Бар Когут - Джон Гришем (Гришэм) 16 стр.

34

МАРГАРЕТ САНЧЕС ІЗ ДИСЦИПЛІНАРНОГО КОМІТЕТУ Асоціації адвокатів стала просто одержима справою «Апшо, Паркер і Лейн». Коли Чап Ґронскі поступово склав докупи схему їхньої афери і прояснилася вся міра їхньої зухвалості, пані Санчес вирішила прибрати цю трійцю до рук. За згоди свого начальника вона звязалася з окружною поліцією і не без складнощів переконала детектива глянути на цю справу. У світлі столичної ситуації зі злочинністю тамтешній відділок поліції мало цікавили якісь студенти, що гралися в судочинство, нікому не заподіявши фізичної шкоди.

Детектив Стю Гобарт погодився і переглянув справу разом із пані Санчес. Чап вистежив власника бару «Когут», і вони з Гобартом пішли до нього разом. Вони знайшли Мейнарда в його кабінеті над «Рудим котярою» у Фоґґі-Боттомі.

Шахрайство Марка й Тодда Мейнардові вже в печінках сиділо, і він не звик давати спуску тим, хто провокує лягавих, щоб ті щось довкола нього винюхували. Оскільки по суті він мало що знав із того, що коїться на Флорида-авеню, будинок 1504, сказано було небагато. Проте він надав слідчим критично важливу інформацію.

Їхні справжні імена Тодд Лусеро та Марк Фрейжер. Ту чорношкіру не знаю. Лусеро працював у мене близько трьох років, класний бармен, загальний улюбленець. У січні вони з Фрейжером переїхали в інший будинок і заснували шарагу. Оренду відробляли, працюючи в барі.

Звісно, за готівку,зауважив Гобарт.

Готівка досі законна,огризнувся Мейнард. Він розумів, що Гобарта насправді мало цікавить, як той платить своїм працівникам, бо він звичайний міський лягавий, не з податкової служби.

Вони досі там?запитав Гобарт.

Наскільки мені відомо. Вони живуть на четвертому поверсі, а дівчина на третьому, принаймні так вони мені сказали. Минулого тижня я звільнив Марка і Тодда, але вони сплатили оренду до першого червня.

А чому ви їх звільнили?

А це, добродію, не ваша справа. А втім, я звільнив їх тому, що вони привертали забагато уваги. Я можу наймати й звільняти, коли мені заманеться, ви ж розумієте.

Авжеж. Ми перевірили двері, що ведуть нагору, і, здається, вони зачинені. Припустімо, ми візьмемо ордер і вибємо їх.

Можна й так,сказав Мейнард. Він висунув шухляду, вийняв оберемок ключів, знайшов потрібний, відчепив його й штовхнув по столу.Або так. Тільки, будь ласка, не втягуйте в цю справу бар. Він один із моїх найліпших.

Домовились,відповів Гобарт, узявши ключ.Дякую.

Нема за що.

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК СТЕМНІЛО й порідшали затори, Зола відїхала від готелю на таксі, яке покривуляло вуличками центру Дакара. Через двадцять хвилин воно зупинилося на перехресті з інтенсивним дорожнім рухом, і вона вийшла. Зола попростувала до дверей високого сучасного будинку, які загороджували двоє охоронців. Англійської вони не знали, але були вражені її зовнішнім виглядом. Вона вручила їм клапоть паперу, на якому було написано «Idina Sanga, Avocat», і вони притьмом відчинили двері й провели її через вестибюль до ліфта.

Згідно з її довідкою про себе, мадам Санга була компаньйоном фірми з десяти адвокатів, половиною з яких були жінки, і вона говорила не тільки французькою і англійською, а ще й арабською. Вона спеціалізувалася на імміграційних справах і, принаймні по телефону, викликала довіру як та, що владнає ситуацію. Вона зустріла Золу біля ліфта на пятому поверсі, й вони попрямували до невеличкої переговорної без вікон. Зола подякувала їй за те, що та залишилася після роботи.

