Я зачинив за собою двері й прихилився до одвірка. Не був налаштований жартувати з лейтенантом поліції, до того ж, поспішав.
Мені потрібна твоя послуга, Бредлі,сказав я.І то швидко. То ти надаси її чи мені йти до Брендона?
У світло-карих очах зявився спантеличений вираз.
Тобі не слід говорити зі мною таким тоном, Меллою,озвався лейтенант.Що тебе гризе?
Багато що; але в мене нема часу вдаватись у подробиці,і я подолав невеличку відстань між дверима та його столом, поклав руки на стос промокального паперу і пильно глянув на нього.
Мені потрібно все, що тобі відомо про Ейнону Фрідлендер. Памятаєш її? Вона була медсестрою в санаторії Зальцера на Футхілл-бульвар. Зникла 13 травня 1947 року.
Памятаю,відповів Бредлі, й кошлаті брови його ледь помітно здійнялися.Ти вже другий, хто цікавиться її особовою справою за останні чотири години. Дивно, як таке ходить у парі: я й раніше це помічав.
І хто був той перший?
Бредлі натиснув на кнопку дзвінка.
А це вже не твоя справа,озвався він.Сядь і не напирай на мене.
Я присунув до нього стілець, і тут увійшов клерк та став, чекаючи розпоряджень.
Принесіть справу Фрідлендер знову,сказав йому Бредлі.Але хуткоджентльмен поспішає.
Клерк глянув на мене байдуже, як столітній дідуган, який стоїть перед крутими сходами.
Бредлі запалив люльку і витріщився на свої замазані чорнилом пальці. Й тихо зітхнув.
Ти все ще пхаєш носа у справи Кросбі?запитав він, не дивлячись на мене.
Так,коротко сказав я.
Він кивнув головою.
Невже ви, молоді й амбіційні, так ніколи нічому і не навчитеся? Чув, що Мак-Ґроу й Гартселл днями навідали тебе?
Так, і справді. Але тут нагодилася Морін Кросбі й урятувала мене. Як тобі це?
Він вишкірився.
Шкода, що мене там не було... Чи це не вона зацідила Мак-Ґроу в пику?
Вона.
Ну й дівиця!
Чув, у Зальцера була якась буча,зронив я, спостерігаючи за Бредлі.Здається, від цього ваш спортивний фонд може відчутно постраждати.
Не надто переживатимумені нема чого перейматися спортом у моєму віці.
Хвилину чи дві ми мовчки дивилися один на одного, а потім я ненароком спитав:
Чи не надходили вам повідомлення про зникнення дівчини з прізвищем Гарні? Це також одна з медсестер Зальцера.
Почухавши мясистий ніс, Бредлі заперечно хитнув головою.
Ні. Як ти кажешодна з медсестер Зальцера?
Так. Хороша дівчина і має прекрасне тіло, але, можливо, ти занадто старий, щоб цікавитися жіночими принадами.
Бредлі сказав, що справді застарий для цього, але продовжував задумливо дивитися на мене.
Так чи інакшез неї тепер мало користі, бо вона мертва,додав я.
Ти на щось натякаєш, чи просто у тебе такі жарти?запитав він уїдливо.
Мені стало відомо, що місіс Зальцер намагалася викрасти її з власного помешкання. Дівчина впала з пожежних сходів і зламала шию. Місіс Зальцер полишила її десь у пустеліймовірно, поблизу санаторію.
Хто тобі це сказав?
Одна ворожка нашептала.
Тепер Бредлі почухав щелепу кінчиком люльки і тупо вирячився на мене.
Краще б ти розповів про це Брендонуце робота відділу убивств.
Але ж це просто підказка, друже, а не свідчення. Брендон любить факти, а я не готовий їх йому надати. І кажу тобі це лише тому, що ти можеш передати інформацію кому треба, не вплутуючи мене в усе це.
Бредлі зітхнув, усвідомив, що люлька його погасла й потягнувся за сірниками.
Ви, молоді, надто спритні,констатував він.Гаразд, я нашепчу це кому треба. То що тут правда?
