Та сучка? Вона ніде більше не працюєі я не дам їй роботи, навіть якщо приповзе до мене на колінах!
А в чому річ?запитав я, з надією підсуваючи до місіс Бендікс свою порожню склянку.Будь другом, Марто! Порція віскісуща дрібниця для таких дужих та кремезних хлопців, як ми!
Місіс Бендікс хихикнула, знову дістала плящину і налила ще по склянці.
То що не так з тією покоївкою?повторив я, коли ми випили за здоровя одне одного.
Вона ні до чого,сказала місіс Бендікс, насупившись.Геть облінилася!
Ми з тобою нічого не переплутали? Я говорю про покоївку Дженет Кросбі!
І я про неї,місіс Бендікс вкинула у рот ще три кавові зернятка.Мовлю про Юдору Дрюсаме так її звати. Вона геть розпаскудилась. Я саме шукала хорошу покоївку для місіс Рендольф Плейфер. Поклопоталась і сама зателефонувала Дрю. А вона послала мене під три чорти! Мило так говорити з працедавцем, правда? Вона сказала, що в житті більше не працюватиме й додала, що смітникі то краще місце, ніж робота!
Місіс Бенфікс, мабуть, знову прокрутила в памяті образу.
Були часи, коли я думала, що це хороша, розумна дівчина. Бачиш, їм ніколи не можна довіряти до кінця. Присягаюся, що вона пішла в утриманки. У неї бунгало в Корал Ґейблз, і живе вона стильно.
А де цеКорал Ґейблз?
На авеню Монте-Верде. Тебе це зацікавило?
Ще не знаю. А що сталося з рештою персоналу?
Я всім знайшла роботу. Можу дати адреси, якщо тобі потрібно.
Я допив віскі.
Можливо, вони й будуть потрібні менідам тобі знати пізніше. Як швидко після смерті Дженет Кросбі її покоївка отримала розрахунок?
Наступного ж дня. Увесь штат було звільнено ще до похорону.
Я пожував кавове зернятко.
І яка причина цих звільнень?
Морін Кросбі мала поїхати на кілька місяців, тому слуги й були непотрібні. Будинок намічали зачинити.
Доволі незвичнозвільняти весь штат, якщо хазяї виїздять на кілька місяців, чи не так?
Так: незвично.
Розкажи мені більше про ту дівицю Дрю.
Тебе завжди цікавить одне,сказала місіс Бендікс, зітхнувши.Віддай мені склянку, якщо більше не хочеш.
Сказавши, що мені вже достатньо, я спостерігав за тим, як вона ховає пляшку та склянки і вдруге натискає на дзвінок.
Дівчина з кролячим обличчям зайшла знову і ще раз двозначно посміхнулася до місіс Бендікс.
Знайшлася карточка Юдори Дрю, любий!повідомила місіс Бендікс.Хочу сама в неї заглянути.
Невдовзі дівчина з кролячим обличчям вкотре повернулася з картонкою і подала її місіс Бендікстак, як екзальтований підліток простягає букет самому Френку Сінатрі.
Коли вона врешті пішла, місіс Бендікс сказала:
Не знаю, чи це те, що тобі потрібно: «Вік: 28 років. Домашня адреса: 2243, Келсі-стрит, Кармель. Три роки служила у місіс Франклін Ламберт. Прекрасні рекомендації. Особиста покоївка Дженет Кросбі з липня 1943 року.» Це тобі підійде?
Я здвигнув плечима.
Ще не знаю: може, й так. Гадаю, що все-таки краще піти і поговорити з нею. А що тебе змушує думати, що вона живе з якимось чоловіком?
А як ще заробляє на життя? Вона ж не працює. Тож це або чоловікабо багато чоловіків.
Дженет Кросбі могла залишити їй спадок.
Місіс Бендікс звела густі брови.
А я про це й не подумала. Звісно ж, могла. Тактепер, коли починаю про це розмірковуватицілком імовірно!
Гаразд,сказав я, підводячись.Дякую за віскі. Заглянь якось до насв нас також є що випити!
