Я хмикнув.
Ще б пак! Але ми справді будемо обережними. Що ще тобі вдалося з нього витягти?
Одрі хитнула головою.
Не так вже й багато,сказала вона з жалем.Практично нічого.
Я звів очі на Реґа.
В мене склалося враження, що ви не варті тих грошей, які я вам плачу. Чи вдалося вам хоча б вияснити, чи є в нього алібі на вечори убивств?
Одрі перестала їсти.
Послухайте, містере Спюек!палко озвалася вона.Якщо ви й далі будете таким зарозумілим, то я полишу роботу на вас і працюватиму сама на себе!
Боюся, ви недовго це робитимете,гірко зауважив я.Але якщо серйозно, то ти щось вивідала?
Ні,зізналася вона.Він не хотів про це говорити. Я спробувала завести розмову про це, але він замкнувся в собі, наче устриця. Однак запросив мене повечеряти з ним завтра.
Я взяв склянку з віскі із рук офіціантки й подякував їй. Коли мої супутники замовили собі морозиво, і офіціантка пішла виконувати замовлення, я перепитав:
Ти хочеш сказати, що він призначив тобі побачення?
Одрі кивнула.
Можливо, я й не бозна-який детектив, але достатньо приваблива як жінка,підмітила вона.
Обережніше з цим,попередив я її.Ви ж із Тедомдрузі дитинства. Чи не так?
Це нічого не означає,презирливо зауважив Реґ.Хлопець може ходити разом із дівчиною до школи, смикати її за волосся, виливати на неї чорнила, а потім раптом із ним наче щось стаєтьсяі ось він вже закоханий! Таке і зі мною було!
То ви наглядатимете за нею, чи ні?коротко спитав я.Коли мені знадобляться подробиці вашого любовного життя, то я звернусь до вас додатково.
Не сваріться,швидко промовила Одрі.Ми з Тедом не спілкувалися багато років. І от тепер я розслідую його справутож він і зацікавлений.
Сміх та й годі,гірко зауважив Реґ.Ну й слово«зацікавлений!» Ніби за інших обставин цей хлопець дівчатами взагалі не цікавиться!
Я допив своє віскі, і, щойно офіціантка принесла дві порції морозива, замовив собі ще випивку.
Вас що, палить?перепитав Реґ, вирячившись на мене.
Це я так готуюся,відповів.Сьогодні ввечері на нас чекатиме роботаі вона буде не з приємних.
Тож ви накачуєтесь спиртним за нас трьох, чи не так?єхидно зауважив Реґ, з відразою відсуваючи від себе колу.
Ви ще за це заробите,пообіцяв я.Але спочатку вислухаймо Одрі.
І я повернувся до неї.
То що ти надумала?
Хіба ти не розумієш? Якщо Тедубивця, то цеєдиний шлях вивести його на чисту воду. Коли мене сфотографували, я вже знала, що робити далі, а тому й почала заманювати Теда в пастку, і він в неї потрапив. Зараз ми опинились в тій же ситуації, яка призвела до інших вбивств. Янова подружка Теда. Мене сфотографували. Мій портрет зявиться у вітрині «Вуличного фото». Наступний крокя маю зникнути. Колесо завертілося по повній. Однак цього разу я не маю наміру зникати.
Я обміркував почуте.
Можливо, поки що ти в безпецідопоки твоє фото не буде виставлене у вітрині «Вуличного фото». А може, цього ще й не станеться. Однак якщо воно все-таки зявиться там, ми й на секунду не повинні полишати тебе саму.
Воно обовязково зявиться,запевнила нас Одрі.Я зателефонувала їм і замовила збільшений знімок. Вони пообіцяли виставити його у вікні.
Реґ із захопленням глянув на неї.
А ви тямуща,зауважив він.Тепер ми врешті зможемо просунутися уперед.
Мені це все анітрохи не подобалося, але сперечатися з ними було марно.
Гаразд, крихітко,неохоче погодився я,ми будемо весь час поблизу. То де ти завтра зустрічаєшся з Тедом?
Він заїде по мене. Казав щось про вечерю і танці, але нічого конкретного.
