Грабки свої забери!пазурики загрозливо наїжачилися.
Коли вже всі тут Вона ж кожному дзвонить. Весь цей час. Тішиться з того. Я номер міняввона вирахувала,не зважав Борода, зараз звертався до всіх присутніх.А щойно дорікнула нашому другові через запізнення. Знала, на котру годину збирала тут усіх! Тому й кажезапізнився!
Він завжди запізнюється!У голосі агресія змішалася з розгубленими нотками.
Тихо!Юрист став між ними.Здається, я все зрозумів!
Що ти зрозумів?!визвірився Борода.Ага, ти ж у нас підкований! Єдиний, по ходу, хто вмикає логіку!
Тихо,повторив Юрист уже спокійніше.Думаю, все зрозуміли вже всі, крім тебе. Та й до тебе дійшло. Зізнаватися не хочеш.
У чому?
Дай йому сказати,рука Ковбоя лягла Бороді на плече.
Дякую,Юрист видихнув, став так, аби всі бачили його й ліхтарик міг освітлювати товариство.Дружити з логікоюне злочин. Усі ви тут добре знаєте, як виглядає злочин. Хтось зібрав нас саме тут, аби нагадати. Іншої причини не бачу. Бо, повторюся, інакше ми б зустрілися в іншому місці.
Ми б не зустрілися,бовкнула Четверта.Як ти кажеш, усі ми тут добре знаємо причину. Ми навіть домовилися, якщо хтось забув.
У жодного з нас немає причин порушувати ту угоду,вів Юрист далі діловим тоном.Принаймні всі ці роки я не мав підстав сумніватися в цьому. Але ми зібралися. Бо, підозрюю, кожен отримав послання на телефон. І, так само маю підозру, всі його зберегли.
Білява витягнула телефон першою. Поки відкривала папку з sms-повідомленнями, Ковбой і Четверта взяли свої смартфони. Трохи подумавши, поліз по трубку й Борода. За хвилину всі четверо показували Юристу тексти однакового змісту.
сьогодні 19.30 на горького знаєте місце важливо
Той, хто писав це, точно знає: всі ми в місті,сказав Юрист.Отже, за кожним стежать. А щеписав місцевий. Назва вулиці стара. Тобто,відразу виправився,стару, справжню, повернули недавно. Тоді вона ще називалася Горького.
Згоден.Ковбой заховав телефон.І, так розумію, жодного з нас ти не підозрюєш.
Уже ні. Бо не бачу сенсу в такому форматі зустрічі однокласників. Я взагалі не бачу сенсу в жодному форматі нашої зустрічі. Вже вибачайте.
Теж не палаю бажанням,погодилася Четверта.До речі, в інше місце справді б не приїхала, пересунувши ділову вечерю.
Хтось пробував передзвонити?Борода постукав пальцем по екрану.
Замість відповіді Білява демонстративно викликала абонента, увімкнувши гучний звязок. Повторила, перекривляючи металевий жіночий голос:
Цей номер недійсний.
Отож.Юрист вимкнув телефон.Результат, напевне, однаковий. Хтось купив картку, скористався номером один раз, розіславши повідомлення. І викинув її.
Усе одно міг бути хтось із нас,уперто товк Борода.
Кому з нас і для чого це треба? Тобі?Юрист глянув на Біляву.
Знову мені! Тепер ти пішов нахер! Усі ви пішли!
Ковбой вирішив нарешті взяти справу в свої руки.
Може, скрутимо звук, стишимо градус і спробуємо спокійно розібратися?
У чому?поцікавилася Четверта.Через що ми тут? Хто й для чого всіх сюди покликав? Ви хіба не знаєте? Хіба не розумієтеце може бути вона.
Молода жінка красномовно й багатозначно тицьнула пальцем у стелю.
Вона мертва,вирвалося в Білявої.Давно.
А місце, де нас сьогодні зібрали,прокляте. Завжди було таким. Років сто щонайменше. Я вже не раз чула. Знаєтеповірила. Після всьогосправді повірила.
Послання з того світу,гмикнув Ковбой.Аж тепер подумав про це.
Не вірю,відрубала Білява.
Поясни, у що повіриш,легко погодилася Четверта.Дванадцять років тому в цьому смердючому, давно покинутому й нікому не потрібному будинку зібралися шестеро. Ми і вона. Що тут сталося, знаємо тільки ми. Бо її вже нема. Не заводь,вона жестом зупинила Бороду.Винних уже шукали. Хто з нас винен більше, хто менше, хочеш поговорити про це? Яні. І клянуся: не купувала картку, аби розіслати кожному повідомлення й зібрати тут. Ось, якщо для когось це аргумент!Вона перехрестилася.
