Сестра Флемінґ, але вона вам не сподобається. Вона ненавидить чоловіків.
Справді?
Дівчина всілася поруч зі мноюстегно до стегна.
Вона не може нас почути?
Узагалі-то мені на це начхатиале не може. Вона перебуває в лівому крилі будинкуну, там, де гаражі. Коли Морін почала волати, її помістили туди.
Саме це я й хотів дізнатися.
До біса чоловіконенависниць,мовив, пригортаючи її до себе.
Дівчина нахилилася до мене.
А ви часом не чоловіконенависниця?
Це залежить від чоловіка.
Тепер її обличчя було так близько, що я торкнувся губами скроні. Здається, це їй сподобалося.
То як вам цей чоловік?
Поки що непогано!
Я забрав у неї віскі, поставивши склянку на підлогу.
Ось так буде по-моєму.
Шкода віскі.
Зможете допити його зовсім скоро.
Справді?
Вона пригорнулася до мене, упявшись губами в мої. Отак ми сиділи якийсь час. Раптом дівчина відірвалася від мене й підвелася. На мить я навіть подумав, що воназ тих, хто далі поцілунків не йде, але помилився. Дівчина підійшла до дверей і замкнула кімнату на ключ. Потім повернулась і знову сіла поруч.
III
Я припаркував свій «бьюїк» біля адміністративної будівлі штатуна розі Центральної та Фельдман-авенюі піднявся сходами, поринувши у світ бланків, безлюдних коридорів та зморшкуватих, невизначеного віку клерків, які з нетерпінням чекали на реєстрацію чергового мерця.
Відділ реєстрації народжень і смертей був на першому поверсі. Заповнивши бланк, я простягнув його у віконце червонопикому клеркові, котрий поставив на ньому штамп, узяв у мене гроші й махнув рукою в напрямку одного зі стелажів.
Подивіться самі, містере Меллой,сказав він.Шоста папка праворуч.
Я подякував.
Як ваші справи?поцікавився він, перехилившись через стійку, готовий змарнувати і свій час, і мій.Давненько вас не бачив!
А й справді!погодився з ним.Справи йдуть добре. А у вас? Люди вмирають так само?
І так само народжуються. Й одне кладе край іншому.
Таке життя.
Більше я нічого не спроможний був сказатинадто втомився. Недовге побачення з міс Гарні геть мене виснажило. Я підійшов до стелажів. Папка «С» важила, здавалося, тонну, тож я ледь доніс її до стола. І в цьому була винна знову ж таки міс Гарні. Я втомлено перегортав сторінки й невдовзі натрапив на свідоцтво про смерть Дженет Кросбі. Витягнув із папки пожовклий конверт, підписаний олівцем. Міс Кросбі померла від ендокардиту 25-річною, і сталося це 15 травня 1948 року. Свідоцтво підписав лікар Бьюлі. Я записав його прізвище, а потім перегорнув ще з дюжину сторінок назад, поки не віднайшов свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі. Той помер від ураження мозку, спричиненого пострілом з вогнепальної зброї. Підписали свідоцтво лікар Дж. Зальцер та коронер Франклін Лессвейз. Я занотував і це, та, полишивши папку на столі, підійшов до клерка, який з лінивим інтересом спостерігав за мною.
Вам хтось поставить цю папку на місце?запитав я, перегнувшись через стійку.Щось я не такий міцний, як гадав.
Нехай це вас не турбує, містере Меллой!
І ще одне: хто такий доктор Джон Бьюлі та де він мешкає?
У нього крихітна квартирка на Скайлайн-авеню,повідомив мені клерк.Але якщо вам потрібний хороший лікар, не ходіть до нього.
Чому?
Клерк стенув плечима.
Він просто старий. Можливо, пятдесят років тому його і можна було вважати хорошим лікарем, але тепер цей докторпросто коновал. Боюся, що він вважає, ніби трепанаціящось на кшталт відкривання бляшанки консервованих бобів.
А хіба не так?
Клерк розсміявся.
