Андрей КокотюхаЖиття на карту
Розділ першийОстання вистава сезону. Шампанське в буфеті.Дурна звичка. Розтоптаний капелюшок. Грім і блискавка
1
Вам погано, мамзель?
Мені ніяково, визнала Анна. Але не погано. Навпаки, добре. Дуже добре.
Була не в силах більше стримуватися. Відбігла якомога далі вглиб театрального коридору, накрила рота долонею, а потімобома, щоб сильніше приглушити сміх. Служитель, поважний добродій із густими сивими бакенбардами, виглядав ровесником Опери. Напевне, служив ще в старій будівлі, до пожежі.
Анна прочитала в його очах: щиро здивований її поведінкою.
Лише поява з-за рогу чоловіка в новенькому мундирі титулярного радника стримала відданого служителя театральних лаштунків від обурення. Його стан видавали широкі ніздрі мясистого, вкритого червоним павутинням прожилок носароздувалися, мов у збудженого бугая.
Ніхто не мав права реготати під час драматичної вистави.
Аню, все гаразд?
Чоловік спершу переконався, що з нею нічого не сталося. Уже потім мазнув колючим поглядом крізь круглі окуляри на суворого доглядача театрального порядку. Той кахикнув, відступив на два кроки, застебнув верхній ґудзик розшитої тонкою позолотою форменої тужурки.
Винуватий, ваше благородіє.
У чому?
Ваню Іване Демяновичу, дай людині спокій, Анна торкнула його за плече, стала поруч, узяла під руку, глянула на служителя. А французькою я не мамзель. Навіть не мадемуазель.
Даруйте, мадам, строгий добродій остаточно знітився. Не впізнав вас відразу, пане Вольський.
А якби впізнали?
Заради бога, Ваню! Операне твій службовий кабінет. А цей достойний пан не в тебе на допиті. Не засипай його запитаннями.
Біда, зітхнув Вольський. Як надрукували фото в газеті, то й упізнають у театрі, мов артиста. І не заборониш же. Публікувати портрети поліцейськихне крамола. Хоча я б заборонив.
Іван Демянович зовсім не марнославний, додала Анна. Але його службовий обовязокловити злочинців. Вони тепер усі грамотні, газети читають.
Та хай собі читають!
Читаютьнехай, бога ради! Тільки читачам не треба знати, як виглядають слідчі розшукової поліції. Не варто газетам розміщувати моє фото.
Київмісто маленьке. Вас, пане Вольський, і без газет усі знають, нагадав служитель. Особливо після того, як зловили душогуба зі Святославського яру.
Знаєте, любязний, коли в Святославському та інших київських ярах не буде душогубів? Той похитав головою. Коли не буде отих самих ярів. Там же клоаки, справжнісінькі міські нетрі. Ідеальні місця, де плодиться всяка зараза, і я не про хвороби кажу.
Ваню, не заводь шарманку, Анна легенько стиснула чоловіків лікоть. Проституції не стане, якщо закрити всі борделі. А пияки зникнуть, щойно зачиниться останній трактир. Ми ж у Опері, а не на прийомі в генерал-губернатора. Отам себе можеш не стримувати. Хоча толку від того мало.
Іван Вольський раптом зрозумівсправді, не час і не місце для таких важливих для нього розмов. Публіка теж не та. Хоч боротьба з криміналом постійно хвилювала поліцейського слідчого і розмови про методи були улюбленим коником, Анна мала рацію. Не варто мітингувати на кожному кроці й перед кожним слухачем.
Анна завжди мала рацію.
Через те Іван Демянович Вольський у свої тридцять три рокититулярний радник, уже тиждень як помічник головного слідчого розшукової поліції. Новенький мундир замовив собі в кравця Лібмана на Подолі, щойно дізнався про підвищення. А вдягнув уперше, для виходу в світ із дружиною.
Київська Опера сьогодні урочисто закривала свій перший після відновлення роботи театру сезон.
Анна любила театр. Новомодні ілюзіони її не приваблювали. Хоча з цікавості пішла, кортіло відкрити для себе нову сторінку київського життя. Взагалі початок століття писав таких сторінок більше, і не з року в рік, навіть не щомісяця. Складалося враженнящо не тиждень, то якась новинка-цікавинка.
Іван якось повів дружину до Бергоньє: там, у приміщенні театру Соловцова, розгорнули перший ілюзіон. Давали французьку фільму з моторошною назвою «Вбивство у лісі». Вольському, та й Анні теж, було цікаво глянути передусім професійним, фаховим поглядом. Сюжет виявився примітивним, але іншого вони й не чекали: народу нічого складного й не треба. Аби все зрозуміло, ще й з красивими акторками на додачу.
