Кинув очима на пластикові двері. Глухо. Ігоря поки не видно. Що ж він там так довго? Пустив погляд узбіччям. Той вихопив із довкілля високий і товстий рекламний стовп, на який угорі ніби сіла тарілка-НЛО. «Колона Морриса», згадав його назву. Цікаво. Чим живе столиця Донбасу у плані культури?
Вийшов. Потягнувся. Засидівся в машині. Підвів голову до неба. Життя вміє ставати чудовим. Наблизився до стовпа. Почав роздивлятися, обходячи навколо. Увесь обліплений яскравими афішами. Одна повідомляла, що Донецький академічний обласний театр ляльок запускає оновлений варіант вистав «Друзі маленької Кіті» та «Івасик-Телесик». І що двадцять першого вересня відбудеться премєра «Телесика». А наступного дня і «Кіті».
«О, двадцять перше це ж сьогодні, подумав. Може, сходити? Усміхнувся. Ще в ляльковому театрі тебе не бачили. Ще там ти фейсом не торгував».
Інша афіша, яскрава на оранжевому тлі, радувала око донеччан і гостей міста звісткою, що до них завітав із Австрії мандрівний «CIRCUS SALUTATIS». Цей уже тиждень тут. Ліворуч акробати. Він і вона в білому. «Легкі, наче хмаринки, і спритні, наче мавпи, Ґанг і Ґаруда». Фотограф вихопив мить, коли він тримає її за руки, а вона розкручується. Праворуч римський легіонер в обладунках. Метальник ножів. «Суворий і нещадний приборкувач летючої смерті Айвен Вуєнс». Якраз замахнувся смертоносною зброєю в атлетичного асистента в костюмі давнього єгиптянина. Посередині силовий жонглер з гімнастичною фігурою в блискучому одязі «працював» з такими ж блискучими металевими кулями. «Повелитель сили меткий Сагун». Унизу дресирувальниця «різнокольорових» пуделів з довгими стрункими ногами і взагалі досконалою фігурою. «Прекрасна й добра Айжана». Довкола неї розсипались і застигли слухняні вихованці. Уважно й віддано дивляться на хазяйку. Що там вона знову захоче, щоб вони зробили?
«Теж непогано. Свіженьке. На таке точно можуть піти. Я б сам пішов. А ще краще став би пуделем. І так само б дивився на цю красуню».
Третя сповіщала, що на сцені Донецького театру опери й балету імені Анатолія Соловяненка з третього до десятого жовтня фестивалитимуть «Зірки світового балету». І зафіксовано кілька фрагментів яскравого феєричного дійства.
«Сюди б точно непогано сходити. Зірки світового балету те, що треба. Високе мистецтво. Такі не підведуть».
На четвертій можна було прочитати про гастролі легендарного гурту «Фристайл» у золотому складі. Палац спорту «Дружба». Сьогодні останній день. Точно не зможе піти. Треба до роботи братися. Та й ні Вадима Козаченка, ні Ніни Кірсо серед постарілих «легенд» на фото не побачив. І всю цікавість наче хап ухопив.
«Фейковий якийсь Фристайл. Клон? Один з багатьох? Гм Епідемія ціла. Десять Міражів, дванадцять Ласкових Маїв Чергове баблокосіння. Як же це все сумно»
Наступна афіша зацікавила не дуже. У будинку культури ім. В. Куйбишева (вул. Панфілова) післязавтра о девятнадцятій годині «вас збирається прокачати» молодий романтичний голос Донецька Ед Каракуця. Кількість місць обмежена. З кольорового фото на Лисицю дивився зовсім іще юний фейс упевненого (навіть нахабного) довговолосого й довготелесого хлопця. Який ще й не починав голитися.
«Що дивишся? запитав афішного співуна Лисиця. Ніколи професора київського не бачив? Який косить під журналіста. Отож. Богданові захотілося дати фотозірці щигля. Але щоб ніхто не бачив. Не піду я на твій концерт. Хоч ти й романтичний голос. Хтозна, як ти там співаєш. І про що»
А й справді. З творчістю цього вундеркіндера незнайомий. І йти, навіть суто гіпотетично, звісно, не збирався. Але найбільше добила фраза «Кількість місць обмежена».