Це залежить від того, чию голову ви маєте на увазі.
Звісно. То ви кажете, що Джон Бьюліспрацьований нікчема, так?
Саме так і можна охарактеризувати його. Втім, він хоча б не шкодить своїм пацієнтам. Думаю, що їх у нього тепер не більше дюжини.
Клерк почухав вухо й підсліпувато глянув на мене.
Працюєте зараз над чимось?
Я ніколи не працюю,пожартував я.Побачимося! Бувайте!
Повільно й задумливо спустився сходами та вийшов на сліпуче сонце. Раптово помирає дівчина, спадкоємиця мільйонів, і до неї викликають абиякого лікаря. Щось зовсім несхоже на мільйонерів. Природніше було б очікувати прибуття загону найдорожчих лікарівщоб позбавити життя таку бажану здобич.
Я заповз у свій «бьюїк» і натиснув на стартер. Помітив припаркований через дорогу оливково-зелений «додж». За кермом, читаючи газету, сидів чоловік у бежевому капелюсі. Я б його й не помітив, якби він раптово не підвів голову, і, побачивши мене, не швиргонув газету на сидіння та не завів двигун. Отоді я й пригледівся до нього, дивуючись, чому він так раптово втратив інтерес до своєї газети. Це був кремезний чоловяга з плечима, мов шафа. Голова його, здається, була посаджена просто на плечібез жодного натяку на шию. Мав тоненькі чорні вусики-ниточки. Очі прикриті капелюхом. Ніс і вухо були, вочевидь, колись пошкоджені, але так і не зажили остаточно. Він був схожий на одного з тих крутих хлопців, яких часто бачиш у бойовиках студії «Ворнер бразерз» та котрих зазвичай грає Гамфрі Боґарт.
Я влився в потік машин і поїхав на схід, у напрямку Центральної авеню, нікуди не поспішаючи й не спускаючи ока з водійського дзеркальця.
«Додж» приєднався до руху машин, що їхали у західному напрямку, однак потім, під пронизливе виття клаксонів та лайку водіїв, різко розвернувся і поїхав за мною. Я ніколи б не повірив, що таке можна безкарно зробити на Центральній авеню, але копи або ж спали, або їм було надто жарко, щоб хоч якось зреагувати.
На перехресті Вествуд-авеню я знову глянув у дзеркальце. «Додж» був у мене на хвості. Я бачив, як водій із сигарою в зубах сидів, розвалившись за кермом та виставивши лівий лікоть у відчинене вікно. Я зманеврував так, щоб побачити номери авто і запамятати їх. Якщо він мене переслідує, то робить це дуже невміло. На Голлівуд-авеню я натиснув акселератор і тепер їхав зі швидкістю шістдесят пять миль. «Додж» після хвилинної затримки рвонув уперед і невдовзі наздогнав мене. На бульварі Футхілл я зненацька розвернувся і різко зупинився. «Додж» проскочив повз мене. Водій, навіть не глянувши у мій бік, помчав у напрямку траси Лос-АнджелесСан-Франциско.
Я записав номер «доджа» на старому конверті, де вже раніше нашкрябав прізвище лікаря Бьюлі, й дбайливо сховав конверт у кишеню. Тоді знову завів «бьюїк» і поїхав Скайлайн-авеню. Невдовзі на одному з будинків помітив мідну табличку, що виблискувала на сонці. Вона була прикріплена до низьких деревяних воріт, за якими виднілися невеличкий сад та бунгало з канадської сосни, вікна котрого виходили на дорогу. Скромне, спокійне помешканнямайже нетрі порівняно зі суперсучасними будівлями по інший бік вулиці.
Я висунувся з вікна. Але з такої відстані неможливо було прочитати витерті букви на табличці. Тож я вийшов з машини і підступив ближче. Навіть і так нелегко було прочитати, що там написано, але мені все-таки вдалося второпати, що це справді будинок доктора Джона Бьюлі.