Я глянув на Реґа.
Коли стемніє, ми втрьох вирушимо на кренвільське кладовище. Хочу там трохи роззирнутися. Потім ви відвезете Одрі в готель, а самі залишатиметеся поруч. Я ж маю намір ще раз завітати в похоронне бюро Еслінгера.
Послухай-но,сказала Одрі, подавшись вперед.Чому б тобі також не поглянути на спальню Теда? Він сказав мені, що повернеться пізно. Чому б нам не поїхати туди зараз же?
Ви не можете цього зробити,поквапно сказав Реґ.Якщо Еслінгер вас побачить, то неодмінно здасть поліції.
Ти знаєш, де знаходиться його кімната?запитав я, бо ідея мені сподобалась.Чи зможемо ми туди пробратися без зайвого шуму?
Одрі кивнула.
Це з тильного боку будинку,пояснила вона.Ти легко зможеш туди залізти. Ходімо, я поведу машину.
Я відсунув стілець.
Гаразд,сказав,ходімо!
Реґ аж застогнав.
Ви лізете просто в петлю. Генч та його сестричка неодмінно будуть у будинку. Невже ви думаєте, що це вам так просто зійде з рук?
Не тремти так, Жовторотику!вишкірився я і пішов до виходу.
* * *
Будинок Еслінгера був скромною двоповерховою будівлею, розташованою на околиці міста. Він стояв окремо від інших будинків на осібній ділянці, схований від стороннього ока високою огорожею.
У сутінках, що швидко згущалися, Одрі повела авто вузькою відлюдною дорогою до чорного ходу у дім. Коли ми дісталися туди, було вже близько десятої, і хоча вікна другого поверху були темні, на першому все ще світилося одне вікно.
Одрі зупинила машину, і всі ми вийшли.
Його кімната он там,прошепотіла вона, вказуючи на маленьке мансардне віконце вгорі.Усе, що залишається зробити, це пройти садовою доріжкою і видряпатися по водостічній трубі на дах. І звідти вже неважко дістатися того віконця.
То ви гадаєте, що наш шефТарзан чи мавпа?пробурмотів Реґ.
Гаразд,промовив я.Чекайте на мене тут. Якщо помітите якийсь рух, дайте мені знак.
Одрі торкнулася моєї руки.
Будь обережним, добре? Я не хочу, щоб ти зламав собі шию...
Я глянув на неї зверху вниз, палко бажаючи, щоб Реґа в цей момент не було поруч.
Не хвилюйся за мене,заспокоїв я її.Зі мною все буде гаразд.
Якщо вам потрібні якість інтимні ніжності, не зважайте на мене,саркастично озвався Реґ.Я вам не заважатиму!
Я легко відштовхнув Реґа і посміхнуся Одрі. Потім перемахнув через огорожу і приземлився на мяку клумбу.
Намагаючись триматися тіні, мовчки пройшов через сад. Світло з вікна першого поверху падало на галявину, і я вже бачив, що мені доведеться проминути цю освітлену ділянку. Чим ближче я підходив до неї, тим повільніше йшов, і вже перед самим квадратом світла зупинився й заглянув у вітальню.
Обличчям до мене в кріслі сиділа місіс Еслінгер і вязала. Хоча її пальці й літали туди-сюди з неймовірною швидкістю, погляд був направлений у вікно. Здавалося, вона дивиться просто на мене, і від цього холодного незмигного погляду мені стало не по собі. Інстинктивно я знову пірнув у темряву. Вичекав мить, гадаючи, чи справді вона мене побачила, а потім знову зазирнув у вітальню.
Вона продовжувала дивитися в темряву, однак тепер я був певен того, що вона мене не бачила. Але мені слід було бути обережним, проминаючи освітлену ділянку.
Я став навкарачки і повільно виповз на світлий квадрат. І поки не досяг рятівної тіні, почувався, мов голий.
Потому підвівся, наблизився до будинку і прислухався. Нічого. Якщо не брати до уваги гуркоту машини, що пронеслася повз парадний вхіджодного звуку. Однак я не рухався. Притулився до деревяного поруччя веранди й чекав.