«Ну, ясно, що обмежена, пхикнув Лисиця. Якби концерт відбувався на небі, а глядачі порозсідалися на хмарки, тоді і лише тоді кількість місць була б нескінченною. А так»
Автоматично глянув на гімназію. І вивчення афіш закінчилося. З дверей нарешті вийшли. Але не Марченко. Струнка, з красивою фігурою жінка бальзаківського віку впевнено крокувала сірою плиткою хідника. Ішла красиво. Магнетично. Наче модель «на дифіляді». І професор прикипів очима. Забув про все на світі. Бачив тільки цю «модель». Ось вона вийшла на асфальт і, кинувши погляд на Лисицю та на секунду довше затримавшись, ніж це зробила б та, яка нічого цікавого «там» не помітила, продовжила шлях.
Богданові кольнуло в серце. Не зрозумів, що це. Чому така реакція? Незнайомка. Не така вже й молода, але гарна. Енергетична. Відчувалась нестримна харизма. Яка не залежить від віку. Хоч і сховане все те за ширмою втоми. Та Лисиці достатньо, щоб відчути. Відчув Відчув, що в нього влучила стріла Але не Амура. Когось більшого й нахабнішого. І навіщо?
Поки «умлівав» від силуету Незнайомки, що все більше танув у далині, й так несподівано пережитого, з тих самих дверей устиг зявитися Марченко. Але не сам. Із пакетом фірми «Zana» у фіолетових кольорах. Ішов швидко. Ніби відчував, що його чекали. І вже довгенько. Навіть дуже. Чи, може, просто звик ходити швидко? Щоб скрізь устигати. Але не швидкістю ходи гарантується встигання. Вийди на пять хвилин раніше. А не лети, ніби кінь у милі.
Вибачайте, сказав, наблизившись. Гм Таки провина. Вибач, знову виправився донкор. Цих жінок не переслухаєш. А якщо це ще й сестра дружини Марченко замучено покрутив головою. Катерина тут учителька фізики. Вони з моєю близнючки. Але Настя красивіша. Ігор весело підморгнув. Та все одно. Ніби з дружиною поговорив. Вислухав цінні вказівки на тему «Як треба жити». Бо в тебе ж голова не так варить. Чи її й зовсім нема. Твоя «законна», мабуть, така ж?
Тепер уже Марченко не помилився. В одному. Але зробив це в іншому.
Немає законної. Тільки незаконні.
Лисиця кисло усміхнувся. Але не тому, що шкодував. Просто так вийшло.
Щасливий, сказав Марченко задумливо, але відразу й осікся. Ну я хотів сказати, що
Хтозна, не дав йому закінчити Богдан. Щастя це ж ілюзія. Міраж. Це те, чого немає. Хоч і кожен його шукає. Та не знаходить. Бо коли починає думати, що ось уже ніби знайшов, одразу втрачає. Ілюзія ж зникає. А «ніби знайдене» щастя стає життям. Хоча життя уже саме по собі щастя. Або майже щастя.
Зате дружина реальність, закивав Марченко. Найчастіше приємна. Але іноді й жорстка. Та без неї вже й не уявляю себе. Справді половинка. Навіть три чверті.
А я не уявляю з нею. Просто Обпікся добряче, коли молодий був. Біль минув. Шрам лишився. Добрячий. І щоразу відбиває охоту. Та й звик я вже так.
Я-а-а-асно, протяг донкор. А моя той, у Миргороді. В санаторії. Так залишила мене на Катерину. Щоб приглядала. Бо ще з голоду копита відкину. Оце котлети й налисники в лоточках. Так що живемо-о-о, потрусив пакетом Ігор. У номері загуляємо.
А як же ти завтра? зупинив початок «оргії» Лисиця. Зуби на полицю?
Я гречку навчився варити, церемоніально повідомив Марченко, ніби щойно відкрив закон усесвітнього тяжіння. Явно забувши про Ньютона.
На гречці довго не протягнеш, опустив його на землю професор.
А відмахнувся вільною рукою Ігор. Кафешки ж іще ніхто не закриває. Прорвемося Та я б давно вже прийшов, а вона мені все про тату нове байки травила.
Тату? насторожився Богдан.
Ага-а-а-а, на автоматі відповів донкор.
І що там?
Не показала. Чекає, коли Настя приїде. Сюрпрайз. Хоче, щоб і моя теж зробила. Таке ж саме. Щоб схожими й тут були. Торохтіла, як вибирала в каталозі, як набивали, що відчувала, як зараз доглядає за ним.
Гм задумався Богдан. А не питав, де робила?
Питав, звісно. Не в Кречета. Салон «Татутенія». Це на Челюскінців.
Погано, скрушно мовив професор. Якби в Кречета, може, щось би цікавого розповіла.
Якби ж
А я тут у культурному житті вашого міста намагався розібратися.
І що?
Можна було б навідатися в кілька місць. Привабливо.
А що не дає?