Ні, не видовище на білій стіні розчарувало. Могло навіть сподобатися, але тиснула атмосфера. Стільці стояли на рівній підлозі, і що далі сядеш, то гірше видно. Доводилося раз по раз наполегливо просити високого добродія перед ними, аби той, своєю чергою, був таким любязним, попросив свою даму зняти капелюшка з перами. Крім того, глядачі ілюзіону не користувалися жодним розкладом. Двері відчинені завжди, плати гроші, заходь хоч на середині сеансу, дивися з кінця до початку. Тож народ сновигав постійно, Анну метушня дуже дратувала й відволікала.
Дискомфорту додавала густа задуха. Гардеробу не було, у залі дозволяли курити.
Загалом тутешня публіка здебільшого не мала звички, можливості, аботого й того разом, митися щодня. Тютюновий дим змішувався з прикрими запахами поту, додавався сюди запах свіжих винних, пивних та горілчаних випарівчастина дам із кавалерами перед ілюзіоном не оминула буфету. Ближче до кінця Анну схопив головний біль.
Добре, що сам сеанс тривав недовго. Уже на вулиці попросила чоловіка зайти в найближчу аптеку по нюхальну сіль. Коли Іван запросив до «Кондитерської Семадені»відмовилася, хоч любила туди зазирнути. Відчула раптом себе просякнутою чужими запахами. Уявила, як озиратимуться на неї модні київські пані та панни, як водитимуть носами, будуть принюхуватися, пошепки обговорювати Звісно, так не було, Анна лиш, як зазвичай, накрутила себе. І все одноіншим разом. Удома навіть попросила Христину приготувати їй ванну, а одяг, у якому була, гарненько почистити й вивісити на задньому дворі, у саду. Хай провітрюється якнайдовше.
Після цього негативного досвіду від сінематографу Анна ще більше полюбила театр. Опері відвела окреме місце, тому пожежу шестирічної давнини сприйняла як особисту трагедію. На той час Іван Вольський лиш починав залицятися, і вони мали йти на «Євгенія Онєгіна», на вечірню виставу. Вранці було б зручніше та й дешевшемолодому поліцейському платили небагато, він економив на всьому й дуже тим переймався. Хоча Анні не признавався, розпускав хвоста, мов той павич. Та вона все розуміла без слів, хоча й не показувала цього. Навпаки, щоразу старалася підіграти, аби додати впевненості залицяльникові. Тому, коли почула про пожежу і зрозумілаїхні квитки також згоріли, переживала за Івана більше, ніж за театральну будівлю. Людина ж гроші витратила, економила на всьому, трусилася над кожною копійкою.
Квитки не пропали. Вольський від образи хотів був порвати їх, викинути на смітник. Анна попросила подарувати на память. Згодом «Кієвлянинъ» надрукував оголошення: за квитками на «Онєгіна», не використаними в той злощасний для міського театру день, пускатимуть на ту ж виставу у Соловцовський театр. Вони сходили, того ж вечора Іван завів Анну на Володимирську гірку й там, над Дніпром, попросив її руки.
Символічно, що саме «Онєгіним» трупа закривала перший після відновлення Опери сезон.
А в чому символічність її поведінки, Анні ще треба було розібратися.
Вона трималася весь перший акт. Терпіла щосили. Намагалася привертати до себе якомога менше уваги, бо реакція на почуте зі сцени справді виглядала дивно. Всі глядачі чули це. Хтось не надавав особливого значення. Хтось старанно робив виглядтак треба. Тільки Анна Вольська що далі, то менше опиралася лоскотанню зсередини. Не витримала на початку другого акту. Добре, сиділи вони в партері, недалеко від виходу, тож Анна мала надіюактори не зважили на їхній квапливий вихід.
Рідна тітка Анни грала свого часу в першому та другому міських театрах, не могла похвалитися головними ролями, трупи в її час так само не мали постійного складу. Але яку б роль не давали, лицедіїв на сцені неабияк бентежить, вибиває з колії, дратує, коли під час вистави із зали починають виходити. Тітка дуже часто жалілася на низьку культуру глядачів, і Анна зробила з того висновки.
Та все одно не знайшла в собі сили терпіти довго.