Доволі довго нічого не відбувалося. Потім я побачив довгу тінь на галявині поруч зі мною. То місіс Еслінгер підійшла до вікна. Світло з кімнати робило її тінь на коротко підстриженій траві химерною і нереально довгою. Серце моє пришвидшено билося, у роті пересохло.
Я притиснувся якомога щільніше до веранди, добре знаючи, що мене не видно, однак мені було лячно. Звідкіля узявся цей страх, я не знав. Підсвідомо я був дуже здивований такою своєю боязкістю. Місіс Еслінгер однозначно діяла мені на нерви.
Я чекав, втиснувшись у стіну, ледь дихаючи, весь у холодному поту. Раптом тінь колихнулась, і я побачив голову місіс Еслінгер, що висунулась з вікна. Жінка мовчки і пильно вдивлялась у сад. Я знав, що вона до чогось прислухається.
Вона була так близько, що, ступивши кілька кроків, я міг би торкнутись її рукою. Якби вона повернула голову і поглянула туди, де я стояв, то напевно б помітила мене. Це був чи не найгірший момент мого життя.
Раптом вона, певно, вирішила, що в саду нікого нема, бо відхилила голову і різко запнула занавіски. Сад поринув у цілковиту темряву, і кілька хвилин я нічого не бачив. Поступово мої очі звикли до пітьми, і я знову розрізнив обриси будинку. Ніяк не міг наважитися пробратися в будинок, гадаючи, де зараз Генч і чи піднялася вже місіс Еслінгер нагору. Саме це мені і слід було передовсім зясувати.
Пересуваючись майже безшумно, я прослизнув до вікна. Портьєри були щільно запнуті, але вікно відчинене. Я нахилився вперед, і серце моє калатало, мов навіжене. Прислухався. Чомусь підсвідомо очікував, що місіс Еслінгер стоїть за портьєрами і чигає, щоби стрибнути на мене. Від самої думки про це коліна мої затремтіли. Але тут почулося ледь вловиме клацання вязальних спиць, і я, трохи заспокоївшись, відступив від вікна.
Якщо я збирався проникнути в будинок, то мав зробити це швидко. Світло більше не зявлялося у жодному з вікон, і я від усієї душі побажав, щоб Генча та Еслінгера в будинку не було.
Я відшукав водостічну трубу, про яку казала Одрі. Вона проходила в дальньому кінці будинкуне там, де сиділа місіс Еслінгер. Я її випробував та вирішив, що вона достатньо міцна для того, щоб витримати вагу мого тіла. Перед тим, як видряпатися на дах, зняв черевики, і, вхопившись обома руками за залізну трубу, поліз нагору.
За кілька хвилин я вже був на покатому даху мансарди, і, вчепившись за жолоб, підтягнувся та виліз на черепичний дах. Від напруження аж спітнів, і саме тоді врешті усвідомив, що ніч дуже задушлива. Хоча на небі й зявився місяць, важка чорна хмара швидко росла на горизонті. Скидалося на те, що невдовзі буде гроза.
Я стояв на даху і дивився через сад на дорогу. Міг розгледіти машину, припарковану на узбіччі, та нечіткі обриси Одрі та Реґа. Мої супутники стояли й дивилися у мій бік. Я махнув їм рукою, і вони помахали мені у відповідь. Потому я повернувся і помалу почав спускатися пологим дахом до Тедового вікна.
Воно було не завішене, і в кімнаті було темно. Пальцями я зачепив віконну раму і підняв уверх. Вікно безшумно відчинилося, і я прослизнув всередину. Світла місяця було достатньо, щоб побачити, що кімната порожня. Це було аскетичне чоловіче помешкання з полірованою деревяною підлогою та кількома килимками з індійським орнаментом. Умеблювання кімнати складали два простих стільці, комод із темного дерева з чоловічим туалетним приладдям та чорними свічками у високих мідних канделябрах.
Ліжко, вузьке і жорстке на вигляд, було вкрите зеленим покривалом. У кімнаті було доволі прохолодно.