Практично все. Як ти гадаєш, чому місіс 3. отруїлася?
Цієї миті зайшов коп і поклав папку на стіл. Вийшов навмисно повільно. Можливо, його мозок працював так само повільно, як і ноги.
Бредлі розвязав стрічки й відкрив папку.
І кілька хвилин ми споглядали півдюжини чистих, складених удвоє аркушів.
Що це, в біса, таке?почав, було, Бредлі, й кров прилинула до його обличчя.
Заспокойся,сказав я, простягнув руку і торкнувся аркушів. Нічого, крім чистого паперу.
Бредлі поклав палець на дзвінок і там його й залишив.
Можливо, клерк учув тривогу, бо негайно повернувся.
Що це таке?спитав Бредлі.Ти що, граєшся зі мною?
Клерк витріщився на чисті аркуші.
Я не знаю, сер!сказав він, збліднувши.Папка була завязана, коли я брав її у вас.
Бредлі важко дихав, намагаючись щось сказати, але передумав і лише махнув рукою на двері.
Забирайся!вигукнув він.
Клерк вийшов.
Запала тиша, а тоді Бредлі сказав:
Це може коштувати мені посади. Той покидьок підмінив папери!
Ти хочеш сказати, що він забрав справжні документи і замінив на чисті аркуші?
Бредлі кивнув.
Так воно й було. Коли я давав йому папку, там були: фотографія, детальний опис і проміжні результати нашого розслідування.
І нема жодних копій?
Він заперечно хитнув головою.
Якусь мить я розмірковував.
А той хлопчина, який просив папку,додав я,був високий, міцний і темноволосий? Щось на кшталт кінозірки?
Бредлі витріщився на мене.
Т-так! Ти знаєш його?
Бачив.
Де?
Тобі потрібні ті папери?
Звісно! Що ти хочеш цим сказати?
Я підвівся.
Дай мені час до завтрадо девятої години вечора,сказав йому.І я доставлю тобі або папери, або чоловіка, котрий їх узяв. У мене є план, Бредлі. Щось, про що не хочу, аби знав Брендон. Тож нічого не кажи йому до завтра, добре?
Про що це ти говориш?вимогливо спитав Бредлі.
Завтра в мене будуть або папери, або той чоловікякщо сидітимеш тихо й не відкриватимеш рота,сказав я і вирушив до дверей.
Агов! Вернися!гукнув Бредлі, зводячись на ноги. Але я не повернувся. Злетівши сходами, вибіг через парадні двері на вулицю, де на мене у «бьюїку» чекав Керман.
V
Нас було четверо: Майк Фіннеґан, Керман, я і заклопотаного вигляду чоловічок у чорному, заяложеному безформному капелюсі, без піджака, в брудній сорочці та білих парусинових штанях сумнівної чистоти. Ми сиділи в задній кімнаті бару «Дельмоніко», і на столі перед нами стояла пляшка з віскі та чотири склянки. Густий тютюновий дим завис у повітрі.
Чоловічка у заяложеному капелюсі звали Джо Декстер.
Він займався транспортними перевезеннями: допроваджував вантажі до суден, що стояли на якорі у гавані. Фіннеґан стверджував, що це його друг, але той поводився щось не надто дружньо.
Я виклав своє прохання, але маленький чоловік продовжував сидіти, витріщившись на мене так, наче я божевільний.
Вибачте, містере,нарешті озвався він.Але такого я не можу зробитице б зруйнувало мій бізнес.
Керман погойдувався у кріслісигарета в зубах, очі заплющені. Врешті розтулив око і сказав:
А кому яке діло до твого бізнесу? Розслабся, друже: у світі повно справ, важливіших за роботу.
Декстер облизав губи, сердито глянув на Кермана і зіщулився в кріслі. Благально зирнув на Майка.
Я не можу цього зробити,повторив він,просто не можу. Власник «Дрім шіп»один з найкращих моїх замовників.
Недовго він ним ще залишатиметься,зауважив я.Тож поспіши добре заробити: матимеш з цього сотню баксів.
