхні стосунки не закоханістю, а взаємним захопленням. Коротким спалахом. Проте силою наш син не забирав із дому вашу доньку. Тим більше, вони давали про себе знати. Згодні?
Господи,зітхнула Ольга.Добре, якщо це вас обох заспокоїть, нехай. Згодна. Далі?
А далі маєте визнати: у біду потрапили вони обоє.
Ось із цим, Галино, я навіть дуже згодна. Просто для вас, на жаль, уже все скінчилося. Трагічноале скінчилося. Для менені. Маю надію, що трагедії вдасться запобігти. Як самепоки не готова сказати. Та мусите зрозуміти, чому лишаюся тут.
Тобто, ви кидаєте нас?
Ви дорослі люди. Доктори наук. Прожили половину життя, більшу. І кажете, що вас хтось десь може кинути. Совість є?
Остання фраза вирвалася мимоволі. Ольга не пошкодувала про це навіть із огляду на обставини. Хай там як, але Заплави справді сідають на голову. Убитий син точно не винен, що батьки в ньогобезпорадні зануди.
Коли вже почали про совість, дуже прошу таки взяти назад свої слова,відчеканив Борис.
Ні в чому покійного Євгена не звинувачую. Царство Небесне, земля пером.
Дякую,статечно промовив чоловік.Є ситуації в житті, є моменти, коли слід пробачати одне одному задавнені образи.
Можу я теж про дещо попросити?не дочекалася відповіді, повела далі.Давайте взагалі більше не повертатися до цієї теми. Розмова неприємна всім присутнім. Згода?
Згода,вони відповіли хором.
І дайте мені вже спокій нарешті. Робіть свої справи, я займуся своїми.
Дуже мило з вашого боку, Ольго.
Тобто, Галю?
Спершу самі пропонуєте їхати разом. Навіть наполягаєте. Фактично тягнете нас із чоловіком за руки сюди. Тепер, бачте, ми маємо дати вам спокій.
А ви не задоволені, що я тут усе за вас вирішувала? Опікала вас, годувала, поїла, чорт забирай?
Дорікніть нам ще шматком хліба,Галина випнула підборіддя.
Борис поклав їй руку на плече.
Ми все зясували. Є люди, котрі забагато думають про себе.
Ви це мені?Ольга думала, Заплави більше нічим її не здивують.
Бажаємо вам у всьому розібратися й знайти Яну.
Подружжя зібрало речі швидко, злагоджено й мовчки. Коли виходили, попрощався тільки чоловік. Жінка намагалася не дивитися в її бік, й Ольга вкотре зробила висновок: світ населений дуже дивними людськими істотами.
Лишившись сама, знову заплющила очі, зручніше вмостилася в кріслі, спробувала розслабитися, згадуючи принагідно заняття з йоги. Ніби вдалося. Здається, навіть трохи задрімала. Не чекала стуку в двері, тож здригнулася. Крім Заплав, ніхто проситися не міг. Сто відсотків забули якусь жіночу дурничку.
Що знову?видихнула Ольга, широко розчахнувши двері.
Здрастуйте.
На порозінезнайома жінка, років сорок пять, коротко стрижена, попри спекуу строгому діловому костюмі темних кольорів. Але Ольга впізнала незнайомку. Бачила її кілька годин тому в приймальні начальника поліції.
Висекретарка Кушнірука.
У мене обідня перерва. Можна зайти?
Барва відступила, пропускаючи несподівану гостю.
Тетяна,простягнула руку, легенько потиснула.Я ж у поліції працюю. Тобто, маю до неї якийсь стосунок.
Розумію. До чого
Це якщо цікаво, як вас знайшла.
Мені цікаво, навіщо ви мене шукали.
Бо почула: ви шукаєте доньку.
Пані Таню, ми граємося в слова.
Я допомогти хочу.
Жінки якийсь час їли одна одну очима.
Поясніть,мовила нарешті Ольга.
Ви мати. Я мати. Втратила сина, старшого. Пішов добровольцем на Донбас, хай би він згорів синім вогнем. Під Дебальцевим, три роки томуТетяна змахнула сльозу.Це старший, Ігор. Маю ще двох, дочку й сина. Ми всі розуміємо, як воноколи дитина зникає. Бачите, Ігор тоді пропав безвісти. Лише через девять місяців удалося серед невпізнаних тіл знайти, дивом просто. Поховали, навіть вулицю нашу хочуть перейменувати на його честь.
Співчуваю.