Я підійшов до дверей. Відчинив їх трішки і прислухався. В будинку панувала могильна тиша. Тоді я зачинив двері, витяг із кишені маленький деревяний клин і вставив його у шпарку між дверима. Я не хотів ризикуватине хотів, щоб хтось зненацька зайшов і застав мене за роботою.
Потім одразу підійшов до комода і почавшухляда за шухлядоюоглядати його вміст. В останньому ящичку знайшов те, що шукав. У кутку, під стосом шовкових сорочок, виявив купку фотографій. Я підніс їх до вікна і при світлі місяця розгледів, що цефотографії зниклих дівчат. Почув, як у скронях мені запульсувала кров, розгледівши спокійне, миле обличчя Мерієн Френч.
Я засунув фотокартки в кишеню і знову повернувся до комода. На мить застиг і відчув, що волосся мені стає сторч. Бо світло місяця падало тепер просто на білі вхідні двері, і я чітко розгледів, що ручка їх повільно повертається. Двері хитнулися, однак відчинитися повністю їм завадив кілок.
Це вже було занадто. Я мовчки кинувся до вікна, став на підвіконня і виліз на дах. Махнув рукою Реґові, і той махнув мені у відповідь, а потім я чи то зісковзнув, чи то скотився до водостічної труби. Ноги мої зависли в повітрі, поки я намацував жолоб труби. Я повисів так із хвилину, відчуваючи, удари серця десь у горлі, і страх скував мої кінцівки. Я мовчки зісковзнув у сад, похитуючись, відновив рівновагу і врешті випростався. Ще за мить увіпхав ноги в черевики, і, не нахиляючись, щоб зашнурувати їх, помчав садовою доріжкою.
Раптовий свист змусив мене пригнутися. Відчув, як щось вдарилося мені в плече. Кинув нажаханий погляд на канат з петлею на кінці, а тоді припустив через сад. Перемахнув через огорожу і приземлився просто під ноги Реґові.
Мерщій!заволав я.Мерщій тікаймо з цього клятого місця!
Одрі завела двигун, і я плюхнувся на сидіння поруч із нею. Реґ вмостився за нами.
Газуй!вже спокійніше крикнув я Одрі.Вони нас вистежили!
Упродовж кількох наступних хвилин усі мовчали. Одрі мчала з граничною швидкістю, зосередившись на дорозі, а я, скоцюбившись, намагався прийти до тями.
Добре,промовив я.Тепер вже можна повільніше. Гадаю, ми вже достатньо далеко відїхали.
Одрі поїхала повільніше і пригальмувала під вуличним ліхтарем.
Ти тікав, мов обпечений,зауважила вона, пильно придивляючись до мене.Чорт забирай, та цей чоловяга має доволі наляканий вигляд!
Я набрав у груди побільше повітря.
Наляканий?!перепитав я.Та це ще доволі мяко сказано! Я мало не мав серцевого нападу!
Реґ нахилився вперед, важко дихаючи мені в спину.
Детективи не можуть лякатися,сухо констатував він.Принаймні, не нью-йоркські сищики.
Стуліть пельки, ви обидва!гаркнув я.Це все дуже серйозно. Хтось чекав на мене в саду і мало не накинув мені на шию петлю!
Ви марите!з презирством озвався Реґ.Чому вам просто не зізнатися, що ви злякалися власної тіній від неї ж і дременули?
Не кепкуйте з нього, Реґу!мяко сказала Одрі.Я вірю, що щось його дуже налякало.
Я вийняв фотографії з кишені та висипав їх Одрі на коліна.
Погляньте-но на це,похмуро промовив я.Можливо, це вас, дурнів, приведе до тями.
Де ти їх узяв?!вигукнула Одрі, щойно розгледіла, що то за фото.
Вони були сховані під сорочками Теда в комоді,похмуро сказав я.І це, по суті, перші справжні докази, які в нас є. Тут всі вонинавіть Мерієн. Не знаю, як йому тепер вдасться викрутитися.
То ти не жартував про те, що тебе намагалися задушити?запитала Одрі, дивлячись на мене широко розплющеними очима.