На світлині з офіційного веб-сайту фірми мадам Санга можна було дати років сорок, проте в житті вона видавалася значно молодшою. Вона здобула освіту в Ліоні й Манчестері й чудово розмовляла англійською з приємним британським акцентом. Вона часто всміхалася, розмовляти з нею було легко, і Зола виклала їй геть усе.

За скромний попередній гонорар мадам Санга бралася все владнати. Справа доволі звична. Порушень закону не булодоволі типове попереднє залякування. Вона мала надійні звязки в поліції та імміграційній службі й запевнила, що невдовзі Абду Маала відпустять. Фанті й Бо арешт не загрожує. Незабаром сімї дозволять вільно пересуватися, і мадам Санга сприятиме в отриманні всіх належних документів.

МАРК І ТОДД МІЦНО спали в своїх дешевих ліжках-близнюках на четвертому поверсі дому 1504 на Флорида-авеню, коли хтось загупав у двері. Марк вийшов у тісну вітальню, увімкнув світло й спитав:

Хто там?

Відчиняйте, поліція.

Ви маєте ордер?

Навіть два. На Фрейжера та Лусеро.

Чорт!

Детектив Стю Гобарт увійшов разом із двома співробітниками у формі. Він вручив Маркові аркуш паперу й сказав:

Вас заарештовано.

Тодда вивели із спальні в самих червоних трусах. Гобарт вручив йому інший ордер.

Якого біса? За що нас?спитав Марк.

За незаконну юридичну практику,гордовито відповів Гобарт, і Марк розсміявся йому в обличчя.

Знущаєтесь, чи що? Не могли щось краще придумати?

Стули писок,наказав Гобарт.Одягайтесь і вперед.

Куди?спитав Тодд, протираючи очі.

У тюрму, довбодятле. Мерщій.

Казна-що,промовив Тодд. Вони відступили до спальні, натягли на себе якісь речі й повернулися до вітальні. Полісмен дістав пару кайданків і скомандував:

Ану розвернися!

Ви точно знущаєтеся! Нащо кайданки?запротестував Марк.

Пельку стулив і розвернувся!гаркнув полісмен, збираючись застосувати силу. Марк розвернувся, і той завів його руки за спину та зчепив їх кайданками. Інший полісмен закував Тодда, після чого їх виштовхали за двері. Ще один полісмен у формі чекав біля бордюра. Він курив, охороняючи дві патрульні машини округу Колумбія із заведеними двигунами. Марка запхали на заднє сидіння однієї, Тоддадругої. Гобарт зайняв переднє пасажирське місце, і, коли вони вирушили, Марк промовив:

Наразі в місті воюють банди, торгують наркотою, ґвалтують і вбивають, а ви, шановні, заарештували двох студентів, які нікому не завдали шкоди.

Та стули вже писок, га?ревонув Гобарт через плече.

А я не зобовязаний стуляти писок. Нема в кодексі такого закону, де сказано, що я зобовязаний стуляти писок, особливо, якщо мене заарештовано за нікчемний проступок, як-от зараз.

Це не проступок. Якби ти щось петрав у законі, ти б знав, що це злочин.

Але це визнають проступком, а вас судитимуть за неправомірний арешт.

Я аж злякався, такий ти небезпечний. Краще помовч.

У машині, що їхала позаду, Тодд побіжно спитав:

Вас, хлопці, мабуть, збуджує ось так вриватися посеред ночі та заковувати в кайданки?

Не патякай язиком,гаркнув полісмен, що сидів за кермом.

Вибач, друже, але закон не забороняє мені патякати язиком. Я можу патякати все, що завгодно. Округ Колумбія на першому місті в країні за рівнем злочинності, а ви гаєте час, переслідуючи студентів.

Така в нас робота,сказав водій.