Поки я шукав клямку на хвіртці, з-за рогу знову виринув «додж» і проїхав мимо мене. Водій начебто й не глянув у мій бік, але я знав, що він мене побачив і зрозумів, куди я спрямувався. Тож я зупинився і поглянув услід авто. Воно промчало шосе і зникло з поля зору, повернувши на Вествуд-авеню.
Відсунувши з лоба капелюха, я витягнув пачку «Лакі страйк» і запалив сигарету, відтак заховав пачку в кишеню. Тоді підняв клямку на хвіртці і попростував доріжкою з гравію до бунгало.
Сад був маленький, але компактний, і такий охайний та доглянутий, мов казарма в день інспекції. Жовті жалюзі, вицвілі й бляклі, затіняли вікна. Вхідні двері явно потребували свіжого шару фарби. Втім, це стосувалося й самого бунгало.
Я натиснув на дзвінок і трохи вичекав. За якийсь час усвідомив, що хтось спостерігає за мною крізь жалюзі. Мені не залишалося нічого іншого, як надати обличчю приємного виразу й чекати далі. Що я й зробив.
Коли вирішив подзвонити ще раз, почувся якийсь скрегіт, і вхідні двері відчинилися.
Жінка, яка дивилася на мене, була невеличка, худенька та схожа на пташку. Одягнена в чорну сукню, модну років із пятдесят томуі це ще за умови, що ви увесь цей час прожили на безлюдному острові й ніколи не тримали в руках журналу «Вог». Худе змарніле лице виражало покірність долі, а очі наче промовляли, що життя було нелегким.
Лікар удома?запитав я, ввічливо здіймаючи капелюха й усвідомлюючи: якщо хтось і здатний оцінити ввічливість, то це вона.
Звісно!в голосі її чулася та сама покірливість долі.Він зараз у саду. Піду його покличу.
Дякую, але не треба. Краще зустрінуся з ним там. Я не пацієнтпросто хочу дещо запитати.
Гаразд.
І надія, яка вже, було, почала проступати в її очах, знову зникла. Не пацієнттож знову не буде гонорару: просто ситий здоровань із дрібязковими питаннями.
Але не затримуйте його довго, добре? Він не любить, коли його турбують у саду.
Я його не затримаю.
І, знову піднявши капелюха та вклонившись так, як, сподіваюся, колись уклонялись їй чоловіки, пішов стежкою в глиб саду. Жінка зачинила за собою двері. За хвильку я знову помітив, що вона спостерігає за мною крізь жалюзі. Обійшовши бунгало, потрапив у дальню частину саду. Можливо, доктор Бьюлі й не належав до світил медицини, але прекрасним садівником він був. Я би навіть порадив тим трьом садівникам Кросбі прийти сюди й поглянути на цей сад. Можливо, вони чогось би тут і навчилися. Вглибині, біля розкішної жоржини, стояв високий немолодий чоловік у легкому білому піджаку, жовтій панамі, жовтувато-білих штанях та легких черевиках.
Він дивився на жоржину так, як це зазвичай робить лікар, заглядаючи вам у горло, коли ви кажете: «А-а-а...», але цей огляд видавався йому явно набагато цікавішим.
Він уважно поглянув і на мене, коли я наблизився. Обличчя його було зморшкувате й наче зіжмакане й нагадувало вялений чорнослив; він мав розкішну сиву шевелюру, що спадала йому на плечі. Обличчя не надто благородне чи розумне, однак це було лице дуже старої людини, задоволеної собою, котра не так уже й багато хоче від життя; людини, яка піднялася над щоденними клопотами і, хоча є впертим тугодумом, залишається непереможеною.
Доброго дня!привітався з ним.Сподіваюся, не надто вас потурбував...
Прийомні години в мене з пятої до сьомої, молодий чоловіче,сказав він так тихо, що я ледь зміг його розчути.Тому зараз не можу вас прийняти.
Я не потребую медичних послуг,відповів я, заглядаючи через його плече на жоржину. Кущ був просто чарівним: квітки не менше восьми дюймів у діаметрі, до того ж, бездоганної форми.
Мене звати Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.