Ні, дякую!рішуче сказала місіс Бендікс.Та твоя Бенсінґер недолюблює менеце видно з її очей.
Я засміявся.
Вона й мене не схвалює, але я цим не переймаюся. Нехай то тебе не обходить!
Мене й не обходить. Але не обманюй себе, Віку! Невже ти не бачиш, що вона закохана в тебе?
Я обміркував почуте, потім крутнув головою.
Ти помиляєшся. У нікого вона не закохана. Вона не з тих, хто закохується.
Місіс Бендікс презирливо стиснула губи і видала голосний некультурний звук.
VI
«Корал Гейблз», вони ж «Коралові шпилі», були розташовані в глухому куті Оркід-Сіті. Ціле містечко з халуп виросло навколо порту, де процвітала торгівля губками, рибою, черепаховими гребінцями; там також швендяли підозрілі типи. Над районом гавані вивищувався бар «Дельмоніко», найкрутіший заклад побережжя, де щоночі відбувалося не менш як три-чотири бійки, причому жінки билися затятіше, ніж чоловіки.
Авеню Монте-Верде лежить позаду «Коралових шпилів». Це широка невиразна вулиця зі схожими на халупки будиночками обабіч, побудованими приблизно в одному стилі. Хоча цей район і трохи кращий за «Коралові шпилі», але ненабагато. Будинки-халупи населяють здебільшого професійні гравці, жінки легкої поведінки, кричуще одягнені бандити, котрі вдень фланірують територією порту, а свої справи вирішують з настанням сутінок; також хлопчики, які укладають парі й із того живуть, разом зі своїми подружками. Єдиний двоповерховий будинок у районі належить Джо Бетілло, трунареві й бальзамувальнику трупів, котрий, окрім виготовлення трун, за сумісництвом робить аборти та лікує ножові й вогнепальні поранення.
Я їхав «бьюїком» по авеню довгенько, поки не узрів справа потрібну мені хатинку Юдори Дрю. Це був біло-блакитний будиночок на пять кімнат із садочком, що складався з крихітної галявини, на якій можна було хіба що грати в галма. По обидва боки від вхідних дверей у горщиках стояли зівялі гортензії.
Я піднявся на низький деревяний ґанок і постукав у двері крихітним мідним молоточком, котрий уже багато місяців не чистили.
Секунд за десять двері рвучко розчахнулися. Міцної статури молода жінка в сіро-зелених широких штанях та білій шовковій блузі, з волоссям, заколотим на потилиці, оглянула мене підозріливими, злегка почервонілими очима. Вона не належала до красунь, але було в ній щось таке чуттєве, що змушувало не одного чоловіка обертатись їй усліді то не раз.
Я ще не встиг відкрити рота, як вона швидко промовила рипучим голосом, що був ненабагато мелодійніший за звук, який видає бляшанка, котячись сходами:
Не витрачайте свого часу даремно, якщо щось продаєтея ніколи нічого не купую у дверях.
Вам слід би було помістити це на воротах,озвався весело я,скільки б часу ви тоді зекономили! Це ви міс Дрю?
А вам що до того?
У мене до неї справа,терпляче пояснив я,причому важлива.
Хто ви такий?
Мене звати Вік Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.
Верхня губа її сіпнуласябільше нічим вона не виказала своїх почуттів.
Ну й що?
То це ви міс Дрю?
Так. І що далі?
Сподіваюся, ви зможете мені допомогти,мовив я, опершись рукою об стінку.Річ у тім, що мене не влаштовує висновок про причини смерті міс Кросбі.
Цього разу вираз утоми заволік очі міс Дрю.
Але це ж допотопна історія, хіба ні? Міс Кросбі давним-давно мертва. Так чи інакше, мені нічого про це невідомо.
Де ви були в момент її смерті?
Міс Дрю притулилася спиною до дверей.
Кажу ж вам, я нічого про це не знаю; до того ж, не хочу витрачати свій час на те, що мене не стосується.
Я вивчав її похмуре, підозріливе обличчя.