Сотня баксів,презирливо сказав Декстер.Та Шеррілл платить мені набагато більшепостійні гроші й то щомісяця. Ні, я на таке не піду.
Я кивнув Майкові, аби він не горячився. Бо той уже подався вперед, щомиті готовий вибухнути.
Послухай!сказав я Декстерові.Усе, чого ми хочемо,це щоб ти доправив нас сьогодні увечері на яхту з партією провізії. Зроби цеі отримаєш свою сотню. Що тебе так лякає?
І ви будете всередині одного з ящиків,зауважив Декстер.Це далеко не найкраща ідея. Нікому не можна ступати на борт того судна без спеціального дозволу. Якщо вони вас схоплятьа це неодмінно зроблятьто зрозуміють, що до цього причетний я. Найменше, що вчинить Шеррілл, це заблокує мої рахунки. А найімовірніше, пошле когось, щоби проломити мені череп. Я на це не піду.
Наповнивши склянки знову, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Час невпинно збігав.
Послухай-но, Джо,сказав Майк, подавшись уперед,цей хлопецьмій друг, розумієш? І він хоче дістатися на борт тієї яхти. А якщо він чогось хоче, то так і буде. Шерріллне єдиний, хто здатний проломити тобі череп. То ти робитимеш, що ми кажемочи нам вдатися до рішучіших дій?
Керман витягнув свій кольт 45-го калібру і поклав на стіл.
Коли він закінчить з тобою, то за справу візьмусь я,зауважив він.
Декстер зирнув на кольт, намагаючись уникнути Майкового пильного погляду.
Ви, хлопці, мене не залякаєте,якось кволо озвався він.
Але спробувати можна,спокійно зауважив Керман.Даємо тобі десять секунд на роздуми.
Не тисніть на чоловіка,сказав я і витягнув з гаманця десять десятидоларових банкнот. Розклав їх на столі й підсунув Декстерові.
Ну ж бобери свої гроші та рухаймося. Зі Шерріллом уже майже покінчено. Назавтра там будуть копи. Тож бери гроші, поки тобі їх пропонують.
Декстер повагався, потім зібрав купюри і перерахував їх брудними пальцями.
Для іншого я би й пальцем не поворухнув,сказав він Майкові.
Ми допили віскі, відсунули стільці й вирушили у порт. Була задушлива нічані натяку на вітерець чи дощ. Далеко на горизонті я розгледів вогні яхти «Дрім шіп».
Темним провулком ми дісталися складу Декстера. Й усе цев цілковитій темряві. Коли відчинили двері пакгаузу, в ніс нам ударив запах смоли, масел, вологого одягу та гуми.
Склад був великий, заставлений ящиками, бухтами канатів та згортками у просмоленому папері, що чекали своєї черги, аби бути доставленими на судна, які стояли на рейді. Посеред пакгаузу виднівся квадратний пятифутовий пакувальний ящик.
Ось він,похмуро сказав Декстер.
Ми зайнялись ящиком.
Мені потрібні молоток і стамеска,повідомив я Декстерові.
Поки той ходив за інструментами, Керман перепитав мене:
Ти впевнений, що варто це робити?
Я кивнув.
Якщо поталанить, то матиму принаймні півгодини на бортуадже вони чекають на мене лише о девятій. Зможу багато чого зробити за цей час. Коли ви з Майком підгребете туди близько девятої, я вже щось надумаю, щоб ви також змогли дістатися на яхту. А вже опісля кожен діятиме самостійно.
Повернувся Декстер з інструментами.
Прицвяховуйте мене якомога легше,попередив я Кермана.Мені треба буде вибратися звідти якнайшвидше.
Майк махнув рукою, щоби Декстер відійшов.
Ми самі цим займемося, друже. Просто сядь он там і будь чемний.
Він не хотів, щоб Декстер бачив кулемет Стена, котрого витягнув зі своєї валізи. Під прикриттям окоренкуватої постаті Фіннеґана Керман поклав зброю на дно ящика.
