Що за маячню ти верзеш про мою швидку кончину? Ти збираєшся мене вбити? Не сміши! У тебе навіть не вистачило б духу зарізати курча, опинися ти на безлюдному острові,граф допив коньяк та, взявши кришталевий прямокутний декантер, хлюпнув коньяк у келих. І про яке приниження ти базікаєш? Адже ти сам поставив себе в таке становище, коли прийшов до мене в перший раз, немов жебрак, з простягнутою рукою. Я міг би дати тобі набагато більше. Можливо, узяв би тебе до свого бізнесу. Але твій жалюгідний вигляд, твоє приниження переді мною, та, особливо, перед грошима, які ти обожнюєш, зіграли з тобою злий жарт. Ти мав намір розжалобити мене, але викликав лише огиду. А тепер скажи, що я не правий?
Я не розумію, та й не маю ані найменшого наміру читати ваші думки, але своє ви вже отримали. І мені не потрібно стріляти в вас або різати вам горлянку. Один з улюблених засобів Борджіа вже почав свою дію.
Що ти кажеш? Який засіб? До чого тут Борджіа? Господи, ти щоотруїв мене? Жалюгідний слимак! Зізнайся, ти це зробив? Як? Коли?
Граф схопився рукою за комір сорочки. Відчув, як немов би дужа рука стиснула горлянку, не пускаючи повітря у легені. Серце метушливо сіпалося у грудях, женучи потоки крові судинами, які раптово почали звужуватися.
Кілька хвилин тому, доки ви лазили до сейфа за своєю подачкою, посміхнувся гість. Все скінчено. Я заберу стилети, продамі мені вистачить грошей до кінця днів, та ще й моїм нащадкам на кілька поколінь, посміхнувшись, чоловік допив коньяк й пильно подивився на графа.
Йолоп! Ти не зможеш їх продати. Тобі ніхто не заплатить й рваного франка. Всі знають, що тепер стилети в мене. Виникнуть запитанняі ти закінчиш свої дні у буцегарні, сконаєш за ґратами, маленький мерзотник, сили залишили графа, тому він був змушений сісти в напівкрісло, впершись ліктями об стіл.
Не брешіть. Ніхто нічого не знає за стилети, окрім посередника. У тому числі й ваша дружина. Ви ж настільки жадібні та боягузливі, що навіть їй нічого не розповіли. А з посередником я домовлюся. Зауважте, адже я міг не казати вам, що виконав ваше доручення, а просто привласнити гроші, які ви дали на придбання колекції.
Присвоїти гроші? Що ти хочеш цим сказати? обличчя графа спотворила гримаса болю.
Пан Штофман помер, так само, як і ви заразв страшенних муках, розрахувавшись за гріхи свого батька. Я не дав йому ані єдиного пфеніга. Тепер кажу про це вам, щоб ви у повній мірі відчули, як цебути ошуканим та розчавленим, посміхнувся гість.
Та хто ти такий, щоб засуджувати людей за їхні гріхи? Хто дав тобі право виносити вирок та виконувати його?
Ви, батьку. Я ваш гідний син. І завдяки вашій промові я змінив рішення. Ви образили мене, тож зараз потрібно відповісти. Коли ви залишите цей світ, я дістануся до вашої дружини та спадкоємця. Своєю жадібністю ви підписали їм смертний вирок! Потім проста процедураекспертиза ДНК, і я повновладний власник ваших статків та цього маєтку. Все це буде моїм! І цей кабінет теж. Я станцюю на вашій могилі! Чудова розплата за приниження жінки й маленької дитини. Чи не так, графе?
Бастард! Жалюгідний виродок. Господи, ну чому твоя мати не послухала мене й не зробила аборт? Навіщо вона народила таке чудовисько, як ти? чоловік доклав руки до живота й, зігнувшись, скрутився від нападу болю, який пронизував його тіло.
Щоб ви мали змогу розрахуватися за свої гріхи, батьку. Прощавайте. Легкої вам кончини, чоловік підвівся зі стільця та згорнув чохол зі стилетами. Взявши зі столу пачки купюр, склав все до елегантного стильного наплічника. Накинувши на плече лямку, він підійшов до вікна, відкрив стулку. Ставши на підвіконня, гість ступив однією ногою на щаблю алюмінієвої драбини, заздалегідь приставленої ним до карниза. Перевіривши сходи на міцність, чоловік востаннє поглянув на графа, що конав від судом, і залишив кабінет, прикривши ззовні стулки вікна.
Діставшись до землі, чоловік, піднявши комір пальта, вкриваючи обличчя від холодних струменів дощу, прибрав драбину від муру, склав її й повернув на місцепід навісом господарської прибудови. Потім набравши цеберко води з високої дерев'яної діжки, що стояла під водостічною трубою, він повернувся до стіни, де раніше стояла драбина. Прибравши свої сліди на землі, він вилив на це місце води з цеберка, та кинув його в кущі. Швидкими кроками чоловік попрямував у бік лісу, який темнів на тлі темно-сірих хмар, що вкрили нічне небо.