Міс Дрю, ви знаєте, що майже не робить шуму, але що можна почути навіть за милю?запитав я, багатозначно дивлячись на неї.
Ви несповна розуму?
Дехто здатний розчути цей звук і за кілька миль. Здогадалися?
Вона нетерпляче підняла широкі плечі.
Гаразд, то скільки ви мені дасте?
Стодоларову купюрузгорнену вдвоє та хрустку.
Похмурий вираз умить полишив її обличчя. Очі широко розплющилися.
Невже у мене такий вигляд, що я варта лише стодоларової купюри?з презирством зронила вона.
Та вона б не зашкодила самому Морганові. Втім, я міг би зробити перший внесок у рахунок якоїсь вашої великої покупки.
Я бачив, як вона напружено думає. Принаймні тепер ми говорили зрозумілою обом мовою. Вона дивилася кудись поверх моєї головиу світ доларових купюр та повязаних із ними таємниць. І раптом посміхнулася самовдоволеною посмішкою, адресованою не мені, а тому, що зненацька спало їй на думку.
Що змушує вас думати, ніби з її смертю щось не так?різко спитала вона, знову переводячи погляд на мене.
А я й не стверджую, що з цим щось не так. Я лише сказав, що не зовсім задоволений висновком. І складу власну думку лише після того, як поговорю з людьми, котрі були з міс Кросбі в момент її смерті. Чи помічали ви, що вона мала проблеми зі серцем?
Усе це було так давно, містере,сказала міс Дрю і дурнувато посміхнулась.У мене погана память. Можливо, якщо ви прийдете сюди о девятій, то я зможу щось згадати, але сотня доларівне гроші для такої особи, як я. Дівчина я серйозна, і в мене великі амбіції.
Наскільки великі?
Це тягне радше на пять сотень. Заради пяти сотень баксів мені варто буде помізкуватиале аж ніяк не за меншу суму.
Тож сьогодні о девятій?перепитав я.
Десь так.
Але я не хочу ризикувати грошима, не будучи впевненим, що інформація цього варта.
Якщо я освіжу память як слід,сказала вона,то впевнена, що моя інформація вартуватиме тих грошей.
То побачимось о девятій.
І не забудьте прихопити гроші, містере! Це має бути готівка.
Добре. Сподіваюся, це стане початком нашої дружби!
Вона поглянула на мене довгим замисленим поглядом і зачинила двері перед моїм носом. Я повільно пішов стежкою до воріт, вийшов і всівся у «бьюїк».
Чому саме о девятій?розмірковував, заводячи двигун. Чому не зараз? Звісно ж, гроші відігравали тут певну роль, але ж вона не знала, чи є в мене тих пять сотень зі собою, чи нінавіть не спитала про це. Була тямущою дівчиною, котра знала відповідь на все на світі, в якої два плюс два легко могло дорівнювати пяти. Я натиснув на газ, і після першої ж сотні метрів стрілка спідометра відхилилася до сімдесяти. В кінці вулиці я пригальмував, щоби звернути на Біч-роуд, мало не довів до серцевого нападу немолодого джентльмена, вирівняв авто, яке занесло на повороті, й поїхав прямо, виглядаючи найближчу аптеку. Помітивши її, звернув на узбіччя і підїхав до телефонної будки поруч.
Пола взяла слухавку майже відразу.
«Універсальні послуги»!сказала вона привітно.Доброго вечора!
Це телефонує твій добрий знайомий Вік Меллойвід аптеки в районі «Коралових шпилів». Бери свою машину і мчи сюди. Ми з тобою провернемо тут одне дільце, а потім займемося любовю. То як тобі таке?
Запанувала хвилинна тиша. Хотів би я бачити її обличчя в цей момент!
Де саме ти перебуваєш?перепитала вона, і голос її звучав буденноначе я поцікавився, котра година.
На Біч-роуд. Приїзди якнайшвидше,сказав їй і повісив слухавку.
