Вячеслав ВасильченкоFакіR
Завжди є хтось розумніший за тебе
ПРИМІТКА АВТОРА
Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами чи подіями абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
ФАКІР1. Мусульманський або індуїстський мандрівний чернець, що дав обітницю жити з жебрацтва; дервіш. 2. Європейська назва мандрівного фокусника, який демонструє нечутливість тіла до болю, незвичайну силу, вміння приборкувати гадюк тощо (Словник української мови: в 11 томах. Том 10, 1979.Стор. 551).
ПЕРЕДМОВА
Цей роман для менеособливий. Хоч усі вони такі. Але цейнайособливіший. Причому цих особливостей багато. Почну з тієї, що він ішов до читача довгих двадцять чотири роки. Точнішейшов менше. Більше стояв. Лежав. Сидів. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмірковував: варто чи ні. А потім зібрався ісміливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повністю зроблений) набагато досвідченішою рукою.
Його перші сторінки писалися тоді, коли автор не вірив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсонні ночі у найманій квартирі на Борщагівці, коли тільки починалося сповнене цікавих і небезпечних пригод Богдана Лисиці. Але тепер усе змінилося. Змінився час. Помінялася держава. Змінилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер він сміливо кидає улюбленого героя у найнебезпечніші пригоди і знає, що той його не підведе. Обовязково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логічний. Не завжди прямий. Але він обовязково є. І герой на нього обовязково вийде.
Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В іншому разі, можливо, не було б трьох попередніх, а також десятків наступних, які вже задумано. Залишається почекати, коли автор і Лисиця знайдуть час для втілення все нових і нових ідей. А вони, повірте, шикарні. Також повірте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрібне для чергових «нескінченних насолод від читання і Цього Прекрасного Світу».
Присвячується студентським рокам.
Вони того варті.
А ще зеленому чаю «Greenfield»
З листа професора Богдана Лисиці
«Цієї ночі мені приснився дивний сон. Чіткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого і яскравого не пригадую. За життя промайнули їх тисячі, але в памяті ніколи не лишались. Захотів би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось і згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскраві. Можливо, страшні. Та все одно фрагменти. Не більше. І тут раптомвідразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художній твір. З чіткими рельєфними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамічними епізодами. Розвиненим сюжетом. Такий собі повнометражний художній фільм. Для прокату в кінотеатрах. З претензією на блокбастер. А можей бестселер. І приреченістю на успіх у глядача. Світового глядача. Хочастоп. Це вже та територія, куди мені вхід суворо заборонено
Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той і нестямно бив крильми, щоб відлетіти І начеухопив»
Але Перш ніж ви почнете Хто це сказав? «Що дивного в тім, що вмирає людина, ціле життя якоїніщо інше, як дорога до смерті?» Хто це?
Сенека.
Смерть вас не вражає?
Смертьце моя буденність.
Завжди одне і те ж, думав він, потрібно обовязково вторгнутися в інтимне життя інших людей і розятрити їхні рани, щоб визначити, чим же вони інфіковані. Потрібно простежити звязки, що ведуть від жертви до ката. Мабуть, причиною тому вічна цікавістьприроджений інстинкт детектива, такий же потужний, як і інші інстинкти, і повязаний з одвічним прагненням до істини. Будь-яка загадка завжди викликає бажання розгадати її.
Пошук рішенняте ж саме полювання. Це радість дикуна, і ми наділені нею з самого народження.
ПРОЛОГ
25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 18 хв.
«Ні, все-таки дивні вони створіння, ці жінки. Скільки їх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нічому й не навчилися. За стільки часу. Погані, виходить, учні. Нестаранні Ось і ще одна вскочила Як же це все банально»
Тоні лежав на готельному ліжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з ліпниною. Вигадливий барельєфхимерні викрутаси вниз-угору і з боків, що обрамляли густо засіяне візерунками коло, нависав над головою дамокловим мечем. А нібинад усім майбутнім життям. Яке залежало від усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш йогоі все це «горішнє химеря» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранішньою дрімотою. І на його уламках розквітне
Не спав і думав. Думав Думав Думав Бо думати стало зараз його найголовнішою роботою. Сенсом недавно початого буття Нового. Яке скоро стане таким таким омріяним
Думав і вичікував. Вичікував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарешті засне. Засне так, що буде можна
Вичікував і радів. Точнішепочинав радіти. Скоро Скоро Скоро У головініби годинник відраховував останні хвилини. Якісь жалюгідні останні хвилини. Ще трохи ібуде можна
Почувався рибалкою. Досвідченим. «Зубатим». «Посвяченим» Наживив. Закинув. І чекає.
