А ще він зателефонував мені сьогодні. Мій дідусь сказав, що має щось повідомити мені. Я певна, це послання з Лувру було його останньою спробою передати мені щось дуже важливе, щось таке, що допоможе мені розібратися де в чому.
Ленґдон нахмурився. O, Draconian devil! Oh, lame saint! Він хотів би розшифрувати це послання і заради Софі, і задля себе самого. Ситуація однозначно погіршилася відтоді, як він уперше побачив ці слова. Його удаваний стрибок з вікна туалету ніяк не допоможе йому налагодити стосунки з Фашем. Він сумнівався, що капітан французької поліції сприйме з гумором те, що він переслідував і намагався заарештувати шматок мила.
Скоро буде вихід,сказала Софі.
Ви думаєте, що числа в посланні від вашого діда містять ключ до розуміння інших рядків?
Ленґдон одного разу опрацьовував кілька манускриптів сімнадцятого століття, які містили шифри, в яких певні рядки являли собою ключі для розшифрування інших рядків.
Я весь вечір думала про ці числа, але нічого не бачу. Математично вони є випадковими. Для дешифрувальника це тарабарщина.
А втім, вони є частиною послідовності Фібоначчі. Це не може бути простим збігом.
Не може. Взявши ряд Фібоначчі, мій дід ніби дає мені код для чогось іншого, як і тим, що писав англійською і використав мій улюблений мистецький твір, або тим, що намалював на собі пентаграму. Все це робилося для того, щоб привернути мою увагу.
А пентаграма особисто для вас щось означає?
Так. Я ще не розповідала вам про це, але пентаграма була особливим символом для нас із дідусем, коли я підросла. Ми грали в карти Таро, просто так, для розваги, і моя вказівна карта завжди виявлялась із пентаклів. Я певна, він підігрував мені, але ми дуже любили цю розвагу.
Ленґдону стало не по собі. Вони грали в Таро? Середньовічна італійська граспочатку це був секретний засіб поширення системи вірувань, заборонених церквою,сповнена прихованих символів. З двадцяти двох старших карт варто лише згадати ті, що називалися Папеса, Імператриця, Зірка.
«У Таро масть для жіночої божественностіце пентакль»,подумав він.
Вони дійшли до пожежних сходів, і Софі обережно відчинила двері й повела Ленґдона підсвіченими сходинками вниз до підвального поверху, весь час пришвидшуючи крок.
Ваш дідусь,говорив Ленґдон, намагаючись не відставати від неї,коли розповідав вам про пентаграму, часом не згадував про поклоніння богині й обурення католицької церкви з цього приводу?
Софі похитала головою:
Мене більше цікавив математичний аспект: Золотий перетинфі, числа Фібоначчі й таке інше.
Ленґдон був здивований:
Ваш дідусь розповідав вам про число фі?
Звичайно! Золотий перетин!раптом на її обличчі відбилося зніяковіння.Він часто жартував, що я також наполовину богиня через ті літери, з яких складається моє імя.
Ленґдон на якусь мить замислився, а потім протягнув:
С-о-фі!
Усе ще йдучи вниз, Ленґдон замислився про число фі. Він починав розуміти, що коди Соньєра були ще краще узгоджені між собою, ніж йому здавалося спочатку.
Да Вінчі Числа Фібоначчі Пентаграма
Неймовірно, але всі ці речі були поєднані однією концепцією, такою основоположною для історії мистецтва, що Ленґдон присвячував їй кілька лекцій свого курсу.
Фі. 1.618.
Ленґдон упіймав себе на тому, що знову думає про курс «Символізм мистецтва», який він читав у Гарварді.
Хто може сказати, яке число написано на дошці?спитав він в аудиторії.
Підняв руку студент-математик.
Це число фі.
Дуже добре, Стетнере,сказав Ленґдон.Отже, фі,зустрічайте.
Але не плутати його з числом пі,додав Стетнер.
Число фі,продовжував Ленґдон,одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних, є дуже важливим у мистецтві. Його вважають найкрасивішим числом Всесвіту.
Ленґдон, вивівши зображення на екран, розповідав, що число фі взято з послідовності Фібоначчі та що пропорції рослин, тварин і навіть людей з незбагненною точністю відповідають відношенню фі до одиниці.
Фі присутнє в природі повсюдно,сказав Ленґдон, вимикаючи світло,тож у давнину дійшли висновку, що цьому числу Творець Всесвіту відвів особливу роль, і дали йому назву Золота пропорція, Золотий перетин.
Зачекайте,заперечила студентка в першому ряду,я ніколи не бачила золотого перетину в біології.
