Біжімо!гукнув я.
І ми побігли. Тепер палуба була така гаряча, що це відчувалося навіть крізь взуття. Якось ми добралися до сходів, що вели на верхню палубу. Крізь рев полумя чули зойки та крики, а також дзенькіт розбитого скла.
Ми видряпалися на верхню палубу, де було повно чоловіків та жінок у вечірніх сукнях. Усі щосили волали. Чорний дим оповив яхту, і тут було майже так само гаряче, як і на нижній палубі.
Я міг бачити кілька чоловіків у морській формі, які намагалися контролювати ситуацію. Але з таким самим успіхом вони могли б спробувати гримнути обертовими дверима.
Джек уже має бути десь тут,крикнув я Полі.Тримайся за мене і пробираймося до леєра.
Ми продиралися крізь бурхливий натовп. Якийсь чоловік схопив Полу за руку й відтягнув її від мене. Певно, він сам не розумів, що робить, бо обличчя його було перекошене, а очі дикі. Він гарячково вчепився у мене, тож я змушений був поцілити йому в щелепу, від чого той аж зігнувся удвоє, а сам я, штовхаючись, почав пробиратися до Поли.
Дівчина з розірваним ліфом сукні впала в мої обійми і заверещала. Її дихання, перемішане з алкогольними випарами, мало не попекло мені шкіру. Я намагався її відштовхнути, натомість руки дівчини мало не задушили мене. Тоді мені на допомогу кинулася Пола, відтягнувши дівчину та боляче намявши тій вуха. Захитавшись і заверещавши пронизливо, мов недорізана свиня, дівчина зникла у натовпі.
Ми досягли борту. Від яхти навсібіч відчалювали маленькі човниціла армада човнів. Море аж кишіло ними.
Агов! Віку!
Голос Кермана перекрив цей пекельний шум, і ми побачили, що він стоїть недалеко від нас, міцно вчепившись у леєр, відбиваючись од знавіснілого натовпу, який щомиті готовий був відірвати його від рятівного троса.
Сюди, Віку!
Я штовхнув Полу перед себе. Ми дісталися Кермана після запеклої боротьби та після того, як Пола мало не залишилася без сукні, котру з неї намагалася зірвати ошаленіла юрба.
Керман збуджено заговорив:
Невже це ви підпалили цю паршиву посудину?заволав він.Ну й паніка! І що вселилось у цих бовдурів? Та вони й за тиждень не заспокояться, навіть коли ця посудина уже давно буде на дні!
Де твій човен?задихаючись, спитав я, спровадивши геть підпилого гульвісу, який намагався перелізти через канат.
Спокійно, старигане!сказав я йому.Сьогодні надто мокро, щоб плавати. До того ж, тут зараз чи не всі човни світу!
Наш човен якраз піді мною,озвався Керман, показуючи кудись униз. Він підняв Полу і підніс до леєра, поки я утримував натовп від того, щоб той не наслідував Полин приклад. Керман поставив Полу на мотузяну драбину, що звисала з борту судна, і наша мала почала спускатись, як справдешній матрос.
Це не для вас, мадам!гаркнув Керман, помітивши, що ще якась дівчина продирається до нього.Це приватний човен! Спробуйте щастя деінде.
Дівчина, істерично волаючи, кинулася до нього й обхопила його ноги руками.
О Боже!заволав Керман.Та ви з мене так і штани знімете! Віку, дай мені руку! Ця дама точно здуріла!
Я перекинув ногу через канат і опинився на мотузяній драбині.
А я гадав, що тобі подобаються такі пристрасні дамочки. Якщо вона аж так «запала» на тебебери її зі собою!
Уже не знаю, як йому вдалось її спекатися, але коли я зістрибував у човен, Керман так швидко зіслизнув мотузяною драбиною, що мало не збив мене з ніг.
Спокійніше!закликав я його і схопив за барки, аби врівноважити.
