Тепер Ленґдон усміхнувся. Мало хто на землі наважився б розіслати в останню мить запрошення, в яких, по суті, написано: «У суботу ввечері. Будьте тут. Повірте мені». І мало до кого прийшли б сотні поважних осіб, кинувши все й вилетівши до північної Іспанії на таке запрошення.
Ленґдон вийшов з-під павучихи й попрямував хідником, поглядаючи на велетенський червоний банер, що гойдався над головою.
ВЕЧІР З ЕДМОНДОМ КІРШЕМ
«Самовпевненості Едмондові точно ніколи не бракувало!»розсміявся в думці Ленґдон.
Приблизно двадцять років тому юний Едді Кірш став одним із перших студентів Ленґдона в Гарвардському університетікомпютерник із неохайною кучмою на голові, чия цікавість до кодів покликала його на семінар для першого курсу «Коди, шифри та мова символів», який вів Ленґдон. Гострий розум Кірша справив на Ленґдона глибоке враження, і хоча Кірш із часом покинув запилюжений світ семіотики заради свіжих компютерних перспектив, вони з Ленґдоном були міцно повязані як учень і вчитель довгі роки після того, як Кірш закінчив навчання.
«Тепер учень обігнав учителя,подумав Ленґдон.На кілька світлових років».
Сьогодні Едмонд Кірш був усесвітньовідомим діячем-одинакомспеціаліст із компютерів при мільярдному капіталі, футурист, винахідник і підприємець. У свої сорок років він уже породив неймовірну кількість передових технологій, кожна з яких становила крок уперед у таких різних галузях, як робототехніка, нейрологія, штучний інтелект і нанотехнології. А його точні прогнози щодо майбутніх наукових відкриттів створили навколо цього чоловіка ореол загадки.
Ленґдон вважав, що страшнуватий хист Едмонда щодо прогнозів майбутнього походить від того, що цей чоловік надзвичайно багато знає про довколишній світ. Адже скільки Ленґдон його памятає, Едмонд був ненаситним бібліофіломчитав усе, що траплялося під руку. Ленґдон ні в кого не бачив такої пристрасті до книжок і такого вміння запамятовувати зміст.
Останні кілька років Кірш жив здебільшого в Іспанії, пояснюючи цей вибір своїм романом зі старосвітською красою цієї країни, її авангардною архітектурою, ексцентричними барами й чудовою погодою.
Раз на рік, коли Кірш повертався до Кембриджа з лекцією в медіалабораторії Массачусетського технологічного інституту, Ленґдон обідав з ним у якому-небудь новомодному бостонському закладі, про який раніше й не чув. Вони ніколи не розмовляли про технікуКірш завжди хотів обговорювати з Ленґдоном виключно мистецтво.
Ти, Роберте, мій культурний звязковий!часто жартував Кірш.Мій особистий дослідник мистецтва у вільному пошуку!
Натяк на сімейний статус Ленґдона був особливо іронічним тому, що походив із вуст іншого холостяка, який засуджував моногамію як «образу для еволюції» і за останні роки опинявся на знімках папараці в товаристві різноманітних супермоделей.
З огляду на репутацію Кірша як новатора-компютерника, його було б легко уявити таким собі технарем у футлярі. Натомість він цілеспрямовано творив із себе сучасну поп-зірку зі знайомими у світських колах, одягався за останньою модою, слухав загадкову андеграундну музику й зібрав велику колекцію робіт імпресіоністів і сучасних митців. Кірш часто писав Ленґдонові, просячи поради щодо нових витворів, які хотів придбати для своєї колекції.
«А потім робить із точністю до навпаки»,думав Ленґдон. Приблизно за рік до того Кірш здивував Ленґдона питанням не про мистецтво, а про Богаяк на самопроголошеного атеїста, дивна тема. Над тарілкою крудо на реберцях у бостонській Tiger Mama Кірш намагався добути з Ленґдонової бази знань головні вірування різних релігій, особливо різні версії створення світу.
Ленґдон дав Кіршеві широку панораму вірувань, почавши з того, як бачать створення світу юдеї, християни й мусульмани, після чого перейшов до індуїстської версії про Брахму, вавилонського міфу про Мардука та інших.
Хотілося б знати,сказав Ленґдон, коли вони виходили з ресторану,чому футуриста зацікавило минуле? Чи означає це, що наш славетний атеїст нарешті знайшов Бога?