Хрінова робота, еге ж? Мабуть, нам іще пощастило, що ви не привели загін спецпризначення, який розтрощив би нам двері та нашпигував кулями. Ото б ви збудилися, га? А ще можна вирядитися морпіхами й зненацька накидатися на людей.

Зараз зупинюсь і сраку тобі надеру!

Тільки спробуй, і вже завтра о девятій ранку твою товсту сраку надеруть у суді. Гучним позовом у федеральний суд.

Сам усе зробиш чи знайдеш справжнього адвоката?спитав водій, і другий полісмен зареготав.

У машині, що йшла попереду, Марк не вгавав:

А як ви нас знайшли, Гобарте? Хтось із Асоціації адвокатів напав на наш слід і викликав поліцію? Уявляю! До чого ж низько вас цінують, якщо посилають на такі дрібязкові порушення.

Я б не назвав два роки тюремного увязнення дрібязком.

Тюремного? Ні, Гобарте, я в тюрму не збираюся. Я просто найму якогось вуличного адвоката, можливо, навіть без ліцензії, і він дасть тобі десять очок наперед. Тюрма нам не світить. Заплатимо мізерний штраф, вислухаємо лекцію, пообіцяємо, що більше так не будемо, і вийдемо із зали суду на волю. Та що там, ми вже невдовзі повернемось до справ, а ти так і будеш ловити пішоходів-роззяв.

Та стули вже писок!

Нізащо в світі, Гобарте.

У Центральній тюрмі Марка з Тоддом витягли з машин і грубо заштовхали в двері підвального поверху. Як тільки вони опинилися всередині, кайданки зняли, а їх самих розділили. Протягом наступної години кожен із них заповнив бланки про прибуття, потім у них взяли відбитки пальців і зробили стандартні фотознімки їхніх мармиз для поліцейського архіву. Їх знов обєднали в ізоляторі тимчасового тримання, де вони сиділи ще годину, впевнені, що їх запроторять до камери зі справжніми злочинцями. Проте о пятій тридцять їх відпустили під їхні особисті зобовязання, повідомивши, щоб вони не залишали місто. У повістках їм було приписано зявитися через тиждень у шостий відділ на перше слухання. Це місце вони добре знали.

Цілий ранок вони відстежували онлайн видання «Пост» і нічого там про себе не знайшли. Напевне, їх арешт не був інформприводом.

Вони вирішили зачекати, перш ніж; розповідати Золі про те, що виписано ордер на її арешт. Їй зараз і без того нелегкокрім того, вона в безпеці, поза досяжністю.

У себе на квартирі вони дві години підписували чеки від імені компаніївідшкодування клієнтам, які заплатили їм готівкою і тепер у скруті, бо їхні адвокати більше не в ділі. Хоч як їм не потрібні були гроші, вони не могли просто так залишити своїх клієнтів. Усього вийшло 11 тисяч доларів, розлучатися з ними було тяжко, але вони почувалися краще, розсилаючи конверти. Марк примудрився продати на стоянку вживаних машин свій «Бронко» за 600 доларів. Він отримав готівку, розписався, де треба, і ледь стримався, аби не озирнутися на стару руїну, на якій їздив останні девять років. Як стемніло, вони завантажили новий настільний компютер, кольоровий принтер і три коробки зі справами в багажник Тоддової машини. Покидали на заднє сидіння дещо зі свого гардеробу, випили востаннє по пиву в барі «Когут» і вирушили до Балтимора.

Поки Марк гаяв час у барі готелю, Тодд нарешті сказав батькам, що наступної неділі він школу не закінчує і зізнався, що не розповів їм усієї правди: навесні він фактично кинув навчання, наразі не має жодної роботи, у нього 200 тисяч боргу, і тепер він просто пливе за течією та переосмислює своє життя. Його мати розридалася, а батько на нього нагримав, і вся ця сцена вийшла навіть жахливішою, ніж він собі уявляв. Виходячи з дому, він сказав, що вирушає в довгу подорож і йому треба залишити машину в гаражі. Батько заволав, мовляв, ні, але Тодд усе одно її залишив, після чого пройшов пішки півмилі до готелю.

