Вячеслав ВасильченкоTattoo. Читання по очах
«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури яскраву, різножанрову, захопливу, яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, пєс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру якісними українськими фільмами й пєсами.
Наше життя це ілюзія чорного й білого.
Присвячується втраченим ілюзіям.
А ще зеленому чаю «Greenfield»
Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами чи подіями абсолютно випадковий.
Немає нічого гіршого, ніж полювати на мисливця.
Суперники мовчки тягнули залізну палицю кожен до себе. Ленґдон відчув, що іржаве залізо вислизає йому з рук, і долоню пронизав пекучий біль. Наступної миті гострий кінець прута вже був націлений на його груди. Мисливець сам став здобиччю.
Читання попелу досяжне лиш для того, хто на три чверті вже пройшов дорогу і сам собі і судія, і гід, чия хода важка, печаль глибока, хто має вже не два чотири ока і бачить те, що бачити б не слід.
Розділ 1. Дуче
У кабінеті Бондаренка двоє. Він і Лисиця. Сидять візаві. На столі чашки із зеленим чаєм. Щойно залиті. Одна з логотипом «Якобс». На іншій красується викрутасами «Сергій». Над чашками здіймається пара. Але далі все закінчується невесело. Для пари. Вона відразу зникає
Бондаренко подав Лисиці чашку з логотипом. Той узяв. Гаряча! Поставив перед собою. Підстеливши квадратик паперу для записів. Ті, що лишились у стосі, затремтіли. Особливо наступний. Його час порахований. І життя все ж марнота марнот.
Дякую, «обгорнув» чашку долонями. Ніби хотів зігрітися. Отже, він майстер тату, мешкав у Донецьку, його вбито й виколото очі?
Зарізано, поправив Бондаренко. І ножа на місці не знайшли. Там узагалі нічого не знайшли. Ніяких слідів. Шикарний претендент на «глухаря».
Без слідів то так, сказав задумливо Богдан. Але, може, їх не змогли знайти? Таке ж буває. Місце злочину кишить слідами, а їх просто не бачать. Усе залежить від того, хто дивиться. І від місця, з якого це роблять. Ніби й «філософія», а помічено правильно.
Згоден. Бондаренко взяв чашку і спробував відпити. Хотілося їсти. Та поки не «світило». Нехай хоч чаєм шлунок налякає. Але ковток лише один. Гаряче-таки! Тому часто й не знаходять. Поставив чашку назад.
А злочинів без слідів не буває. Раз є злочин є й той, хто. І якщо це людина
У нашому випадку точно людина, обірвав Бондаренко, хоча й не звернув на це уваги. Не думаю, що надприродне спуститься до банального ножа. Обовязково підшукає щось елегантніше.
Але наша людина слід таки лишила. Богдан ніби став кавалером ордену «Святої Серйозності». Виколоті очі. Навіщо це зроблено?
Хтозна, стенув плечима головред. Може, катували? Хотіли щось дізнатися?
Або помститися. За криву татуху. Чи за хворобу. Через голку це буває. Лисицю можна слухати довго. Сьогодні він наче професор логіки. Це, як на мене, найреальніший мотив. Але й тоді виколоті очі ні до чого. Я, звісно, ризикую бігти попереду поїзда, але з очима тут не все так просто.
Ха! видихнув головред, усміхнувшись. Тому я й загріб цю тему. Звичайні вбивства це ж не твій профіль.
Смійся-смійся, закивав Лисиця, але насамперед я все-таки професор, а вже потім твій підлеглий Та й відколи вбивства стали «звичайними»?
Правильно, кивнув Бондаренко. Професор. А значить людина розумна. Найгомосапієнсніша з усіх гомосапієнсних. Саме твоя голова тут і потрібна. Офіційне розслідування зависне. Як завжди. Поживитися тут явно нічим. Доказів на поверхні нуль. Та й убито не банкірову дружину чи нардепа пузатого. Ворушитися особливо не будуть. Ніхто тобі й не заважатиме.
А ти вже вирішив, що я цим займуся? Лисиця дивився на «шефа» невідпорно. Ніби хотів «продивитися». І випалити його наміри.
По очах читаю, що займешся. Обличчям головреда гасали грайливі бісики. І проганяти їх він не збирався. Та вони й не пішли б.
Не знав, що вмієш, показав Богдан невдоволення, але за ним ховалася цікавість.
Я вмію ще й не таке, почав грати Бондаренко, але прочитати твій запал нескладно. Великі яскраві букви.
Латиниця чи арабська вязь?
Не повіриш, не збавляв оберти «шеф», банальна кирилиця.
Повірю, стримав усмішку професор. Сам же писав.
До речі, про «писав», посерйознішав головред. Коли роман про свої «вовчі» пригоди закінчиш?
Наші, Сергійку, наші. Лисиця показав аксакала. Майже вийшло. Років тридцять не дотягнув.
Нехай буде гречка, радо погодився Бондаренко.
Думав тижнів за три, видихнув утому Богдан. Хоча тепер
Роздвоюйся. Ночі не спи. Але пропускати цей шанс Головред знову одягнувся у звичну «шкуру».
