Вольський перехилив напій гусарським жестом.
Обережно. На тебе не схоже, завважила Анна.
Чоловік не надто дружив зі спиртним. Дозволяв собі сидри та наливки, власноруч зроблені Христиною. Коли відвідував представницькі застілля, потягував коньяк, рідшеказенну горілку, і то намагався обходитися найменшими порціями. Навіть виробив власну тактику: вичікував, коли інші трапезники приймуть на груди стільки, що почнуть стежити не за чужими чарками, а за власними.
У житті кожної людини є моменти, коли вона не хоче бути схожою сама на себе, парирував Іван.
А він тебе впізнав, до речі.
Хто? Вольський знову наповнив келих, долив дружині.
Буфетник. Гриша. Григорій, Анна кивнула в бік дверей, за якими той щойно зник.
То тепер хрест, який я змушений нести. Газетним шпальтам треба дякувати. Мене впізнають, сама ж знаєш.
Не так упізнав.
Як цене так? Іван завмер із келихом.
Точно не бачив тебе раніше наживо?
Після відкриття нового приміщення ми з тобою бували в Опері двічі. Здається, в буфет заходили разок.
Не зрозумів, Анна обережно поставила келих поруч із відерцем. Цей буфетник явно бачив тебе в іншій обстановці. Не як театрала. Як поліцейського. Ніколи не допитував його, не викликав до себе в кабінет?
Я б не забув. Лице прикметне, рожеві щоки чого варті. Яблука стиглі з нашого саду.
Дивно, дуже дивно, Анна легенько стукнула нігтем об кришталевий бік. Григорій злякався, побачивши тебе в дверях. Не відразу, а як розгледів. Я помітила це.
Звик визнавати твою правоту. Але все одно не можу його згадати.
Та я вірю тобі, вірю Після згадки про стиглі яблукаособливо Може, мені справді здалося. Не дістала задоволення від вистави, шукаю, до кого б чи до чого причепитися.
Аню, ти ніколи нічого не говориш даремно. Тобі ніколи нічого не здається. Повернеться цей вусатий пронозавитрушу з нього всю правду, зараз Іван говорив напівжартома.
Здається, хитнула вона головою. Ти ліпиш із мене ідеал. Ось що здається. А щезабув у гардеробі мій подарунок.
Точно! Вольський ляснув себе по лобі.Ох я бовдур! Ти щойно довелабез тебе я нічого не вартий.
Чекай, як підемо на вихідприхопиш. Келихи ж іще повні в нас.
Дзенькнув кришталь. Другий келих Іван допивав обережно, не так хвацько.
Буфетника цього по смерть посилати, буркнув невдоволено.
Ти мав справу зі смертю вже кілька років. І все ж краще не згадувати про неї всує,застерегла Анна.
Ой, із твоїми забобонами, Анно Ярославівно! Завдання ж просте. Що складного, ну скажи мені? Візників на Володимирській перед театромгреблю гати. Куди буфетник побіг їх шукати? Вниз, аж до Хрещатика?
Відповісти дружина не встиглазахеканий Григорій зявився, шумно видихнув, наче справді гасав довкола хортом.
Даруйте-с! Карету зараз буде подано!
Де тебе носило? Тепер Вольський не грав, справді гнівався. Я б швидше впорався!
Винуватий-с! буфетник посунув до шинквасу боком. Ваньки, знаєте, то такий прикрий народ. Торгуються, ціни собі не складуть
Тебе хтось просив торгуватися? гримнув Іван. Скажи, тебе хіба про щось таке просили, га?
Ваню, рука Анни лягла чоловікові на плече. Людина просто хотіла краще прислужитися. Ходімо.
Тепер хай увесь світ почекає! Вино помітно розбирало, вдарило йому в голову. Всі як змовилися зіпсувати нам вечір та настрій!
Якщо ти сам того не захочеш, ніхто тобі нічого не псуватиме, примирливо мовила дружина.
Іноді до жінок варто дослухатися, Іван повернувся до буфетника всім корпусом.
Саме так. Як зволите-с, Григорієве лице знову розтягнулося в усмішці, румянець повернувся. Бажаю вам гарного вечора і доброї, спокійної ночі.
Тобі того ж самого.
Вольський наповнив свій келих утретє. Анна не заперечувала, проте свій відсторонила. Іван відсалютував буфетникові, картина мала дещо кумедний, надто вже театральний вигляд. Допивши, витер серветкою вологі губи, без жалю зиркнув на залишки в пляшці, ступив до шинквасу, легенько ляснув розкритою долонею. Григорій миттю відрахував решту, з напівпоклоном простягнув. Вольський підкрутив краєчок свого вуса, постукав по купюрах зігнутим указівним пальцем:
От хитрун. Гляньте, Анно Ярославівно, на цього вишкребка.