Едмонд весело розсміявся:
Мрії, мрії! Я просто прикидаю масштаби того, з чим змагаюся, Роберте.
Ленґдон усміхнувся. «Типово».
Що ж, наука і релігіяне конкуренти, це дві різні мови, які говорять про те саме. У світі є місце для них обох.
Після цієї зустрічі Едмонд майже цілий рік не виходив із ним на звязок. А потім ні з того ні з сього три дні тому Ленґдон отримав конверт із логотипом FedEx, у якому лежали квиток на літак, підтвердження готельного бронювання і записка від Едмонда з проханням завітати на оцю подію: «Роберте, для мене особливо важлива твоя присутність. Цей вечір став можливим завдяки тим думкам, якими ти поділився зі мною під час нашої останньої зустрічі».
Ленґдон дуже здивувався. У тій розмові й близько не було нічого бодай трохи дотичного до лекції чи іншої події, яку міг улаштувати футуролог.
У конверті також лежала чорно-біла картинка, де були зображені двоє людей обличчями одне до одного. Кірш написав для Ленґдона короткий вірш.
Роберте,
Ти подивись на мене просто
Відкрию я порожній простір.
Ленґдон усміхнувся, побачивши картинкутонкий натяк на пригоду, яка відбувалася з Ленґдоном кілька років тому. Силует келихаабо ж чаші Ґрааляпроступав між двох облич.
Тепер Ленґдон стояв перед музеєм, вельми цікавий дізнатися, що ж збирається оголосити його колишній учень. Легкий вітерець ворушив хвіст його фрака, професор ішов цементним хідником уздовж берега звивистої річки Нервйон, яка колись була живою кровю метушливого промислового міста. У повітрі трохи пахло міддю.
На повороті хідника Ленґдон нарешті дозволив собі подивитися на масивний музей, який мерехтів уже близько. За одним разом окинути оком будівлю було неможливо. Натомість погляд ковзав урізнобіч понад чудернацькими видовженими формами.
«Ця будівля не просто порушує правила,подумав Ленґдон.Вона взагалі на них не зважає. Ідеальне місце для Едмонда».
Музей Ґуґґенхайма в Більбао нагадував образ із якоїсь інопланетної галюцинаціїколаж закручених металевих форм, які наче геть випадковим чином спираються одна на одну. Хаотична маса споруди розкинулася, вкрита понад тридцятьма тисячами титанових плиток, які блищать, мов рибяча луска, і надають будівлі водночас органічного й інопланетного виглядунемов із води виліз якийсь футуристичний левіафан і розлігся на березі, щоб погрітися на сонечку.
Коли будівлю відкрили в 1997 році, The New Yorker вітав архітектора Франка Ґері, який створив «фантастичний корабель мрії у хвилястому титановому запиналі», а інші критики розсипалися в похвалах: «Найвеличніша будівля нашого часу!», «Меркуріанський блиск!», «Дивовижний архітектурний витвір!»
Від часу того дебюту було зведено десятки інших «деконструктивістських» будівельконцертна зала імені Волта Диснея в Лос-Анджелесі, виставковий центр «Світ BMW» у Мюнхені, навіть нова бібліотека при альма-матер Ленґдона. Кожна з них мала радикально новітні дизайн і конструкцію, однак Ленґдон сумнівався, чи може бодай котрась із них силою шоку дорівнятися до музею Ґуґґенхайма в Більбао.
У міру наближення Ленґдон бачив: фасад із кожним кроком наче змінює форму, показує нове лице під кожним кутом. Тепер було видно найразючішу ілюзію музею. Коли на будівлю дивитися так, то ефект неймовірний: вона немов справді пливе по воді, гойдаючись на поверхні широкої «лагуни нескінченності» понад зовнішньою стіною.
Ленґдон на мить зупинився помилуватися цим, а тоді перейшов лагуну мінімалістичним містком, який вигинався понад рівним водяним дзеркалом. Посеред того мосту професор здригнувся від гучного сичання. Воно лунало з-під ніг. Він різко спинився: з-під кладки вилітала вихором хмарина туману. Туман огорнув його, після чого покотився над лагуною в бік музею, вкутав підніжжя споруди.
«Скульптура-туман»,подумав Ленґдон.
Він читав про цей витвір японського митця Фудзіко На-каї. Ця «скульптура» революційна: вона створюється засобами видимого повітря і становить завісу туману, який зявляється і з часом розсіюється; а оскільки вітри й атмосферні умові протягом дня постійно змінюються, то скульптура також щоразу має інакший вигляд.