Чудово розумію, закивав професор. А тут іще й кафедра підпрягає
Тоді розтроюйся, прогримів вироком «шеф».
Якби ж міг Лисиця вже серйозний. Тут не до жартів.
Зможеш. Після вовкулак Так, спинив дискусію головред непідробною рішучістю, придумуй, що хочеш, а це вбивство має стати «нашим».
Лисиця почав кусати губи. Потім укинув у чай ложку меду й став колотити. Подумки кудись дременувши.
Задзеленчав стаціонарний телефон. Бондаренко почав розмову. Наче крізь сон, Богдан розумів, що головред когось лає, але, кого і за що, утямити, звісно ж, не міг. Заважала відсутність. Відсутність тут і зараз. Уявляв ту людину, з виколотими очима. Добре, якщо зробили це вже після смерті. А якщо до? Жахливі миті. А потім усе закінчилося. І очі вже стали непотрібними. Як і решта всього. Непотрібними Стоп! А якщо вбивця не хотів, щоб цей майстер тату щось побачив? Якщо це йому було настільки важливо? Але ж мертвий уже нікому нічого не скаже. До чого тут очі? А що, коли вбивця так замітає сліди? Пускає хибною стежкою? Ходіть довкола виколотих очей, а я собі «замулюсь» глибоченько. І ніколи й ніхто Гм Може бути. Поміркуй іще з десяток варіантів придумаєш. І всі вони мають право на життя. Доки сидиш у цьому затишному кабінеті. І лише перевірка кожного покаже, що викинути в кошик для сміття, а що вперто дотискати. Лишається дрібничка: почати роботу Але Спочатку випий чаю. Допоможе. Думати він допомагає завжди
Бондаренко давно закінчив говорити й тепер, усміхаючись, стежив, як Лисиця справді роздвоївся. Один, як робот, колотить майже холодний чай, а другий гасає Всесвітом. Тим, що поза кабінетом Але два Богдани головредові не потрібні. Бо з кожного зиск невеликий. Треба зводити їх в одного. Отого. Багатьом знайомого.
Скоро й ложка розчиниться, «штурхонув» замріяного «робота» Бондаренко.
Лисиця одразу став одним. Швидко й безболісно. Без головредових надсузиль. І медичного втручання.
Кажу почав було «шеф», але професор одразу відповів:
Не хвилюйся, куплю нову. Срібну. Вовкулаки мають здатність не закінчуватися. Та й інша нечисть теж.
Про що задумався? знову прочитав по очах головред.
Про очі, замучено відповів Лисиця.
Якоїсь красуні чи
Чи.
Гм Це правильно, аж зрадів Бондаренко. А в Донецьку давно був?
Правду кажучи, ніколи, несподівано прозрів Богдан.
Ого. Тоді все за нас. «Розширюємо географію» твоїх поїздок. А то закордони вздовж і впоперек по кілька разів, а вдома
Ну, раз треба, вдарив по колінах професор і підвівся, значить, будемо. Тільки дзвіночок зроблю.
Дістав мобільного. Набрав Кодаковського. Той радо привітався. Лисиця без підготовки запитав:
Євгене Миколайовичу, а що тобі підказує ситуація з виколотими очима у вбитого?
А ти вже за той донецький випадок учепився? Кодаковський ніби підслухав усе. Чи, може, й справді нажучив кабінет жучками?
Не треба було? штовхнув полковника на слизьке.
Чому ж? залишився на твердому той. Твоя тема. Не крадіжка ж із сусідського балкону. І не приклад із підручника криміналістики. Тебе ж таке не «заводить»
Не «заводить», погодився Лисиця. Це точно.
Гаразд. Тоді вмощуйся зручненько та слухай уважненько, перетворився на «діда Панаса» офіцер. Році в 90-му завівся був у Києві сексуальний маніяк. Він ґвалтував, убивав і виколював очі. Думав, що в очах жертв може залишитися його відображення.
З фотоапаратом сплутав? спробував пожартувати Богдан. Вийшло не дуже.
Мабуть пропустив повз увагу Кодаковський. Він, до речі, з підмосковної Балашихи родом. На прізвище нібито Кузнєцов чи Ковальов. Із кузнею повязане. Служив неподалік Києва. І вирішив тут гульнути так криваво. А потім дременув до Москви. І «фестивалив» уже там. Піймали його потім
А-а-а завів монотонну платівку професор, але не надовго. Пригадую-пригадую. Щось тоді про це бабусі під парадними гомоніли.
Отож Не щастило кавалерові в коханні. А, видно, дуже хотілося. От і переступив. Звіром став. Майже вовкулакою. А! Тобі ж до них не звикати. Ще історія з тими вбивствами жінок не вщухла. Молодець ти Мені б таких слідаків
Я ж уже казав, став «у третю позицію» Лисиця, волю не міняю ні на що. Навіть на погони генеральські А, до речі, коли вже тебе ощасливлять?
Ти, Богдане, як дитина мала, аж образився полковник. Чудово ж кумекаєш, що посада в мене полковницька. Звідки ж «генералу» взятися?