Опинившись на узліссі, він попрямував до самотнього будиночка. Діставши з кишені ключ, чоловік вставив його до замкової щілини. Але не встигла його рука зробити й пів оберту, як ззаду пролунав хрипкий голос.
Нарешті ти попався, мерзотник! Я тебе зараз гарненько оброблю, щоб тобі не кортіло красти мій сидр та кальвадос. Ти що ж гадав, старий Валіньї зовсім з розуму вижив й не помітить, як хтось прикладається до його пляшок? Нумо. Хутко обертайся до мене! Дай я роздивлюсь твою мерзенну пику!
Літній чоловік проказав це й закашлявся, а потім висвітив силует непроханого гостя променем переносного ліхтаря.
О! Так це ти, маленький мерзотник. А я то думав, хто до мене унадився? Тепер мені все зрозуміло! Що це ти там притягнув? Я бачив у бінокль, як ти вилазив з вікна графського кабінету. Знову якісь капості готуєш? Валіньї знову закашлявся. От вже чортова застуда, навіть глінтвейн її не бере. Відкривай двері раз прийшовподивимося на твою здобич.
Чоловік, що стояв біля дверей, не поворухнувся.
Хутко відкривай, я тобі кажу, а то пальну зараз у спину з обрізай ніхто мені нічого не зробить. Потім розповім, що злодія впіймав, Валіньї ступив ближче й упер у спину гостя обріз вертикальної двостволки.
Виконуючи наказ, відвідувач відімкнув двері й ступив усередину. Валіньї пішов слідом, але не встиг навіть увімкнути світло, як раптово отримав удар по голові дубовим табуретом, який він сам же і вистругав зі стовбура старого дерева. Охнувши, старий осів на підлогу, втративши свідомість.
Розділ перший
Київ, травень 2014 року
Льолька третю годину поспіль змагалася з рекламним текстом, який їй, кров з носа, потрібно було відправити замовнику не пізніше ніж завтра до обіду. Доки в нерівній боротьбі перемагав текст.
Потрібні слова, які видавав її мозок, пролітали не затримуючись, немов потяг на перегоні у метро. Після слів, як і після освітлених вагонів у темних підземних тунелях, у голові Льольки залишалася різнобарвна бігуча стрічка уявних образів, яка зникала за крутим поворотом. Слова не затримувалися, прямуючи невідомо куди. «Напевно, прямо до більш вдалого копірайтера», вирішила дівчина.
Їй стало прикро, що вона витратила першу половину дня на дві сторінки тексту, які мали викликати в покупця непереборне бажання придбати дорогущий наворочений пилосос. Той, хіба що не вмів розмовляти і варити каву. Судячи з технічної документації, наданої сумлінним клієнтом, у цієї суперсучасної моделі домашнього монстра з усім іншим все було гаразд. Він навіть мав зв'язок з мережею, використовуючи яку, повідомляв своїй господині за обсяг виконаної роботи, доки пані або мадам наводила красу в престижному салоні. Саме цей факт, на думку клієнта, й повинен був бити по мізках дружин бізнесменів та бізнес-вумен, змусивши їх не вагаючись викласти півтори тисячі американських доларів за чудо-машину.
Льолька уявила це диво сучасної техніки в своїй двокімнатній «хрущовці» й розсміялася. Прибирання займало у неї годину або півтори, один раз на тиждень. Допомагав їй у цьому добротний старенький пилосос на коліщатках з гофрованим шлангом, у декількох місцях замотаним скотчем та синьою ізоляційною стрічкою, подарований років десять тому Маргошею.
Маргоша, яка доводилася Льольці двоюрідною тіткою, частенько збагрювала їй стару немодну «побутовку», яка, разом з тим, довгий час вірою та правдою служила «Попелюшці». Ще серед помічників дівчина мала китайську швабру, віник та суперсерветки, які витирали пил, не залишаючи слідів. Якщо посеред тижня в її житлі не влаштовувалися посиденьки з пивом, чіпсами та креветками, то особливо прибирати було нічого. Зате вже після посиденьоку-у-у-у-у-у! Але все одно, як Льолька не зважувала, застосування диву імпортної техніки в її затишній оселі не знаходилося.
Квартира перейшла в повне Льольчине розпорядження три роки тому. Сталося так, що її матуся після раптової смерті свого рідного брата, отримавши в спадок добротний будинок у Полтавській області, з радістю перебралася туди. Крім будинку мамці дісталося домашнє господарство у вигляді двох корів, курей, гусей, качок та собаки Гільзи й кота Рикошета.