Тут достатньо місця,сказав він мені.Ти впевнений, що не хочеш, аби я зробив це замість тебе?
Я заліз у ящик.
Ви з Майком прибудете о девятій. Але якщо в човні Шеррілла буде більше, ніж один чоловік, і ви прикинете, що не впораєтеся з ними, тоді сідай у човен сам. У будь-якому разі вони вважатимуть, що тице я. Якщо почуєш стрілянину на борту, мчи до Міффліна за підмогою і розпочинайте бій. Гаразд?
Керман кивнув. Вигляд у нього був стурбований.
Майку, будь поруч із Декстером. Якщо він нас продасть, стукни його по голові й викинь за борт.
Люто зирнувши, Майк сказав, що неодмінно так і зробить.
Коли Керман закріпив кришку, в ящику виявилося достатньо місця для того, щоб я міг сісти, притиснувши коліна до підборіддя. Повітря надходило через стики у стінках. Я прикинув, що зможу вибратися звідти приблизно за хвилину.
Керман забив кришку цвяхами, і втрьох вони поставили ящик на тачку. Моя мандрівка на пристань виявилася достатньо жорсткою, і поки вони перевантажували ящик на моторний човен, я заробив кілька гарненьких синців.
Двигун з пихтінням завівся, і ми вийшли у відкрите море. Вітер, що долітав до мене крізь щілини в ящику, був пронизливий, а рух човна крізь буруни добряче докучав мені.
Спливали хвилини, й нарешті Майк шепнув мені крізь щілину, що ми причалюємо до «Дрім шіп».
Чийсь голос окликнув нас, і відбулася коротка сердита розмова. Хтось рішуче заперечував проти того, аби перевантажувати ящик у темряві. Декстер зіграв свою роль добре. Він сказав, що назавтра має навідати хворого брата, і якщо вантаж не заберуть зараз, то чекатимуть на нього ще день.
Чоловік на борту матюкнувся і звелів чекати, поки він спустить піднімальну стрілу.
Майк тримав мене в курсі, коментуючи все, що відбувається, крізь вентиляційні отвори в ящику.
Після деякої затримки ящик різко смикнули й підняли в повітря. Моє приземлення також не можна було назвати лагіднимвоно було до біса грубим. Ящик гепнув кудись униз, і мене добряче струсонуло.
Чоловік, який сварився з Декстером, знову матюкнувся. Його голос прозвучав десь зовсім поруч, потім гримнули двері, і я залишився сам.
Вичекав, прислухаючись, однак нічого не почув. Невдовзі вирішив, що можна вже вилазити. Підважив стамескою кришку й відхилив фанеру. Менш ніж за хвилину вибрався з ящика. Тепер я був у суцільній темряві. Запах у приміщенні був такий, як і на складі Декстера, тож я вирішив, що перебуваю в трюмі.
Витягнувши ліхтарик, я освітив просторе приміщення. Тут було повно краму, спиртне та бочки з пивом, до того ж, панувала абсолютна тиша. У дальньому кінці виднілися двері. Я підійшов, відчинив їх на кілька дюймів і визирнув у вузький, тьмяно освітлений коридор.
На стегні відчував важкість кулемета. Я не дуже хотів його брати, але Керман наполіг. Він сказав, що зі «Стеном» при собі я зможу посперечатися чи не з половиною екіпажу. Я ж у цьому сумнівався і взяв кулемет лише, щоб заспокоїти Кермана.
Почав прокрадатися коридором до вертикальних залізних сходів, котрі спостеріг у дальньому кінці, що вели, як гадав, на палубу. Але на півдорозі різко зупинився. Бо на сходах зявилася пара черевиків, а потім і ноги в білих формених штанях. За мить переді мною уже стояв матрос і витріщався на мене.
Він був кремезниймайже такий самий, як яі вигляд у нього був далеко не дружній. Я наставив на нього ручний кулемет і вишкірився.
Його руки так швидко зметнулися вгору, що він кісточками пальців зачепив низьку стелю.