Він легенько торкнувся квітки товстими пальцями.
Кого?перепитав тугодум без усілякого інтересу.
Дженет Кросбі,повторив я. На сонці було дуже гаряче, а монотонне дзижчання бджіл й аромат навколишніх квітів і мене розслабили.
А що з нею?
Ви підписали свідоцтво про її смерть.
Він відірвався від далії та поглянув на мене.
Як, ви сказали, ваше прізвище?
Віктор Меллой. Мене трохи непокоять обставини смерті міс Кросбі...
А чому це вас непокоїть?запитав лікар, і в очах його промайнула тривога. Бьюлі усвідомлював, що він старий, мислить повільно та ще й неуважний. І знав, що, продовжуючи практикувати в такому віці, рано чи пізно припуститься помилки. Я бачив, що він очікує тепер звинувачення в тому, що таки зробив цю помилку.
Розумієте,почав я мяко, не бажаючи його залякати,мене не було в місті три-чотири роки. Дженет Кросбі була моєю подругою дитинства. Я поняття не мав, що в неї хворе серце, і для мене стало справжнім шоком дізнатися, що вона померла. Тож хочу пересвідчитися, що в її смерті не було нічого підозрілого.
Якийсь мяз сіпнувся на обличчі лікаря, а ніздрі затремтіли.
Підозрілого? Що ви хочете цим сказати? Вона померла від злоякісного ендокардиту. Його симптоми ні з чим не сплутаєш. До того ж, доктор Зальцер це підтвердив. Тут нема нічого підозрілого. Не знаю, про що ви говорите.
Радий це почути. А що таке злоякісний ендокардит?
Бьюлі трохи насупив брови, і я був майже певний, що за мить він скаже, що не знає. Але лікар опанував себе і, напружуючи старечу память, сказав повільно, наче цитуючи сторінку з медичного довідника:
Це прогресуюча хвороба, викликана мікробами, котрі вражають клапани серця. Часточки уражених виразкою клапанів розносяться кровю по всьому тілу. Шансів вижити у неї не було. Навіть якби мене викликали раніше, я б нічого не зміг зробити.
Саме це мене й турбує, лікарю,сказав я, приязно посміхнувшись йому.Чому вони викликали саме вас? Адже ви не були її лікарем, чи не так?
Звісно, що ні,сказав він майже обурено.Але викликати мене було цілком прийнятно, бо я живу поруч. До того ж, було б неетично, якби доктор Зальцер підписав свідоцтво сам.
А хто такий доктор Зальцер?
Лікар Бьюлі знову почав вагатись, і рука його вкотре потяглася до жоржини. Я бачив, як палко йому хочеться, щоб я залишив його в спокої, аби він міг і далі безжурно насолоджуватися квітами. І щоб його не турбував такий здоровань, як я, забираючи час без жодної за те винагороди.
Він завідує одним з тих дивних санаторіїв, що поруч з маєтком Кросбі,нарешті озвався Бьюлі.Віндруг сімї, тож навіть з етичних міркувань доктор Зальцер не міг би підписати таке свідоцтво. До того ж, він не є практикуючим лікарем. Тож я був приємно здивований, коли мене попросили допомогти.
Оце вже я міг уявити. Цікаво, скільки вони йому заплатили?
Послухайте-но, лікарю!сказав я.Хочу відразу все зясувати. Я спробував зустрітися з Морін Кросбі, але вона нездужає. Перед тим, як піти звідси, хотів би уявити всю картину. Чув, що Дженет померла раптово. Ви стверджуєте, що через проблеми зі серцем. То що ж сталося? Ви були присутні в момент її смерті?
Ясна річ, що ні,сказав він, і в його очах знову зблиснула тривога.Я прийшов через півгодини після того, як вона померла. Це сталось уві сні. Але симптоми були непомильні. Доктор Зальцер розповів мені, що вона страждала від ендокардиту впродовж кількох місяців. Він її і лікував. У таких випадках нічого порадити, крім абсолютного спокою. Не розумію, навіщо ви ставите так багато питань?