Наступного ранку Марк і Тодд сіли в потяг до міста Нью-Йорк. Коли він відходив від Пенн-Стейшн, Тодд розвернув «Вашингтон Пост». У підвалі на першій сторінці розділу міських новин був маленький заголовок: «Двоє заарештовані за незаконну юридичну практику». Їх описали як колишніх студентів Фоґґі-Боттому, які кинули навчання в юридичній школі, адміністрація якої нічого не коментує. Як і Маргарет Санчес із Асоціації адвокатів округу Колумбія. Ці двоє, як видно, блукали по міських судах і під вигаданими іменами продавали свої послуги клієнтам, яких регулярно представляли в суді. Неназване джерело описало їх як «доволі хороші адвокати». Колишня клієнтка сказала, що пан Апшо «дуже ретельно працював над її справою». Поточний клієнт сказав, що просто хоче повернути свої гроші. Зола Маал не згадувалася, хоча в статті було зазначено: «також була третя співучасниця». Якщо їх визнають винними, їм загрожує штраф у розмірі тисячі доларів і два роки увязнення.

Їх телефони розривалися від дзвінків старих друзів із Фоґґі-Боттому.

Моєму батькові це сподобається,зауважив Тодд. Язлочинець.

Бідна моя мати,зітхнув Марк.Обидва її сини підуть до буцегарні.

35

ЗОЛА ЖАХНУЛАСЯ НОВИНІ, що обох її компаньйонів заарештовано. Навіть гірше: поліція шукає її також, хоча вона не дуже хвилювалася, що її знайдуть у Сенегалі. Марк і Тодд перебували в Брукліні й повідомляли, що тримають все під контролем, але щодо цього її брали сумніви. Вони постійно партачили від самого початку, тому їй складно було повірити їхнім заявам про цілковиту впевненість у цьому питанні. Вона знайшла й прочитала статтю в інтернеті. Її імя не згадувалося, і вона не знайшла згадки про себе в списках справ, призначених до слухання в суді. Її фейсбучну сторінку наводнили коментарі та питання від друзів, але вона припинила відповідати багато тижнів тому.

Ідіні Санга не дозволили відвідати Абду в тюрмі, і після двох тижнів очікування Зола стала непокоїтися ще сильніше. Поліція двічі приходила до її матері й брата в готель із перевірками, але на жодне запитання не відповідала, їй було спокійніше бути разом із сімєю, а їм її присутність і впевненість додавали надії. Вони без угаву запитували її про навчання, випуск із юридичної школи та адвокатський іспит, але вона, як могла, ухилялася від їхніх питань і переводила розмову з того, що вона накоїла в Штатах, на інше. Якби вони тільки знали! Але, звісно, не взнають. Вони більше ніколи не ступлять на американську землю, і Зола не була певна, чи повернеться туди сама.

Після прильоту Зола прочитала купу статей про те, що сенегальські тюрми переповнені, а умови перебування в них вкрай небезпечні. Вона сподівалася, що Бо та її мати не настільки допитливі, як вона, і не дізнаються, в яких жалюгідних умовах утримують вязнів. Якось Зола вийшла з готелю і пішла прогулятися Дакаром. Місто розкинулося на Зеленому Мисі та являло собою безладну суміш селищ і колишніх французьких колоніальних міст. Вулиці були курні й розпечені, погано доглянуті, але щоранку прокидалися до життя, вщерть заповнені транспортом і юрбами людей. Багато жінок у довгих, вільного крою сукнях із барвистих тканин. Багато чоловіків у вишуканих костюмах, які мали такий самий діловий вигляд, як і вашингтонців одній руці мобільні телефони, в іншійпортфелі. Коні тягнули вози з фруктами, стикаючись на засмічених перехрестях із новими блискучими спорткарами. Яким би диким все це не було на перший погляд, у місті відчувалася невимушеність. Здавалося, що кожен знає кожного й усі кудись поспішають. Сміх і балачки навкруги, звідусіль музика: гупало із колонок машин, із дверей крамниць: тарабанили на імпровізованих концертах вуличні музики.