Майк швидко завів двигун, і човен почав віддалятися від судна. Нам довелося в буквальному сенсі прокладати собі шлях, бо кількість човнів, що прибувала до яхти, просто вражала. Це вже нагадувало Дюнкерк.
Хороша робота!похвалив я Майка, поплескавши його по широкій спині.
Ви, хлопці, прибули саме вчасно.
І я озирнувся на «Корабель мрії». Нижня палуба тепер була у вогні, й дим оповивав яхту звідусіль.
Цікаво, на скільки вона застрахована?
Це твоїх рук діло?перепитав Керман.
Звісно, що ні, йолопе! Шеррілл мертвий. Хтось його застрелив, а потім підпалив яхту. Якби ми випадково не наткнулися на нього, то ніхто ніколи не знайшов би його.
Дорогуваті похорони,зауважив Керман байдуже.
Не дужеякщо судно застраховане. Краще заспокой Полу. А я поки що погляну ось на це,і витягнув з кишені досьє Ейнони Фрідлендер.
Керман присвітив мені ліхтариком.
Що це в тебе?спитав.
Поглянувши на перший же аркуш досьє, я не повірив власним очам.
Пола незадоволено зауважила:
Віку, може б, ми краще вирішили, що робитимемо далі?
Що робитимемо? Ми з Джеком займемось Ейноною. А тим часом ти розповіси Міффліну про Шеррілла. Змусь його якнайшвидше поїхати у той будинок Морін на скелі. Усе повинно скінчитись уже сьогодні ввечері.
Пола витріщилася на мене.
Хіба тобі не краще самому зустрітися з Міффліном?
У нас нема на це часу. Якщо Ейнонав будинку Морін, то їй загрожує смертельна небезпека.
Керман нахилився до мене.
Що все це означає?
Я потріпав паперами перед його носом.
Тут усе описане, а той дурень Міффлін не вважав за потрібне розповісти про це мені. З 1944 року Ейнона хворіла на ендокардит. Я ж казав тобі, що вони намагаються приховати якогось великого кота у мішку. Тож тепер той нарешті виліз!
У Ейнони слабке серце?перепитав Керман, витріщившись на мене.Але ж ти маєш на увазі Дженет Кросбі, чи не так?
Послухай-но опис Ейнони,сказав я.
Зріст: пять футів, темноволоса, очі карі, повненька. Обміркуйте почуте.
Але це не так! Вона висока й білява!заперечив Керман.Про кого ти говориш?
Пола здогадалася перша.
Цене Ейнона Фрідлендер. То хто ж це?
Ясна річ, що не вона!схвильовано сказав я.Хіба ви не розумієте? Тоді, у «Крествейз», од серцевого нападу померла саме Ейнона! А дівчина, яку тримали у санаторії Зальцера,Дженет Кросбі!
III
Ми стояли біля підніжжя майже прямовисної скелі, вдивляючись у темряву. Далеко в морі палало величезне багаття, що було колись яхтою «Дрім шіп». Великий грибоподібний стовп диму завис у нічному небі.
Видряпатися туди?спитав Керман.Ти що, вважаєш, ніби я мавпа?
А про це тобі краще поговорити зі своїм батьком!сказав я, вишкірившись у темряві.Бо іншого шляху нема. Головний вхід заблокований подвійними воротами, через які пропущено електричний струм, а огорожа обплутана колючим дротом. Якщо маємо намір туди дістатися, то лише так.
Керман відступив на кілька кроків, щоб вивчити рельєф скелі.
Три сотні футівце тобі не дюйм,сказав він, і в його голосі вчувався страх.Боюся, що буду в захваті від кожного фута цієї милої скельки!
Ну що ж, ходімо! Принаймні спробуймо!
Перших двадцять футів були порівняно легкими.
Великі валуни утворили біля підніжжя скелі своєрідну платформу, і туди доволі нескладно було видряпатись. Отож, ми стояли на пласкому майданчикові пліч-о-пліч, і я присвічував ліхтариком кудись у темряву. Зубчаста вершина скелі нависала над нами і, майже нагорі, випиналась, утворюючи те, що сміливо можна було назвати непрохідним барєром.