Не здогадуєшся? вперся очима у співрозмовника Богдан. Може, вбивство? Яке нам треба розслідувати.
Лисиця не втримався. Хтозна-чого. І тепер шкодував. Подумки спробував дотягнутися до одного ліктя. Потім до іншого. Зась. Уже нічого не виправити. Слів не впіймати. Вони зграйкою горобців дружно обсіли Ігорову голову. Але той наче й не помітив цього. Відповів так само спокійно, як говорив до того. До «історичної Лисициної тиради»:
Не двадцять чотири ж години ти це збираєшся робити?
Та хоч усі двадцять пять. Час тут має тільки одне значення. Швидко біжить. Решта мене не колише. А біжить він, щоб ти розумів, дуже швидко. Пора вже й запрягатися.
Окей. Стартуймо.
Ігор заховав лоточки до багажника й проворно вмостився в «лачетті». Лисиця зробив це ще швидше. І донкор «пришпорив».
Поки доїхали до готелю, Лисиця побачив багато памятних місць. Драмтеатр похвастався виразною масивною колонадою з фронтоном, на якому гордо підноситься Мельпомена з пальмовою гілкою
Площа Леніна, яка колись називалася Сінною
Ворошиловський райвиконком
Обласна філармонія імені Прокофєва
Стильна пятиповерхова будівля з пілястрами, еркерами, лоджіями, увінчана кутовою вежею. І все це «Донбас Палас»
Театр опери й балету імені Соловяненка, ніжно-білий з кремовими вставками, нагадав голос нашого славетного тенора
Фронтон потужної споруди Наукової бібліотеки імені Крупської, над яким колись виріс кутовий купол, підтримує практично незліченна кількість колон
Модернова будівля Науково-технічної бібліотеки Донецького національного технічного університету
Бронзовий Артем на повний зріст. Права рука в кишені (револьвер там чи дуля ніхто не знає, але автору вдалося створити ілюзію міцності й сили)
Знову ніжні тони, колонада й арки грандіозної махини Донецької обласної травматології. Біля входу прикольний «Памятник зціленому хворому». Бронзовий чоловік, що застиг, роблячи крок правою ногою та тримаючи переламану милицю. Ігор розказав, що памятник зроблено як алюзію на епізод із радянського фільму «Свято Святого Йорґена», де монах-шахрай «зцілює» шахрая-злодія і той ламає «не потрібну» вже «третю ногу». Богдан усміхнувся. Згадав чудову гру Ігоря Ільїнського. Це його персонажа «зцілювали»
Свято-Преображенський кафедральний собор. Донкор прокоментував, що в основу образного архітектурного рішення храму покладено форму хреста розпяття. Пять куполів. Висока дзвіниця. Три апсиди. Усе по-дорослому. Як у найкращих людей. Навпроти входу подарунок Києва. Бронзова статуя Архістратига Михаїла на колоні-пєдесталі. Раніше вона «жила» на майдані Незалежності. Так кияни відповіли на подаровану Донецьком копію «Пальми Мерцалова», яка стоїть зараз у «Глобусі»
«Треба буде зайти й глянути, подумав Лисиця. На що ми поміняли нашого Мишка»
Розділ 4. Фахівець із медознавства
Готель «Містраль» девятиповерхова осучаснена будівля; колись тут був шахтарський гуртожиток завмер, щоб прикрасити собою місто й прислужитися його гостям. Потрапити до готелю можна, піднявшись шістьма сходинками.
Піднялися. Лисиця з двома сумками. Ігор із невеликою барсеткою і «смачним» фіолетовим пакетом.
Технічні деталі багато часу не забрали. Вдало все пішло. І це не подобалось. Спокійніше, коли з пригодами. Тоді й результат цінніший. Настороженість засіла під серцем. Надійно. І невикорчовно.
Номер сподобався. І це тривогу трохи притлумило.
Велике ліжко. Два стільці біля столика в кутку. Настільна лампа. На рожевих стінах оригінали картин. Тутешніх Рембрандтів, очевидно. Чисто. Охайно. Як і треба. А це не так уже й мало. Спартанські умови по-сучасному. Цілком достатньо для професора.
Лисиця почав «обживатися». Ігореві доручив заварити зелений «Greenfield». Поки професор заповнив собою територію (речі вмостив на полиці; електробритву, крем після гоління, дезодорант у тумбочку; пасту й щітку у душову), чай трохи вичах. Богдан укинув меду. Ігор дістав усе, що приніс. Швидка гостина готова. Бенкет!
Після «бенкету» робота.