Міст припинив сичати, а Ленґдон дивився, як стіна туману тихо звивається над лагуною, немов якась жива істота. Ефект був неземний і спантеличував. Тепер неначе весь музей висів на хмарі над водою, як той корабель-привид посеред моря.
Щойно Ленґдон зібрався йти далі, як тиху гладінь води розірвали немов невеликі вулканічні виверження. Раптово пять вогняних стовпів здійнялися з самої лагуни до неба з реактивним гудіннямі туман протяли ясні вибухи світла, відображуючись у титановій плитці будівлі.
Архітектурний смак Ленґдона більше тяжів до музеїв класичного стилю на взірець Лувру чи Прадо, однак він дивився на туман та полумя над лагуною і не міг уявити кращого, ніж цей ультрасучасний музей, місця для події, яку влаштовує людина з любовю до мистецтва і всього наднового, з гострим поглядом у майбутнє.
І ось, ідучи крізь туман, Ленґдон поспішив до входузловісного чорного отвору, який розкривала перед ним споруда-рептилія. Наближаючись до порога, професор стривожено відчував: він заходить у пащу дракона.
Розділ 2
Амірал Луїс Áвіла сидів за стійкою в порожньому барі незнайомого міста. Після довгої подорожі його мучили спрага і втомавін щойно прилетів сюди, завершивши справу, заради якої за дванадцять годин подолав багато тисяч миль. Він надпив уже другу склянку тоніку й роздивлявся кольорову батарею пляшок по той бік шинкваса.
«У пустелі кожен може лишатися стриманим,думав адмірал,але тільки вірний здатний сидіти посеред оази і з власної волі не випити ні краплі».
Авіла й справді не пив ні краплі диявольського зілля майже цілий рік. Помітивши своє відображення в дзеркальних полицях, він дозволив собі рідкісну мить задоволеності обличчям, яке поглянуло на нього звідти.
Авіла був одним із тих щасливих середземноморців, кому вік радше додавав привабливості, аніж відбирав. З роками його шорстка чорна щетина стала поважною сріблястою бородою, вогняний погляд чорних очей помякшав і набув спокійної впевненості, а суха смаглява шкіра, туго обтягуючи худе обличчя, взялася тонкими зморшками, надаючи адміралові вигляду людини, яка весь час мружить очі на сонці.
Навіть у шістдесят три його тіло лишалося струнким і бадьоримі гарну статуру підкреслював бездоганний стрій. Авіла сидів за шинквасом у повній білій адміральській формівеличному вбранні, яке складалося з двобортного кітеля з широкими погонами, при поважній кількості медалей за службу, крохмальної сорочки з коміром-стійкою та білих штанів, облямованих шовком.
«Можливо, іспанська Армада вже не найпотужніший флот на землі, але як офіцерові добре вдягтися, ми знаємо!»
Адмірал уже кілька років не вбирав білого кітеля, але той вечір був особливим, і раніше, йдучи вулицями цього незнайомого міста, чоловік тішився з того, як захоплено поглядають на нього жінки й розступаються чоловіки.
«Того, хто живе за кодексом честі, всі шанують».
¿Otra tónica? спитала красуня за шинквасом. Їй уже минуло тридцять, вона мала квітучу фігуру й грайливо всміхалася.
Авіла похитав головою:
No, gracias.
Бар був геть порожній, і Авіла відчував, як кельнерка милується ним. Приємно було знов опинитися на видноті. «Я повернувся з безодні».
Та жахлива подія, що практично зруйнувала життя Авіли пять років тому, навіки причаїлася в закутках його памятіодна-єдина оглушлива мить, коли земля розверзлась і ковтнула його.
Севільський собор.
Великодній ранок.
Сонце Андалусії лило проміння крізь вітражі, розсипаючи калейдоскоп кольорів камяною залою храму. Органні труби співали радісним громом, а тисячі вірян зібралися під склепінням святкувати чудо Воскресіння.
Авіла стояв на колінах біля вівтарної загорожі, і серце адмірала переповнювали радість і вдячність. Прослуживши все життя в морі, тепер він здобув найдивовижніший Господній дарсімю. Широко всміхаючись, Авіла озирнувся й подивився через плече на свою молоду дружину Марію, яка сиділа на лаві, перепочиваючи: з важким животом їй було незручно пройти так далеко вглиб храму. Поряд їхній трирічний син Пепе радісно махав батькові рукою. Авіла підморгнув хлопчикові, а Марія лагідно всміхнулася чоловікові.