Он той кавалок мені подобається найбільше,сказав Керман, вказуючи рукою нагору.Там, де ті вигини. Дістатися туди буде справжньою втіхоюроботонька не на життя, а на смерть.
Можливо, все не так погано, як виглядає,сказав я, хоча мені й самому це не дуже подобалось.Якби ж у нас була хоча б мотузка....
Якби у нас була мотузка, я спокійно пішов би в якесь відлюдне місце й радо би на ній удавився,похмуро озвався Керман.І цим зекономив би купу часу та уберігся б од важкої роботи.
Замовкни, закінчений песимісте!гостро урвав його я і почав дряпатися на скелю. На ній намацував підходящі виступиопори для рук, і якби вона не була така прямовисна, то не так уже й важко було б туди вилізти. Але, так чи інакше, я усвідомлював, що один невдалий рухі це буде кінець і сходженню, і мені. Я каменем упаду внизне буде жодного сповзання чи спроб ухопитися за щось руками.
Коли я піднявся приблизно на пятдесят футів, то зупинився, щоб перевести дух. Не міг змусити себе поглянути вниз. Найменша спроба відірвати голову від скелі призведе до порушення рівноваги, і я неодмінно впаду.
Ну, як ти?задихаючись, спитав я, притискаючись до скелі та дивлячись у всіяне зірками небо.
Твоїми молитвами!простогнав Керман.Сам дивуюся, що досі живий. Як ти гадаєшце справді небезпечно, чи я лише себе «накручую»?
Схопившись за черговий виступ скелі, я піднявся ще на кілька футів.
Це небезпечно, лише коли ти падаєш сам: тоді це фатально,заспокоїв я його.
Ми продовжували сходження. Одного разу я почув звук каменя, що покотився вниз, і Керман гарячково хапнув ротом повітря. Моє волосся стало сторч.
Уважніше з цими камінцями,важко дихаючи, видушив із себе він.Один з них залишився у мене в руці.
Буду обачним.
Пройшовши чверть шляху, я несподівано опинився перед рівним майданчиком. Видряпався на нього і притулився спиною до скелі, намагаючись відсапатися. Холодний піт стікав потилицею на спину. Якби я знав, що все буде аж так погано, то краще спробував би проникнути крізь ворота. Але тепер уже пізно щось змінювати. Я ще міг видряпатися нагору, однак аж ніякспуститися.
На майданчику до мене приєднався Керман. Його обличчя лисніло від поту, а ноги тремтіли.
Це мені геть відбило охоту до походів у гори,випалив він.Й одного разу вистачило, щоби зрозуміти: це далеко не втіха. Як гадаєш, ми подолаємо той вигин?
Мусимо це зробити,сказав я, вдивляючись у темряву.Іншого виходу в нас просто нема. Подумай лише про спуск!
Я знову спрямував промінь ліхтарика на вершину. Наліво від нас і просто вгору тягнулася чотирифутова розколина, що прорізала опуклість.
Бачиш ось це?спитав я.Якщо б ми пролізли крізь цю тріщину, то подолали б той клятий вигин.
Керман глибоко зітхнув.
Ну й ідеї у тебе,сказав він.Цього просто не можна зробити!
Гадаю, що можна,заперечив я, вивчаючи обриси тріщини.Принаймні, я маю намір спробувати.
Не будь дурнем!тривога бриніла в голосі Кермана.Ти зісковзнеш униз!
Якщо маєш охоту подолати вигин іншим шляхомщо ж, спробуй. Я ж пробиратимуся розколиною.
І я відхилився від виступу, знайшов підходящу виїмку для ніг, ухопився за потовщення угорі й піднявся ще трохи. Це була важка та неквапна робота. Затягнутий серпанком місяць небагато допоміг мені в цьому, і безліч часу довелося витратити на те, щоб відшукати опору для рук. Коли мої голова та плечі нарешті зрівнялися з початком розколини, раптово відколовся шматок скелі під ногами. Я відчув це за секунду до того, як він відвалився, тож гарячково вчепився нігтями у стінки ущелини, намагаючись будь-що втриматися. Пальці зачепилися за краї виступу, і я завис у повітрі.