Небіжчик дядько Льоня за життя був кадровим військовим, артилеристом, тому й прізвиська у його домашніх улюбленців були відповідні. Відтепер, матуся кілька разів на рік, приїжджала до єдиної дочки з гостинцями, затягуючи на третій поверх непідйомні картаті сумки «мрія окупанта», набиті пиріжками, обпатраними птахами, бутлями з консервацією та салом.
Згадавши за сало і пиріжки, Льолька почула, як ображено й голосно обізвався її шлунок. Це було зрозуміло, бо почавши змагання з нездоланним текстом, за весь цей час Льолька напоїла себе трьома чашками кави й «нагодувала» нікотином, викуривши штук п'ять цигарок.
Завтра, завтране сьогодні,пробурмотіла дівчина.
Зберігши рядки, що викликали лише роздратування, вона закрила текстовий документ, а слідом за ним папку «Робочі матеріали». Простягнувши руку, додала гучності на радіоприймачі, налаштованому, як зазвичай, на улюблену станцію «Хіт FM».
Льолька вислизнула зі зручного шкіряного крісла з анатомічною спинкою, теж подарованого Маргошею, й потягнулася до хрускоту в суглобах. Від її потягування улюблена сіра розтягнута майка із зображеним на ній вилинялим довговухим зайцем піднялася вгору, оголивши витончені стегна, які плавними лініями переходили в тонку талію й плаский живіт, на який одразу вирячилися очі безсоромного зайця. Льолька покрутила головою, розминаючи затерплі м'язи. Підійшла до закріпленого в кутку кімнати гімнастичного приладу й, підстрибнувши, вхопилась за перекладину. Звично виконала комплекс вправ, що складався з «куточка», «велосипеда» та підтягувань. Закінчивши обов'язкову під час її сидячої праці розминку, вона зістрибнула на підлогу й попрямувала до кухні.
* * *
Відкривши холодильник, Льолька швидко зібрала собі на сніданок, а вірнішевже на обід, залишки вареної курки, що складалися з частини грудки та двох крил, додавши до них відвареного рису. Засунувши тарілку до мікрохвильової пічки, ввімкнула таймер і, мугикаючи під ніс невигадливу мелодію, приготувала салат. Влаштувавшись за столом-стійкою на високому стільці, вона не поспішаючи поїла, без цікавості дивлячись у вікно, яке виконувало функцію телевізора.
За вікном місцеві горобці, як завжди влаштували бійку зі шпаками за право володіння шпаківнею, закріпленою невідомо ким та коли на товстому стовбурі розлогої берези, якраз врівень з вікнами четвертого поверху. Горобці, опинившись у більшості, взяли верх. Шпакам довелося ганебно тікати під переможне цвірінькання супротивника та нахабне каркання ворон, які спостерігали за бійкою з виглядом футбольних фанатів на стадіоні.
Вимокнувши салатну рідину шматочком сірого хліба, що залишився, Льолька із задоволенням його доїла. Помивши посуд, вона все прибрала та повернулася до кімнати.
Завдяки вікну, що залишалося прочиненим, тепле весняне повітря наповнювало спальню, яка водночас виконувала функцію кабінету, ароматом квітучих каштанів. Льолька знову сіла в крісло, закурила й заплющила очі. Працювати їй не хотілося. Натомість на думку спав запітнілий кухоль пива з підсмаженими в олії креветками. Привабливий малюнок доповнило обличчя подруги Дарини з пустими балачками на додачу.
З Дариною вони навчалися в одному класі, сиділи за однією партою, закохувалися в одних і тих самих кіноакторів. Потім разом ходили на танці, вечорами просиджували у дворі. Цілувалися з хлопцями під гітарні перебори та билися з суперницями за трансформаторною будкою, яка височіла цегляним кубом посеред шкільного двору.
Після закінчення школи їхні шляхи розійшлися. Льолька опинилася у міській газеті, закінчивши навчання на журфаці з червоним дипломом. Дарина після фізмату почала кар'єру менеджера у фірмі батька, яка вагонами тягнула на простори СНД імпортну сантехніку. Але, попри це, вони постійно спілкувалися, годинами розмовляючи телефоном зимовими нудними вечорами, пили каву в улюбленій кав'ярні. У пошуках розваг та пригод, поруги вешталися нічними клубами, концертними залами та театрами столиці України і навіть декілька разів з'їздили разом на курорти Туреччини.