Іване Демяновичу, тебе сьогодні тут усі запамятали. Закриття сезону вдалося.
Анні чоловік подобався саме такимз ноткою ексцентрики. Бачила його таким не часто. Служба обмежувала певними рамками поведінку слідчого, а віднедавнапомічника головного слідчого розшукової поліції Вольського.
Вплела свою правицю в його підставлений лікоть.
Буфет, а заразомтеатр подружжя залишило з відчуттям не знати якого, та проте все одно виконаного обовязку.
3
Задуха сягнула пікувідчувалася так, що помацати можна.
Почала густішати глибоко по обіді, виростаючи з традиційної київської літньої спеки. Кияни звикли до неї, хоч це не означало, що погода подобалася. Анна виросла у Верхньому місті, у затінку Липок, і, як більшість містян, не надто зважала на погодні перепади. Жила з цим, бо з цим же й народилася. Проте кілька останніх років київське літо нагадувало про себе частіше й не надто приємними речами.
Місто повільно, але впевнено розросталося. Сюди перебиралося більше народу, тож зросла й кількість екіпажів. Кінські підкови та важкі металеві колеса збивали вгору пилюку, торгівці худобою гнали свою живність центральними вулицями, а за караванами роїлися мухи з ґедзями. Тож сухий пил осідав у легенях, налипав на одяг, а вбрання, своєю чергою, прилипало до розпарених тіл.
Єдиний порятунокоминати Хрещатик та прилеглі вулиці. Залишатися в тіні власних садиб, провадити евакуацію на околиці, знімаючи дачі в Пущі, Русанівських садах чи ще далі, ближче до Гореничів. Аболітувати на Трухановому острові, ближче до дніпровської води та приватних купалень: загальні, міські, дешеві Анна не сприймала після першої ж спроби.
Густа задуха, подібна до тієї, у яку пірнуло з театру подружжя Вольських, передувала вечірній грозі. Влітку вони не аж так дивували, були не менш звичним, ніж спека, явищем. А для втомлених городянприємнішим. На короткий час повітря робилося свіжішим, дихалося легше, хоча коротка сильна буря могла завдати комусь збитків. Передчуваючи чергову примху стихії, особливо наполохані люди всякий раз боялися ураження блискавкою, ще й не дай Господь кульовою.
Анна вважала себе сучасною, освіченою жінкою, якій не пасувало б зважати на подібні забобони. Щоденного прикладу Христини з неї було досить. Дівчина сільська, там рясне намисто можливих та неможливих страхів, із цим нічого не вдієш, місто їх не витравить навіть через три покоління. І все ж таки щоразу, коли погода обіцяла перетекти зі спекотної на грозову, Анна не могла відмовитисябрала чудернацьку старомодну парасолю з громовідводом.
Нині покійна Іванова матінка колись привезла її з Парижа, на той час то був шик, останній писк київських модниць. Вважалося, що така парасоля врятує від удару блискавки, а запорука томудовгий тонкий ланцюжок, що сягав землі й мусив неодмінно волочитися нею. На щастя, ані власницю, ані жодну з її подружок та знайомих громом не вбило. Лиш Анна не гарантувала, що їх уберегли саме такі громіздкі аксесуари.
Виходячи з дому нині, Анна вкотре не змогла опиратися Христиному натиску. Тож лишила парасольку разом із чоловіковою тростиною. Палиця червоного дерева мала круглий набалдашник, була важкуватою, саме тому виглядала солідно. Анна поклала на неї око, щойно побачила у вітрині галантереї Міхельсона. Привабив найперше вигляд: будь-кому додасть ваги, а тим більшеїї чоловікові. Нова, вища посада сама по собі вимагала поважного сприйняття. Іван, як бачила собі дружина, повинен лише стояти, мовчати й пильно дивитися на співрозмовника крізь скельця окулярів. Стискати при цьому набалдашник тростини не зайве. Ефект вийде, який треба. Створить героїчний ореол до, чесно сказати, зовсім не героїчної зовнішності слідчого Вольського.
Це ж Анна свого часу полюбила його саме за цепостійні, безперервні спроби довести, ствердити питомо чоловічі якості. Бо матінка-природа наділила Івана зовнішністю, яка не давала змоги сприймати його серйозно, справжнім мужчиною.