Тримайся!гукнув Керман істеричнояк стара леді, в котрої вогонь охопив сукню.Тримайся міцніше! Я вже поруч із тобою!
Залишайся там, де є!крикнув йому.Бо інакше зібю й тебе!
Я намагався знайти підходящий уступ для ніг, але ступні ковзали вздовж скелі, ніде не зачіпляючись. Тоді спробував щосили підтягнутися на руках, але це не допомогло. Мені вдалося просунутися вгору лише на кілька дюймівоце й усе.
Щось тверде торкнулося моєї ноги.
Спокійніше!почав умовляти мене Керман, підставляючи плече.Ставай на плече й підтягуйся!
Я ж лише зіштовхну тебе вниз, дурню!заволав я.
Ну ж бо!голос Кермана затремтів.Я добре тримаюсяроби це повільно та обережно: жодного різкого руху.
Мені не залишалося нічого іншого. Дуже обережно я перемістив вагу тіла на його плече. Руками схопився за інший виступ, де міг триматися міцніше.
Тож я стаю на тебе, добре?
Добре,сказав Керман, і я відчув, як він натягся.
Я напружив руки та плечі й опинився на дні ущелини.
Лежав там, спостерігаючи, як над виступом зявилася голова Кермана. Відповз убік і притягнув Кермана до себе. Ми мовчки плюхнулися пліч-о-пліч.
Через деякий час я непевно звівся на ноги.
Ценезабутня ніч,сказав я, притуляючись до стінки ущелини.
Так,підтвердив Керман.Чи отримаю за це медаль?
Натомість куплю тобі випивку,сказав я, набираючи в груди побільше повітря, опираючись плечима в одну стінку та відштовхуючись ногами від іншої. Так орудуючи ногами й руками, спромігся сісти між двома стінками.
Й отаким чином ти маєш намір мандрувати далі?нажаханий, спитав Керман.
Так; це старовинний швейцарський прийом.
Я також маю це робити?
Авжеж: якщо не хочеш залишитися тут до кінця своїх днів,жорстоко констатував я,іншого способу нема.
Я почав повільно просуватися вгору. Гострі виступи скелі впивалися мені у плечі, й це була дуже марудна робота, проте успішна.
Якщо мязи на ногах не відмовляться мені слугувати, то я таки видряпаюся на вершину. Але якщо вони мене підведуть, то моє приземлення з прямовисної скелі буде блискавичним.
Я продовжував просуватись угору. Бо краще вже так, ніж підкоряти опуклість. Подолавши третину шляху, я змушений був відпочити. Ноги боліли так, наче я пробіг сотню миль, а мязи стегон тремтіли.
Як ти, друже?гукнув Керман, спрямовуючи на мене світло ліхтарика.
Здається, я поки що не розпався на шматки,протягнув я зі сумнівом у голосі.Зачекай, поки дістануся вершинитоді й ти спробуєш так розважитися.
Не поспішайя зачекаю: то справа не спішна.
Я знову почав сходження. Робота повільна, і плечі в мене сильно боліли. Я продовжував вдивлятись у зоряне небо. Воно неначе наблизилося до мене. Можливо, то була лише гра моєї розпаленілої уяви, але це надихнуло мене продовжувати рух нагору. Я й продовжував: повітря зі свистом виривалося крізь мої зціплені зуби, ноги мов заклякли, плечі саднили. Усе вище й вище: дюйм за дюймом, знаючи, що дороги назад нема. Я мусив або видряпатись, або померти.
Ущелина почала звужуватись, і я зрозумів, що проминаю опуклість скелі. Підйом ставав усе тяжчим. Мені доводилося підгинати коліна аж до підборіддя. Дедалі важче було користуватися ними як важелем. Раптом я зупинився, бо далі рухатися не міг. Опуклість наді мною звузилася до трьох футів. Напружившись, я витягнув ліхтарик і присвітив собі шлях нагору. На відстані витягнутої руки на скелі ріс миршавенький кущ. Праворуч був вузенький виступпрактично вершина скелі.