Туреччинаце була ідея Дашки, яка після того як вони, закінчивши перший курс, до безтями накачалися «Мартіні» у нічному клубі, видала промову: «Лишитися цнотливості ми повинні казково, щоб це було справжнє свято!» Що і було виконано в шикарному «люксі» п'ятизіркового готелю в Антальї. Щоправда, свята не вийшло, через те, що для хоробрості вони знову неабияк напились. У Льольки від тієї ночі залишилися спогади стійкого запаху перегару, різкого болю унизу живота й забрудненої кров'ю постільної білизни. Дашка вранці намагалася «поколотити понти», захоплено розповідала про нюанси нічної казки, але судячи з її ходи та кислого виразу обличчявона або казки не прочитала, або книжку переплутала.
Перемішуючи спогади й будуючи плани на найближче майбутнє, Льолька затягувалася тютюновим димом, випускаючи його тонкою цівкою у розчинене вікно.
Дівчина навіть не здогадувалася про те, що їй приготувала Доля. Не здогадувалася вона і про те, що всі її ретельно складені плани, саме сьогодні буде перекреслено, й події помчать уперед, як табун диких коней неосяжним степом. На відміну від Льольки, Старенька Доля чудово знала, чим найближчим часом доведеться зайнятися її улюблениці.
Вирішивши, що вона казково винагородила свою обраницю, Доля обрала за свого вісника одного з Льольчиних знайомих. Йому вона теж відвела одну з головних ролей у наступних пригодах, які ось-ось повинні були звалитися, як сніг на голову у життя Льольки. Йдучи у ногу з часом, Стара Доля, задля внесення змін у життя дівчини, скористалася останніми досягненнями в світі комунікацій.
* * *
На ноутбуці нявкнув сигнал виклику скайпу. Льолька знехотя розплющила очі. Як виявилосявчасно. Попіл з цигарки, зітлілої майже до половини, зібрався нахабно впасти на килимок для «мишки», і вона відправила його в попільничку. Дотягнувшись пальцями до «мишки», ворухнула її, вивівши ноут зі сплячого режиму. Знайшовши іконку скайпу, включила відповідь.
На екрані з'явилося обличчя Антонаїї знайомого по літературному клубу «Золотий Ундервуд». Стильна зачіска, виголені скроні, модна триденна щетина на щоках, до біса гарні блакитні очі на привабливому обличчімрія, а не хлопчина!
Гарного дня конкурентам! Антон помахав рукою.
Вітаю, Антоне. Чим зобов'язана твоєму ранньому візиту? Знову текст потрібно відредагувати?
Ой, я тебе благаю, Антон картинно скинув руки, зображуючи крайню ступінь обурення. Ти пошту дивилася?!
Ні, не дивилася. Я з самого ранку з робочим текстом трахаюсь. А ти, що, мені любовний лист у віршах надіслав?
Ольго, ти мені не до вподоби! До того ж, ти чудово це знаєш. Мені виклик надійшов. Я потрапив у число фіналістів і пройшов до третього туру. Можеш мене поздоровляти!
Рот хлопця розтягнувся в усмішці, як то кажутьвід вуха до вуха. Він склав руки на потилиці й відкинувся на спинку крісла в очікуванні реакції Льольки та заслужених привітань або оплесків.
Вітаю.
Ти ба! Ні, ну ти подивися на неї!
Усмішка на обличчі Антона змінилася обуреним виразом, а потім іронією. Навіть куточки рота, опустившись донизу, висловлювали емоційне напруження їх власника.
Ти чого дурепою прикидаєшся? Лист від видавця за підсумками конкурсу прийшов! В'їжджаєш у тему?
В'їжджаю, Льолька потроху почала розуміти, про що їй каже Антон. Дякую, Антоша, я зараз Я потім Я подивлюся, а потім зв'яжуся з тобою.
Ага, як же, зв'яжешся Хоч каменюку потім у мій бік кинь. До речі, з наших літературних геніїв ще Марк пройшов. Я перед тобою з ним поспілкувався. Так зауваж він, навіть
Дякую, Антошо, ще раз! З мене кухоль пива і креветки, Льолька зупинила співрозмовника, вимкнула скайп і відкрила електронну пошту.
Поруч з папкою «Конкурс» стояла жирна цифра «2». Це означало, що з часу останнього перегляду в поштову скриню додалося два нових листи. Із завмиранням серця Льолька підвела до потрібного рядка курсор та клацнула кнопкою «миші», одночасно заплющивши очі. Зачекавши кілька секунд, вона відкрила одне око. Так і є! Два нових листи від журі конкурсу «Сучасний детективний роман»! Клацання клавіш і рядки тексту застрибали перед її очима. Перескакуючи через слова, Льолька прочитала повідомлення. Потім перечитала його знову. Слова склалися у речення та сповістили володарку рудих кісок і веснянкуватого обличчя, прикрашеного завзято кирпатим акуратним носиком, про те, що за одностайним рішенням членів журі Ольга Олександрівна Павлюченко, двадцяти п'яти років від народження, бере участь у третьому турі літературного конкурсу.