А я вам. Бачила, якою ви від нашого начальства вийшли. Кушнірук ніби непогана людина, я тут багатьох бачила. Тільки все одно вашою справою займатися не буде ніхто.
Мені вже дали зрозуміти. Бо справи нема як такої.
Та отож. І не заведуть. Довго пояснювати чому.
Не треба. У Києві те саме, як не гірше. Масштаби інші.Бачите, як виходить. Але є варіант. Маю знайомого. Чоловік складний. Головно з жінками раду собі дати не може. Характер такий. Мужики з ним простіше домовляються.
Про що?
Про все. Та поговоріть хоча б. Дам адресу. Скажетевід Тані з приймальні привіт. Звати його Вадим, імя не аж таке затягане.
Згодна. Він хто?
Чотар його прізвище. Колись працював у карному розшуку. Та його тут багато хто знає.
Щось на кшталт приватного сищика?
Боже збав! Самі побачите, Олю. Поговоріть із ним, правда. Дай Боже, аби склалося все.
4
За свої сорок років Ольга Барва встигла побувати в більшості європейських країн, була в Америці, Канаді й Австралії.
У Луцьку ж опинилася вперше. Місто ніби невелике, та все одно незнайоме. Не орієнтуючись на місцевості, довірилася навігатору. Той заморочив порадами повернути ліворуч та праворуч через якусь кількість метрів, закрутив, хоч блукати наче особливо ніде, і нарешті вивів до потрібного місця.
Приватних забудов у місті виявилася більшість. Їхнє розташування не визначало центру чи околиць. Довелося трохи покататися, проте Ольга вже переконалася: заїхала не в самий кінець Луцька, але й від центру віддалилася. За невисоким парканом-сіткою побачила доглянутий одноповерховий будинок. Він мало чим відрізнявся від сусідських. Хіба в інших дворах о цій порі не видно було людей. А тут, на встановленому посеред саду турніку, завзято крутився чоловік у самих спортивних трусах.
Він не зважав на спеку й задуху. Глядачку не помітив, бо висів на перекладині спиною до неї. Навіть зі свого місця Ольга бачила, як блищить від поту мязиста спина. Спортсмен спритно виконував підйом із переворотом, затимсклепку, після чого повільно, але впевнено перекручувався через голову вниз, завмирав, потому повертався у вихідне положення.
Схоже, комплекс вправ на турніку чоловік уже давно для себе розробив: розгойдавшись, підтягувався, перекидав себе через перекладину, далі крутив «сонце» уже на витягнутих руках.
А як зупинявся, повисав, аби розпочати знову.
Аж тепер Ольга роздивилася: гімнаст робив вправи без спеціальних прихватів, котрими спортсмени часто припинають себе до перекладини, аби раптом не зірватися. Чоловік учепився обома руками, здавалося, намертво. Ніщо у світі не змусить його розчепити пальці, послабити хватку. Те, що він виробляв, чим далі, тим більше нагадувало їй видовище, подібне до циркового номеру.
Нарешті чоловік завершив і зістрибнув на напівзігнуті босі ноги. Амортизація підкинула його мячем, він підстрибнув і лиш тепер повернувся до Ольги лицем. Тут вона отримала ще більший шок: на неї дивився літній чоловік, на обличчядід, проте з тілом, яке за всіма ознаками належало, звісно, не юнакові, але мужчині в розквіті сил. Як кажуть, у самому соку.
Якийсь час вони свердлили одне одного поглядами. Нарешті чоловік кивнув, зробив рукою вітальний жест і спокійно, з відчуттям власної гідності, посунув у глибину саду. Там Ольга вгледіла саморобну душову кабінупофарбовану в зелений колір прямокутну буду з великою залізною діжею на даху.
Спортсмен зник усередині, а збоку, від будинку, вона почула:
Ви до кого?й одразу.Вам риби?
Глянувши ліворуч, побачила іншого мужчину, лице, дуже схожого на літнього гімнаста.
А проте двоє чоловіків були цілковитою протилежністю. На ґанку стояв моложавий, трохи старший за сорок чоловік в обрізаних до колін джинсах та чорній майці з зображенням зовні, на пляшки віскі «Джек Деніелс», ілюстрованим відповідним написом. Мабуть, так виглядав старий фізкультурник замолоду. Проте статура молодшого зовсім не була спортивною. Навпаки, майку напинало кругленьке черевце, не надто велике, а втім, помітне. Узуті в кеди ноги не мали мязистих рельєфів, як і руки. До того ж, коли він почав спускатися з ґанку, Ольга помітила: кульгає на ліву ногу. Не дуже, проте зграбності рухам це не додавало.