Від такого ні жодна тюлька не втіче, ні навіть сама Золота Рибка. Червячка-бо проковтне обовязково. Ще й пальчики оближе. А разомі гачечка підступного І вже не зіслизне
Проте задоволення не зявилося. А мусило б Зрозумів Дві мачини сумління. Завалялись на денці душі. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але Що ж, доведеться ще раз підмести Колючим віником.
Ну, ось. Наче І рибалка став мисливцем.
Повільно стягнув простирадло. Обережно піднявся. Став поспіхом одягатися. Очі не відривались від Пенелопи.
Дівчина міцно спала. Найбільше не хотів, щоб прокинулась. Та побоювання марні: чари снодійного не слабли. Красуня мирно сопіла. І ні кисле, ні солоне не снилося.
Підійшов до сумок, що стояли зібрані. Туго набиті, ніби торпеди смертоносним вантажем. Тільки показуй, куди. Наводь і тисни кнопку. Стартують одразу ж. І порятунку нікому не буде. І вічний спокій на дні моря гарантований.
З чотирьох різних вибрав найменшучорну, пузату. Схожу на саквояж. «Dolce & Gabbana». Дві великі літери. Перші з імен «богів». Відкрив, аби ще раз пересвідчитись. Ні, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою.
Закрив. Укинув до своєї. «Reebok». Матрьошка. Нечутно зєднав «блискавку». Знову глянув на дівчину. Та й далі безпечно спала, навіть не змінюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушці, випромінюючи жіночий магнетизм. Е-е-ех.
Час.
Запрігся. Міцний ремінь обігнув плече. Але йти не поспішав. Востаннє підійшов до ліжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловіків, а з самихробити зомбі. На мить забув і про те, що треба зникнути, і що на нього вже чекають. Запустив у душу божевілля. Нахилився, щоб поцілувати. Але розум емоціям дав щигля. Начуди!!!
На телефон наслав закляття (банально відімкнув!).
Двері плавно пішли (розчиняв їх повільно й акуратно!).
Вислизнув у довгий коридор (ні душі!).
На ліфт (останній поверх же!).
Майже не хвилювався. «Заключна дія» проста. І безпечна. Головнене засвітитися. Хоча Доставить вантаж, отримає своє (і чималеньке!), а там, за годину, вже летітиме додому. Геть із цієї чужої та набридлої країни. Туди, де кличе в обійми насолода
Викликав ліфт і замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кілька місяців тому на пляжі підійшов хлопчик років девяти й повідомив, що у барі на Тоні чекають. Не одягаючись, відразу почимчикував. Любив повигравати статурою напівбога. І робив це завжди. При першій же ліпшій нагоді. Памятає все, як зараз. Липкі жіночі погляди Прихований скрегіт зубовний рогоносців Безжалісне полудневе сонце Тепло бетонованих алейок, якими шлапали міцні ноги у пляжних капцях.
Окинув прохолодний бар. Незнайомець недбало махнув рукою з розчепіреними двома пальцями. Ось він, цей чувак. Що треба? Посунув до його столика. У найтемніший закуток
25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 33 хв.
Ліфт мяко загальмував.
Пластикові стулки гайнули врізнобіч. Рішуче ступив. Дідько! Не сам! Ліворуч, у заглибині, чоловік і жінка. «Попалили», потвори!
Ліфт зачинився й рушив. Тоні подумки гатив себе ногами. Роззявляка! Дятел довгодзьобий! Спіноза недороблений!..
А «свідкам» до «дебелика» й байдуже. Навіть не глянули. Жінкастовідсоткова повія. Кого-кого, а їх за ці роки набачився. З чоловіком складніше. Ледь тримається на ногах, і розібрати, якою мовою белькоче, не легше, аніж одним пострілом зробити дві дірки в мішені. Та й не професор лінгвістики. Однак мимохіть подумалось: у кишенях не гори золоті. Бо така стара й негарна жінка коштувала небагато. А може Звичайний скнара. І за пятдесят центів повіситься на чужій краватці. Компанія, відверто кажучи, не дуже
Перший поверх.