Справді?усміхнувся Ленґдон.А чи вивчали ви співвідношення жіночого й чоловічого у бджолиному вулику?
Звичайно! Самиць завжди більше, ніж самців.
Правильно! А чи відомо вам, що коли поділити число самиць-бджіл на число самців у будь-якому вулику світу, завжди отримаємо те саме число? Фі.
Далі Ленґдон спроектував зображення спіральної черепашки.
Впізнаєте?
Це молюск,каже студентка праворуч.
Точно. А чи відомо вам, чому дорівнює відношення діаметра кожного попереднього витка спіралі до діаметра наступнго? Правильно, фі. Золота пропорція. Одна ціла шістсот вісімнадцять тисячних.
Ленґдон став змінювати світлини: голівка соняшника, соснова шишка, розташування листя рослин на стеблі, будова комахусюди можна знайти дивовижне співвідношення, яке наближається до золотої пропорції.
Це просто диво!вигукує хтось.
Так,погоджується хтось іще,але до чого тут мистецтво?
О,каже Ленґдон,чудове запитання!
Він висвітлює славнозвісне зображення оголеного чоловіка«Вітрувіанську людину» Леонардо да Вінчі,назване так на честь Марка Вітрувія, блискучого римського архітектора, який писав про золотий перетин у звязку з архітектурою.
У ті дні ніхто краще, ніж да Вінчі, не розумів структури людського тіла. Да Вінчі, власне, викопував мертвих, розрізав їх, щоб виміряти точні пропорції людських кісток. Він був першим, хто показав, що людське тіло складається з будівельних блоків, співвідношення пропорцій яких завжди дорівнює фі,він усміхнувся,ми будемо ще багато разів посилатися в цьому курсі на да Вінчі. Так багато символів приховано всюди, що ви й не уявляєте собі!
Ходімо!прошепотіла Софі.Що сталося? Ми вже майже прийшли. Покваптесь!
Ленґдон завмер, приголомшений раптовим осяянням.
O, Draconian devil! Oh, lame saint!
Софі обернулась до нього.
«Не може бути, щоб усе виявилося таким простим».
Але він уже знав, що все саме так.
І тут, у нетрях Лувру, коли óбрази фі та да Вінчі викликали в нього мало не запаморочення, Роберт Ленґдон несподівано розшифрував код Соньєра.
O, Draconian devil!вимовив він.Oh, lame saint! Це ж найпростіший у світі код.
Софі зупинилась на сходинках нижче і глянула на нього, не розуміючи, що сталося.
Ви сказали,голос Ленґдона тремтів він хвилювання,числа Фібоначчі мають сенс, лише якщо вони записані в певній послідовності. Інакше це математична нісенітниця.
Софі не розуміла його слів.
Порушений ряд Фібоначчі є ключем,пояснив Ленґдон, узявши в неї роздруківку.Ці числапідказка, як розшифровувати слова в посланні. Ваш дід написав їх не в тому порядку, щоб сказати нам, як застосувати той самий підхід до цього тексту. O, Draconian devil? Oh, lame saint? Ці рядки нічого не означають. Це просто безладний набір літер.
Ви гадаєте, що весь меседжце анаграма?вона пильно глянула на нього.
Ленґдон мовчки витяг авторучку з кишені піджака і поміняв літери місцями.
O, Draconian devil!
Oh, lame saint!
було ідеально анаграмою:
Leonardo da Vinci!
The Mona Lisa!
Розділ 17
The Mona Lisa.
На якусь мить Софі, стоячи перед виходом на сходах, забула про свій намір тікати з Лувру.
Дивлячись на анаграму, вона була приголомшена тим, що не зуміла розшифрувати її сама.
Просто не можу збагнути,сказав Ленґдон, втупившись у роздруківку,як ваш дід створив таку хитромудру анаграму за кілька хвилин до смерті.
Софі знала пояснення, і від усвідомлення цього їй ставало ще гірше. «Я б мала побачити це зразу!» Вона згадала, що дідусь розважався тим, що створював анаграми відомих творів мистецтва. А коли Софі ще була маленькою дівчинкою, через одну з анаграм він навіть мав клопіт. Якось американський мистецький часопис брав у нього інтервю, і Соньєр висловив свою нелюбов до кубізму початку двадцятого століття, звернувши увагу на те, що шедевр Пікассо «Les Demoiselles dAvignon» був ідеальною анаграмою речення vile meaningless doodles. Прихильники Пікасо були обурені.