Я сховав ліхтарик у кишеню і потягнувся до куща. Схопився за нього в тому місці, де він вріс у гору, й легенько потягнув гілля. Кущ витримав. Я перемістив частину своєї ваги на нього. Він і далі вистояв. Тоді я, набравши в груди побільше повітря, ослабив тиск на ноги й сильно хитнувся. Це був неприємний момент. Кущ зігнувся, але коріння його було міцне. Я розгойдувався на ньому, відчуваючи, що піт градом стікає мені спиною. Тоді гойднувся у бік уступу, а вільною рукою пошукав, за що б ухопитися. Пальці занурилися в заглибинунедостатньо широку, щоби втримати мене, однак достатню для того, аби я зміг відновити рівновагу. Отак і висів: тіло притиснуте до скелі, ноги метляються в повітрі. Правицею вхопившись за кущ, лівою рукою зануривсь у вузьку виїмку в скелі. Один неточний рухі полечу вниз. Я був страшенно наляканий. Мови немав житті у мене були неприємні моменти, але щоб Такий...
Дуже обережно я почав підійматисятримаючись правою рукою, а підтягуючись лівою. Голова та плечі піднялися над виступом, і я подався вперед, торкнувшись грудьми майданчика. Отак на півдорозі завис, і серце моє мало не вискочило з грудей, а кров лунко пульсувала у вухах. За якусь мить достатньо зібрався зі силами, щоб піднятися на ще кілька дюймів. Затягнув коліно на майданчик і перепочив. Потім, із відчайдушним зусиллям, ривком кинувся вперед і опинився на уступі долілиць, усвідомлюючи лише биття власного серця та утруднене дихання.
Віку!
Голос Кермана долинув розтрубом ущелини.
Я щось кумкнув у відповідь та підповз до краю скелі.
З тобою все гаразд, Віку?
Голос долинав мовби здалекаледь чутний шепіт у повній темряві. Поглянувши вниз, помітив слабке блимання ліхтарика. Я навіть не уявляв, що дістався так високо, й від того далекого світла мені стало не по собі.
Так!гукнув я у темряву.Дай-но мені трохи перепочити!
За якийсь час до мене повернулася витримка, і дихання стало рівним.
Ти цього не повториш, Джеку!крикнув я йому.Зачекай, поки знайду мотузку! Це надто складноти такого не втнеш!
А де ти візьмеш мотузку?
Ще не знающось придумаю. Просто чекай там!
І я розвернувся та посигналив йому в темряву ліхтариком. До вершини скелі залишалось якихось тридцять футів. Решта шляху була порівняно легкою.
Я вже майже викарабкався!гукнув я Керманові.Тримайся, поки не знайду мотузку!
Наступних тридцять футів я подолав майже завиграшки і вийшов якраз до вигадливого басейну. Переді мною вималювався будинок. Самотнє світло лилося з одного з вікон.
Я попрямував туди.
IV
Веранда, на яку я ступив, була безлюдною, а крісло-гойдалка виглядало спокусливо зручним. Як би я хотів зараз витягнутися на ньому і подрімати якусь часинку!
Торшер із блакитно-жовтого пергаменту освітлював велику вітальню. Стулки дверей, що вели з вітальні на веранду, були відчинені.
На сходах мене затримав звук голосу: це був жіночий голос, що дисгармоніював із цією тихою літньою ніччю, сповненою ароматом квітів і залитою світлом великого жовтавого місяця. Голос був гучний та різкий. Можливо, ще й розгніваний, бо в ньому бриніли нотки ледь стримуваної істеричності.
О, припини! Замовкни!повторював цей голос.Ліпше приходь швидше! Ти й так уже забагато говорив! Просто замовкни і приходь!