А нібито всі генерали лише за посади зірок щасливих нахапали
Не всі. Але Немає стільки грошей. Та й звязків таких «у верхах» А хіба я полковником не гожий?
Та гожий, звісно, але
Отож-бо й воно, що «але» перейшов на серйозність Кодаковський. А що там про донецький випадок уже нанюхав?
Поки нічого. Ще не нюхав. Лисиця ледь усміхнувся. Тільки принюхуюсь.
Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?
Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.
Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись Тільки з тебе пляшка.
Та нема питань, зрадів Лисиця. Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли «Око дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.
Ванґа, правда, й без очей бачила, «штрикнув» логікою Кодаковський.
Гм Це точно, погодився задумливо Богдан. А може ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.
Усе може бути, обережно мовив офіцер. Особливо ж коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів як мишачих сліз. А! Згадав! Он років пять тому на Єреванській таке було Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.
Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.
Думаю, й не перестане, сумно сказав полковник. Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.
Влучно, мовив професор. Ти, як завжди, мудрий.
Не перехвали.
Не буду. Ти ж мені ще потрібен.
Здогадувався я, почав удавано плакати Трев, що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся Але думав, що помилявся. А тепер
Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.
Помилилася мудра бабуся, перестав удавати комедіанта Кодаковський. Я став міліціонером.
Та я в курсі. Але непоганим.
Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.
Окей. Не сперечатимусь А я в Донецьк зібрався.
Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.
Ти теж не перехвали.
Ха! Тебе цим не зіпсуєш. Стиглий гарбуз. Із твердою скоринкою. Але перед поїздкою забіжи. Деякі контактики підкину. Є там у мене знайомі
Обовязково.
Ну, бувай.
Буватиму. Ти теж. Хай здоровиться.
Лисиця заховав мобільного до чорної сумки. Із написом «ARMANI». Стильний, «метросексуал».
Оформляти відрядження? крізь усмішку подивився на Богдана Бондаренко.
А ще які варіанти? втупився у «шефа» професор.
Одружитися з бухгалтером.
Тільки відрядження, закрутив головою Лисиця. Якби ж він хоч жінкою був
Гаразд, потягнувся до трубки головред, зараз передзвоню, щоб готували документи.
Дзвони, дуче
Бондаренко подивився, але нічого не сказав. Навіть не усміхнувся. Думками він летів уже на Схід. Куди має вирушати Лисиця.
Розділ 2. Дарунок маорі
Додому повернувся щасливим власником квитка на завтрашній ранковий «Інтерситі», а також контактів капітана Онищенка О. О. з Петровського РУВС Донецька (підкинув Кодаковський) і донкора «Презумпції» Ігоря Марченка (а це вже «подарунок» від Бондаренка). Проте настрій усе ж таки мав тривожний. Перед дорогою завжди так. Хтозна, як там усе складеться. Поїздочка ж не проста. Чуже далеке місто. Нікого й нічого там не знаєш. Тільки вбивство. Виколоті очі. І таємниця, що стоїть за ними. Гм «Усе невідоме здається величним». Хтось дуже мудро сказав. Правильно. А потім, якщо пощастить, коли ввійдеш у це невідоме з головою, стаєш «щокатим експертом», звертаєшся до нього «на ти». Бо опиняється воно перед тобою як на долоні. Знімає із себе паранджу, ніби Гюльчатай. Чи, швидше, ти з нього знімаєш. Але то вже таке. Деталі. Зараз же ти сліпе кошеня. І невідомо, коли прозрієш. Та й чи прозрієш узагалі? І гори треба розсунути на шляху. Хоч і звати тебе не Вернигора
Помивши яблука, куплені в переході у привітної бабусі, «упорав» їх одразу чотири. Такий собі легкий аперитивчик. Тепер і обідатиметься веселіше. Розправився з котлето-гречкою й салатом із прихопленої вчора на «Колібрісі» городини. Запив зеленим чаєм і вмостився з ноутом на дивані. Можна поворушити звивинами. З «технічною допомогою». До вечора ще далеченько. А потім у ліжко. Тупо «впасти у сплячку». Правда, без смоктання лапи. Добре виспатися перед дорогою ідеальний варіант. Завтра ж рано на ноги. І кілька годин «чух-чух».
Татуюваннями до цього не цікавився. Знав, що колись їх робили в основному «на зоні» та в армії. Кустарно. Допотопним способом. І ніяким мистецтвом ніхто не вважав. Але технологізація ввірвалася й сюди, вдихнувши нове життя в забуте майже-мистецтво.
Робити собі ніколи навіть не думав. Не дуже розумів, навіщо це потрібно. Знайомство з тату не йшло далі бачених синіх малюнків на руках у старших чоловіків та імені коханої, наколотого на правиці однокласника. Щоправда, на зміну «Свєті» в його серце прийшла «Оля», а потім і «Таня». Любовний же «артефакт» залишався. І почав створювати для супермачо-героя-коханця деякі проблеми. Тоді він із болем і явно не любовним вивів ту «незручність». Хоч шрам таки лишився. Але без імені він став усього лиш німим доказом юнацької дурості. Хоча Краще такий, ніж на серці.