Ймовірно, дідусь уже давно створив цю анаграму,сказала Софі, глянувши на Ленґдона. А зараз він був змушений використати її як імпровізований код. Вона здригнулася: на мить їй здалося, що вона виразно чує голос діда.
Leonardo da Vinci!
The Mona Lisa!
Софі так і не могла збагнути, чому заключні слова послання до неї були якось повязані з цією славетною картиною, але могла припустити лише одну причину, і це дуже непокоїло.
То не були заключні слова
Чи мала вона підійти до «Мони Лізи»? Може, дідусь залишив для неї послання ще й там? Це здавалося цілком імовірним. Зрештою, славнозвісна картина висить у залі для приватного перегляду, доступ до якого можливий лише з Великої галереї. Тепер Софі збагнула, що двері до цього приміщення знаходяться лише за якихось двадцять метрів від того місця, де лежить мертвий дідусь.
Софі, глянувши на сходи, губилася в думках. Вона знала, що має негайно вивести Ленґдона з музею, але інтуїція гнала її до «Мони Лізи». Якщо дідусь залишив їй таємницю, мало яке місце на світі було б більш підходящим для цього.
Вона трохи далі,прошепотів дідусь, коли Софі вперше, ще дитиною, йшла до крила Денон. Тримаючи за маленьку ручку, він вів її спорожнілим музеєм уже після його закриття.
Софі було шість років. Вона відчувала себе крихітною і загубленою, коли дивилась на височенну стелю вгорі та на підсвічування внизу. Її лякав порожній музей, але вона не хотіла показувати цього дідусеві. Вона міцно стиснула щелепи і відпустила його руку.
Софі не раз бачила репродукції «Мони Лізи» в книжках, але та їй зовсім не подобалась. Дівчинка не могла зрозуміти, чому навколо цієї картини стільки галасу.
Коли вони увійшли до Salle des Etats, де зберігалась «Мона Ліза», Софі уважно оглянула вузьку кімнату і зупинила погляд на головній її мешканці, яка перебувала в центрі стіни праворуч під захисним плексигласом.
Дідусь підвів її до картини:
Дивись, Софі. Мало хто має нагоду побути з нею наодинці.
Долаючи недобре передчуття, Софі повільно рушила до картини. Дівчинка так багато чула про «Мону Лізу», що їй здавалося, ніби вона йде до королеви. Затамувавши подих, вона глянула знизу вгору й побачила її всю.
Вона не знала, що очікувала відчути, але напевне не це. Ніякого шоку. Ніякої дивовижі. Відоме всьому світові обличчя було точнісінько таке саме, як на репродукціях. Софі мовчки стояла перед нею, чекаючи, ніби щось має статися.
Як вона тобі?пошепки спитав дідусь, стоячи ззаду.Гарно, правда?
Вона зовсім малá.
Соньєр усміхнувся.
Ти теж малá і гарна.
«Я не гарна»,подумала вона. Софі не любила своє руде волосся і веснянки, і те, що була вищою за всіх хлопців у класі. Вона ще раз глянула на «Мону Лізу» й похитала головою:
Здається, ніби вона щось знає як діти в школі, які щось приховують.
Дідусь засміявся.
Це одна з причин, чому вона така знаменита. Люди люблять вгадувати, чому вона усміхається.
А ти знаєш, чому вона усміхається?
Може, й знаю,підморгнув їй дідусь,колись я розповім тобі про це.
Софі тупнула ніжкою.
Я тобі казала, я не люблю, щоб були загадки!
Принцесо,всміхнувся він,життя сповнене загадок. Усе відразу знати не можна.
Я повертаюся,повідомила Софі, і її голос луною озвався на сходах.
До «Мони Лізи»?здригнувся Ленґдон.Прямо зараз?
Софі усвідомлювала, що ризикує.
Мене не підозрюють у вбивстві. Тому я не можу втратити цей шанс. Я маю зрозуміти, що дідусь намагався сказати мені.
А як же посольство США?
Софі почувалася винною, що змусила Ленґдона тікати, а тепер кидає його, але не бачила іншого виходу. Вона вказала йому на металеві двері внизу.
Виходьте через ці двері та тримайтесь освітлених вказівників, вони виведуть вас до турнікету, через який ви зможете спокійно вийти.Вона простягла Ленґдону ключі від машини.Мій червоний «смарт» припарковано на службовій стоянці. Ви знаєте, як доїхати звідси до вашого посольства?
Ленґдон кивнув, дивлячись на ключі у своїй руці.
Послухайте,сказала Софі, стишуючи голос,я думаю, дідусь залишив мені повідомлення через «Мону Лізу», щось на кшталт ключа, про того, хто вбив його. Або чому мені загрожує небезпека. «Або що сталося з моєю родиною». Я маю піти й подивитись.