Він з надією поглянув на свій будинокчи не кличе його, часом, дружина. Але вона не кликала.
Хочу зясувати це суто для себе,запевнив я його, знову посміхнувшись.Коли ви зайшли в будинок, доктор Зальцер був уже там, так?
Він кивнув, з кожною миттю непокоячись дедалі більше.
А хто там ще був?
Міс Кросбі-молодша.
Морін?
Гадаю, що її звати саме так.
І Зальцер провів вас у кімнату Дженет? Ви пішли туди разом із Морін?
Так. Вони обидва зайшли зі мною в спальню померлої. Молодша... молода жінка виглядала дуже засмученою. Вона плакала.
Лікар ще раз торкнувся жоржини.
Можливо, слід було зробити розтин,раптом сказав він.Але, запевняю вас, у цьому не було потреби. Симптоми злоякісного ендокардиту не сплутаєш ні з чим. Тут варто подбати про почуття рідних.
І все ж теперпісля того, як минуло чотирнадцять місяцівви вважаєте, що слід було зробити розтин?із притиском спитав я.
Строго кажучи, це таки слід було зробити, бо її лікував доктор Зальцер, який, за його власним зізнанням, є доктором природничих наук, а не медицини. Однак усі симптоми...
Так, я це вже чув... Їх ні з чим не сплутаєш. Іще одне, доку. Чи бачили ви Дженет Кросбі колись раніше? Маю на увазі, до смерті?
Він втомлено глянув на мене, розмірковуючи, яку пастку я йому приготував.
Бачив її в машині, але не говорив з нею.
Тож ви бачили її недостатньо близько, щоб помітити якісь симптоми серцевої хвороби?
Він кліпнув.
Цього я справді не зауважив.
Наскільки розумію, у неї ці симптоми були впродовж кількох місяців. Ви кажете, що бачили її в авто. Як давно це булоколи саме ви її бачили? Чи задовго до смерті?
Місяць, дване пригадую точно.
Саме це я й намагаюся зясувати,сказав йому терпляче.З такими симптомами ви би розпізнали хворобу, якби побачили дівчину перед тим, як вона померла?
Не думаю.
А ви впевнені, що ці симптоми були?
Він облизав тонкі губи.
Я справді не розумію, на що ви натякаєте,сказав Бьюлі, поволі задкуючи.І я дійсно не можу вділити вам більше часу. Кожна моя хвилинадорога. Прошу мені вибачити!
Усе гаразд, лікарю!мовив я.Ну що ж, дякую! Пробачте, що потурбував вас. Знаєте, як це буваєя просто хотів зняти тягар з душі. Мені подобалася та дівчина.
Він нічого не сказав, продовжуючи задкувати у напрямку трояндових кущів.
Ще одне, лікарю!додав я.Як сталося, що доктор Зальцер підписав ще й свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, коли той випадково застрелився? Хіба тоді це було етично для неспеціаліста?
Він поглянув на мене так, як дивляться на великого павука, котрий зненацька впав на голову.
Мені не можна хвилюватися,сказав він тремтячим голосом.Запитайте про це в нього самого, а мене не тривожте!
Добре,сказав я,це хороша думка. Дякую, лікарю; я так і зроблю!
Він розвернувся і попрямував доріжкою до троянд. Зі спини виглядав іще старішим. Я бачив, як він обірвав засохлу головку троянди з куща, та помітив, що рука його тремтить. Боюся, що я зіпсував йому пополудневий відпочинок.
Маленька, схожа на пташку жінка стояла тепер на ґанку і дивилася на мене з надією. Але коли я підійшов, вдала, що не помітила мене.
Боюся, що забрав у лікаря надто багато часу,мовив я, знову здіймаючи капелюха,бо він стверджує, що цінує кожну хвилину. Чи пять доларів буде достатньо за клопоти?
Її втомлені очі просвітліли. Худе обличчя просяяло.
Ви дуже любязні,сказала вона і нишком глянула на старого, котрий схилився над черговим кущем, й звідти виднілася лише його панама.