На другий день перебування в Дакарі Зола знайшла американське посольство й зареєструвалася туристкою. Годиною пізніше, вже неподалік від готелю, її зупинили двоє поліціянтів і запитали посвідчення особи. Вона знала, що в поліції тут доволі широкі повноваженнямогли підійти й запитати будь-що, могли затримати будь-кого за що завгодно й утримувати сорок вісім годин.

Один із полісменів трохи знав англійську. Зола сказала, що вона американка й не розмовляє французькою. Вони здивовано витріщилися на її американський паспорт і посвідчення водія (справжнє), видане штатом Нью-Джерсі. Вона розсудливо залишила фальшиві документи в готелі.

Через пятнадцять хвилин, що тяглися надто довго, поліцейські повернули їй документи й відпустили. Цей інцидент її вкрай налякав, і вона вирішила відкласти туристичний огляд міста на потім.

ЇЇ КОМПАНЬЙОНИ РОЗМІСТИЛИСЯ в крихітному номері бюджетного готелю на Шермергорн-стрит у центрі Брукліна. Одна кімната з розкладним диваном і кухонька300 доларів за ніч. У крамниці канцелярської техніки вони взяли в оренду багатофункціональний пристрійпринтер/копір/сканер/факс-машина90 доларів за місяць.

У піджаках і краватках вони зайшли до відділення «Сітібанку» на Фултон-стріт і запитали управляючого рахунками. Скориставшись своїми справжніми іменами, посвідченнями водія та номерами соціального страхування, вони відкрили поточний рахунок на «Юридичну клініку Лусеро та Фрейжера». Вони розказали стару добру історію про те, що вони друзі по юридичній школі, яким набридла одноманітна, нудна робота у великих фірмах Мангеттену. А їхня маленька юрклініка допомагатиме справжнім людям із справжніми проблемами. Вони запозичили адресу адміністративного будинку в шістьох кварталах відтіль, хоча адреса могла знадобитись лишень для друку на нових чеках, яких вони все одно ніколи не побачать. Марк виписав особистий чек на тисячу доларів, аби відкрити рахунок, і, щойно повернувшись у номер, вони відправили факсом підтвердження про грошовий переказ у свій вашингтонський банк. На їхньому рахунку було близько 39 тисяч доларів, які вони переказали на свій новий рахунок, а старий закрили. Потім вони відправили пані Дженні Вальдес із фірми «Коен-Катлер» у Маямі електронного листа з новиною про те, що їхня фірма «Апшо, Паркер і Лейн» обєдналася з бруклінською фірмою «Лусеро та Фрейжер». Вона надіслала їм електронною поштою купу бланків, у які необхідно було внести зміни, і вони витратили годину на канцелярську роботу. Вона знов їх запитала щодо номерів соціального страхування та банківських рахунків тисячі ста клієнтів, яких вони підписали на колективний позов, і вони знову відписалися, заявивши, що знаходяться в процесі збору необхідної інформації.

Дістати Гайндса Реклі просто по телефону здавалося неможливим, тому вони вирішили зробити це через одну з його юридичних фірм. Веб-сайт «Ретліфф і Кос-ґроув» виявився доволі корисним, на ньому фірмі задовільно вдалося прикрасити той факт, що чотириста співробітників займаються чимось більшим, аніж відчуження заставленого майна, відновлення у володінні, прострочена заборгованість, банкрутства, вибивання боргів і відшкодування студентських позик. Ґорді описав це як «фінансову клоаку». У фірми було близько ста юристів у головній конторі в Брукліні, де головував Марвін Джоккетікругловидий чоловік років шістдесяти з небездоганною службовою біографією.