Але, якщо він хотів попередити вас про небезпеку, чому він перед смертю просто не написав це на підлозі? Навіщо ця складна гра в слова?
Дідусь намагався про щось повідомити мене, я не знаю, про що саме, але він напевне не хотів, щоб про це довідався іще хтось. Навіть поліція. Як би дивно це не звучало, я думаю, він хотів, щоб я підійшла до «Мони Лізи» раніше, ніж будь-хто.
Я піду з вами.
Ні! Ми не знаємо, як довго у Великій галереї нікого не буде! Ви маєте йти звідси,вона підбадьорливо всміхнулася йому.Побачимося в посольстві, містере Ленґдон!
Ленґдон здавався незадоволеним.
Ми побачимось лише за однієї умови,твердо відповів він, і Софі приголомшено глянула на нього.
За якої?
За тієї, що ви більше не звертатиметесь до мене «містер Ленґдон».
Софі побачила, як на обличчі Ленґдона зявляється усмішка, і сама усміхнулася йому у відповідь.
Щасти вам, Роберте.
Коли Ленґдон спустився сходами до самого низу, його ніздрі безпомильно вловили запах лляної олії та гіпсового пилу. Перед ним булі освітлені літери SORTIE/EXIT і стрілка, яка вела в довгий коридор.
Майстерна анаграма Соньєра так і стояла перед очима Ленґдона, і він усе думав, що ж Софі знайде в «Мони Лізи» і чи знайде там щось? Здається, вона була переконана, що дід наказував їй ще раз підійти до славетної картини. Це було дуже схоже на правду, але Ленґдона почало мучити одне питання.
P. S. Знайти Роберта Ленґдона.
Соньєр написав його імя на підлозі, наказуючи Софі знайти його. Навіщо? Щоб він всього-на-всього допоміг їй розгадати анаграму? Це мало ймовірно. Зрештою, в Соньєра не було підстав вважати, ніби Ленґдон має особливий хист до анаграм.
Софі мала сама розгадати анаграму. Ленґдон раптом, як ніколи раніше, відчув свою впевненість у цьому, і цей висновок не зовсім узгоджувався з діями Соньєра.
«Чому я?гадав він, ідучи до виходу.Що таке важливе для Соньєра я знаю?»
І раптом завмер на місці, вражений. Його очі розширилися, він похапцем витяг роздруківку з кишені. І ще раз глянув на послання Соньєра.
P. S. Знайти Роберта Ленґдона.
Він зосередився на двох літерах:
P. S.
І цієї миті відчув, як суміш символів, яку утворив Соньєр, набула гранично ясного змісту. У його мозку наче спалахнула блискавка: він миттєво звязав між собою все, що знав з історії символів. І те, що зробив сьогодні Жак Соньєр, знайшло цілком логічне пояснення.
Ленґдон гарячково намагався осмислити наслідки свого відкриття. Похитуючись, він дививсвся туди, звідки щойно прийшов.
«Чи є ще час?»
А втім, не має значення.
Не вагаючись, він щодуху побіг назад до сходів.
Розділ 18
Захекана Софі стояла перед деревяними дверима кімнати, яка була мешканням «Мони Лізи». Перш ніж увійти, вона кинула погляд туди, де за двадцять ярдів лежало тіло дідуся, освітлене переносною лампою.
Її охопило каяття, глибокий сум прийшов разом із почуттям вини. Скільки разів за останні десять років дідусь озивався до неї, а Софі лишала його листи й бандеролі нерозпечатаними, уривала всі його спроби зустрітися. «Він брехав мені! Він причетний до жахливих таємниць! То що мені робити?»
А тепер дідусь мертвий і розмовляє з нею з того світу.
«Мона Ліза».
Вона штовхнула величезні деревяні двері, ті відчинилися навстіж. Якусь мить Софі стояла на порозі, оглядаючи велике квадратне приміщення. Його також заливало тьмяне червоне світло.
Ще до того, як увійти сюди, Софі розуміла, що їй потрібно ще дещо: «чорне світло». Бо якби дідусь щось написав для неї тут, то напевне зробив би це невидимим чорнилом.
Зібравшись із духом, вона повернулася до добре освітленого місця злочину. Вона не могла дивитись на мертве тіло дідуся і зосередилась на предметах поряд. Знайшовши маленький ультрафіолетовий ліхтарик, поклала його до кишені светра і заквапилась назад по коридору. Аж тут перед нею в червонавій імлі виросла примарна постать. Софі відскочила назад.