Я теж,сказала Білява.
Я тим паче,додав Ковбой.
Робити мені нема чого,гмикнув Борода.
Хоч тут повіримо одне одному. По старій памяті.Юрист вимкнув телефон.У мене немає відповіді, хто і для чого напружився зранку. Хто і для чого поміняв плани кожного з нас на нинішній вечір. Хто і для чого нагадав нам одне про одного й про те, що ми зробили. Ми всі, давайте визнаємо це вкотре, коли вже зібралися. Але в потойбічне втручання повірити не готовий.
А яготова!Четверта тупнула ногою.Готова! Це послання з того світу!
Або чийсь поганий жарт,припустив Ковбой.
Чий? Тобі ж сказалипро все знало лише шестеро! Одна людина мертва! І якщо жоден із нас не писав ідіотське послання
Четверта не договорила.
Пішла геть, штовхнувши на ходу Юриста плечем.
За нею пішов Борода, сплюнувши перед тим собі під ноги.
ДаліБілява, не дивлячись ні на кого, але показавши темряві середній палець.
Ковбой і Юрист лишилися вдвох.
Ну?спитав Ковбой.Вони істерять. Ти завжди був розумнішим.
Справді?брови Юриста скочили вгору.Аж тепер вирішив визнати це?
Припини. Послання з того світу Думаєш, серйозно?
Я вже озвучив свої думки. Знаєш, краще б справді це був чийсь поганий, жорстокий, але потрібний кожному з нас жарт. Ти живеш із цим усі дванадцять років?
Мені є чим забивати голову.
Брешеш.
Юрист загасив ліхтарик, пішов геть. Кроки скоро стихнули. А Ковбой не квапився виходити, хоч дуже кортіло. Проте щось, чому нема пояснення, змусило лишитися в непривітному місці. Засунувши руки глибоко в кишені, дослухаючись до звуків, готуючись швидко реагувати на найменшу небезпеку, він неквапом обійшов увесь простір. Опинившись у тій самій кімнаті, завмер.
Здалосяабо справді все враз ожило.
Зашелестіло в кутках, рипом відгукнулася продавлена підлога, свиснув протяг, холодом дихнуло під стелею. Ще митьі будинок-привид наповнили звуки. Спершу це була какофонія, незрозуміла суміш вигуків. Поступово він почав чітко розрізняти їх. Голову на відсіч давав: усе час від часу виринало не лише в його голові. Кожен із тих, кого щойно побачив тут, напевне гнав від себе слова й фрази, які колись відлітали від цих стін.
Happy Birthday to You!
Няв-няв!
Хто ти така!
Танцюй, танцюй!
Це ж гра!
Частина перша. Хто ти така
1
Ми домовлялися про зустріч.
Шефа вже немає в офісі. Дзвоніть.
Телефон вимкнено.
Значить, він на зустрічі.
Але ми домовлялися про зустріч! Саме на цю годину!
Дзвоніть.
Лора вже готова була назвати Чернігів першим містом в Україні, де успішно тестують робота-секретарку. Закладена програма має певний вербальний набір, який андроїд застосовує в заданій послідовності. Жінка за столиком дуже мало нагадувала живу людину з усіма притаманними їй емоціями.
Може, краще ви наберіть шефа?запропонувала Лора.Напевне, на ваш дзвінок Ігор Олегович відповість швидше. Скажіть, що на нього чекає Лариса Кочубей. Вона спеціально приїхала з Києва, і в неї дуже мало часу.
До пана Ярового приїжджають і з Варшави,секретарка кліпнула круглими безбарвними очима.
Рада за нього. То й що?
Нічого. Для Ігоря Олеговича не має значення, хто і звідки до нього приїхав.
Тобто ваш шеф так поводиться з усіма відвідувачами?
У нього ділова зустріч.
Я теж приїхала не на інтимне побачення.Лора починала втрачати терпець.
А я не керую його справами. Я ось, документами займаюся,жінка показала на стосик роздрукованих аркушів.У мене своя ділянка роботи.
І все ж таки я попрошу вас набрати шефа.
Лорі часто доводилося вмикати тон, який змушував упертих і не надто контактних розуміти, з ким мають справу. Навіть якщо ти вдягнулася підкреслено просто, джинси-светрик-кросівки-куртка, інтонації виказували природу. Ту саму, дику й не надто симпатичну, контактів із якою бажано уникати. Це, з Лориного досвіду, розуміли навіть молоденькі дівчатка. Не кажучи про досвідчених дорослих жінок, на кшталт її нової знайомої.