Марк надіслав йому електронного листа:

Листа було відправлено в понеділок 12 травня о першій тридцять дня. Вони засікли час. Їм було цікаво, як швидко відреагує пан Джоккеті. Марк і Тодд сиділи й чекали в номері та знічевя накинулись на довірливих жителів передмість Вілмінгтона, штат Делавер. Вони знайшли в інтернеті базу адрес проживання і повернулися до свого брудного діла: почали додавати нові імена до колективного позову. Вже маючи одинадцять сотень, чому б не додати туди ще дві, а то й більше?

О третій дня Марк знову надіслав Джоккеті того ж листа, а потім і о четвертій. О шостій вони поїхали підземкою на стадіон «Янкі», де «Метс» грали в занадто розрекламованому прохідному матчі, аншлагу на який не було. Вони купили два найдешевші квитки в центральному секторі та виклали десятку за дванадцять унцій світлого пива. Потім пішли на верхні ряди, подалі від інших вболівальників, які розсідалися на дешевих місцях.

У пятницю Маркові й Тодду призначили зявитися в суд і вони вирішили, що розумніше його не пропускати. Маючи великий досвід, вони знали, що там випишуть ордери на їх арешт. Тодд зателефонував Гедлі Кавінесс, яка відповіла після другого дзвінка.

Ага-ага,сказала вона.Здається, хлопці, ви зрештою ускочили в халепу.

Так, люба, у нас неприємності. А ти зараз сама? Питання по суті справи.

Так, на гульки піду пізніше.

Успішного полювання. Слухай, можеш зробити нам ласку? Нам у пятницю до суду, але ми залишили місто і не збираємося у найближчий час повертатися.

І я вас не звинувачую. Ви зчинили такий галас у тутешніх колах. Тільки про вас і говорять.

Хай говорять. То зробиш нам послугу?

Невже я вам колись відмовляла?

Ні, ніколи, саме за це я тебе й люблю.

Усі це кажуть.

Тож послуга така. Як ти гадаєш, чи можливо підійти до діловоди шостого відділення і зробити так, щоб той відклав розгляд нашої справи на два тижні? Напевне, ти з ним запанібрата і можеш щось там підтасувати в документації, ти ж спец у таких справах.

Ну, не знаю. Хтось може побачити. І що мені йому сказати, яка причина?

Скажи, що ми намагаємося найняти адвоката, але нам бракує грошей. Це тільки на пару тижнів.

Я подивлюся, що можна зробити.

Моя ти лялечко!

Ага, ага.

У нижній частині третього іннінгу задзижчав Марків телефон. Номер незнайомий. Він сказав:

Це на добре.

То був Марвін Джоккеті, який почав так:

Пан Реклі не бажає з вами зустрічатися, і тільки спробуйте зробити щось не те, він вас засудить по саме не хочу.

Марк усміхнувся, підморгнув Тоддові, натиснув кнопку гучного звязку й відповів:

І вам доброго вечора, шановний пане. А чому це пан Реклі так палко погрожує засудити нас? Можливо, йому є що приховувати?

Немає. Він дуже серйозно ставиться до свого особистого життя і має цілу зграю звірських юристів.

Ще б пак! Він має свою частку щонайменше в чотирьох юридичних фірмах, і у вашій зокрема. Перекажіть йому, хай засуджує. У мене немає ні шеляга.

Це його не зупинить. Він вас засудить і зруйнує вашу журналістську репутацію. До речі, а на кого ви працюєте?

Ні на кого. На себе. Я типу незалежний. От і поміркуйте над цим на дозвіллі, пане Джоккеті, бо його позов може стати моїм щасливим квитком, тому що я вчиню зустрічний позов уже на реальні гроші. І розбагатію на санкціях за відверто безпідставний позов.

Ви не в тій лізі граєте, приятелю.