Тепер я міг бачити жінку: вона сиділа на диванчику, затиснувши телефонну слухавку в маленькому, міцно стиснутому кулачкові. Сиділа вона спиною до мене. Світло лампи падало на її гарно окреслену голівку і висвічувало всі відтінки гагатово-чорного волосся. На ній були темно-зелені штани із завищеною талією і такого ж кольору шовкова блузкацілком у стилі картин Варґи.
Довгонога, з вузькими стегнами і високим бюстом, рухлива та мінлива, мов ртуть,вона виглядала справді, як одна з «дівчат Варґаса». Красуня повторювала:
Припини! Навіщо увесь час торочити одне й те саме? Просто приходьось що тобі слід зробити зараз!і жбурнула слухавку.
Я не вважав, що ситуація вимагає від мене делікатності чи особливої дипломатичності, до того ж, саме тепер не був схильний до сентиментів. Я ледь тримався на ногах, плечі у мене саднили, і все ще не міг відсапатися, тож був, як зведений курок грабіжника, котрий щомиті готовий вистрілити. Тому просто зайшов у вітальню, не надто переймаючись тим, аби зробити це тихо. Мої кроки прозвучали, як міні-вибухи.
Помітив, як напружилася спина дівчини, коли та повільно повернула голову і поглянула на мене через плече. Її великі чорні очі широко розплющилися. Запала довга пауза, і можна було полічити до десяти. Дівчина мене не впізнала. Вона побачила в мені матросастомленого і натрудженого: у рваних білих формених штанях з діркою на коліні й у такій сорочці, яку б відмовились узяти в пральні. На моєму обличчі бруду було більше, ніж зазвичай буває ластовиння на носі веснянкуватих людей.
Привіт!спокійно сказав я.Памятаєте мене? Я ваш приятель, Меллой.
І тоді вона мене впізнала. Глибоко хапнула ротом повітря, зіскочила з диванчика, сповна демонструючи гарної форми ноги.
Як ви сюди потрапили?запитала вона, й обличчя її та голос були такі самі невиразні, як оборки на блузці.
Видряпався на скелю. Спробуйте колиськоли вам стане нудно,запропонував я їй, заходячи в кімнату.До того ж, це корисно для фігурихоча вона у вас і без того гарна.
Морін глибокодумно поглянула на свій великий палець, а потім нерішуче куснула його:
Ви ще не бачили її як слід,додала вона.
А це «ще» у вашому реченнівоно актуальне і в даний момент?перепитав я, дивлячись на неї.
Це залежить від вас.
Справді?і я присів у крісло.Може, ми б випили? Щось я поки що далекий від належної форми. Ви помітите, коли мої рефлекси відновляться від віскі.
Вона пройшла через усю вітальню до бару.
Це правда, що ви сказали про скелю?поцікавилася вона.Досі ще ніхто на неї не видряпувався.
Леандр переплив Геллеспонт, а Геро ж і вполовину не була така гарна, як ви,сказав я безтурботно.
То ви справді видряпалися на скелю?
Вона підійшла до мене з високим бокалом, наповненим віскі з льодом, що виглядав набагато спокусливішим, аніж вона сама, але я про це їй не сказав.
Так, я справді це втнув,підтвердив, беручи бокал.За ваші чудові темні очі й за фігуру, якої я не бачив сповна... поки що.
Вона стояла поруч і спостерігала за тим, як я пю. Тоді запалила сигаретурукою не менш твердою, ніж скеля, про яку ми щойно говорили. Потім вийняла зі свого чуттєвого червоного ротика сигарету і подала її мені.
Наші руки зустрілися. Шкіра її була гарячою.
Ваша сестра тут?запитав я, обережно ставлячи віскі на кавовий столик поруч із собою.
Морін знову уважно оглянула свій великий палець і кутиком ока зиркнула на мене.
Дженет мертва. Вона померла два роки тому,додала.