Ліфт зупинився, подумав і дзенькнув. Тоні поспіхом вийшов і рушив холом. Залишайтеся здорові!
Портьє, поклавши голову на руки, упевнено давив комара. Захотів покепкувати, але передумав. Годинник показував за чверть другу. О другій мусив зявитися біля камяного Байрона, якого діва-Греція нагороджує пальмовою віттю. Теж камяна.
Треба поспішати.
Ніч зустріла байдужістю. Що є ти, що нема. Кульгай собі мовчки, якщо треба. А нітоді спи. Відпочивай перед завтра. Щоб знову в колесо. Ібігти, бігти, бігти
А за різнобарвям неонових написів ховалися несміливі подихи майбутніх холодів.
Пішов швидше
06 серпня 1993 року, Афіни, 12 год. 15 хв.
Незнайомець на вигляд ще молодийтрохи за тридцять. Доволі немалого розміру. Чорне, акуратно розчесане волосся. Бакенбарди. Очі за великими старомодними окулярами.
Будь ласка, запропонував він сісти жестом і зняв «раритета».
Тоні сів, але, глянувши на візаві, здивувався. Чоловік аж надто нагадував Гоффмана. Дастіна Гоффмана. Нічого ж собі. Яка схожість. Двійник? Хоч зараз на конкурс Чи справжній???
Тоні пильно рентгенив візаві. Але той немов не помічав. Удавав спокійного. Упевненого. Розслабленого. На відпочинку ж!
З під землі виріс кельнер. У непристойно білій сорочці з чорним «метеликом». Класика! Та від неї повіяло казенністю. А цього Тоні не любив.
Що будемо? поцікавився ненайомець, простягаючи меню.
На ваш смак, байдуже відповів Тоні, навіть не подумавши взяти «палітурки».
Два морозива з горіхами та шоколадом, повернув меню незнайомець, не глянувши на офіціанта.
Той уклонився («зробимо»!) й неспішно пішов виконувати.
Незнайомець не поспішав говорити. Тоні теж. Але вічно так тривати не могло.
Може, розпочнемо, містере так і хочеться сказати «Гоффман»? нарешті іронічно вичавив Тоні. Йому набридало й заповзятливе мовчання незнайомця, і гнітюче очікування, і марнування життя. Останнєнайбільше. Цього він теж не любив.
А раптом я й справді Дастін Гоффман? Візаві усміхнувся. І знову надів окуляри. І на головну роль у новому фільмі обрав саме вас?
Для цього не треба їхати до Греції й вишукувати потрібний типаж на пляжі.Тоні показав, що дурних хай шукає де-інде. А з ним цей номер не пройде. Це з успіхом можна зробити і в Штатах. Та й навіщо йому непрофесіонал?
Тоні подивився на стійку: де ж той кельнер?
Усе логічно, поправив окуляри «Гоффман», але хтозна, чи менше ви отримаєте, якщо приймете мою пропозицію, аніж після угоди зі справжнім Гоффманом. Якби таке трапилось. Не стверджуватиму, що мій проект, який після вашого «так» стане «нашим», застрахований від фіаско, але чи зміг би це обіцяти друзяка Дастін? Усі під Богом. І безсилі перед часом та обставинами.
Ви говорите загадками, відрізав Тоні, бо ненавидів філософування ні з гарніром, ні без. І я не зовсім розумію. А від незрозумілого шаленію. Тому маєте перше попередження. Говорив, натискаючи на кожному слові. Здавалось, от-от почне скреготати зубами, а після тогоперекинеться на нестримного хижака. І пощади не жди! Зуби ж має гострі! А І одразу ж застерігаю. До третього не чекаю. Роблю друге й ламаю носа. Посмішка підробна та єхидна настільки, що й малюк трирічний зрозумів би її нещирість.
В одному цікавому романі,вів далі «містер Гоффман», наче й не чув нічого, є красномовний епізод Гадаю, що таке букви ви від когось таки чули. І навіть знаєте, що таке книжка.
А ось і друге попередження! Мало б бути. Але Тоні його не зробив. Як і того, що обіцяв після нього. Гаразд! Випробовуєш? Демонструєш силу? Хочеш покласти собі до ніг? Тоді граймо у твою гру. Це вже стає цікавим. Побачимо, хто кого.