«Дякую Тобі, Боже!»думав Авіла, розвертаючись до вівтаря, щоб прийняти причастя.
Митьі оглушливий вибух пролунав під прекрасним склепінням.
Спалахі весь його світ був поглинутий вогнем.
Вибухова хвиля жбурнула Авілу на вівтарну загорожу, його тіло завалила пекуча лавина уламків каміння й шматків людських тіл. Коли Авіла отямився, то не міг продихнути в густому диму і якусь мить не розумів, де він і що діється.
І тут з-поза дзвону у вухах він почув зойки. Авіла зіпявся на ноги, тепер уже усвідомлюючи, який жах коїться навколо. Він сказав собі: це просто страшний сон. Хитаючись, побрів через повний диму храм, шкандибаючи повз стогони, повз скалічені тіла туди, де щойно були його дружина й син.
Там не було нічого.
Ні лав. Ні людей.
Тільки закривавлені уламки на камяній підлозі.
Цей похмурий спогад, на щастя, перервав дзвіночок на дверях бару. Авіла схопив свій тонік і зробив швидкий ковток, намагаючись струсити з себе темрявуяк йому вже стільки разів доводилося робити.
Двері бару розчахнулись, і Авіла побачив: у приміщення ввалилося двоє здорованів. Вони фальшиво горлали вболівальницьку пісню, були вбрані в зелені футболки, які ледве прикривали обємні животи. Очевидно, цього вечора результат матчу був на користь приїжджої команди Ірландії.
«Натяк зрозумілий»,подумав Авіла й підвівся. Попросив рахунок, але кельнерка підморгнула і махнула рукою. Авіла подякував і зібрався йти.
Хай йому грець!крикнув один зі здорованів, дивлячись на поважну форму Авіли.Та це ж король Іспанії!
Обидва зареготали й похитнулися, нахилившись у бік адмірала.
Авіла спробував обминути їх і вийти, але більший з уболівальників грубо схопив його за руку й посадив назад за стійку.
Стривайте, ваша величносте! Ми сюди здалеку приїхали; маємо випити по кухлику з королем!
Авіла скоса глянув на лапу незнайомця, що вчепилась у напрасований рукав кітеля.
Відпустіть,спокійно мовив він.Мені треба йти.
Ні тобі треба з нами пивця випити, amigo!
Чоловік учепився в рукав ще міцніше, а його товариш став тицяти пальцем у медалі на грудях Авіли.
Та ти, батяню, герой!Чоловік посмикав за одну з найцінніших відзнак Авіли.Середньовічний жезл? То ось який ти, лицар в осяйній броні!розреготався він.
«Терпіння!»нагадав собі Авіла. Він зустрічав безліч подібних людейнещасних простаків, які ніколи по-справжньому не боролися ні за що і сліпо порушують чужі права й свободи, що їх хтось відстояв для них.
Власне,спокійно відказав Авіла,жезлце символ Unidad de Operaciones Especiales іспанського військового флоту.
Спецназ?Чоловік удав, що тремтить від страху.Справляє враження. А оце що значить?Він показав на праву руку Авіли.
Авіла подивився на свою руку. Посередині, на мякій частині долоні, чорніло татуюваннясимвол із чотирнадцятого століття.
«Цей знакмій захист,подумав Авіла, дивлячись на емблему.Але зараз я захисту не потребую».
А нехай,сказав хуліган, урешті відпустивши руку Авіли й перемкнувши увагу на кельнерку.А ти мила,зауважив він.Що, стовідсоткова іспанка?
Так,любязно відказала вона.
Що, нічого ірландського в тобі не було?
Ні.
А хочеш?
Чоловік, звиваючись від істеричного сміху, стукнув кулаком по шинквасу.
Дайте їй спокій!наказав Авіла.
Той розвернувся, люто свердлячи іспанця очима.
Другий уболівальник штурхнув Авілу в груди:
Будеш командувати, що нам робити?!
Авіла глибоко вдихнувсьогоднішня довга подорож його втомилаі вказав на шинквас.
Панове, будь ласка, сядьте. Я візьму вам пива.
***
«Як добре, що він лишився!»подумала кельнерка. Хоча жінка і вміла себе захистити, але від того, як офіцер спокійно поводиться з цими двома дикунами, в неї трохи завмирало серцеі вона сподівалася, що цей чоловік лишиться до самого закриття закладу