Секретарка зітхнула так голосно, як змогла. Вклавши в зітхання всю особисту неприязнь до київських візитерів, які бачать себе пупами землі й вважають, що заради них треба кидати невідкладні справи. Демонструючи, як їй усе набридло і водночасщо на неї де сядеш, там і злізеш, жінка набрала потрібний номер, повернула телефон екраном до гості. Виклик пішов, та замість гудків почулося стандартне: абонент не може прийняти дзвінок.
У пана Ярового навряд чи один номер.Лора не збиралася здаватися.
То дзвоніть на інший,парирувала жінка.
Гаразд. Я напишу повідомлення йому на вайбер. Продублюю на месенджер.
Можу допомогти?
Дякую. Ви дуже віддані своєму шефу.
Більше Лору в офісі Ігоря Ярового нічого не затримувало.
На вулиці махнула Соколу, аби чекав, і той прогнозовано знизав плечима. За що вона й цінувала, якщо не сказатилюбила саме цього водія. Богдан здебільшого мовчав, не починав дискусій, узагалі мало говорив. З нього неможливо було витягнути двох речень, хіба Сокіл сам захоче щось сказати, про щось попередити, від чогось застерегти.
Утім, цей сорокарічний батько трьох дітей знав ціну собі й тим, із ким мав справу. Чудово розумів, коли його хочуть слухати. Ніколи на памяті Лори не ліз із своїми порадами й точно знав, коли його думка може когось зацікавити.
Не базікав під рукутак називається.
У штаті числилося троє постійних водіїв, які одночасно могли й мали право виконувати роботу охоронця. Лора не водила машину, після загибелі чоловіка й усього, що сталося потому, попросила продати його «опель» чимшвидше й не торгуватися. Гайдук, її безпосередній начальник, закріпив за новим консультантом транспорт. Але для поїздок містом та заміських відряджень Лора могла брати тільки вільне на той момент авто. Покатавшись перших півтора місяця з кожним із трьох водіїв, вона попросила Гайдука зробити виняток: якщо можливо, закріпити за нею Богдана Соколовського, якого всі знайомі давно скоротили до Сокола, і той не заперечував. Пояснила причини.
І додала дуже важливу: він теж воював.
Їй пішли назустріч. Благо начальнику служби безпеки банку «Омега» не треба нічого ні з ким узгоджувати, коли йдеться про внутрішні рішення. Данило Гайдук узагалі робив чимало винятків, коли йшлося про Ларису Кочубей.
Вона розуміла причинуі їй це не дуже подобалося. Лора не звикла до особливого ставлення й намагалася не зловживати. Хоч розуміла: поява в штаті служби безпеки жінки, яка не секретарка чи бухгалтерка, кладе все, чим вона займається, під збільшувальне скло. А до сказаного нею колеги-чоловіки дослухаються пильніше, ніж до будь-кого іншого. Не через те, що цінують її слова, думки чи дії. Навпаки, ретельно вишукують, за що б зачепитися, аби закинути помилку чи нижчий, ніж в інших, рівень компетентності.
Нічого.
Лора звикла. Проходила через таке й навіть крутіше на попередній службі. Переживе.
Недалеко від розташованого в центральній частині Чернігова офісу вона ще раніше зачепила кіоск із кавою. Тож вирішила випити третю за день, хоча намагалася не зловживати. Проте щоразу, коли намірялася відмовити собі в черговій порції кофеїну, згадувала поради психолога про замісну терапію. І відкидала сумніви геть. Розумілає певна залежність від кави, ніде правди діти. Але це краще, ніж замість еспресо тягнути до рота чергову цигарку.
І значно краще, ніж тягнутися до іншого, сильнішого релаксанту.
Поки сьорбала, визирнуло сонце. Бабине літо підходило до фіналу, наближалася Покрова, потому почнуться ненависні Лорі дощі. До загибелі Ярослава й усього, що пережила після втрати чоловіка, вона не вирізняла особливо жодну з пір року, цілком мудро вважаючи: немає поганої погоди, є лише твоє ставлення до неї. І чесно мерзла взимку, потерпала від спеки влітку, хапала нежить восени й навесні.
Та все найгірше за тоді ще три десятки років її життя припало саме на осінь.