Ленського, романтичного Ленського грав старший за персонажа актор. Його старанно намолодили гримом, який сипався просто на сцені, і не помічати цього було дуже важко. До всього актор мав помітне черевце. Пузо старанно зменшив корсетом, і щільно затиснутий живіт не давав повноцінно дихати.
На додачу він ще й гаркавив.
Якщо давали не комедію, Анна не дозволяла собі реготати під час вистави. Ще й у найбільш напружені, драматичні моменти. Проте сміх рвався назовні. Бажання сміятися виявилося сильнішим за вроджену делікатність та світські манери. Вона дочекалася найбільш зручного моменту, вислизнулаі нарешті випустила емоції на волю.
2
Ми не підемо туди більше, сказала Анна, кивнувши Іванові на запнуті важкою оксамитовою завісою двері зали. Не сьогодні. Вибач. Почую ще разбуде непристойний скандал.
Нічого, Вольський поправив окуляри. Так навіть краще. Раніше повернемося додому. Нарешті відзначимо посаду. Якби не ти
Ой, Ваню, припини, Анна відмахнулася від чоловіка, мов від обридлої мухи. Не приписуй мені надмірних заслуг. Досить того, що ти бовкнув щось подібне тим газетярам. Міг би прикусити язика.
Колись же доведеться сказати правду.
Кому?
Замість відповіді Вольський почав жувати губами. Цією манерою чоловік укотре нагадав Анні такого собі мудрого кролика. Тим часом служитель досі чомусь стовбичив неподалік. Вона глянула прямо, немов замахуючись поглядом. Той схилив голову в делікатному поклоні, позадкував, залишивши пару на самоті. І раптом склалося дивне враження: вони з чоловіком тільки двоє в цілому театрі.
То кому вона потрібна, твоя правда? повторила Анна.
Наша, виправив Іван. Наша правда.
Нашатаємниця, нагадала вона. Ми ж так домовилися. Ти робиш свою роботу. Я час від часу щось раджу. Ти можеш слухати мене, можеш не слухати
Краще слухати, вставив він. Користі більше.
Нехай. Ти зважаєш на мої поради. Злочини розкриваються. Душогуби та інші лиходії йдуть у тюрму, на каторгу, на шибеницю. Від останнього слова Анну пересмикнуло. Вона повела плечима, бо раптом стало трохи зимно попри розпал літа, і трохи тихіше продовжила:Ти доклався до справедливого покарання. Армія злочинців зменшилася на якусь кількість. Хоча за своє життя ти, як і хтось інший, не в змозі виполоти, вирвати з корінням усі ці будяки. Душогуби були до тебе, будуть після тебе. Та, повторюся, не має жодного значення, хто виводить на чисту воду кожного наступного негідника.
Для менемає,Іван узяв Анну за плечі, стиснув, подивився їй просто у вічі.Вже тиждень крутиться на язику. Хочу сказати тобі це. Навіть слова знайшов, але ж ти не готова слухати.
Я завжди чую тебе, нагадала вона.
Так, але Вольський зітхнув. Знаєш, для мене все почалося в майстерні Лібмана. Вже тоді, коли старий єврей знімав із мене мірку, прийшло: я шию собі новий мундир для нової посади. Ця посадачужа заслуга. Твоя, Аню.
Дякую, Анна легенько всміхнулася. Отже, я тобі чужа.
Не пересмикуй, кохана.
А ти висловлюйся точніше, коханий.
Раптом Іван згадав, що вони в публічному місці.
Не тут. Мені потрібна інтимніша обстановка.
Мені теж.
Анна притулилася до чоловіка грудьми, гойднула стегнами.
Збоку видовище навряд відповідало усталеним правилам поведінки на людях. Дозволивши собі, точнішеїм обом миттєвий бешкет, Анна ступила плавний крок назад. Звично потягнула тканину, аби трошки підняти край сукні. Відразу ж згадала: вигулювала нову, скроєну за останньою модою, до якої ще не звикла. Нижній край уже не витирав порохи з підлоги, а сягав кісточок, відкриваючи невисокі підбори білих лакованих черевичків.
Іван обсмикнув мундир, напустив на лице соліднішого, ніж треба, виразу. Чим завжди смішив Анну: її чоловік ніколи не виглядав офіційним та строгим. Окуляри давали протилежний ефектробили Івана несерйозним, навіть слабшим, ніж повинен здаватися мужчина. Саме це привабило в ньому свого часу. І не сприяло карєрному зростанню: молодий слідчий кілька років скнів у канцелярії, перебираючи, переписуючи, підшиваючи паперові стоси. Поліційне управління просто заткнуло Вольським дірку, яку давно треба було кимось заліпити. Довелося докласти чималих зусиль, аби ставлення до нього помінялося на теперішнє.