Звісно ж, що ні,сказав я, беручи сигарету і простягаючи їй пачку.Хтось спробував накинути на мене ласо. Якби я не ухилився, мене б точно заарканили. Це був суто цирковий трюк,і я повернувся до Реґа.Чи серед Тедових досягнень часом нема володіння ковбойським мистецтвом накидати ласо?
Реґ заперечно хитнув головою.
Це щось нове для мене,здивовано промовив він.
Саме так усі дівчата і були вбиті,продовжив я.Я радий, що це сталося зі мною. Тепер ми, принаймні, знаємо, що нам шукати.
Сподіваюсь, ти когось помітив?запитала Одрі.
Я мотнув головою.
Чи Тед часом не казав, куди йде сьогодні ввечері? Якщо вбивцявін, то саме він і чекав на мене з мотузкою.
Він сказав, що проведе вечір в нічному клубі «Сайро». Перевіримо?
Аякже!озвався я у відповідь.Ходімо знайдемо аптеку і подзвонимо звідтіля в клуб, а потім вирушимо на кладовище. Знаєте, в мене таке відчуття, що розслідування цієї справи добігає кінця.
То ти справді гадаєш, що Тедубивця?перепитала Одрі, заводячи двигун і повільно кермуючи тьмяно освітленою вулицею.
Скидається на те. Самих вже фотографій як доказів буде достатньо, щоб відправити його на електричний стілецьякщо грамотно до цього підійти. До того ж спроба накинути на мене ласо знову ж таки свідчить проти нього. І якщо нам вдасться знайти тіла, що ми вже точно зможемо приперти його до стінки.
За кілька хвилин їзди ми вже були біля аптеки.
Я попросив Рега зателефонувати у клуб «Сайро» і довідатися, чи Тед зараз там.
Поки ми чекали на нього в машині, я сказав Одрі:
Коли все скінчиться, чи ти вже думала, що робитимеш далі?
Вона відвела погляд.
Не знаю. He впевена, що продовжуватиму займатися розслідуванням. Здається, це не надто добре у мене виходить.
Я обійняв її.
На пару зі мною,озвався,ти була б зовсім непогана. Чому б нам не стати партнерами?
Я подумаю над цим,обережно сказала вона.Але ти страшенно деспотичний.
Але не в ролі чоловіка,сказав я безтурботно.Ти будеш здивована, яким милим я можу бути. Хіба ти не знала, що янайкращий у світі коханець?
І гадки не мала, що ти себе таким вважаєш,сказала вона хихикнувши. Шкода тільки, що так думаєш лише ти!
Я обійняв її за талію і притягнув до себе.
Ну ж бо, моя мила,спонукав я її,скажи, що ти просто не можеш без мене жити! Скажи«так»!
Реґ просунув голову у вікно.
Заради Бога!вибухнув він.Невже ви й двох хвилин не можете подумати про справу? Щойно я вас полишу, як ви вже голубитеся.
Хтось із нас колись таки вас зненавидить!люто гаркнув я, поквапно забираючи руки.Не думав, що ви так швидко впораєтеся.
Він відчинив дверцята машини і пірнув на заднє сидіння.
Я хутко все зясував,відповів він, косо дивлячись на мене.Чому лише вам можна насолоджуватися, зваблюючи дам?
Ну, кажіть-бо вже, дурню! Він що, все ще там?
Ні, ба більшетам його сьогодні взагалі не було! То що ви про все це думаєте?
Ми з Одрі обмінялись значущими поглядами.
Добре,сказав я.Здається, ми на правильному шляху. Поїхалиі кренвільське кладовище буде нашою першою зупинкою!
* * *
Ми приїхали туди, щойно місцевий годинник вибив північ. Темні рвані хмари над нашими головами заслонили місяць. Зловісно клекотав далекий грім.
Для повного щастя нам бракує лише Белли Лугоші Тоді б це був справжній пікнік!зауважив Реґ, і зуби його почали клацати.
Стуліть пельку!сказав я, висовуючи голову з вікна.Так не можна говорити в безпосередній близькості до померлих! Де ваша повага?
Одрі натиснула ногою на гальма, й авто зупинилося.