Виборсавшись із затяжної депресії, Лора відтоді асоціювала все зле насамперед із дощами і холодним пронизливим вітром. Тож восени та навесні, коли дощило найчастіше, силоміць, величезним зусиллям волі змушувала себе працювати. Намагаючись завантажити себе по вінця з верхом, виконуючи навіть мало кому потрібну роботу.
Допивши каву, Лора зіжмакала паперовий стаканчик. Не кинулапоклала в найближчий смітник на гірку його таких самих використаних братів. Знала потрібну адресу напамять, та все одно відкрила електронний записник. Звірилася, повернулася в машину, закерувала:
Вулиця Гонча, ось.
Сокіл увів адресу в навігатор.
2
Їхали недовго, за київськими міркамивзагалі поряд.
Лора потрапила до Чернігова вперше, хай до старовинного міста якихось дві години від Києва. Вона взагалі від природи була домосідкою. Колись давно родина мала дачубудиночок без зручностей на шести сотках під Києвом. На літо дівчинку вивозили туди й лишали під наглядом тоді ще живої й жвавої бабусі. Потім, школяркою, Лора почала капризувати, бо на дачі ставало що далі, то нуднішесама з собою гратися не вміла й не хотіла, а дітей у селищі суттєво поменшало. До того ж померла бабуся, не стало кому доглядати невеличкий городець і садок. Батьки попри все трималися за ділянку, куплену свого часу з величезними труднощами.
Крапку на дачній історії родини Кочубеїв поставила транспортна проблема. Рейсові автобуси від середини девяностих перестали ходити в той бік, а поява маршруток питання не вирішила: їхній дачний анклав розмістився далеченько від великої траси, завертати туди водіям стало невигідно, бо пасажирів небагато.
Тож Кочубеї продали ділянку, а Лора кілька років змушена була їздити по різних літніх таборах. Батьки вважали це оздоровленням. Сама ж дівчинканестерпною мукою, що складалася з життя за чужим розкладом, харчування, яке не можна обирати, і таким самим спілкуванням. До всього дівчинку гнітило спання вдесятьох в одній кімнаті. А боротьба з проникненням серед ночі хлопчиків з метою налякати й нічні вилазки у відповідь не належали до її пріоритетних розваг.
Через те будь-який виїзд за межі Києва вона з підліткового віку почала сприймати як вихід із зони комфорту. Звичайно, Лорі хотілося розширити уявлення про Україну і світ. Але, коли вчилася на юридичному, влітку їздила хіба в Крим з тими компаніями, з якими хотіла. Потім почалася служба, були відрядження, проте недалеко й нечисленні. Як одружилася, раз була з чоловіком у Львові, раздесь на базі в Карпатах, разу Празі, перша й поки остання закордонна поїздка.
Може, були б інші.
Напевне були б.
Війна
Лора була не від того, аби подивитися нове для неї місто. Проте в чужому, незнайомому для себе міському середовищі досі відчувала незрозумілий дискомфорт. Боротися з цим треба, інакше біда, у свої тридцять чотири справді почуватиме себе багато в чому обмеженою, штучно обмеженою людиною. Свою натуру Лариса Кочубей останнім часом дуже не любила. Подумки конфліктувала сама з собою. Звідсибажання радикально змінитися. Вибити, як кажуть, клин клином.
Ось чому не опиралася відрядженням.
Навіть вітала їх, якщо недалеко й не треба ночувати десь, крім як удома.
Лише була проти, що Гайдук жаліє, доручаючи марудні, але загалом нескладні справи.
Як ось ця.
Сокіл вийшов разом із Лорою. Вона кинула на водія запитальний погляд. У відповідь Богдан красномовно кивнув на обнесену парканом споруду, і Лора зрозуміла: старий різьблений будинок навіть при денному світлі виглядав похмуро й таїв приховану загрозу. З такими будівлями вона сама мала не дуже добрі асоціації. За пять років попередньої служби часто, частіше, ніж хотілося, бувала в подібних місцях, оглядаючи трупи. Тож інакших думок, ніж про лихо й смерть, покинуті будинки не навіювали.
Зелений будівельний паркан щедро обмалювали графіті вперемішку з освідченням комусь у коханні, матюкливими фразами й повідомленнями про місце наркотичних закладок. Лора й Сокіл обійшли паркан по периметру. Дірку збоку побачили відразу, відтак заходити на територію не спішили. Лора поки не могла пояснити, для чого попросила привезти її сюди, адже фотографій поки що було цілком досить. Наочні оглядини нічого не додавали. Але треба вбити час, тож поглянути на предмет суперечок зблизька навряд чи зайве.