Я вклав банкноту їй в руку. Вона швидкоз проворністю ящірки, котра полює на комахусхопила її і сховала. В мене виникла підозра, що чоловік у дальньому кінці саду й не побачить її. Але принаймні я не цілковито зіпсував його пообідній час.
IV
Я рвучко розчахнув двері контори й увійшов. Джек Керман дрімав у кріслі біля вікна. Пола сиділа за моїм столом, упорядковуючи картотеку, що давала нам змогу тримати руку на пульсі Оркід-Сіті. Завдяки їй ми точно знали, хто є хто в цьому містіхто тут мешкає у даний момент, хто його полишив, хто з ким одружився тощо. Хоча зазвичай Полі допомагали в цьому аж четверо дівчат, вона наполягала на тому, щоб час од часу переглядати карточки самій.
Проходячи повз Кермана, я начепив на нього свого капелюха, розбудивши сплюха. Пола підвелася, Керман незадоволено щось буркнув, протер очі та позіхнув.
То як вонопрацювати?поцікавився він.Чи ти ще не почав?
Почав,відповів я і, сівши, потягнувся за сигаретою. Запалив її, потім, відчепивши брудні манжети та жбурнувши їй у кошик для сміття, розпочав розповідь. Я виклав їм усі подробиціза винятком недовгого побачення зі сестрою Гарні. Опустив цей епізод, знаючи, що Пола такого не схвалить, а Керман надто збудиться.
Не так багато,підсумував я,але достатньо, аби змусити мене думати, що цим варто зайнятися. Можливо, тут і нема нічого такого, а можливо, щось і є. Чим менше ми здійматимемо галасу, тим краще. Поки що нікому нічого не повідомлятимемо.
Якщо той тип у «доджі» таки переслідував тебе, то, здається, витік інформації вже був,зазначив Керман.
Так, але ми не впевнені у цьому. Можливо, типа просто зацікавило моє обличчя. Може, він практикується, щоб стати детективом.
Я простягнув руку до телефону.
Зєднайте мене з поліцейським управлінням,сказав телефоністці.
Ти знаєш номер його машини?поцікавилася Пола, і карточки в її руках затріпотіли.
Оце зараз встановлюю її власника,пояснив я.Зєднайте мене з лейтенантом Міффліном,додав, коли безбарвний голос підтвердив, що це управління поліції. У слухавці почулось якесь булькання, а потім упевнений голос Міффліна сказав: «Алло!»
Тім Міффлін був непоганим копом, і час од часу ми з ним співпрацювали. Я завжди, коли міг, допомагав йому, і він мені платив тим самим. Міффлін покладався на мою інтуїцію на перегонах і ставив на ту конячину, яку я йому радив, тож йому часто таланило та вдавалося заробити зайву копійчину.
Це Меллой. Як справи, Тіме?
Тобі що до того?гаркнув він.Тебе ж насправді ніколи не цікавили мої справи і навряд чи колись цікавитимуть. Чого тобі цього разу?
Мені треба зясувати, кому належить оливкового кольору «додж» із номером ОР-3345.
Те, як ти використовуєш поліцейське управління заради власного збагачення, мене просто вражає,вїдливо сказав Тім.Якби Брендон дізнався, що за послуги я тобі надаю, він дав би мені добрячого прочухана.
Ну, я йому цього не скажу, а ти як знаєш,зіронізував я і посміхнувся.Іще одне стосовно фінансів: якщо хочеш трохи заробити, заклади сорочку, але постав на конячку «Кисличка». Завтра в забігові о четвертій тридцять вона виграє.
Ти серйозно кажеш про сорочку?
Авжеж. Можеш продати будинок; віддати в заставу дружину; зламати Брендонів сейфта будь що! Бо ти отримаєш прибуток з розрахунку два до шести. Цю кобилку ніщо не зупинитьхіба б її підстрелили.
Можливо, хтось так і зробить,сказав Міффлін, який завжди був занадто обережний.Але якщо вже ти радиш...