Я зробив купу відкриттів відтоді, як ви вперше мені це повідали,зауважив.І точно знаю, що дівчина, яку ваша матір два роки утримувала в санаторії, як бранкуі є ваша сестра Дженет. То мені розповісти все, що знаю?
Вона скорчила гримаску й сіла.
Розповідайте, якщо хочете,мовила.
Дещолише здогадки. Можливо, ви мені з цим допоможете?запропонував я, зручніше вмощуючись у кріслі.
Дженет була улюбленицею батька. Ви з матірю добре знали, що більша частина спадку дістанеться їй. Дженет закохалась у Шеррілла, котрий також знав про те, що вона успадкує великі гроші. Шеррілл був напористий, а такі чоловіки вам подобаються. У вас із ним закрутився роман, а Дженет про це дізналась і розірвала заручини. Ви з нею посварилися. Хтось із вас схопив рушницю. І саме цієї миті увійшов батько. То це ви вистрілили у нього чи це була Дженет?
Вона запалила сигарету, кинула сірник у корзину для сміття й аж потім зронила:
Яке це тепер має значення? Ну, яякщо вже вам так важливо це знати.
Тоді в будинку перебувала медсестра, Ейнона Фрідлендер. Чому вона мешкала у вас?
У матері було не все в порядку з головою,буденним тоном сказала дівчина.Однак мати вважала, що й зі мною не все гаразд. Тому й переконала батька, що за мною потрібен догляд, і приставила сестру Фрідлендер шпигувати.
Сестра Фрідлендер хотіла викликати поліцію, коли ви убили батька?
Вона кивнула, посміхнувшись. Але посмішка не досягла її непроникних, холодних, вугільно-чорних очей.
Мати сказала, що мене посадять у вязницю, якщо випливе, що я вбила батька. А сестра Фрідлендер сама напросилася на неприємності. Тому мати відвезла її до санаторію і зачинила там. Це був єдиний спосіб змусити сестру Фрідлендер мовчати. Але Дженет почала наполягати, щоб мене теж помістили в санаторій. Натомість мати відіслала мене сюди, бо це її будинок. Дженет думала, що я перебуваю у санаторії. Потім дізналася, що це не так, але не знала точно, де я. Гадаю, тому вона вам і написала, бо мала намір попросити вас відшукати мене. Потім у сестри Фрідлендер стався серцевий напад, і вона померла. Це була чудова нагода усе владнати. Мати з Дуґласом відвезли її тіло у «Крествейз». І мати повідомила Дженет, що я хочу її бачити, але натомість запроторила в клініку. Її помістили в кімнату сестри Фрідлендер, а ту поклали у домашнє ліжко Дженет. Це був блискучий варіант, еге ж? Я зателефонувала лікареві Бьюлі, котрий мешкає поруч. Йому навіть на думку не спало, що померлою може бути не Дженет, отож, він з легким серцем виписав свідоцтво про смерть. Після цього усе пішло як по маслу. Опікуни нічого не запідозрили, і я отримала спадок.
Морін подалась уперед, щоби струсити попіл у попільничку, а потім продовжила тим самим нудним, монотонним тоном:
Але те, що я розповіла вам про Шеррілла,правда. Той негідник почав мене шантажувати і змусив купити йому «Дрім шіп». Покоївка Дженет також мене шантажувала, бо знала, що її хазяйка жива. А тут ще й ви зявились. Я вважала: якщо розповім дещо вам, то це залякає Шеррілла, але він не злякався. Він хотів убити вас, але я йому не дозволила. Це була моя ідеяпомістити вас у санаторій. Не думала, що ви витягнете звідти Дженет. Тільки-но я дізналася, де Дженет, то послала туди людей Шеррілла, і вони привезли її сюди.
Убити батька Фрідлендертакож ваша ідея?
Вона гидливо скривилася.
А що мені залишалося робити? Якби він розповів вам, що у доньки було хворе серце, то ви відразу б про все здогадались. Я запанікувала. Подумала: якщо ми змусимо його замовкнути і викрадемо папери з поліції, то ще якось виплутаємось. Але все намарне.