Відкриєш пащуі я прошию тебе наскрізь!прошипів я.
Він стояв нерухомо, вилупивши очі на мій кулемет, і щелепа його відвисла.
Обличчям до стіни!наказав я.
Він розвернувся, і я огрів його руківям зброї по мязистій потилиці.
Коли він падав, я підхопив його за комір і лагідно поклав на підлогу.
Будучи схвильованим, я аж спітнів. Мені слід було його кудись відтягти, поки в коридорі не зявився хтось іще.
Поруч зі мною були двері. Повернувши ручку, я зазирнув у порожню каюту. Можливо, це й була каюта того матроса, з якої він щойно вийшов.
Я підхопив моряка під пахви й затягнув у каюту. Причинив за собою двері, а потім ще й узяв їх на засув.
Діючи швидко, перебрався у його одяг.
Кашкет із козирком був трохи завеликий на мене, але принаймні приховував обличчя.
Я заткнув йому рота, загорнув у простирадло й обвязав ременем, а потім ще й мотузкою, яку знайшов у каюті. Вклав його на койку і залишив кулемет обіч, натомість витягнув з кишені штанів свій кольт 38-го калібру і попрямував до дверей.
Прислухався, не почув ані звуку, відчинив двері й визирнув. У коридорі було порожньо, мов у мізках мертвякаі так само тихо. Я вимкнув ліхтарик, вислизнув з каюти і зачинив за собою двері.
Глянув на годинник. Восьма двадцять пять. До появи Кермана залишалося тридцять пять хвилин.
Розділ шостий
І
Я стояв у тіні вентилятора й оглядав палубу. Кремово-червоний навіс тріпотів наді мною. Вся палуба була застелена важким червоним килимом, закріпленим кілочками. Уздовж поручнів мигтіли, мов бусини, червоні та зелені вогники.
На верхній палубі я міг бачити двох бездоганно вдягнених матросів, освітлених яскравими ліхтарями над трапом. На палубу щойно піднялися дівчина у вечірній сукні та двоє чоловіків у смокінгах. Коли гості, прямуючи до залитого світлом ресторану, наблизилися до матросів, ті ввічливо їх привітали. Крізь великі довгасті ілюмінатори я спостеріг пари, які кружляли під приглушені звуки саксофонів і барабанів. Наді мною, на палубі вгорі, три постаті в білому перехилилися через поруччя, стежачи за щільним потоком новоприбулих. Там було темно, але я помітив, що один із чоловіків палить.
Ніхто не звертав на мене уваги, тож, роззирнувшись довкола, я вислизнув із тіні вентилятора, пройшов килимом і наблизився до рятувальної шлюпки. Зупинився, прислухався, знову поглянув направо-наліво та стрімко пірнув у тінь під верхньою палубою.
А вони все прибувають,протяжно промовив голос наді мною.Певно, буде ще одна веселенька ніч.
Так,погодився інший голос.Поглянь-но на ту даму в червоному. Яка в неї фігура! Присягаюся, вона...
Але я не розчув, що він сказав далі, бо вони могли глянути вниз і помітити мене. Поруч були двері. Я відчинив їх і оглянув сходи, що вели на нижню палубу. Десь зовсім близько розсміялася дівчина: голосний, хрипкий сміх, який змусив мене зирнути через плече.
Пяна у дим, а сукня мов улипла,озвався голос наді мною.Ось які жінки мені подобаються!
На борт саме піднімалися три дівчини і чоловік. Одна з дівчат була така спяніла, що ледь трималася на ногах. Тільки-но вони зайшли у ресторан, як я прослизнув на сходи, що вели на нижню палубу.
Там було темно і тихо. Я відійшов подалі від сходів. Місячне світло пробилося крізь нещільну хмарку, його було достатньо, аби я побачив, що на палубі нікого нема. Самотній вогник бортового ілюмінатора оддалік впадав у вічі, мов пляма від супу на сукні нареченої.
Я попростував до нього, пересуваючись обережно й намагаючись не шуміти. На півдорозі зупинився. Переді мною виросла постать у білому, яка наближалася. Укритися нікуди. На палубіжодного сховку: вона була гола, як тильний бік моєї долоні. Пальці мої намацали «пушку», і я відійшов до поручня та обперся об нього.
Високий широкоплечий чоловік у тільняшці та білих матроських штанях вийшов з освітленої смуги і попрямував до мене. Пройшов мимо, щось мугикаючи собі під ніс, навіть не поглянувши у мій бік, і піднявся сходами на верхню палубу.
Важко дихаючи, я знову подався до освітленого ілюмінатора. Зупинився біля нього й зазирнув усередину. І мало не скрикнув.
Бо в каюті обличчям до мене сиділа Пола. Вона читала журнал, і на лобі її залягла сувора складка. Вона виглядала такою чарівною... і такою самотньою! Я сподівався знайти її на цій яхті. Гадав, де вони можуть її триматиале не сподівався віднайти так швидко.
Я оглянув двері каюти. На них був засув, до того ж, міцний. Я відсунув його і повернув ручку. Двері піддались, і я увійшов. Усе виявилося доволі просто. Побачивши мене, Пола підстрибнула в кріслі. Вона не відразу впізнала мене в матроській формі, а коли таки впізнала, то безсило впала у крісло, намагаючись посміхнутися. Вираз полегшення, який я прочитав у її очах, був для мене достатньою винагородою за ризиковану подорож у фанерному ящику.
Як ти тут?запитав я, всміхнувшись. Якби вона не була такою стриманою, я неодмінно розцілував би її.
Зі мною все гаразд. А ти як сюди дістався?
Вона намагалася сказати це байдужим тоном, але тремтіння в голосі видало її.
Та якось вдалося. Принаймні вони ще не знають, що я тут. Джек і Майк прибудуть близько девятої. Можливо, нам доведеться добиратися до берега плавом.
Вона глибоко зітхнула і скочила на ноги.
Я знала, що ти прийдеш, Віку!
І саме тоді, коли я вже думав, що Пола зараз розпустить своє розкішне волосся, вона додала:
Тобі не слід було зявлятися тут самому. Чому ти не прихопив із собою поліцаїв?
Не був упевнений, що вони захочуть піти,відповів.А де Ейнона?
Не знаю, але вважаю, що вона не тут.
У каюті було так душно, що я аж спітнів.
То що сталося? Коротко розкажи...
Пролунав дзвінок, і я підійшла до дверей,почала розповідь Пола.Подумала, що то ти. Натомість у передпокій ввалилося четверо «макаронників». Двоє посунуло у спальню, і звідти почувся крик Ейнони. Двоє інших повідали, що забирають мене із собою на яхту, при цьому погрожуючи ножем. Я бачила, що вони пустять його в хід за найменшої нагоди,тут вона ледь помітно скривилася.Ми спустилися ліфтом, а потім вийшли на вулицю. Увесь цей час один з «макаронників» тримав ніж мені під боком. На нас уже чекала машина. Вони запхали мене в неї, і ми рушили. Коли відїжджали, помітила біля будинку великий чорний «роллс-ройс». З підїзду вийшов італієць із Ейноною на руках. І все це посеред білого дня. Люди дивилися на нас, але ні у що не втручались. Ейнону засунули в «роллс-ройс», і більше я її не бачила. Мене ж доправили на яхту й зачинили в каюті. Попередили: якщо зчинятиму галас, вони переріжуть мені горло. Це жахливі люди, Віку!
Знаю,похмуро погодився з нею.Я вже мав з ними справу. Той «роллс-ройс» належить Морін Кросбі. Можливо, вони відвезли Ейнону в будинок на скелі.
Ще мить я розмірковував, а потім спитав:
Чи вони когось приставили до тебе?
Вона заперечливо хитнула головою.
Хочу оглянути яхту до того, як ми її полишимо. Морін також може бути тут. Підеш зі мною?
Якщо вони помітять, що я зникла, то зчинять тривогу. Краще залишуся тут, поки ти не повернешся. Ти ж будеш обережний, правда, Віку?
Я трохи повагався, не знаючи, як краще вчинитививезти Полу звідси або спершу розвідати, чи нема тут Морін та Ейнони.
Якщо їх тут нема, полишимо яхту,сказав я, витираючи спітніле обличчя носовичком.У мене що, лихоманка чи в цій каюті справді спекотно?
Тут справжнісіньке пекло! І з кожною хвилиною стає спекотніше. Скидається на те, що вони увімкнули підігрів.
Побудь тут ще з десять хвилин, мала! Невдовзі я повернуся.
Але будь обережний!
Я поплескав її по руці, підбадьорливо усміхнувся та вислизнув на палубу. Зачинив двері на засув і вирушив на корму судна.
І що, в біса, ти тут робиш?почувся голос із темряви.
Я мало не підстрибнув.
Короткий кряжистий чоловік у морському кашкеті виник нізвідки. Облич один одного ми не бачили, хоч і пильно вдивлялися.
Скільки разів я вам казав: тримайтеся подалі від цієї палуби!рявкнув він, коли ми зблизилися.
Він спробував схопити мене за руку, але я ухилився. І блискавично, щосили, поцілив йому в живіт. Тому перехопило подих, і він подався уперед, намагаючись віддихатись. Я врізав йому в щелепу, мало не вивихнувши при цьому собі запястя. Він опустився накарачки, а потім завалився на спину. Я нахилився, схопив його за вуха і гримнув головою об палубу.
Усе це сталося за кілька секунд. Я знову побіг до Полиної каюти, розчахнув двері й затягнув туди непритомного товстуна, кинувши його на підлозі.
Наштовхнувся на нього,важко дихаючи, пояснив я Полі, схиляючись над чоловіком. Припіднявши повіки, заглянув йому в очі. Він був живий, але, судячи з млявості, ще деякий час пробуде у «відключці».
Запхай його у шафу,попросила Пола.Я за ним пригляну.
Збліднувши, вона, проте, залишалася спокійна. Нелегко було вивести її зі себе.
Я протягнув товстуна через усю каюту до шафи. Мусив його туди увіпхати, але, щоб зачинити дверцята, довелося налягти на них усім тілом.
Фу!сказав Полі, витираючи спітніле обличчя.З ним усе буде в порядкуякщо він не задихнеться. У шафіначе в топці.
Саме це мене й турбуєнавіть підлога в каюті гаряча. Як ти гадаєшможе, десь на яхті пожежа?
Я доторкнувся до килима. Він був справді теплийі навіть занадто. Відчинивши двері, я приклав руку до дощатої підлоги в коридорі. Вона була така гаряча, що мало не обпік руку.
Боже мій!вигукнув я.Здається, ти права. Ця клята яхта десь унизу горить.І я схопив Полу за руку й потягнув на палубу.Ти тут не залишишся. Ходімо, мала,і тримайся мене. Оглянемо все удвох, а потім піднімемося на верхню палубу.
Я звірився зі своїм годинником: за пять девята. Джек буде тут через кілька хвилин.
На палубі Пола спитала:
Може, нам слід здійняти тривогу? Бо ж на яхті повно людей, Віку!
Ще не часпізніше,озвався я.
У дальньому кінці коридору помітив двері. Постояв трішечки, прислухаючись, а потім повернув ручку та відчинив їх.
Там було спекотніше, ніж у розпеченій духовці, й навіть фарба на стінах потекла. Це була гарна кімната: велика, простора і гарно умебльованащось середнє між робочим кабінетом та кімнатою відпочинку. Великі вікна по обидва боки кімнати виходили на пляж Оркід-сіті й Тихий океан. Самотнє світло настільної лампи відкидало сліпучу калюжку на стіл та частину килима. Решта кімнати залишалась у темряві. Сюди долинали приглушені звуки музики та мяке ковзання ніг паркетом.
Я відчинив двері, тримаючи зброю напоготові. Пола зайшла слідом за мною і зачинила двері. Тут явно відчувався запах диму та горіння, і коли я підійшов до столу, то зауважив, що килим тліє, а дим струминками просочується крізь обшивку між панелями.
Вогонь прямо під нами,повідомив Полі.Тому тримайся ближче до дверей. Підлога щомиті може завалитися. Здається, це робочий кабінет Шеррілла.
Одну за одною я відчиняв шухляди письмового стола, сам не знаючи, чого шукаю. В нижній шухляді знайшов квадратний конверт. Одного погляду на нього виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що цезникле досьє Ейнони Фрідлендер. Я згорнув його та поклав у кишеню штанів.
Гаразд,урешті сказав.Тепер ходімо звідси.
Пола тремтливим голосом запитала:
Вікуа що це там, за столом?
Я заглянув за стіл. Там справді щось біліло, за обрисами дуже нагадуючи чоловіка. Я підніс настільну лампу, і тепер світло впало просто на нього. Полі аж віддих перехопило, бо це був Шеррілл. Він лежав горілиць, і на лиці його застиг оскал. Одяг на ньому тлів; на руках, розкинутих на задимленому килимі, виднілися сліди опіків. Його вбили з близької відстані пострілом у голову. Половину черепа знесло.
Коли я нагнувся, щоб оглянути вбитого, почулося потріскування, і два великих язики полумя вирвалися з-під підлоги та лизнули мертве обличчя.
II
Маленький італієць стояв у дверях, витріщившись на нас. У руках тримав тупоносий автоматичний пістолет, і дуло його було спрямоване мені в груди. Гидке смагляве обличчя лисніло від поту, чорні очиці палали ненавистю. Він виник наче з-під землі.
Віддай це мені,сказав, простягаючи до мене руку.Ну, те, що ти сховав у кишеню.
В опущеній руці у мене також був пістолет, але я знав, що не встигну вистрелити, бо «макаронник» зробить це швидше за мене. Тож лівою рукою я витягнув досьє з кишені, зауваживши, що ненависть в очах італійця поступилася місцем рішучості. Його палець на спусковому гачку аж побілів од напруження. Все це я уздрів та усвідомив за частку секунди, і вже знав, що італієць зараз вистрелить.
Пола жбурнула стілець між нами. Його очі сіпнулисятак само, як і рука. Зброя вистрілила, і куля пролетіла за якихось два фути від мене. Не встиг він відвести очі від стільця та поглянути на мене знову, як вистрелив уже я. Три кулі миттєво прошили груди. Його відкинуло до стіни, пістолет випав з рук і обличчя перекосила гримаса.
Утікаймо!закричав я Полі.
Вона нагнулася, підняла зброю і помчала до дверей. Біжучи за нею, відчув, як підлога піді мною подається. Почувся тріск дерева. Мене обдало таким жаром, наче я біг розпеченими плитами. Підлога прогнулась і обвалилась. Якоїсь жахливої миті я вже подумав, що впаду разом із нею, але добре закріплений килим виявився достатньо довгим та міцним для того, щоб я встиг пробігти ним до дверей і вискочити у коридор.
Позаду мене, в Шеррілловому кабінеті, пролунав оглушливий тріск. Краєм ока я зауважив, як меблі сповзають униз у червону топку, а тоді Пола схопила мене за руку, і ми побігли на палубу вниз.
Смола повільно витікала з-під обшивних дощок, і дим клубував угору.
Звідкілясь із темряви по нас пальнули, і куля поцілила в деревяну перегородку за мною, зачепивши дзеркало однієї з кают. Почувся дзенькіт розбитого скла.
Я прикрив собою Полу, хоча й усвідомлював, що в своїй білій куртці є прекрасною мішенню для нічної стрільби.
Знову пролунали постріли. Відчув, як куля просвистіла повз моє обличчя. Стріляли від рятувальної шлюпки. Я побачив примарну постать, яка припала до перил. Я двічі стрельнув. Другий постріл таки дістав його. Хитаючись, чоловік відійшов од шлюпки і впав на розпечену підлогу.