Купила за власні заощадженнявід колишнього вчителювання ще трохи лишилося.
Екіпаж чекав біля бровки мощеного хідника. Іван елегантно перекинув тростину з правої руки в лівубавився так, відколи отримав дарунок. Випередив Анну на кілька кроків, подав руку з легким поклоном, допоміг сісти. Потому вмостився в коляску сам, тицьнув набалдашником у спину бородатого сутулого візника. Той цмокнув на коня, сіпнув віжками, коляска рушила з місця й відразу ж звернула праворуч, на Фундуклеївську.
Швидше б ти рухався. Чуєш грозу? Іван шумно потягнув ніздрями повітря, уже ледь-ледь вологе. Зараз як поллє!
Анна лиш тепер звернула увагувони їдуть у колясці з низько опущеним верхом.
Хай би підняв, кивнула назад.
Хай би не барився, Іван цикнув зубом. Навіть цікаво, чи випередимо зливу.
Мовби у відповідь далеко з правого боку гримнуло. Разнесміливо, ніби прокашлюючись, розминаючись. Відразу вдругесильніше, хазяйським тоном.
Десь над нами бахкає,Анна тицьнула гостряком парасолі в бік грому, враз стрепенулася. Чекай, а куди ми їдемо взагалі?
Яккуди? Додому. Чи ні? здивувався чоловік.
Куди прямуєш? аби візник напевне зрозумів, до кого запитання, вона торкнула його нижче спини парасолем.
Так на Татарку,візник лишався спокійним, знову ляснув коня віжками.
Бачиш? Що не так, Аню? пальці торкнули лікоть.
Татарська вулиця! голосно мовила вона. Будинок тобі покажуть!
Не звольте хвилюватися, пані,прогуділо у відповідь.
Скоро довезешнакину, пообіцяв Іван, сів до дружини півобертом. Ти сьогодні аж надто підозріла. То буфетник не так дивиться, то ванька не туди везе.
Везе він якраз туди, Анна говорила, ширяючи думками далеко звідси. Але поїхав раніше, ніж йому сказали адресу.
Ой, заради бога! Від Опери він інакше не поверне! У нього, Аню, іншого маршруту нема.
Є.
Не розумію, для чого зараз оця твоя впертість.
Сама не розумію, Анна труснула головою, поправила кучері під капелюшком. Звичка зважати на дрібниці.
Корисна в моїй нашій роботі. Зовсім зайва, коли ми випили шампанського й відпочиваємо. Ічоловік витримав паузу, яку роблять, перш ніж виправдатися, і про те, що хотіли, поговоримо вже завтра. Вибач. Знаю, в тебе були певні думки, почути їхнайперше мій інтерес.
Може, й так, Анна закусила нижню губу, знову труснула головою, теперсильніше, сказала більш упевнено, твердо:Справді, ти правий. Інколи корисні звички бувають дурними. А думкичому були? Вони є. Але згодна. Не зараз же говорити на серйозні теми. Завтра маємо цілий день. І свіжі голови.
Копита прудко цокали бруківкою.
Гуркотіли важкі негумовані колеса.
Невпинно сунула гроза.
4
Дощ упав на них, щойно екіпаж заїхав на звивисту Татарку.
Перед тим червневі сутінки враз перетворилися на темряву. Все довкола мовби хто накрив чорною рядниною, аж завмер від несподіванки кінь. Та щойно Іван зібрався гаркнути, як над ними вибухнув грімі мовби прорвав дірку в небесній тверді.
Важкі краплі не падали рясно-густолилися щільним потоком. Анна ніколи не бачила водоспаду наживо, лише на картинках у «Довкола світу». Зараз дістала нагоду уявити, яка вона насправдінестримна, гуркотлива стихія. Так виливається вода з відра, але цього разу відро було величезним. Люди ж для того, хто поливав, виглядали дрібними, нікчемними створіннями, яких із земної поверхні можна змити отак, за один прийом.
Умент намокли всі троєрозкривати парасольку вже не було потреби й не мало сенсу. Анна пирхнула, як роблять купальники, невдало пірнувши й наковтавшись річкової води. Інстинкт кинув її в розкриті Іванові обійми. Чоловік притиснув її до себе обома руками, ногою копнув передок, заволав, перекрикуючи гуркіт грому:
Жени! Шмарклі жуєш тут!
