Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки - Вячеслав Васильченко

Вячеслав ВасильченкоДворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.

ДОВІДКА

Дворушникиза українським легендами, люди з двома серцями, перевертні.

Напередодні-1

Сьогодні Вона знову крастиме Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше,  всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях

Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою мязистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменших сумнівів про силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки

Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись назад

У тому-то й річ, що крала. Їхнє спільне божевілляце суцільний злочин А вонизакохані злочинці Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той усесвіт щастя, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця,  просто відрубували

Ці постійні крадіжки відбувались усе частіше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз І насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки

Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Абовикине, як недоношене щеня. Абозагризе. В останнє вірилося більше. Але Вона обрала перетворення.

Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магіїЖінки і Вовчицій одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав

Вони рушили в бік Житомира. У цьому напрямку багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного

Напередодні-2

Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися пянким повітрям. Ще чвертьі безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах

Спочаткунестримний захват, що розриває будь-яку вимірювальну шкалу. Іпри вимкненому на нетривалий час серцістрибок із заплющеними очима в безодню невагомості. Крилатої. Бездонної. Яка не знає, що таке межа.

Далізнищувальне розуміння Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здаєтьсяВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кінець. Початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику

Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний

Цей жахливий крик приреченої істоти, здавалося, належав усе-таки людині. Чи вже ні?

1

Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя має бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пісняра ще одних «пающіх трв». Не вірите? Запитайте у тих, для кого ранок уже ніколи не настане. Ні звичайний. Ні незвичайний. Ніякий

Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значитьнікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!

А все ж починалося так чудово: пятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди

А думками гасало море. Його професорчого там применшувати!  заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а їхати потрібно неодмінно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука

І осьдзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів». Беззаперечні володіння.

Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».

Лисиця натиснув кнопку:

 Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.

 А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі?  поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав:Прювіт, пане академіку.

 Здрав будь, боярине,  увімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.

 Докладу зусиль,  офіційно відреагував журналіст.  Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.

 Це ж треба,  награно здивувався Богдан,  а я, червяк книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».

 Трохи поквапився,  з удаваним жалем сказав журналіст.  Але є й приємні моменти.

 Ну і які ж, крім тепла й сонця?

 По-перше, у нас помінявся головний.

 Це втішає. І як новий?

 О, цейпросто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності

 Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий. Це потрібно відсвяткувати.

 Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обовязки», «пошук оптимізації роботи колективу» Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldом», а менігати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».

 Так переходь і ти на чай.  Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного.  Причомубез цукру. Краще з медом.

 Думка приваблива. І вже починає мені подобатися.  У Бондаренка стартувала естафеті щирості.Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозумілоне телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще памятаєш, де він?

 Там, де й раніше, на Золотоворітській?

 Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.

 Та й до міської управи МВСрукою подати,  зі знанням видав Лисиця.  Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.

 Це точно,  погодився новий головред «Презумпції».  Гаразд. Я на місці. Коли зможешпідтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.

 Чудово!  видерся на пік Оптимізму професор.  Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.

 Розумію,  сяйнув поінформованістю Бондаренко.  І це нормально, товариші,спародіював Горбачова.  Але зустрітися треба сьогодні.

 Зобовязуюся,  поставив підпис на договорі.

 Домовилися,  ляснув печаткою головред.

«Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати?  почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав.  Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки «face to face». І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користьтак це вже точно».

Подивився на годинник: девята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часубезмежжя. У межах, відведених на відпустку

Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка теж називається «Золоті ворота». Так що заблукати в трьох соснах («станція метроісторична памяткавулиця») ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше зявився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із завязаними очима. Але охочих завязувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою рідних краєвидів. Поняття «краса» приміряв до всього, що траплялося на шляху. Окрім сміття й безхатьків. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не замрячила.

Двері кабінету Бондаренка ще без таблички. Без інформації про П.І.Б. і неосяжну грандіозність посади. Та й кабінет очікувано не сяйнув свіжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звідси. З найважливішої стратегічної точки. Можливо, це віра в магію, що несвідомо проблискує навіть у найзапекліших безбожників, наукових атеїстів і всіляких інших хом невірних. Аякже? Попередній там сидів, до того торкався, на те, не доведи Господи, дивився. Залишаючи видимий і невидимий слід. «Мітячи» територію володарювання. Хоча, найімовірніше, новий повелитель босівського кабінету затівав ремонт із зовсім іншою метою. Значно банальнішою: поцупити під цей гіпсокартонний галас таку-сяку копієчку. А там, дивись, і гривня з них вийде. Абоєвро. Теж непогано.