Це такі зшиті докупи листочки з надрукованими гачечками? Тоні подарував співрозмовникові те, чого той прагнув. Він прийняв правила.
Так ось, менторським тоном повів незнайомець, наповнюючи голос насолодою. День. Двоє сидять на лавці, один увечері повинен (і впевнено збирається) вести збори літераторів, але раптово потрапляє під колеса трамвая, позбувається голови, і збори, природно, не відбуваються
Надзвичайно цікаво. Тоні навіть не намагався приховувати сарказм, хоч і слід було б. Раз почав грати. Але, даруйте, ніяк не можу втямити: яким тут боком я? Невже для філософських бесід ви не змогли знайти когось іншого? Скажу відверто: філософіїотого безглуздого переливання з пустого в порожнєне люблю. Краще б квіти вирощували. Або дерева. Хоч якась користь
Тоні замовк. За митьуздрів кельнера з морозивом. Повернувся і додав, дивлячись на окуляри візаві, за якими той ховав очі:
У світі (я твердо в цьому переконаний), є одна-єдина філософія. Спільна для всіх. Ідеалістів-матеріалістів. Філософія шлунку. І крити тут нічим.
«Містер Гоффман» відповідати не поспішав.
Кельнер поставив морозиво й зник.
Гм Здаюсь. Помилявся. Вважав, що розум і накачані мязиречі непоєднувані,мовив незнайомець, занурюючи ложечку в білу піраміду, обсипану горіхами й шоколадом. До речі, горіхів у цьому барі кладуть менше, ніж слід. Не помічали?
Від солодкого не фанатію.
А я, знаєте, «маю таку ваду».
«Містер Гоффман» вагався і томутягнув час. Не заради ж морозива та філософських розмов покликав він Тоні.
Заграла приємна заспокійлива музика. Побільшало відпочивальників. Вільних столиків майже не лишилось. Біля стійки кілька чоловіків дружньо розмовляли й пили. Три пари повільно крутились.
«Містер Гоффман» продовжував їсти, длубаючись. Наче вишукував там слова, які збирався сказати.
Тоні це дратувало. Багато думає про себе цей «діло-вар». Виграє на чутливих струнах нервів. І карти відкривати не поспішає. Навмисне?
Слухай, ти, пожирачу морозива, кинув Тоні, підвівшись і нахилившись ближче, щоб не почула решта, якщо ти зараз же не скажеш, для чого я тобі потрібен, отримаєш друге зауваження. І для більшої певності пограв промовистими біцепсами.
А ти чудовий хлопяга, засміявся «містер Гоффман» і відсунув вазочку. Подобаєшся. Радий, що не помилився.
Трохи заспокоєний, Тоні опустився на стілець. Хоча полумя з ніздрів продовжувало вилітати. І копита поривалися бити об землю.
Мені потрібен такий, як ти, вродливий, рішучий і дужий, повів далі незнайомець. Справа делікатна. Складна. Небезпечна. Але страшенно вигідна. При найкращому результаті зможеш до гробової дошки безтурботно віддаватись радощам життя. А, навтішавшись, померти в розкошах і достатку. Якщо, звичайно, розумно поведешся зі своїм багатством. Але це все, повторюю, і любитель морозива, задерши скатертину, постукав по стільниці,стане можливим лише тоді, коли спектакль, який я задумав, закінчиться гучними оплесками й вигуками «браво»». Добрячу частину роботи доведеться виконати тобі. Але й «пайка» твоя в «загальній сумі від проданих квитків» теж царська.
Тоні уважно слухав і відчував, як під серцем слизькою гадюкою починала ворушитися жага. Спокуслива й солодка. Сліпа і глуха. Для того, хто перебивався з копійки на копійку, перебігав з роботи на роботу, отримуючи невтішний мізер (хоча й серйозно займався спортом і плекав надію хоч завдяки досконалому тілу «вибитися в люди»), такі горизонти аж надто туманні. Тепер жеварто лише промовити «так», майстерно виконати «роль» у задуманому «містером Гоффманом» спектакліі туман може розвіятися. І бажане життя вималюється в усій омріяній красі. У Тоні аж дух забило від раптової приємності, що налетіла могутньою хвилею від однією лише гадки про оте ТОДІ