При Анні він ніколигаразд, майже ніколи не був грубим. Хоча на службі дозволяв собі ще й не таке. Поліцейська робота зобовязувала, там мало хто стежив за язиком і світськими манерами. І все ж її трохи збентежили нічим не виправдані різкість та злість. Візник не винен, що почалася злива. А Вольські, своєю чергою, могли пересидіти й напевне перечекали б негоду, додивляючись виставу. Тож провину за те, у що втрапили, Анна мимоволі переклала на себе. Хай би вже чоловік на неї сваривсяхоча за пять років шлюбу подружжя Вольських не дозволяло собі сварок ніколи.
Гараздмайже ніколи.
Тим часом візник і без команди погнав. Точніше, смикнувся, побіг чвалом уперед кінь, прискорений громом і відчутно наляканий блискавкою. Вона криво, навпіл розколола небо точно над ними. Анна втягнула голову в плечі, лице щільніше заховала в оберемку Іванових обіймів. Майнулоось зараз яскравий гостряк блискавки прониже її наскрізь. Так, мабуть, виглядав гнів Зевса-Громовержця з давніх міфів: у дитинстві зачитувалася історіями про грецьких богів.
Кінь заіржавтепер блискавка сяйнула ліворуч.
Куди! Сюди, чорт забирай!
Чого лаєтесь, пане?! Я звідки знаю, куди вам треба?
Коляска справді проскочила поворот на їхню вулицю. Візник натягнув віжки, лаючись уголос і не жаліючи вух дами-пасажирки. Кінь уперто тупцяв на місці, місив грязюку копитами, не бажав розвертатися й подав невдоволений голос іще кілька разів.
Суцільний потік із неба поволі перетворювався на великі, звичніші дощові краплі.
Звідси добіжимо скоріше! вигукнув Іван. Без того вже мов хлющі!
Моя сукня! Анна мало не плакала. Мої черевички!
А мій мундир! парирував чоловік. Побігли, кажу!
Христя помре, як побачить!
Ага! Христя нас переживе! Гайда!
Скочивши з коляски на мокру землю, Вольський простягнув руки. Анна наважилася, ступила за ним. В останній момент згадала про парасольку й тростину. Потягнулася по речі, аж тепер утратила рівновагу на слизькому.
Ай!
Вони впали разомІван таки встиг підхопити дружину, але не втримався, повалився разом із нею. Лиш в останній момент йому дивом удалося розвернутися так, аби Анна опинилася на ньому зверху.
Та що ж ви так, пане! От же ж горе!
Візник поквапився на допомогу, хоч навряд аж так хотів цього. Анна вчепилася в простягнуту руку, ванька підняв її сильним ривком. Боком відступивши до найближчого дерева, Анна схопилася за стовбур. І тут знову її прорвало, як допіру в театрізареготала дзвінко, нестримно, голосно, немов заповзялася заглушити сміхом грозу.
Ніби навмисне гуркіт послабшав, почав ущухати.
Смішно тобі,буркнув Іван, обережно стаючи на ноги.
На себе глянь
А тина себе.
Блискавка сяйнула в повній тиші, це додало чогось лиховісного.
Я той Звиняйте, пане Їхав би собі
Анна й забула, що на них досі дивиться візник, котрий ще й зробився раптом рятівником. Машинально поправила сукню. Аж тепер зрозуміла: капелюшок злетів із голови при падінні. Грозовий вечір ставав світлішим, природнішим, а черговий відблиск із неба висвітив утрату. Під правою Івановою ногою.
Та їдь уже, їдь! відмахнувся Вольський.
Гроші,нагадала Анна.
Тьху, справді
Вольський із помітною огидою поліз у кишеню мундира. Видобув портмоне. Нахилився, аби хоч якось прикрити від дощу гроші. Підніс ближче до очей, пошукав і знайшов рубль. Подумавши, доклав полтину, тицьнув візникові. Той, помацавши, бовкнув обережно:
Докинути б треба.
За дощ? То до небесної канцелярії! відрізав Іван, ховаючи шкіряне портмоне назад. Подякуй краще, що я з тебе не вирахував.
З мене?
Ага. За задоволення.
Утративши до ваньки інтерес, Вольський нарешті помітив, що втоптав капелюшок дружини в багнюку.
Та що ж таке сьогодні! він нагнувся.
Не чіпай! зупинила Анна. Лиши його! Я це на голову більше не надягну!
Завтра поїдемо по новий!
А сьогодні нарешті ходімо додому!
Дощова стіна ставала дедалі рідкішою. Краплі вже не були такими важкими. Розвиднювалося, гриміло не так, відкочувалося далі. Блискавка знову нагадала про себе, але теж блякнула. Візник нарешті розвернув коня, тримаючи за вуздечку, почалапав назад неширокою вулицею.