Донкор розіклав на столі матеріали. Фотографії. Копії документів, одержаних від слідчих. Нелегально, звісно. Біографічна довідка на вбитого. Отаке господарство. Ключ на старт!
Богдан схилився над столом. З чого ж починати? Гм Знати б Отак завжди, коли берешся за нову «справу». Усе здається незнайомим, страшним і великим. І наганяє сум. Чи й страх. А раптом не зможеш? Не вистачить розуму. Чи сміливості. Чи й здоровя. А той, хто по інший бік барикади, хитріший і розумніший. І все придумав так, що й трьом академікам не втнути Що ж Може бути. Але Усе невідоме здається величним Хто це сказав? Хтось однозначно мудрий. Але хто?.. А, не так важливо Не це головне Та варто лише зайнятися конкретно і «знайомство» переростає в «симпатію», а потім і до «кохання» підбирається. На непристойно близьку відстань. І коли ти роздивишся найменші цяточки на одежі жертви, перевіриш найнеймовірніші чутки, винюхаєш усе, що можна винюхати, тоді ця справа стане «твоєю». І ти вже не можеш ні їсти, ні пити, ні спати, бо надокучливим свердликом у голові дзижчать питання «хто?» й «навіщо?». І всіх, хто хоч якимось боком до справи, ти знаєш краще, ніж своїх знайомих. Чи навіть і друзів. Тоді крок за кроком розвіюється пелена невідомості, а з людей спадають маски. І ти з усім тепер «на ти». Ніби випили на брудершафт. І цмокнулись у губи. Цього разу все так само. Зможемо? Зможемо!
Ігор дивився на Лисицю, ніби на суперчарівника з далекої заморської землі. Факіра! Той зараз іще помовчить трохи, поворушить звивинами, струсить із них дорожній пил, наморщить лоба і скаже те, що треба. Назве імя та адресу вбивці. І навіть повідомить, навіщо той усе це зробив.
Професор побачив захоплений погляд і все в ньому прочитав. Точно Бондаренкові дифірамби. Це він наспівав їх Марченкові. І тепер точно той бачить у Богдані факіра. Зараз він надягне тюрбан, заграє в чарівну дудочку, яку ховає від чужого ока в дорожній сумці, й убивця сам приповзе слухняною коброю. Навіть не засичавши з погрозою. І напише щире зізнання. І в останньому рядку поклянеться, що більше так ніколи не буде. І руки для кайданків таки простягне.
Лисиця про себе засміявся. Якби ж то так! Але На жаль, так не буває. Треба добряче напнутися, щоб сталося саме так. От тільки як це зробити? Гм Узявши на плечі цей важкий тягар.
У двері постукали.
«Хто б це?» промайнуло в Лисиці. Ігор блимнув на нього, ніби питаючи про те ж саме. Навіть з «наїздом».
Не знаю, уголос відповів професор, рушаючи до дверей. Я ж тут ніколи ще не був, кинув пошепки й відчинив.
Серце присіло, зіщулилося й затулилося руками. Лисиця проковтнув слину. Щоб не вдавитися. «Те», що побачив, знищило його вщент. Шикарна брюнетка наче зійшла з обкладинки глянцю. З усім, що домалювали фотошопом. А кажуть, що ідеальних людей не буває. Ще й як буває! Ось зараз і є.
Ігор нічого цього, звісно ж, не бачив, бо Лисиця все надійно затулив. По-чоловічому. Егоїстично (тільки собі!). Тому донкор підійшов і визирнув над плечем людино-штори. І теж занімів. Журналісти також люди. Хоч і нечасто. Та все ж
А я, ма-а-абуть, помилилася, добила усмішкою онімілих бовдурів красуня.
Ні-і-і, затягнув наляканий Лисиця, божества не помиляються. Ви прийшли правильно. У нас якраз третього й не вистачає. А пляшка шампанського на двох це для таких аліків, як ми, багато.
А де ж у нас шампанське? змило за борт Ігоря.
Та київський «донжуан», що так раптово «повстав з попелу» після дорожньої втоми, особливо цим не переймався.
А я шампанське не пю, прохромила обох, наче шампуром, брюнетка й зібралася йти. Нехай смажаться самі.
Знайдемо й «мартині».
«Донжуан» випалював фрази, наче рубав запеклих ворогів направо й наліво. Мечем-самосіком. Подарованим казковим чарівником. А ті все насідали.
І «мартині» теж. Шампур із силою провернула. Алкоголь не вживаю взагалі. Здоровя важливіше. Знов усміхнулася.
Є зелений чай. «Greenfield». Із медом. Лисиці здалося, що рятівне коло впало саме там, де треба. І потопельник опинився всередині. Тягни!