Подивимось. Скажіть пану Реклі, що, позиваючись до мене, нехай водночас позивається і до «Нью-Йорк Таймс», тому що завтра вдень я з ними зустрічаюсь. Вони бажають оприлюднити цей матеріал у неділю, на перших шпальтах.

Джоккеті розсміявся і сказав:

У пана Реклі стільки звязків у «Таймс» і «Джорнел», що ви навіть не здатні собі уявити. Вони навіть не торкнуться того матеріалу.

Ну, певно, це той самий шанс, який випадає лише раз у житті. Я знаю правду і я зіллю її на перші шпальти.

Ви про це пожалкуєте, шановний пане,сказав Джокетті й завершив дзвінок. Марк пильно подивився на свій телефон, потім узяв і засунув його в кишеню джинсів. Глибоко зітхнувши, він промовив:

Який затятий! Це буде не так просто.

Вони всі там затяті. Гадаєш, знов зателефонує?

Хтозна. Бач, може він просто зараз розповідає про це Реклі, і обидвох узяли дрижаки. Останнє, що треба Реклі,це публічний розголос. У його оборудці зі школами немає нічого протизаконного, але смердить від того не менше.

Вони зателефонують. Чом би й ні? Будь ти на його місці, невже не зацікавився б, що саме нам відомо?

Можливо.

Вони зателефонують.

36

МАРК СПАВ НА РОЗКЛАДНОМУ ДИВАНІ, коли о шостій пятдесят ранку гучно задзвонив його телефон. Джоккеті сказав:

Пан Реклі погодився зустрітися з вами о десятій ранку в нашій адмінбудівлі. Ми розташовані в центрі Брукліну, на Дін-стріт.

Знаю,сказав Марк, хоча насправді не знав. Проте розшукати цю фірму буде неважко.

Я зустріну вас у вестибюлі о девятій пятдесят. Будь ласка, приходьте вчасно. Пан Реклі дуже зайнята людина.

Як і я. А ще зі мною підійде мій друг, теж журналіст, звати Тодд МакКейн.

Гаразд. Ще хтось?

Ні. Тільки ми вдвох.

За кавою вони розмірковували, чому Реклі не захотів зустрічатися з ними на своїй території, на Вотер-стрит, у фінансовому районі Мангеттену. Безперечно, у нього там роззолочений барліг, бо це властиво людям такого положення, проте парочка репортерів могла принагідно повеселитися, яскраво все це описавши. Інша справа загнати їх на слизькена територію, що контролюється його власними адвокатами. Судом їм уже погрожували. Тепер вони увійдуть в його світ, брутальне місце, де його захищатимуть будь-якою ціною, а погрозизвичний робочий інструмент.

Вони пішли неголені, вдягнувши джинси й старі курткитипова журналістська розхристаність тих, кому начхати на думку інших. Марк склав матеріали в пошарпаний нейлоновий «дипломат», куплений в бруклінській крамничці вживаних речей, і коли вони вийшли з готелю та попростували пішки, то дійсно мали вигляд голодранців, із яких нічого взяти.

Будівля була висока й модернова, одна з багатьох скупчених посеред ділового центру Брукліна. Друзі згаяли час у кавярні неподалік і зайшли в атрій о девятій сорок пять. Марвін Джоккеті, який виглядав на десять років старшим, ніж на світлині з веб-сайту, стояв біля стійки охорони й розмовляв із службовцем. Марк і Тодд впізнали його й назвалися, він знехотя потиснув їм руки. Кивнувши на службовця, Джоккеті сказав:

Він мусить перевірити ваші документи.

Марк і Тодд витягли гаманці й вручили свої фальшиві водійські посвідчення округу Колумбія. Службовець вивчив їх, порівняв світлини з обличчями і повернув.

Відтак вони пройшли за Джоккеті до ліфтів і стояли в очікуванні мовчки. Коли вони зайшли всередину, той повернувся до них задом, лицем до дверей, так нічого й не сказавши.