І що тепер?спитала вона, боязко озираючи масивні стіни кладовища.
Я відчинив дверцята і вийшов. Повітря було важким та задушливим. У повітрі пахло дощем, і далеко на сході виднілися поодинокі спалахи блискавок.
Невдовзі,зауважив я, поглянувши вгору, а потім обвівши поглядом пустельну дорогу,буде гроза.
Та Бог із нею, з тією грозою!сказав Реґ, вилазячи з машини слідом за мною.Мене більше непокоїть ця мила місцина!
Дурниці!озвався я гостро.Що таке кладовище для справжніх друзів?
До того, як він спромігся відповісти, я підійшов до цвинтарних воріт і штовхнув їх. Вони відчинилися з пронизливим скрипом, від якого в мене все всередині похололо.
Гаразд!сказав я Одрі.Зможеш сюди заїхати?
Авто повільно проминуло ворота і зупинилося на центральній алеї кладовища.
Я зачинив за нами браму і звелів Одрі вимкнути габаритні вогні.
В повітрі завис задушливий аромат цвинтарних квітів. Під ногами поскрипував шлак, і цей звук у мертвій тиші видавався мені справжнім феєрверком. Могили були оповиті ледь помітним серпанком, котрий в тіні надгробних памятників та верб курився, мов дим.
Одрі та Реґ трималися якомога ближче до мене. Скидалося на те, що їм це місце подобалося не більше, ніж мені.
І що, в дідька, нас сюди принесло?прошепотів Реґ, тривожно озираючись довкола.Що ми збираємося тут робити?
Ми маємо намір поглянути на журнал поховань,пояснив я, показавши на сторожку цвинтарного наглядача, котра біліла поруч із воротами.Хочу поцікавитися, кого ховали останнім часом.
Блискуча ідея!зітхнув Реґ.Хіба не можна було цього зробити вдень? Для чого обирати саме північ?
А ви помізкуйте,коротко озвався я.Якби я відразу робив те, що вважав за потрібне, то вбивця давно був би спійманий!
Одрі витріщилася на мене.
Якщо не помиляюсь,відповів я,то віднайду зниклих дівчат уже сьогодні.
Реґ глибоко зітхнув.
Мені страшно,сказав він тоненьким голоском.Невже ніхто не здогадався прихопити з собою щось випити?
В машині є півпінти віскі,згадала Одрі.Піду принесу.
Ми всі випили, однак це не дуже допомогло. Гроза наближалася.
Тепер гриміло зовсім поруч. Спалахи блискавки освітлювали найближчі могили примарним жовтим світлом.
Ходімо,сказав я, прямуючи доріжкою до сторожки.
Щоби пробратися всередину, мені довелося розбити вікно. Одрі та Реґ залізли вслід за мною. Через кілька хвилин пошуків я знайшов книгу в шкіряній палітурці.
Ось вона,сказав я, викладаючи журнал на стіл.Присвітіть-но мені, Реґу, щоб я зміг щось тут розгледіти.
В яскравому світлі ліхтарика, під звуки грози, що наближалася, із Реґом та Одрі за плечима, я розкрив журнал на останній сторінці і почав читати.
Для того, хто був знайомий із фактами, усі докази були в наявності.
За останні десять тижнів було всього два поховання, але на сторінці, поміченій як «Приватні склепи» й було те зрадницьке свідчення:
«Склеп12:
Власник: Макс Еслінгер
Домашня адреса: Максвелл Драйв, 18
Кренвіль
Липень, 6:
Гаррі Мак-Клей
Липень, 13:
Мері Воррен
Серпень, 2:
Едвард Кук
Серпень, 11:
Шейла Росс
Серпень, 19:
Ґвен Херст».
Що це, в біса, означає?прошепотів Реґ, тупо дивлячись на прізвища.
Чи відомі вам ці люди?запитав я, поглянувши спершу на Реґа, а потім на Одрі.
Вони обидва заперечно мотнули головами.
Хіба ви не розумієте, як це робилося?сказав я.Все цевигадані імена, щоб обдурити реєстратора кладовища та ошукати сторожа. Ходімо поглянемо на той склеп12!