То Дженет тут?
Морін стенула плечима.
Так; а де ж іще?
І ви ламаєте голову, що робити з нею далі?
Так.
Є якісь міркування?
Можливо.
Я допив віскі. Справді потребував його.
Це ви застрелили Шеррілла? І підпалили судно?
Ви забагато знаєте.
То це ви?
Я. Бо знала, що Шеррілл мене видасть, тільки-но поліція вийде на нього. У будь-якому разі від нього були тільки неприємності. Підпалити таку яхтусправжня насолода. Я завжди її ненавиділа. Чи добре вона горіла?
Я сказав, що добре.
Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись одне на одного.
Я оце саме думала про вас,раптово озвалася вона.Чи не могли б ми з вами обєднатися? Безглуздо віддавати такі гроші купці якихось підстаркуватих учених. Адже залишаються ще принаймні два мільйони.
То як ми їх розподілимо?
Морін сиділа, покусуючи палець і розмірковуючи над тим, як нам краще обєднатися.
Розумієте, вонамоя сестра. Тож не можу тримати її тут довго. Якщо зясується, що вона жива, то я втрачу всі свої гроші. Було б краще, якби вона померла.
Я ніяк не прокоментував її слова.
Уже двічі чи тричі я піднімала на неї зброю,сказала вона після чималої паузи.Але щоразу, коли збираюся натиснути на гачок, мене щось зупиняє. Морін втупилась у мене, а тоді сказала:
Дам вам половину грошей.
Я загасив сигарету.
То ви пропонуєте мені зробити це за вас?
Цього разу безглузда посмішка таки сягнула її очей.
Подумайте лише, чого ви могли б досягти з такими грошима!
Я і думаю, але поки що не можу цього уявити.
Таки дам їх вамвипишу чек просто зараз.
Але ж ви завжди можете анулювати свій чек, чи не так? А ще можете застрелитияк Шеррілла,зауважив я, поглянувши на неї коронним «тупим» позирком.
Коли я про щось говорю, то саме це і маю на увазі; а коли вже даю обіцянку, то дотримуюсь її,терпляче пояснила вона.А крім того, ви можете отримати на додачу й мене.
Невже?я намагався сказати це з більшим ентузіазмом, аніж відчував насправді.Чудово!промовив, підводячись.То де вона?
Морін витріщилася на мене; її обличчя й далі нічого не виражало, але на правій скроні почав смикатися нерв.
То ви таки маєте намір це зробити?
А чом би й ні? Лише дайте мені зброю і скажіть, де вона.
Хіба ви не хочете, щоб я спершу виписала чек?
Я заперечливо похитав головою.
Довіряю вам,сказав, щиро сподіваючись, що не переборщив з отим своїм тупуватим поглядом.
Вона показала на двері в дальньому кінці кімнатиякраз навпроти двостулкових дверей веранди.
Дженет там.
Я підвівся.
Тоді дайте мені пістолет. Це має виглядати як самогубство.
Морін кивнула.
Так; я про це вже думала. Але ж ви... ви не зробите їй боляче?
Тепер очі її були порожні. Здається, думками вона була десь далеко.
Пістолет,нагадав я їй, клацнувши пальцями.
О, так!Морін здригнулася, нахмурилась і обвела туманним поглядом кімнату.Він був десь тут.
Нерв на скроні стрибав, мов жабка.
Гадаю, він у моїй сумочці.
Сумочка лежала на одному з крісел. Морін подалася, було, до неї, але я випередив її.
Гаразд!сказав.Сам дістану. А ви поки що сядьте і розслабтеся.
Я узяв сумочку і розщепнув замок.
Не відкривай її, Меллою!
Я швидко обернувся.
У дверях стояв Манфред Віллет. У руці він тримав автоматичний пістолет, спрямований на мене.
V
Морін пронизливо закричала.
Ти, дурню! Чому ти трохи не почекав? Він уже на все погодився! Безмозкий ідіоте!
Холодні очі Віллета ковзнули з мене на неї.