Ценайбезпечніша ставка у твоєму житті. То як щодо номера авто?
Так, звісно! Не клади слухавку! Через десять секунд я тобі все скажу.
Чекаючи, я зауважив, що Джек Керман діловито крутить диск іншого телефону.
Що це ти робиш?поцікавився я.
Звязуюся зі своїм букмекером. «Кисличка» звучить справді непогано.
Облиш. Я просто переповідаю йому те, що мені сказали інші. Це доволі безпечно для копа, але не досить надійно для друга.
Керман кинув слухавку, наче ужалений.
А що, як він справді продасть будинок чи заставить дружину? Ти ж знаєш, який він помішаний на перегонах.
Чи бачив ти колись його будинок і дружину? А от я бачив. Так я лише зроблю йому послугу.
Коли врешті на лінії почувся голос Міффліна, я спитав:
То що ти зясував?
Як ти казав: номер ОР-3345?
Так.
Авто зареєстроване на Джонатана Зальцера, бульвар Футхілл, санаторій. Ти це хотів знати?
Я намагався говорити спокійно.
Можливо. А хто такий Зальцер і що ти про нього знаєш?
Небагато. Він тримає санаторій для диваків. Якщо у вас болить живіт, то Зальцер заллє вас по самі вуха фруктовими соками, щоб вони там бродили. Він і справді так лікує!
І в цьому нема жодних зловживань?
Про що ти говориш! Йому вони й не потрібнівін і так гребе купу грошей!
Ну що ждякую, Тіме!
А ти впевнений у конячці?
Звісно!озвався я, підморгнувши Джекові.Не забудь закласти сорочку!
Поставлю аж пять баксівале не більше.
Я повісив слухавку.
Пять баксів! Та він справжній азартний гравець!
Машина належить Зальцеру, так?запитав Керман.
Я кивнув.
Можливо, ми таки недаремно старались!і я поглянув на Полу.Що у тебе є на Зальцера?
Зараз погляну,і вона поклала переді мною карточку.Це може тебе зацікавити. Тут усе, що ми маємо на Дженет Кросбі.
Поки я ознайомлювався з деталями, Пола сходила в сусідню кімнату, де тримала картотеку.
Танці, теніс і гольф,сказав я, дивлячись на Кермана.Зовсім несхоже на людину з хворим серцем. Близькі друзі: Джоан Парметта та Дуґлас Шеррілл. Кілька років тому вона була заручена зі Шерріллом, але з незрозумілих причин розірвала заручини. Хто такий Шеррілл?
Ніколи про нього не чув. Хочеш, щоб я зясував?
Було б непогано, якби ти зустрівся з тією дівицею Парметта та Шерріллом. Скажи їм, що дружив із Дженет у Сан-Франциско. Вигадай якусь легенду на випадок, якщо вони цікавитимуться твоїм минулим. Пола тебе тим підготує. Що мене цікавить, Джеку, то це їхня реакція на те, що в неї були проблеми зі серцем. Можливо, вона справді мала слабке серце; якщо ж ні, то тут нам є над чим попрацювати.
Гаразд,сказав Керман.
Увійшла Пола.
Не густо,повідомила.Зальцер відкрив свій санаторій у 1940-му. Розкішний заклад. Перебування в ньому коштує двісті доларів на тиждень.
Непогані прибутки,зауважив я із заздрістю.
Деякі люди геть з глузду зїхали. Уявіть-но лишеплатити такі гроші за якусь склянку соку!вдавано нажахано вигукнув Керман.Ось де легкий заробітокнам би такий!
Щось ще?
Йому 53 роки. Одружений. Дітей не має. Вільно володіє німецькою та французькою. Має ступінь доктора природничих наук. Жодного хобі,прочитала з картонки Пола.Це все, Віку!
Окей,сказав я, підводячись.Допоможи Джеку, добре? Йому потрібно знати все про цю дівицю Парметта та про Шеррілла. А я поки зійду вниз та побалакаю з матінкою Бендікс. Хочу дізнатися дещо про персонал Кросбі. Дворецький чомусь не викликає в мене довіри. Можливо, його винаймала на роботу саме вона.