Залишивши «бьюїк» коло аптеки, пішов на ріг Біч-роуд. Звідти мені було добре видно будинок Юдори Дрю. Я обперся об вуличний ліхтар і втупився у ворота будинку.
До девятої залишалося три години, і я пошкодував, що не попросив Полу прихопити пляшку віскі та кілька сендвічівщоб веселіше було чекати.
Наступні двадцять хвилин простовбичив під ліхтарем, не зводячи очей з воріт. Ніхто не виходив і не заходив. Із сусідніх будинків виповзали якісь підозрілі типи і йшли або їхали геть. Три дівчини-блондинки з різкими голосами вийшли з хатини поруч із будинком Юдори Дрю й пішли мені назустріч, виляючи стегнами та пожираючи очима усіх чоловіків довкола. Проходячи мимо, пильно поглянули на мене, але я не зводив очей з хатини.
Пречудове місце, подумав я. Навряд чи воно сподобалося б отій, з кролячим обличчям, яка служила в місіс Бендікс.
Невдовзі маленьке двомісне авто Поли виринуло з Принцес-стрит і рушило до мене. Порівнявшись зі мною, зупинилось, і двері відчинилися.
У сріблясто-сірому костюмі Пола виглядала дуже елегантно і водночас неприступно. Вона була без капелюшка. Карі очі запитально глянули на мене.
І куди тепер?поцікавилася вона, коли я всівся поруч з нею.
Їдь повільно, а за рогом пригальмуй. Будинок Юдориотой потворний, синьо-білий, справа,і поки вона кермувала, я коротко оповів їй усе, що сталося.
Дійшов висновку, що вона хоче з кимось порадитися,завершив свою розповідь я.Можливо, й помиляюся, але мені здається, що варто припильнувати її впродовж цих кількох годин. А єдиний спосіб поспостерігати за будинком, не привертаючи уваги сусідів,вдавати зі себе закохану парочку. Це те, що в цьому кварталі всі розуміють.
Шкода, що ти обрав на цю роль мене,холодно зауважила Пола.
Не міг же я вибрати Кермана,ядуче сказав я.Дозволь тобі зауважити, що деякі дівчата радо б пристали на таку пропозицію.
Якщо в деяких дівчат дивний смакто я тут до чого?відпарирувала вона, завертаючи за ріг вулиці.Тут буде добре?
Так. А тепер, прошу тебе, розслабся! Ти ж повинна отримувати від цього насолоду!
Я пригорнув її до себе. Вона прихилилася, втупившись у дорогу, що вела до халупи Дрю. З таким самим успіхом я міг пригортати до себе манекен.
Невже ти не можеш проявити хоч крапельку ентузіазму?я спробував вкусити її за вушко.
Може, це тобі й сходить з іншими дівчатами,холодно зауважила вона, відсуваючись од мене,але зі мною таке не пройде. Відчини «бардачок»знайдеш там віскі й сандвічі. Можливо, це тебе більше налаштує на робочий лад.
Я забрав руку з її талії і поліз у бардачок.
Тисама завбачливість,сказав я з повним ротом.Це єдине, що може мені завадити цілувати тебе.
Я знала,їдко зауважила вона.Тому й прихопила віскі та бутерброди.
Коли я доїдав другий сандвіч, вулицею промчав оливково-зелений «додж». Мені не треба було дивитись на нього двічі, бо я вже знав, що це той самий «додж» і той самий водій.
Я утиснувся в крісло, щоб стати непомітним для водія.
Це той тип, який переслідував мене,сказав я Полі.Простеж за ним і зауваж, куди він їде.
Зупинився біля Юдориної халупи і тепер виходить з машини,повідомила вона.
Я обережно підвів голову. «Додж», як і казала Пола, зупинився біля біло-блакитної хатини. З машини вийшов амбал, з таким грюкотом зачинив дверцята, що авто мало не завалилося набік, і попростував до входу в будинок. Не постукав, а просто відчинив двері й зайшов: видно було, що чоловяга поспішає.
Оце, моя люба, і називається інтуїцією,сказав я Полі.Я вважав, що вона або зустрінеться з кимось, або комусь зателефонує. Отже, зателефонувала. І відразу ж приїхав здоровило-консультант. Здається, я недаремно цим усім зайнявся. Все, що тепер відбуватиметься, має бути вельми цікавим.
Що робитимеш, коли він поїде?
Зайду і скажу їй, що мені не вдалося нашкребти пять сотень. Побачимо, як вона поводитиметься.
Я прикінчив усі сандвічі й саме взявся за віскі, коли вхідні двері халупи розчахнулись і амбал вийшов. Він залишався в будинку одинадцять з половиною хвилинсудячи зі стрілок годинника на щитку приладів. Роззирнувшись направо-наліво, глянув на припарковане неподалік авто Поли, яке, однак, стояло надто далеко, щоб можна було роздивитися, хто в ньому. Потім неспішно пройшов доріжкою до свого «доджа», сів і поїхав геть.
Консультація була недовгою,констатував я.Якби всі вирішували справи так швидко, робота б усюди кипіла. Поїхали, люба: тепер наша черга на відвідини. Підкинь-но мене до будинку, а сама зачекай у машинія не хотів би, щоб вона нервувала, побачивши тебе.
Пола завела двигун і підїхала до біло-блакитної халупи. Я вийшов.
Якщо почуєш крики,попередив я,то не зважай на них. Знай, що то Юдора вражена моїми особистими принадами.
Сподіваюся, вона запустить чавунною праскою тобі в голову!
Можливо. Вонанепередбачувана особа. Мені такі подобаються.
Перелізши через ворота, я пішов стежкою до парадного входу. Постукав і вичекав, насвистуючи щось собі під ніс. Жодного звуку. В будинку було тихоначе мишка стежить за котом.
Я постукав знову, раптом згадавши, як здоровань нишком озирав вулицю, і це видалося мені поганим знаком. Торкнувся клямки дверейвони були замкнені. Тепер була моя черга крадькома озирати вулицю. Якщо не брати до уваги Полу та її авто, вулиця була порожнямов обличчя старигана без курива та грошей. Піднявши дверний молоточок, я тричі стукнув ним у двері, чим зчинив неабиякий шум. Пола, нахмурившись, визирнула з віконця машини.
Я трохи вичекав. Жодного звуку. Мишка продовжувала спостерігати за своїм котом. У будинку панувала абсолютна тиша.
Відїдь на Біч-стрит,сказав я Полі.І зачекай на мене там.
Вона завела двигун і поїхала, навіть не глянувши у мій бік. Це ще одна цінна Полина риса. Вона беззастережно виконує наказибез додаткових запитань.
Я знову потай озирнув вулицю, гадаючи, чи не підглядає хтось за мною з-за щільних завісок котрогось із численних будиночків. Однак слід було ризикнути. Я обійшов будинок Юдори в пошуках чорного входу. Тильні двері були відчинені, тож я безшумно пройшов у кухоньку. Саме таку кімнату й варто було очікувати побачити в будинку, де мешкала дівчина на кшталт Юдори Дрю. Напевно, тут уже місяць не прибирали. Усюдив раковині, на столі, на стільцях та підлозінаставлені нечищені каструлі, брудний посуд та немиті склянки. Сковорідка, закопчена й жирна, з роєм великих мух, виглядала з мийки. Сміттєвий бак забитий порожніми пляшками з-під джину та віскі. Пречудовий аромат зіпсутої їжі, бруду та прокислого молока висів у повітрі. Щиро кажучи, не та квартирка, в якій я хотів би жити, але що вдієшсмаки у людей різні.
Я проминув кухню, відчинив двері й зазирнув у маленький, неохайний хол. Туди виходило ще двоє дверейімовірно, вітальні та їдальні. Обережно підійшов до дверей справа й зазирнув у далеко не чепурну кімнату, де було ще більше пилюки і бруду. Юдори й тут не видно: не видно її і в їдальні. Залишалися кімнати нагорі. Я неквапно піднявся сходами, гадаючи, чи не приймає вона, бува, ванну і саме тому не відчиняє, але вирішив, що це малоймовірно. Юдора не справляє враження дівчини, яка дуже часто приймає ванну.
Вона була в першій зі спалень. Амбал зробив свою роботу сумлінновона ж зробила все, щоб захиститися. Лежала поперек зімятого ліжка, розкинувши ноги, з роздертою на спині блузкою. Навколо шиї обмотаний блакитно-червоний шарф, імовірно, її власний. Багряно-чорне обличчя, очі вилізли з орбіт, язик висунутий, у кутиках губ піна. Це було відразливе видовище, і смерть її не була легкою.
Відвівши погляд, я оглянув кімнату. Все було більш-менш на своїх місцях. Так само брудно і запилюжено, як у інших кімнатах, ще й пахло старими парфумами.
Повільно відступив до дверей, і, не глянувши на ліжко, вийшов у коридор. Протер носовичком поруччя сходів, намагаючись нічого більше не торкатися. Вийшов у смердючу, тиху кухню, відчинив двері, котрі, підхоплені легким вітром, колихнулися, ступив на садову доріжку та попрямував до воріттуди, де на мене чекала Пола.
Розділ другий
І
Капітан поліції Брендон сидів за своїм столом і сердито дивився на мене. Років пятдесяти, коротенький та схильний до повноти, з гривою білого, мов сніг, волосся й абсолютно непроникними очиманенабагато приязнішими, ніж затичка до пива. Ми становили чудовий квартет. Поласпокійна і незворушнаприсіла збоку. Тім Міффлін стояв, притулившись до стінинерухомий, бездумний та непорушний, як столітній дрімотний старець. Я сидів у кріслі навпроти хазяїна кабінету, капітана поліції Брендона.
Кабінет був великим, просторим і гарно умебльованим. Мякий турецький килим, кілька зручних крісел та дві репродукції картин Ван Ґоґа доповнювали умеблювання. В кутку кімнати, між двома вікнами, що виходили на ділову частину міста, стояв великий стіл.
Я бував тут і раніше й усе ще зберігав у памяті всі неприємні розмови в цьому кабінеті. Брендон любив мене приблизно так само, як Хіросімаатомну бомбу, тож я знову очікував якихось неприємностей.
Наша бесіда все ще не розпочаласята й несхоже було, що колись розпочнеться. Брендон крутив у руках сигаруточна ознака того, що він дуже незадоволений.
Ну що ж,сказав капітан тонким, роздратованим голосом,почнімо все спочатку. Ви отримали цього листа...Брендон нагнувся та поглянув на лист Дженет Кросбі так, наче він був інфікований правцем. Припильнував, щоб не торкнутися його,...датованого 15-м травня 1948 року.
Уже добре: принаймні це свідчило, що він уміє читати.
Я промовчав.
До листа були долучені пять стодоларових купюр, так?
Саме так.
Ви отримали листа 16 травня, поклали його в кишеню, не відкривши, й забули про нього. І лише віддаючи піджак швейцарові, виявили лист. Так?
Саме так.
Він похмуро поглянув на свою сигару, потім понюхав її.
Прекрасний спосіб ведення бізнесу.
Таке часом трапляється,озвався коротко я.Памятаю, при слуханні справи Тетці поліція загубила...
Облишмо справу Тетці,урвав мене Брендон таким гострим голосом, що ним легко можна було б нарізати шинку.Ми говоримо зараз про ось цей лист. Отож, ви поїхали в маєток Кросбі, щоб зустрітися з міс Морін. Правильно?
Так,сказав я.
Усе це починало мене втомлювати.
Ви з нею не зустрілися, бо вона недобре почувалась, однак ви все-таки запхали свого носа глибше, навідавши колишню покоївку міс Дженет Кросбі. Так?
Нехай буде так.
То це так чи ні?
Так.
І ця Дрю зажадала пятсот доларів за інформацію. Принаймні, ви так стверджуєте. Отож, ви почали спостерігати за будинком, і невдовзі туди приїхав оливково-зелений «додж», із якого вийшов якийсь здоровило. Той залишався в будинку хвилин десять, потім вийшов. Після чого ви зайшли в будинок і побачили хазяйку мертвою. Так?
Я кивнув.
Він зняв стрічку зі сигари і пошукав сірники. Увесь цей час його непроникні очі задумливо дивилися на мене.
Ви також твердите, що оливково-зелений «додж» належить докторові Зальцеру,сказав він, черкнувши сірником об підошву черевика.
Міффлін це підтверджує. Я просив його перевірити номер.
І Брендон перевів погляд на Міффліна, але той зосереджено вивчав протилежну стіну.
Через півгодини після того, як ви поцікавились у Міффліна машиною, в поліцію зателефонував доктор Зальцер і повідомив, що у нього викрали авто. Чи це відповідає дійсності?
Так, сер,байдуже озвався Міффлін.
Брендон знову поглянув на мене.
Ви чуєте це?
Звісно!
Добре,Брендон підніс запалений таким способом сірник до сигари і затягнувся димом.Це я кажу для того, щоб у вас не склалася помилкова думка про доктора Зальцера. Може, вам невідомо, що доктор Зальцервельми респектабельний та впливовий громадянин нашого міста, і я не дозволю турбувати його ні вам, ані будь-кому іншому. Вам зрозуміло?
Аякже,підтвердив я.
Він випустив кільце диму мені в обличчя.
Ви мені не подобаєтеся, Меллою, і не подобається ваша нікчемна контора. Можливо, вона чогось і варта, але я в цьому не впевнений. Постійно ви каламутите воду. Кілька місяців тому створили купу проблем тією справою Серфа, і якби тоді ви не були так по-диявольському обережні, то мали б купу неприємностей. От і тепер... Міс Кросбі мертва!він знову подався вперед, щоб поглянути на листа.Кросбі як були, так і є дуже багатою та впливовою родиною, і я не потерплю, щоб ви втягли їх у неприємності. Ви не маєте жодного юридичного права розпоряджатися тими пятьмастами доларами, котрі надіслала вам міс Кросбі. Вам слід повернути їх родичам, причому негайно. І залиште міс Морін Кросбі в спокої. Якщо хтось її і шантажуєстосовно чого маю сумнівито якщо їй знадобиться допомога, вона прийде до мене. Це взагалі не ваша справа, і якщо я дізнаюся, що ви їй набридаєте, то уживу всіх заходів, щоб ви нікого більше не турбували достатньо тривалий час. Ви мене зрозуміли?
Я криво йому посміхнувся.
Здається, починаю розуміти,і я нахилився, щоб перепитати:То яку суму доктор Зальцер жертвує у ваш спортивний фонд, Брендоне?
Його жирнекров з молокомобличчя стало фіолетово-багряним. Непроникні очі спалахнули, мов сірник.
Попереджаю тебе, Меллою!гаркнув він.Мої хлопці знають спосіб упокорити такого вилупка, як ти. Не дивуйся, якщо тебе добряче відколошматять в якійсь темній алеї. Залиш у спокої і Кросбі, й доктора Зальцера. Тобі зрозуміло?
Я підвівся.
То скільки жертвують Кросбі у ваш благодійний фонд, Брендоне?поцікавився наостанок.І скільки старий Кросбі відвалив вам, щоб ви замяли ту справу зі смертельним наїздом міс Морін два роки тому? Респектабельний та впливовий? Не смішіть мене! Зальцер такий же поважний та впливовий, як викидайло з бару «Дельмоніко». Як сталося, що він підписав висновок про смерть Макдональда Кросбі, якщо не є навіть лікарем-фахівцем?
Забирайтеся звідси!сказав Брендон абсолютно спокійно.
Кілька секунд ми дивились один на одного, потім я стенув плечима, повернувся до нього спиною і пішов до дверей.
Ходімо, Поло; ходімо звідси, поки ми тут не задихнулися,сказав я, рвучко розчахнувши двері.І запамятай оту маленьку погрозу щодо темної алеї. Позиватися з капітаном поліції щодо замаху на вбивствоце справді потішно!
Я пішов довгим коридором услід за Полою. Міффлін вийшов за нами, але ступав нечутно. Наздогнав нас у кінці коридору.
Зачекайте-но,сказав він.Зайдімо до мене,і відчинив двері кабінету.
Ми зайшли, бо і мені, й Полі подобався Міффлін; окрім того, він часто бував нам корисний, тож ми не могли знехтувати його запрошенням. Зачинивши за нами двері, він оперся об одвірок.
Його грубувате червоне обличчя виглядало стурбованим.
Мило ти поговорив з Брендоном!гірко зауважив Міффлін.Ти ненормальний, Віку! Сам же прекрасно знаєш, що таким тоном з ним не можна говорити.
Знаю,погодився з Міффліном,але він геть знахабнів.
Я хотів тебе попередити, але не встиг. Ти ж знаєш, що Брендона бісить твоя витримка.
Знаю. Але що я міг вдіяти? Мав розказати йому все. Хто для нього Зальцер?
Міффлін здвигнув плечима.
Зальцердобрий друг поліції. Звісно, я знаю, що не все чисто в тому його санаторії, але тут нема нічого протизаконного,Міффлін стишив голос, а тоді продовжив:Як ви гадаєте, звідки у Брендона «кадиллак»? Такі гроші капітану поліції не платять. І ще одне: Морін Кросбі влаштувала сина Брендона у коледж і оплачує рахунки за лікування місіс Брендон. Ти зазіхнув на головних покровителів Брендона!
Я так і гадавбо надто вже Брендон розхвилювався,сказав я.Послухай, Тіме: невже Зальцер справді офіційно заявив про викрадення свого авто?
Так, повідомлення прийняв я сам.
То що ви маєте намір робити стосовно того вбивці? Чи нічого?
Ну, звісно ж, ми його шукатимемо. Знаю, про що ти думаєш, Віку, але тут помиляєшся: Зальцер надто розумний, щоби бути замішаним в убивстві. Можеш його викреслити з підозрюваних.
Окей.
І будь обережним. Погроза про темну алеюне пусті балачки. Ти будеш не першим і не останнім, кого відколошматять лише тому, що не сподобався Брендонові. Тож я й кажу тобібудь обережним!
Дякую, Тіме. Я подбаю про себе.
Тильним боком долоні Міффлін почухав свого безформного носа.
Не все так просто. Спробуй лише дати їм відсічі тебе повяжуть за спротив поліції. Сфабрикують справу й засадять за ґрати, і тоді вже ті хлопці візьмуться за тебе як слід.
Я поплескав його по плечу.
Нехай це тебе не турбуєяк не турбує і мене. Щось ще?
Міффлін хитнув головою.
Просто будь обережний,попередив він, відчиняючи двері кабінету. Переконавшись, що там нікого нема, махнув нам рукою.
Ми спустилися камяними сходами у вестибюль. Двоє здоровил у цивільному стовбичили біля дверей. Один з них мав вогненно-руде волосся та обвислу білу шкіру. Інший був худий, з металом у погляді. Обидва повільно і задумливо провели нас очима, а рудоволосий ще й сплюнув, точно влучивши у мідну плювальницю за шість ярдів од себе.
Ми пройшли повз них і опинилися на вулиці.
II
У кінці Оркід-білдінгз був невеличкий провулок, де зазвичай паркувалися службові машини. А наприкінці провулка розміщений бар Фіннеґана.
Марк Фіннеґан був давнім моїм приятелем. Він часто ставав мені у пригоді, бо знав усіх бандитів та злочинців, котрі приїздили в Оркід-сіті, й будь-яка їхня нелегальна діяльність одразу ж ставала йому відомою. Кілька років тому мені вдалося залагодити конфлікт між Фіннеґаном і трьома покидьками, котрі намагалися виколоти Фіннеґанові очі розбитою пляшкою з-під віскі. Фіннеґан тоді чомусь вирішив, що якби не я, то він би втратив зір, і за це був мені страшенно вдячний.