І ще волосся на голові сиве.
Тим часом старший чоловік вирізнявся темною кучмою волосся. Ці двоє мовби помінялися головами. Чи принаймні обличчями.
Так ви по рибу?запитав кульгавий.Ще нема, але буде.
Чому одразу по рибу?
Бо займаюся рибою,розвів руками чоловік.
Узагалі-то мені потрібен Вадим Чотар.
Здрастуйте вам,кульгавий зробив той самий привітальний жест.Але від того, що Вадим Чотар перед вами, нічого не зміниться. Риби нема.
Ну вас із вашою рибою!
Чотар зиркнув позад неї. Ольга перехопила погляд, повернулася.
Що?
Машина. «Опель». Ваша?
Припустімо.
А без припущень?
Моя,і додала вочевидь безглузду фразу:Я на ній приїхала.
Моя на приколі. Диски два дні тому гавкнули. Одразу три, буває. Дорогияма на ямі, ускочив здуру. Хоч знаю ніби кожну. І, як на зло, тут ніде нема таких. Замовили аж у Києві. Уявіть, поштою чотири дні йтимуть. Зараза, знав бидомовився б із автобусом.
Нічого.
Так, буває. Але я знову про рибу. Проїдемося? Якщо інша справа до менедорогою поговоримо. Приємне з корисним буває.
Чотар тримався безпосередньо. Але все правильно, як попереджали: він не сприймав Ольгу жінкою. Не виказав жодного, бодай мінімального чоловічого інтересу. Їй не подобалося, коли при першій же зустрічі мужчини роздягають очима й лапають поглядами. Проте щоб зовсім без увагиїї жіночу гордість трошки зачепили.
До вас направила Таня. Тетяна, з приймальні
Та знаю я Таньку дуже добре.Чотар думав про свій інтерес, ні на що більше не відволікаючись.Вона в мене вугрів копчених бере, буває. Знаєте, які у нас тут вугрі, на Шацьких озерах? Цимес!він чмокнув губами.Я серйозно, рибу маю забрати в кількох місцях. Своєї коптильні нема, та й морочитися Ну його. У мене ж клієнти, замовлення. Бізнес такий.
Тим часом із душу вийшов старий гімнаст, на ходу обтираючись рушником.
Машину знайшов, Вадько, не інакше?гукнув.
Домовляюся, Назаре, домовляюся.
Давай.
Спортсмен зник у будинку. Їхні стосунки виглядали Ользі чим далі, тим дивнішими.
Батько ваш?
Угадали. Бачте, який живчик. А на мене кажене в корінь пішов.
Чого ж так?
Буває,схоже, це було улюблене слівце Чотаря.То їдемо?
Якщо інакше не вийде поговоритигайда.
Ольга думалачоловік перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише підтягнув обрізані джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася біля ґанку, і закульгав до хвіртки.
Він загнав Барву в глухий кут.
Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалі не вкладалося в голові, як саме цей дивний, сивий у свої сорок з невеличким гаком кульгавий мужчина зможе стати їй у пригоді.
Або та пані Тетяна щось наплуталаабо сама Ольга ще чогось не знає.
5
Чотар спершу керував, показуючи напрям.
Нагоди почати розмову все не випадало. Хтозна, майнуло в голові Ольги, раптом новий знайомий навмисне зволікає. Напевне зрозумів, чого від нього може хотіти жінка на «опелі», хоча б приблизно уявив. Тому й морочив голову своєю рибою.
Так вони перетнули місто з кінця в кінець, виїхали на околицю, зупинилися біля якоїсь непоказної хатинки, однієї з останніх на вулиці. Чотар попросив почекати, вийшов, й Ольга звернула увагу: сама потерпає від спеки, намагається бути в кондиціонованому авто якомога довше, а новий знайомий на пекло за бортом не зважає. Точнісінько як спортивний тато. Час від часу Ольга навідувалася до тренажерного залу, іноді поновлювала ранковий біг підтюпцем. Та щойно починалася скажена спека, вона ставила фізкультуру на паузу. Додаткові фізичні навантаження при температурі плюс тридцять і вище не сприймалися її організмом. Навіть якщо виходила з прохолодної тренажерки, ще й після душу. Усе одно перевести подих до пуття не вдавалося.
Спека шкодила її самопочуттю.
Тож у таку погоду намагалася не робити різких рухів.