V
На перший поглядта навіть і на другиймісіс Марту Бендікс, виконавчого директора «Агенції з добору прислуги», легко можна було повважати чоловіком. Вона була огрядна й широкоплеча, стригла волосся коротко, носила чоловічі краватку і комірець та одягалася в твідові чоловічі піджаки. І лише коли підводилася та виходила з-за столу, ви зі здивуванням помічали, що на ній були хоча й твідова, але спідниця, шовкові панчохи й важкі спортивні черевики. Вона вирізнялася неабиякою силою, і якщо ви були недостатньо обережні, тримаючись од неї подалі, то місіс могла з таким завзяттям ляснути вас по плечах, що ваша спина потім боліла б добрих дві-три години. Сміх її був громоподібний і нагадував постріл рушниці дванадцятого калібру, і якщо ви не були пильні, то підскакували, мов підстрелений, зачувши цей її сміх. Не хотів би я жити з такою жінкою! Але вона була добродушна, щедра і цікавилася субтильними блондинками значно більше, ніж такий здоровань, як я.
Соромязлива дівчина з кролячим обличчям провела мене у кремово-зеленкуватий кабінет місіс Бендікс, відскочивши від мене так, наче я виказував наміри ґвалтівника, двозначно посміхнувшись при цьому шефині.
Заходь, Віку!зарокотала місіс Бендікс з-за столу, заваленого паперами.Присядь-но! Давненько тебе не бачила. Чим ти займався увесь цей час?
Я присів, посміхнувшись їй.
Та всім потроху,озвався.Перебивався з хліба на воду. Мені потрібна твоя допомога, Марто. Чи мала ти колись справи з Кросбі?
Зовсім недовго.
Вона нахилилася, дістала пляшку шотландського віскі, дві склянки та півдюжини кавових зерен.
Випиймо,запропонувала.Але не хочу засмучувати Мері. Вона не схвалює, коли пють у робочий час.
Меріце та, що з кролячими зубками?
Не зважай на її зубкитебе вона не вкусить,місіс Бенфікс простягла мені півсклянки віскі та кілька кавових зерен.Ти говориш про тих Кросбі, котрі мешкають на бульварі Футхілл?
Я ствердно кивнув.
Лише раз я мала з ними справуі більше не хочу. Це було років шість тому. Тоді я набрала для них увесь персонал. Але коли померла Дженет Кросбі, вони всіх звільнили і взяли інших людей. Нових набирали самі.
Я сьорбнув віскі. Воно було міцним та приємним на смакблагородний напій.
То ти хочеш сказати, що звільнили всіх?
Саме це й хочу сказати.
І що з ними сталося?
Поприлаштовувала їх на інші роботи.
Я перетравив почуте.
Послухай, Марто,нехай це залишиться між нами і кавовими зернамиале маю намір докопатися до причин смерті Дженет. У мене є зачіпка, але чи варто над цим працювати, ще не знаю. Не впевнений, що міс Кросбі справді померла від серцевого нападу. Я хотів би поговорити з кимось зі старої обслуги. Можливо, вони щось знають. Наприклад, дворецький. Хто ним був?
Джон Стівенс,відповіла місіс Бендікс по коротких роздумах. Вона допила віскі, вкинула у рот кілька кавових зерен, сховала склянку та пляшку й натиснула настільну кнопку дзвінка.
Зайшла дівчина з кролячим обличчям.
Де тепер працює Джон Стівенс, люба?
Дівчина з кролячим обличчям відповіла, що зараз зясує. Через кілька хвилин повернулася й повідомила, що той працює у Ґреґорі Вейнрайта, Джефферсон-авеню, Хіллсайд.
А як щодо покоївки Дженет? Де вона тепер?поцікавився я.
Місіс Бендікс махнула рукою дівчині з кролячим обличчям. Коли та пішла, місіс Бендікс сказала: