Провівши його поглядом, я зайшов у підземний перехід і гулькнув у кафе.
Годинник на стіні показував за пять девяту. За столиками було не більше півдюжини відвідувачів: білява дівчина-підліток зі своїм хлопцем, двоє старших чоловіків, які грали у шахи, дві жінки з повними сумками, вочевидь, після закупів, та дівчина з худим прищуватим обличчям, котра пила молоко за дальнім столиком.
Я вибрав стіл подалі від дверей і сів, розгорнувши «Івнінґ Геральд». Запаливши сигарету, міркував про «макаронника». Чи це також людина Зальцера, чи в гру вступив хтось новенький? Смаглявий стежив за мною, причому робив це грубо. Одне з двох: або він був у цій справі новачок, або ж йому було начхати, помічу я його чи ні. Про всяк випадок я запамятав номер його машини. Ще одна невеличка робота для Міффліна, подумав я. І це мені про дещо нагадало. Я перегорнув газету, знайшов спортивну сторінку і переглянув результати перегонів. Креб Еппл прийшла таки першою! Ну що ж, тоді усе в порядку. Тепер, заробивши копійчину, Міффлін не відмовиться перевірити номер машини.
Коли годинник вибив девяту, скляні двостулкові двері відчинилися й увійшов високий немолодий чоловік. Я відразу здогадався, що це Стівенс. Виглядав, мов архієпископ у відпустці. Підійшов до мене так поважно, як це зазвичай роблять дворецькі, сповіщаючи, що вечерю подано. Вираз обличчя був похмурим, очі дивились обережно й насторожено.
Я підвівся.
Містере Стівенс?
Він кивнув.
ЯМеллой. Сідайте, будь ласка! Випєте кави?
Він поклав свого капелюха на вільний стілець і всівся.
Так, від кави він би не відмовився.
Щоб зекономити час, я підійшов до стійки, замовив дві кави і сам відніс до нашого столика. Дівчина-підліток глянула на Стівенса і по-дурному захихотіла, як це зазвичай роблять юнки. І сказала щось своєму супутниковібезвусому молодикові в смугастому піджаку й кашкеті якогось коледжу, зісунутому аж на потилицю. Він також глянув на Стівенса і вишкірився. Можливо, вони вирішили: як це смішно, що архієпископ зайшов у кафе самообслуговування; чи, може, їх звеселив його старомодний капелюх.
Я поставив каву на стіл.
Дякую, що ви прийшли, містере Стівенс,сказав я, пропонуючи йому сигарету. Поки він запалював, я уважно його вивчав. Він був справжнісінький дворецький: вірний хранитель сімейних традицій, який уміє тримати язик за зубами. Йому цілком можна довіряти, однак проблема в тому, чи вдасться мені його розговорити.
Те, що я маю вам сказатистрого конфіденційно,провадив я далі, сідаючи поруч.Мене найняли, щоб розслідувати обставини смерті міс Дженет Кросбі. Є люди, котрих не влаштовує пояснення, що вона померла від серцевого нападу.
Він випростався і наче закляк.
А хто ці люди? запитав він.І чи не здається вам, що трохи запізно вести подібне розслідування?
Не хотів би про це зараз говорити,озвався я.Згодний, що для слідства трохи запізно, але деякі факти стали відомі лише кілька днів томуось чому й виникла потреба у додатковому розслідуванні. Чи не здається вам дивним, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу?
Він завагався.
То не моя справа,нарешті сказав неохоче.Але оскільки ви про це питаєте, то зізнаюся, що її смерть стала справжнім шоком для мене. Вона була енергійною молодою особою. Однак доктор Зальцер переконав мене, що в її випадку раптова зупинка кровообігу неминуче призводить до зупинки серцябез жодних попередніх симптомів. Хоча мені й було важко у це повірити.
Я би хотів також дізнатися, чому міс Кросбі розірвала заручини з Дуґласом Шерріллом.
Боюся, не зможу вам цього сказати, якщо не знатиму, хто саме замовив розслідування,сказав сухо Стівенс.Я чув про вашу контору і впевнений, що репутація у неї гарна, але не готовий пліткувати про свого колишнього працедавця, доки не знатиму, кому це потрібно.
І це було все, що мені вдалося з нього витягнути.
Раптом атмосфера у кафе стала якоюсь напруженою, що змусило мене повернутися.
Скляні обертові двері крутнулись, і всередину зайшло четверо чоловіків. Двоє з них були з «томмі-ґанами», двоє інших тримали в руках кольти. Усі вони були смагляві (вочевидь, «макаронники»), і серед нихмій старий знайомий із заяложеними манжетами. Двоє з «томпсонами» стали в протилежних кутках приміщеннятак, щоби тримати під прицілом увесь зал. Мій приятель з брудними манжетами та коротенький даґо з червоними повіками попрямували до мого столика.
Стівенс видав якийсь приглушений звук і скочив на ноги, але я схопив його за рукав і силоміць усадовив на місце.
Заспокойтеся!прошепотів я.
Усім залишатися на місцях!гаркнув тип із «томпсоном». Його голос прорізав тишу, мов постріл.Не рухатись і не дзявкатиінакше мізки повибиваємо!
Присутні мовби завмерли. Це нагадувало сцену в музеї воскових фігур. Бармен, вирячивши очі, застиг із піднятою рукою, намірившись налити содової. Старший пан закляк, стиснувши в руках ферзя, яким намірився поставити мат противникові. Обличчя його було перекошене від жаху. Худа прищава дівчина міцно заплющила очі, ще й затуливши рота рукою. Юнка нахилилась уперед, і її гарненький, яскраво напомаджений рот відкрився, але крик жаху застиг на губах. Однак коли один із даґо проходив мимо неї, крик таки вирвався з її горлянки. У мертвій тиші кавярні звук був пронизливим й оглушливим, і, вилаявшись, смаглявий люто вперіщив дівчині стволом прямо у модний, але абсурдний капелюшок. Вдарив сильно, й автомат із глухим стуком пробив соломяний верх капелюшка, зачепивши череп. Дівчина впала, і кров почала струменіти їй з вух, швидко утворивши калюжку на підлозі. Хлопець, який сидів поруч із нею, позеленів і почав блювати.
Тихо всі тут!сказав, підвищуючи голос, чоловяга з «томпсоном».
Судячи з вигляду тих хлопців, вони неодмінно почнуть стріляти, тільки-но хтось порухається. Це були безжалісні вбивці, які стріляють без розбору, і їм для цього потрібний лише привід. Я нічого не міг вдіяти. Навіть якби у мене була зброя, я б не наважився її застосувати. Один револьвер проти двох «томпсонів» так само нікчемний, як зубочистка супроти рапіри. Тоді б вони убили всіх.
Двоє смаглявих підійшли до мого столика.
Я продовжував сидіти, мов закамянілий, поклавши руки на стіл та дивлячись на них. Чув, як поруч важко дихає Стівенс: повітря виривалось із його ніздрів з таким свистом, наче ось-ось із ним станеться напад.
«Макаронник» із брудними манжетами недобре посміхнувся мені.
Підіймай свою задницю, сучий ти сину, інакше я розмажу на підлозі твої мізки,погрозливо сказав він.
Однак самі бандити намагалися триматися подалі від скерованих дул «томпсонів», щоб уникнути лінії вогню.
Інший «макаронник» ухопив Стівенса за руку.
Ти також підіймайсями з тобою трохи прокатаємося.
Облиште його,сказав я крізь зуби.
«Даґо» вперіщив мені в обличчя рукояткою револьвера.
Несильно, але боляче.
Стули пельку!додав.
Інший устромив автомат Стівенсові між ребра і стягнув його зі стільця.
Не чіпайте мене!задихаючись, сказав Стівенс, вяло намагаючись вивільнитися. Злобно гаркнувши, «макаронник» поцілив йому в обличчя кулаком, схопив за комір і виволік з-за столу.
Мій приятель із заяложеними манжетами відступив од мене на крок; натомість той, котрий з «томпсоном», наблизився, наставивши дуло автомата мені в груди. Я знерухомів, підперши рукою чоло та відчуваючи під пальцями пульсацію крові у скронях.
Стівенс упав.
Рухайсяі то хутко!люто сказав той, з брудними манжетами.Заберіть звідси цього дурнуватого старого!
Він нахилився і схопив Стівенса за ногу. Інший «даґо» вхопив за другу, і вони швидко пішли до виходу, волочачи Стівенса за собою, на ходу перекидаючи стільці та столики.
Копняком відчинивши вхідні двері, витягли старого на вулицю і запхали в машину. Два інших «макаронники» відступили убік, погрожуючи дулами автоматів нажаханому натовпові, який уже зібрався перед входом.
Усе це було зроблено зухвало, нахабно, холоднокровно і жорстко.
«Макаронники» з «томпсонами», задкуючи, відступили з кафе і впакувалися в авто. Один із них, відходячи, розвернувся і випустив автоматну чергу крізь скло кафе у мене. Я цього очікував, тож коли він розвертався, зіслизнув зі стільця і сховався під столиком, втиснувшись у підлогу. Кулі прошили стіну над моєю головою, і на мене посипались уламки цегли та штукатурка. Одна з куль зірвала підбор з мого черевика. Коли стрілянина припинилась, я виліз з-під столусаме вчасно, щоб помітити, як останній з бандитів заплигнув на підніжку авто, і те різко звернуло за ріг, полишаючи місто.
Я скочив на ноги і кинувся до телефону.
IV
Голос із радіоприймача звучав глухо. Він заповзав у всі кутки моєї кімнатиприглушений шепіт стишеного радіо. Останні півгодини я дослухався до цього голосу. Пазл, розкладений на столі переді мною, цікавив мене не більше, ніж здохла миша, яку я знайшов сьогодні зранку в мишоловціа може, й менше. Притінена настільна лампа утворювала калюжку самотнього світла на килимі. Пляшка і склянка стояли на підлозіна відстані моєї витягнутої руки. Я вже випив сьогодній то двічі чи тричі. Після такого вечора нема особливого значення, двічі ти пив чи тричі.
Я все ще не міг отямитися. Нікому не сподобалося б, якби у нього випустили автоматну чергу, і я не був винятком. Перед очима все ще стояла картина, як «макаронники» тягнуть за собою старигана з кафе. Відчував, що мав би щось зробити. Врешті-решт, це я його туди заманив.
«Сьогодні о девятій вечора,повідомив диктор, вриваючись у мої думкишестеро чоловіків, імовірно, італійців, озброєних автоматами та пістолетами, вдерлися в кафе Блакитний птах, що на розі вулиць Джефферсон та Фельдман. Поки двоє автоматників стояли на виході, ще двоє тероризували відвідувачів, а інші схопили Джона Стівенса, витягли його з кавярні й запхали в авто, що чекало біля входу. Стівенс, дворецький містера Ґреґорі Вейнрайта, сталевого магната та мільйонера, невдовзі по тому був знайдений мертвим на шосе Лос-АнджелесСан-Франциско. Припускають, що він помер од серцевого нападу, спричиненого брутальним поводженням викрадачів. Коли ті виявили, що Стівенс мертвий, то на ходу викинули його з машини».
Голос диктора був безбарвний і холоднийненаче він читав біржові зведення. Мені захотілось опинитися поруч з ним і бодай трохи оживити його автоматною чергою над головою.
«Поліцію цікавить будь-яка інформація, котра дала б змогу заарештувати злочинців,провадив далі диктор.За словами свідків, банда складалася зі шести невисоких, кремезних, смаглявих чоловіків у блакитних костюмах та чорних капелюхах.
Поліція також дуже хотіла б допитати невідомого чоловіка, який сидів за одним столиком із Джоном Стівенсом у момент, коли в кафе увірвалися викрадачі. Зателефонувавши в поліцію, давши опис злочинців і назвавши номер їхньої машини, незнайомець зник. Свідки кажуть, що це був високий, міцної будови темноволосий чоловік з нездоровим кольором обличчя та різкими рисами. На обличчі справа в нього рана від удару руківям зброї одного з нападників. Будь-кого, хто впізнає цього чоловіка, просимо негайно зателефонувати у поліцейський відділок капітанові Брендону, Ґрем-стрит, 3444...»
Нахилившись, я вимкнув приймач.
«З нездоровим кольором обличчя та різкими рисамиале не гарний. Ніхто не сказав, що він гарний».
Я повільно розвернувся в кріслі.
На порозі стояв сержант Мак-Ґроу, а за нимсержант Гартселл.
Від несподіванки я підстрибнув не вище, ніж на фут. Це була суто рефлекторна реакція, з якою я нічого не міг вдіяти.
Хто вам розповів про мене?спитав я, зводячись на ноги.
І він ще хоче знати, хто нам розповів,крізь зуби процідив Мак-Ґроу.То що, повідаємо?
Гартселл зайшов у кабінет. На обличчі в нього був холодний вираз, що не передвіщав нічого доброго; глибоко посаджені очікрижані.
Так, такскажи йому.
Мак-Ґроу зачинив за собою двері, не зводячи з мене очей.
Одна пташка наспівала,сказав він, підморгнувши.У нас завжди знаходяться маленькі пташки, які вицвірінькують потрібне нам. І саме отака птаха наспівала нам, що то ти був із Стівенсом сьогодні ввечері.
Я аж спітнів. Можливо, тому, що сьогодні було надто гаряче. Можливо, мені не сподобався вигляд отих двох. А, можливо, я просто згадав слова Брендона, що колись на темній вуличці мене добряче віддубасять.
Гаразд,погодився.То справді був я.
Оце розумно,сказав, просяявши, Мак-Ґроу.Наш горе-слідопит вирішив сказати правду задля різноманіття.
Він тицьнув пальцем у мене.
Чому ти не залишився на місці? Наші хлопці хотіли з тобою побалакати.
Мені нічого їм сказати,відповів йому.Я надав черговому опис машини і тих типів. Тож залиште мене в спокої. До того ж, із мене вже досить пригод на сьогодні.
Мак-Ґроу всівся в одне з крісел, намацав у кишені сигару та витягнув її. Відкусив кінчик, виплюнув тютюн на стіну і запалив.
Мені це подобається,констатував він, потримавши дим у роті перед тим, як випустити. З нього, чуєте, на сьогодні вже досить. Дуже мило. Але щодо цього ти помиляєшся, друже. Вечір для тебе тільки-но розпочався.
Я промовчав.
Ходімо вже,додав суворо Гартселл.Через годину мені заступати на чергування.
Мак-Ґроу, нахмурившись, глипнув на нього.
Розслабся, приятелю! Нічого не станеться, якщо ти трохи і спізнишся. Ми ж зараз на роботі, чи не так?
І перевів погляд на мене.
То про що ви балакали зі Стівенсом?
Я хотів знати, чи вірить він тому, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу. Він не вірив.
Мак-Ґроу хихикнув, потираючи великі білі руки. Здається, моя відповідь цілком задовольнила його.
А знаєш, наш капітан не такий уже й дурний,повідав він Гартселлові.Зірок із неба не хапає, однак далеко не дурень. Саме так він і сказав: даю голову на відсіч, що той горе-нишпорка вів мову про Кросбі. Брендон одразу подумав про це, щойно ми отримали опис співрозмовника Стівенса. І був правий.
Гартселл кинув на мене погляд, який нічого доброго не передвіщав.
Еге ж,озвався він.
Це все, що ти хотів знати, горе-слідопите?поцікавився Мак-Ґроу.Чи було ще щось?
Більше нічого.
А хіба капітан не казав тобі залишити сімейку Кросбі в спокої?
Ось вонопочалося.
Так, він згадував про це.
Невже ти гадаєш, що капітан щось каже, аби просто послухати свій голос?
Я перевів погляд з Мак-Ґроу на Гартселла, а потім знову на Мак-Ґроу.
Не знаю. Спитайте це в нього.
Не крути, наш горе-слідопите! Ми не дуже любимо крутіїв, правда ж, Джо?
Гартселл зробив якийсь нетерплячий рух.
Заради Бога, покінчімо вже з цим,сказав він.
Покінчімо з чим?перепитав я.
Мак-Ґроу нахилився і знову плюнув на стіну. Потім струсив попіл на килим.
Капітан не в захваті від тебе, хлопче,сказав він і вишкірився.А коли капітан від чогось не в захваті, у нього псується настрій і він виміщає це на нас, своїх підлеглих. Тож ми й подумалиа чи не зробити нам його знову щасливим. І вирішили, що найкращий спосіб повернути усмішку на його обличчятрохи попрацювати з тобою. Переконані, що непогано було б намяти тобі вухаа ще краще їх відірвати. І ще нам спало на думку, що не зле було б також порозкидати дещо в твоєму кабінетіпоперекидати меблі, понівечити панеліось про що ми подумали; правда ж, Джо?
Гартселл облизав губи, і його крижані очі зблиснули злобою. Він витягнув з кишені короткий гумовий кийок та любовно покрутив його в руках.
Саме так,підтвердив.
А як гадаєте, що станеться, якщо ви реалізуєте всі ці свої чудові ідеї?поцікавився я.Чи не спадало вам на думку, що я можу подати на вас у суд і звинуватити в замаху на життя, й тоді хтось на кшталт Манфреда Віллета дасть вам добрячого прочухана та позбавить поліцейських значків? Чи не промайнула ця думка у ваших милих голівкахчи ви просто це випустили?
Мак-Ґроу нахилився і загасив запалену сигару об поліровану поверхню мого стола. Підвівши погляд, посміхнувся.
Ти не перший дурень, до якого ми завітали, допитливий хлопчино,повідав він мені.І не останній. Ми знаємо, як уникнути правників. Навіть такий успішний адвокат, як Віллет, нас не лякає; до того ж, ти не подаси на нас у суд. Ми прийшли сюди лише для того, щоб отримати свідчення стосовно Стівенса. З якоїсь причинине знаємо достеменно, чомуможливо, тобі просто не сподобалися наші обличчя, можливо, ти був добряче підпилий, а може, просто погарячкувавти відмовився давати свідчення. Справді, горе-слідопите, ти був такий упертий, що нам із Джо довелося стримувати тебе з усіх сил, але ти таки увійшов у раж і порозкидав усе в своїй кімнаті. Але це не наша провина. Зазвичай ми так не працюємо, і якщо б ти не мав чогось проти наших облич, не випив би чи то не розлютивсяусього цього б і не сталося. Чи дослухаються в суді до твоїх слів, якщо матимуть свідчення двох таких поважних, сумлінних офіцерів поліції? І навіть мазунчик долі на кшталт Віллета небагато зможе з цього витиснути. Крім того, ми ж можемо забрати тебе у відділок і тримати в гарненькій затишній камері, де до тебе час од часу заглядатимуть наші хлопці та витиратимуть черевики об твоє обличчя. Це смішно, але наші хлопці чомусь це дуже полюбляютьзаглянути до затриманих та витерти об них свої черевики. Не знаю, чому це відбувається: можливо, вони просто такі запальні. Отож, облишмо розмови про якісь там спроби замаху на життя, зірвані поліцейські значки та спритних адвокатів, бо ти й сам, вочевидь, не розумієш, що добре для тебе.
Раптом усередині в мене все похололо. Справді, що важило б моє слово проти їхніх слів? Чому б їм справді не заарештувати мене і не кинути в камеру? Поки Віллет почне діяти, може статися багато чого... Вочевидь, сьогодні таки не мій вечір.
Що, все передбачили, еге ж?якомога спокійніше сказав я.
Так, приятелю,вишкірився Мак-Ґроу.Надто багато йолопів створюють нам проблеми, а вязниця наша не така уже й велика. Тож час од часу ми дисциплінуємо таких, як ти, на місці, й тим самим економимо місту трохи грошенят.
Мені слід було б пильніше придивлятися до Гартселла, котрий стояв за кілька футів позаду мене. Хоча це навряд чи щось змінило би. Я був повністю в їхніх руках і знав це, й що ще гіршевони також прекрасно це знали. Та все одно припустився помилки, не впильнувавши Гартселла. Почув раптовий свист і спробував ухилитись, але фатальнона частку секундизапізнився з цим рухом. Гумовий кийок ударив мене в голову, і я упав навкарачки.
Мак-Ґроу саме того й чекав та влупив ногою: підбитий залізом квадратний носок черевика поцілив мені в шию. Я завалився на бік, гарячково хапаючи ротом повітря. Щось ударило мене в плече, і гострий біль пробуравив мозок. Важкий предмет опустився на потилицю, а щось гостре встромилось у ребра.
Я перекотився, звівся на коліна, підтримуючи голову руками, побачив, як на мене насувається Гартселл і спробував уникнути чергового удару. Кийок, здається, поцілив мені просто у мозок: враження було таке, наче мені роблять трепанацію черепа і мізки ось-ось вилізуть назовні. Я упав на килим, зціпивши зуби і стримуючи крик, готовий вирватися з горлянки.
Чиїсь руки схопили мене й силоміць поставили на ноги. Крізь червонясту завісу Мак-Ґроу видався мені величезним, широчезним та вкрай огидним. Я почав падати, і він мене не тримав. Падаючи, я напоровся на його кулак та від цього удару відлетів у куток кімнати, перекидаючи за собою стіл. Приземлився на спину під водоспад пазлів.
Лежав, не рухаючись. Світло зі стелі стрімко мчало на мене, потім трохи призупинилось і з новою силою помчало вниз. Воно проробило зі мною це кілька разів, й тоді нарешті я заплющив очі. Десь у підсвідомості майнула думка, що вони можуть отак продовжувати, аж поки не знесиляться, а щоб такі здоровила, як Мак-Ґроу і Гартселл втомилися, потрібно чимало часу. Коли ж вони таки втомляться, від мене мало що залишиться. Я почав уже подумувати, чому вони більше не бють мене і чому полишили лежати на підлозі. Бо поки я не ворушився, біль був більш-менш стерпним. Я навіть подумати боявся, що станеться, якщо порухаюся. Відчував, що така рівновага хистка. Найменший порухі я корчитимуся на підлозі від болю.
І раптом серед туману та болю почув жіночий голос:
То це ви так розважаєтеся?
Жінка!
Певно, той останній удар щось таки пошкодив мені в головічи це спричинив удар кийком по тімю.
Цей тип дуже небезпечний, мадам,сказав Мак-Ґроу голосом чемного хлопчика, якого щойно спіймали у коморі, коли той цупив солодке.Він чинив опір при арешті.
Не смійте мені брехати!так, це був справді жіночий голос.Я все бачила крізь вікно.
Такого я не міг пропустити, навіть якщо це мене добє. Дуже обережно підвів голову. Всі мої вени, артерії та нерви не те, щоб закричаливони заволали: запульсували, розширились і впали в істерику, але мені все-таки вдалося сісти. Світло буравило мені мозок, і на мить я змушений був затулити очі руками. Позирав крізь щілинки між пальцями.
Мак-Ґроу і Гартселл перебували коло дверей та неспокійноначе стояли на розпечених вуглинкахпереминалися з ноги на ногу. На обличчі Мак-Ґроу блукала невинна«це-не-має-нічого-спільного-зі-мною»усмішка. Гартселл мав такий вигляд, наче побачив коло своїх ніг мишу.
Я обернувся, підтримуючи руками голову, і подивився на своє французьке вікно.
Там поміж напівстулених завісок стояла дівчина. Вона була у білій вечірній сукні без бретельок, що чудово оголяла її засмаглі плечі й гарненьку улоговинку між грудьми. Смолисто-чорне волосся зі стрижкою «під пажа» спускалося на плечі. Мені важко було сфокусувати погляд, але її привабливість поволі розкривалася мені, як знімок у «поляроїді». Розмиті контури обличчя дівчини поступово ставали чіткішими. Туманні впадини, якими спочатку видавались її очі, тепер наповнювалися кольором та оживали. Овальне обличчя з дрібними рисами було чарівним: маленький, бездоганної форми носик, червоні чуттєві губи і величезні очічорні й непроникні, мов вуглинки.
І навіть у такому стані, коли кров бухкала мені в голові, нестерпно боліла шия, тіло наче котком переїхали, а сам я був мов вичавлений лимон, я все-такимайже фізично, як кулак Мак-Ґроувідчув принадність дівчини. Вона була не просто гарноювона була вабливою: це проявлялося в її очах, у поставі, у вигинах тіла, у повороті засмаглої шиї. Зваба у ній кричала так само голосно, наче це було написане величезними літерами на рекламному щиті.
Як ви смієте бити цього чоловіка!сказала вона голосом, який проніс через усю кімнату весь жар та силу вогнемета.То це така вказівка Брендона?
Послухайте-но, міс Кросбі,благально мовив Мак-Ґроу.Цей тип пхає носа у ваші справи. Капітан вирішив, що, можливо, нам слід його трохи вгамувати. Ну, справдівсе саме так і було!
І тут вона вперше уважно поглянула на мене. Гадаю, що я був не дуже привабливим видовищем. Знав, що мене щедро прикрасили ґулями та синцями, а поріз на правій щоці, куди мені ще раніше поцілив італієць, знову почав кровити. Але якось я спромігся їй посміхнутися: це була спотворена гримасою болю та вимучена, але все-таки посмішка.
Вона поглянула на мене так, як дивляться на жабу, котра заплигнула у ранкову каву.
Вставайте!скомандувала вона.Не так уже й сильно вас побили!
Але оскільки це не її лупцювали по голові, колошматили в шию та ребра і не їй поцілили в щелепу, навряд чи можна було очікувати, що вона відчуватиме те ж, що я.
Однак, можливо, саме тому, що вона була така чарівна, я й зробив зусилля та звівся на ноги. У нас, Меллоїв, своя гордість, і нам неприємно, коли жінки вважають нас надто мякотілими. Щойно зіпявшись на ноги, я змушений був одразу ж ухопитися за спинку стільця, бо заледве знову не розтягнувся на підлозі, але, вчепившись у стілець та якось упоравшись із різким болем, що пронизав мене з голови до ніг, я врешті почав отямлюватися: відкрилося друге дихання.
Мак-Ґроу і Гартселл дивилися на мене, як тигри на ласий шматок мяса, котрий забирають з клітки просто з-під їхнього носа.
Міс Кросбі ще раз звернулася до них розлючено, зверхнім голосом:
Мені таке не подобається, і я маю намір покінчити з цим. Якщо Брендон отак керує своїми підлеглими, то чим швидше він піде під три чорти, тим краще!
І поки Мак-Ґроу бурмотів вибачення, я таки якось згрупувався і зигзагами побрів до перекинутої пляшки з віскі. Корок був на місці, тож особливої шкоди пляшці не заподіяно. То були справді героїчні зусиллянахилитися й підняти її, але мені це таки вдалося. Нарешті якось прилаштувавшись до шийки пляшчини, я спрагло ковтнув.
Але перш ніж підете, ви скуштуєте власних ліків,сказала дівчина, і поки я ставив пляшку, вона простягла піднятий кийок мені.
Ударте їх!сказала жорстоко.Відплатіть їм як слід!
Я узяв кийок, бо інакше вона, цілком імовірно, просто вперіщила б ним по моїй потилиці, та поглянув на Гартселла з Мак-Ґроу, котрі, мов двійко свиней перед забоєм, терпляче чекали, поки їм переріжуть горлянки.
Уперіщіть же їх відповідно!повторила вона, підвищуючи голос.Пора, щоб і з ними це хтось зробива я подивлюся.
Неймовірно, але я був упевнений, що вони просто стоятимуть отак і дозволять себе побити.
Я жбурнув кийок на канапу.
Це не для мене, леді: я так не розважаюся,озвався слабким голосом, який прозвучав так, наче затуплена голка ковзає грамофонною платівкою.
Ударте ж їх!розлючено наказала вона втретє.Чого ви боїтеся? Вони не посміють більше вас торкнутися. Побийте їх!
Мені шкода,заперечив я,але мене це не забавляє. Нехай забираються звідсивони загидили мені всю кімнату!
Вона крутнулася на підборах, схопила кийок і пішла на Мак-Ґроу. Його бліде обличчя враз пожовкло, але він ані порухався. Її рука промайнула в повітрі, і вона вперіщила Мак-Ґроу в обличчя. Потворна червона смуга перетнула його відвислу щоку. Він заскиглив, але не зрушив з місця.
Коли рука піднялася знову, я перехопив її запястя і вирвав кийок. Це вартувало мені різкого болю в голові та сильного ляпаса в обличчя від міс «Спітфайр». Вона спробувала видерти кийок з моєї руки, але я міцно тримав її запястя, гукнувши тим двом:
Утікайте звідси, йолопи! Утікайте, поки вона не вибила вам ваші дурні мізки!
Але впоратись із нею було не легше, ніж упокорити розлючену тигрицю. Вона виявилася на диво сильною. Поки я борюкався з нею, Мак-Ґроу і Гартселл чкурнули з моєї кімнати так, наче сам диявол гнався за ними. Вони буквально злетіли сходами вниз, бо їм нетерпеливилось якомога швидше втекти. Коли я почув, що вони заводять машину, то відпустив її руку і відступив убік.
Заспокойтеся врешті!сказав я, задихаючись.Вони поїхали.
Ще мить вона стояла, важко дихаючи, із застиглим обличчям і палаючими очима: прекрасне уособлення гніву; поступово гнів її вщух, а очі втратили запальність. Зненацька вона відкинула голову й засміялася.
Здається, ми відучили тих двох пацюків потикатися на денне світло, правда ж?сказала вона і легко плюхнулася на канапу.Дайте-но мені щось випити і налийте собі. Вам справді не завадить випити.
Нахилившись за пляшкою, я спитав, пильно дивлячись на неї:
То виМорін Кросбі?
Вгадали,вона потерла запястя, кумедно скривившись.Ви завдали мені болю, грубіяне!
Вибачте!щиро перепросив я.
Добре, що я вчасно нагодилася. Інакше вони спустили б із вас шкуру.
Скидається на те,підтвердив я, наливаючи нам по подвійній порції віскі. Але руки мої тремтіли, тож я пролив трохи віскі на килим. Простягнув їй склянку і почав наливати собі.
Вам чисте чи зі содовою?
Чисте,озвалася вона, розглядаючи склянку на світло.Я не змішую справи із задоволенням, а віскізі содовою. А ви?
Це залежить від того, які справи і яке віскі,відповів я, всідаючись. Почувався так, наче ніг піді мною не було.
Отже, виМорін Кросбі. Виостання з тих, кого я сподівався побачити у себе.
Я так і гадала, що ви здивуєтеся.
У темних очах було глузування, а посмішкасилуваною.
То як триває лікування?поцікавився я у неї, не зводячи очей.Чув, що наркоманам слід уникати алкоголю.
Вона продовжувала посміхатися, одначе в її очах веселощів не було.
Не слід вірити всьому, що чуєте.
Я хильнув нерозбавленого віскі. Воно було дуже міцне. Здригнувшись, поставив склянку на стіл.
А я й не вірю. Сподіваюся, що ви також.
Отак ми сиділи кілька хвилин, дивлячись одне на одного. Їй вдалося просидіти з незворушним виразом, не втративши при цьому чарівності, що само собою було великим досягненням.
Не ускладнюймо все. Я тут для того, щоб поговорити з вами. Ви ж створюєте купу проблем. Чи не пора вже відкласти убік вашу віртуальну лопату і почати копати могилу комусь іншому?