Бондаренка, одягненого в «цивільне»якусь пересічну світлу теніску, а зовсім не динамівську футболку,  схоже, ні перший, ні другий здогад не бентежили. Він безпорадно борсався у справах, час від часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалі про бригаду вусатих рятувальників.

 Проходь, сідай,  відірвався від матеріалів.  Як доїхав?

 Шикарно,  мовив Лисиця, але сідати не став.  Найнадійнішим у Києві транспортом.

 Це точно,  погодився головред.  Метро, слава Богу, ніколи не підводить То оце і є воно?

Так відреагував на пачку зеленого «Greenfieldа» й півлітрову банку з медом, що напівочікуваним сюрпризом зявилися з пакета.

 Куди поставити?  хазяйновито поцікавився професор.

 Зараз.

Новоспечений керівник виріс над столом, наблизився до шафи й відчинив дверцята:

 Сюди.

Професор прилаштував гостинці, а Бондаренко увімкнув чайник. Одне з чудес побутової техніки слухняно взялося до роботи.

 А ти чого шкіру скинув?  смикнув «колишнього журналіста» за сорочку.

 Статус,  розвів руки головред.  Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер тиначальник над людями. Обєктивно ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.

«Колишній журналіст», хоч і крізь сльози, але посміхнувся.

Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:

 А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.

 Та ну його до дідька це «влаштування»,  спорудив незадоволену фізіономію.  Мені більше подобалося алюрити на території. На землі, як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не привязуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А теперось.  Головред штовхнув ногою стола.  У бюрократи пошився Су-у-мно.

 Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная память колишньому розгульному життю.  Богдан завмер ошелешений.

 Та амбівалентно все це,  увімкнув розумника головред.  Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові Відповідальності меншеволі більше. І творчоїнасамперед.

 А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе,  посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця.  Заяложене «за все треба платити» працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш,  віддай більше, ніж віддаєш. Так що імя «гриб» передбачає «подорож» у кошик Із вдалим прибуттям до місця призначення, пане «Гриб».

 Знущайся-знущайся,  награно образився Бондаренко.  Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.

 Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося,  напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа.  Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип. З підводного човна не подітися нікуди. Мибагато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.

 Ініціація, кажеш?  Бондаренко став недоречно серйозним.

 Ну. А що?  не зрозумів такої зміни Богдан.

Нічого не кажучи, головред залив чай і сів на місце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магічний ритуал. Та ж ініціація. Але хай там як, а швидше, ніж пара, кабінет заповнила таємниця недоказаного.

 Ти теж сідай,  показав головред на стілець навпроти.  Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.

Лисиця сів, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. З собою таких не брав. І нічого схожого не очікував.

 Є в мене до тебе пропозиція,  почав іздалеку Бондаренко.  Власне, заради неї я й хотів зустрітися.

Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тільки те, що мало злетіти з головредових вуст.

 Зробімо так,  не розкривав карти Бондаренко,  я все розповім, а потім вирішимо, як діяти далі.

 Годиться,  по-бізнесменськи відрізав професор.

 Тоді слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «ініціація». Наскільки мені відомо (хоча це й небагато) ініціаціяце один з найдавніших обрядів родового суспільства, суть якогопосвята юнаків у наступний віковий клас. Обставлявся цей обряд найрізноманітнішими магічними фішками, на які заморочувалися наші ну дуже далекі родичі. Одна з нихритуальні перевтілення. Найчастішеу тотемних тварин (ведмедів, вовків). Саме з цим повязана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?

 Загалом.  Лисиця знову економить слова. Безтурботний відпускник ніяк не може вїхати, куди хилить Бондаренко.

 Добре. Тоді слухай далі. Позавчора вбито жінку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лісі. Недалеко від Гореничів. Ну, знаєш, там, де багато крутих особняків. З перекушеним чи, скоріше,  роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжній звір. З Вишневого навіть привозили блодхаута. Єдиного, до речі, на всю Україну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працює на пошук слідів крові. Для блодхаута достатньо навіть кількох молекул, щоб по сліду знайти вбивцю. Адже людина чи інша жива істота під час руху залишає після себе шлейф запаху. На предметах чи в повітрі. Головнеце мінімум часу, що пройшов з моменту події. Чим час більший, тим шансів менше. Аромат змішується з іншими запахами, і відрізнити його стає важче або й неможливо взагалі. Та ще й у лісі. Царстві різних запахів і звуків. Але цей геніальний песик нічим не допоміг. Ось так До речі, незадовго до смерті жінка мала статевий контакт.