Зусилля доклали обоє.
Новоспечений титулярний радник видобув із кишені золотий брегет. Річ коштовна, щедрий подарунок. Так купець першої гільдії Борисов віддячив слідчому Вольському за блискучо розкрите вбивство родини його брата. Іван натиснув пальцем на маленький ґудзик, відкинув кришку.
Ще не пізно. Справді, ну його, того гаркавого Ленського. Маємо право на ресторан.
Невже десь є вільні столики?
Для Івана Вольського будуть, чоловік випнув груди, поправив окуляри на переніссі.Хоч у «Гранд-отелі», хоч в «Англійському». Метрдотелі, Анно, стають у фрунт, як бачать мене. Теж твоя заслуга, насолоджуйся.
Здається, мова йшла про інтимнішу обстановку. І навряд чи про окремий кабінет, хай навіть у «Гранд-отелі». Справжні заслуги люблячої дружини, Анна делікатно наголосила на слові «справжні», пустивши при тому бісика, коханий чоловік оцінить у зручнішому місці.
Я тебе люблю, прошепотів Іван, закрив кришку, підкинув брегет на долоні.Не гаймо часу. Нехай нам викличуть сюди візника.
Він діловито роззирнувся, шукаючи, кому б довірити цю місію. Погляд зупинився на прочинених дверях буфетної. Далі стискаючи золоту цибульку годинника, Вольський рушив туди. Анна подалася за ним. Поріг буфету переступили разом.
Буфетник, високий вусань із блискучим, напомадженим волоссям, зачесаним на проділ, та в білосніжному накрохмаленому фартуху, нудився по той бік шинквасу. Він сидів, підперши голову руками, і заглибився у своє, примруживши повіки. Під час вистави сюди мало хто заглядав, хіба котрийсь театральний працівник міг навідатися, аби потеревенити. Поява раптових відвідувачів пожвавила його вечір. Спершу розплющилося одне око, потім друге, і враз буфетника мов струмом знизу смикнуло: здригнувся, стрепенувся, вибалушив очі, навіть крекнув. Здавалося, що подружжя Вольських застало його за чимось непристойним, Анна навіть насторожилася.
Та вусань швидко опанував себе. Промахнув шинквас білим рушником, уперся широкими долонями об стійку. Ще й подався вперед, усім своїм виглядом висловлюючи готовність прислужитися й виконати всі забаганки.
Чого зволите-с, ваше благородіє?
Послухай, любязний, Іван видобув портмоне, пошукав у кишеньці для дрібноти, повторив:Послухай-но, любязний, пошустри трохи. Екіпаж до входу потрібен, баришня хоче додому. Ось, маєш.
Буфетник зиркнув на срібний гривеник.
За ці гроші я сам мотнуся кабанчиком, ваше благородіє. Чого не зробиш для такої людини.
Якоїтакої?
Газети читаємо-с! вусань розплився в усмішці.Грамоті навчені-с!
Молодець. Тільки махом. Тебе як звати?
Гриша.
Дуй, Грицю. Одна нога тутдруга на вулиці. Зажди, коли вже такий спритний, Вольський поклав перед ним купюру, першу-ліпшу, яку схопили пальці.Налий нам по келиху шампанського.
«Парадізо» з голіцинських підвалів бажаєте чи французьке, «Вдова Кліко»?
Французьке, сказав Іван.
Краще кримське, не погодилася Анна.
Дама сказала слово, кивнув Вольський.
Буфетник швидко впорався з пляшкою. Звук звільненого корка відбився луною. Наповнивши два келихи, вусань поставив почату пляшку у відерце з льодом, підхопив його, переніс до зали, на круглий столик-грибок.
Так зручніше-с!
Іван простягнув келих дружині, узяв свій, вони перемістилися до столика.
А ти знаєш своє діло, Грицьку. Заробив на чай. Але не барися.
Мене вже тут нема!
Буфетник здимів, навіть не скинувши фартуха. Вольський дзенькнув келихом об келих Анни.
Початок вечора мені починає подобатися.
Закрили театральний сезон, Анна зробила ковток. Ми не впораємося, і тобі, милий, доведеться платити за всю пляшку.
Із собою прихопимо. Сядемо в екіпажпридумаємо, що з нею робити. З наступного місяця підвищать платню на новій посаді. Вже на шампанське заробимо, не треба економити на святі.