Раптовий окрик Одрі потонув у сильному гуркоті грому. Вона схопилася за мене, і серце моє шалено закалатало.
Хтось заглядає у вікно!сказала вона, затинаючись.Я бачила обличчя, притиснуте до скла!
Я швидко відштовхнув її і підбіг до вікна. Тепер за ним було темно, хоч в око стрель. Я висунув голову і прислухався, але, крім завивання вітру в верхівках дерев, нічого не міг почути. Потім знову пролунав оглушливий гуркіт грому.
Я повернувся в сторожку.
А ти впевнена, що дійсно бачила когось?перепитав я.
Одрі здригнулася.
Це справді було схоже на обличчя. Я бачила його лиш мить, але скидається на те, що хтось таки справді спостерігає за нами.
Реґове обличчя сполотніло.
Ходімо звідси,сказав він тремтячим голосом.Щось мені тут зовсім не подобається.
Але не раніше, ніж ми оглянемо склеп 12,вперто сказав я.Розгадка криється саме там.
Поки я шукав ключі від склепу, мої супутники мали доволі безпорадний вигляд, час від часу зі страхом поглядаючи на вікно. Я знайшов потрібні ключі на щитку за дверимаіз биркою, на якій було зазначено номер гробниці.
Ось він,сказав я, вдивляючись у номер, випалений на шматку дерева.Ходімо!
Терпіти не можу блукати в темряві,зауважив Реґ, нервово вдивляючись у вікно.
Можете зачекати мене тут, якщо вам так цього хочеться,зауважив я, ставлячи ногу на підвіконня,але я мушу оглянути той склеп!
Ми підемо з тобою,швидко озвалася Одрі.Я нізащо не залишусь тут сама!
Я пішов вперед, освітлюючи шлях ліхтариком, а ті двоє за мною. Я поняття не мав, де знаходиться склеп12, але був сповнений рішучості його знайти.
Ми йшли доволі довго, поки дісталися першої гробниці. На ній була цифра «7». Здавалося, що у нумерації склепів не було жодного порядку, бо наступним був номер 23, а далі15.
Раптовий спалах блискавки змусив нас пригнутися. Удар грому пролунав майже одночасно. І від цього удару Одрі аж захиталася.
О, мені страшно!застогнала Одрі, чіпляючись за мене.
Тримайся!сказав я, поквапно пригортаючи її до себе.Ми повинні це зробити!
Отож, ми й пішли, блукаючи між могилами, кружляючи шлаковими доріжками, спускаючись травянистими схилами, перечіпаючись об клумби та спотикаючись об свіжонасипані горбики землі. Це було, наче жахний сонколи шукають голку в копиці сіна. І весь цей час грім вибивав свій приглушений скорботний похоронний марш.
Нарешті ми знайшли його. Знайшли саме тоді, коли я вже почав утрачати надію. Ми були втомлені, спітнілі та налякані. І ось зненацька в темряві щось забіліло: просто перед нами був масивний мармуровий склеп із залізною огорожею. Світло ліхтарика вихопило номер: «12».
Слава Богу!промовив я.Нарешті!
Довгий, зигзагоподібний спалах блискавки лише на долю секунди освітив поховання. Я встиг розгледіти обличчя Одрі і Реґа поруч. Лиця їх були бліді, а очішироко розплющені. Справа від мене білів склеп, а трохи далів якихось пятдесяти крокахстояв Елмер Генч!
Я встиг це розгледіти за якусь долю секунди, а потім знову довкола запанував непроглядний морок. Інстинктивно я схопився за пістолет.
Стійте тут!гукнув я і метнувся вперед.
Чортихаючись, досадував на те, що ліхтарик світить так слабо.
Його світло було мов розчерк пера на чорному безкрайньому оксамиті неба.
Елмера Генча ніде не було видно, хоча я знав, що він усе ще десь тут. Я чітко бачив йоговисокого, кістлявого та моторошного, що був ніби привид, який повстав з могили, докоряючи нам за те, що ми потривожили його вічний сон.
Липкий холодний піт стікав мені за комір сорочки. Я був нажаханий. Від страху мені пересохло в горлі, кров застигла в жилах, а ноги стали, мов ватяні.
Сенсу продовжувати пошуки не було. Генч міг заховатися будь-де. Він міг бути поруч, за мною чи просто переді мною. Міг навіть розчинитися в повітрі.
Я повернувся назад до склепу. Одрі та Реґ так там і стояли, наче закамянілі.
Що це було?запитав Реґ, і зуби його клацали.
Тут є Генч,пояснив я, намагаючись вимовити це якомога спокійніше.Я його бачив.
Реґ втупив погляд у темряву.
Цей упир!сказав він, задихаючись.Мерщій забираймося звідси! З мене вже досить цього всього!
Я сунув йому в руку пістолет.
Ми з Одрі зайдемо в гробницю,сказав я,а ви пильнуйте, щоб Генч не потурбував нас. Це буде ваше завдання.
Не думаю, що з мене вийде детектив,відповів він, і голос його задрижав.Гадаю, мені краще облишити це заняття.
Але я його вже не слухав. Тремтячими руками вставив ключ у замок залізної брами і провернув його. Штовхнув хвіртку. Одрі йшла за мною услід. Тим самим ключем відчинив масивні двері мармурового склепу. Ми з Одрі спустилися на кілька сходинок вниз та опинилися в фамільній усипальниці. На нас війнуло запахом смерті та задушливим ароматом зівялих квітів.
Одрі вклала свою холодну долоню в мою.
Я боюся!промовила вона.
Ш-ш-ш!шикнув я на неї, прислухаючись.
Над нами загуркотів грім і завмер, відлунюючи десь вдалині. Я чув поруч пришвидшене дихання Одрі. Химерний промінь ліхтарика помандрував квадратним приміщенням. Я розгледів стелажіі на кожній поличці лежало по труні. Усього я нарахував їх пять.
Де Реґ?запитав я, не рухаючись, схвильовано дивлячись на домовини.
Коло дверей,відповіла Одрі високим неприродним голосом.
Спокійніше, крихітко,підбадьорливо сказав я, кладучи руку їй на плече.Вже за мить ми звідси підемо!
І я повернувся до дверей, врешті помітивши Реґа, що в напруженій позі застиг, вдивляючись в темряву.
Будь пильний, Реґу,прошепотів я.Стріляй, щойно зауважиш щось підозріле!
Заради Бога!попрохав Реґ.Швидше там закінчуйте! Я тут із вами посивію!
Я розумів його почуттясам почувався не краще. На саму думку про те, що Емлер Генч чигає десь тут, у темряві, мене починало трясти. Мені не так було би страшно, якби я міг його бачити, але гроза, цілковита темрява та Емлер Генч на додачувсе це вже було занадто!
Я віддав Одрі ліхтарик.
Стій, де стоїш, і присвіти мені так, щоб я зміг щось побачити,промовив я.Маю намір відчинити одну з трун.
Я почув, як вона затамувала дихання.
Не роби цього,попрохала вона.Марку... будь ласка!... це ж просто жахливо! Ти не можеш цього зробити!
Я дістав із кишені довгу тонку викрутку, котру завбачливо прихопив із машини.
Мушу це зробити, люба!додав я.Іншого шляху встановити істину просто немає!
Я полишив Одрі і підійшов до широкого стелажа просто переді мною. Там були розміщені дві труни з червоного дерева. Їхні сріблясті ручки зблиснули при світлі ліхтарика.
Коли я спробував прочитати написане на мідній табличці, пригвинченій до однієї з домовин, світло несподівано застрибало вгору-вниз.
Я обернувся й поглянув на Одрі. Вона побіліла і, здавалося, ось-ось зімліє. Я підскочив до неї і підхопив на руки.
Ой, вибачмені дуже шкода,мяко сказав я.Не слід було брати тебе з собою. Послухай-нойди краще до Реґа!
Вона хитнула головою.
Зі мною все гаразд,сказала вона, вчепившись у мене.Просто тут нічим дихати і я... дуже налякана! Я присяду на мить, і все буде в порядку.