«Чемний вилупок»,подумав Марк. «Тварюка»,пробурмотів тихенько Тодд.

Ліфт зупинився на сімнадцятому поверсі, і вони увійшли в радше прозаїчний вестибюль «Ретліфф і Косґроув». За свою недовгу карєру в статусі адвокатів вони побували в кількох на славу прикрашених конторах. Розкішні хороми Джеффрі Корбета у Вашингтоні вражали найсильніше, хоча Марковим фаворитом був унікальний музей трофеїв Едвіна Моссберґа в Чарльстоні. Найгіршою була контора «Довір-Расті» з її лікарняною атмосферою і пораненими клієнтами. Це місце було крапельку кращим. Та й біс із ним! Вони прийшли сюди не інтерєри порівнювати.

Джоккеті не звернув уваги на секретарку в приймальні, а вона проігнорувала його. Вони повернули за ріг, без стуку пройшли через двері й опинилися в довгому, широкому конференц-залі. Двоє чоловіків у дорогих темних костюмах стояли біля серванта й цмулили каву з порцелянових філіжанок. Жоден не зробив і кроку їм назустріч. Джоккеті оголосив:

Пан Фінлі та пан МакКейн.

У Марка й Тодда було три світлини Гайндса Реклі, всі з журнальних статей: одна з дослідів Ґордізбільшений знімок обличчя, який він прикріпив до незабутньої стіни, дві інші вони знайшли в інтернеті. Реклі було сорок три роки, його темне, ріденьке волосся було ретельно зализане назад, а вузькі очі ховалися за окулярами в напівобідковій оправі. Він кивнув Джоккеті, і той мовчки вийшов, зачинивши за собою двері.

Мене звати Гайндс Реклі, а це мій головний радник Баррі Стрейхан.

Той знизав їх злим поглядом і кивнув, навіть не намагаючись продовжити діалог після етапу знайомства. Як і його клієнт, він тримав у одній руці філіжанку, а в іншій блюдце, що унеможливлювало для них належне за таких обставин рукостискання. Марк і Тодд трималися від них на відстані, футах у десяти. Ця незручність тривала кілька секунд, чого було цілком достатньо, аби двійко прибульців затямили, що перед ними тут розстилатися не будуть. Зрештою Реклі сказав: «Сідайте» і кивнув на ряд стільців із їхнього боку. Вони сіли за стіл. Реклі й Стрейхан сіли навпроти них.

Тодд виклав на стіл мобільний телефон і запитав:

Не заперечуєте, якщо я записуватиму?

Чого це?запитав Стрейхан мов недоумок. Він був приблизно на десять років старшим за свого клієнта й справляв враження людини по життю сварливої.

Є така стара репортерська традиція,пояснив Тодд.

Ви плануєте розшифровувати цей запис?

Певно, так.

Тоді дасте копію мені.

Авжеж.

І я теж буду записувати,сказав Стрейхан, викладаючи свій мобільник на стіл. Двобій телефонів.

Під час цієї словесної сутички Реклі споглядав на Марка з пихатим, самовдоволеним виглядом, немовби промовляючи: «У мене є мільярди, а в тебе нічого нема. Як не поглянь, я тут головний, тож змирись із цим».

Однією з переваг вуличної практики без адвокатської ліцензії було те, що безслідно щезала стриманість. Нахабно ведучи справи в судах округу Колумбія, Марк і Тодд звикли вдавати із себе інших людей. Якщо їм щастило, стоячи перед суддями й називаючись вигаданими іменами, брати на себе обовязки адвокатів, то їм не завдасть зусиль розіграти перед Гайндсом Реклі роль журналістів.

Марк витримав погляд не моргнувши. Зрештою Реклі заговорив:

Ви хотіли мене бачити.

Так, авжеж,сказав Марк,Ми збираємо матеріал для статті і вважаємо, що ви могли б дещо прокоментувати.

Що за стаття?

Ну, передусім заголовок буде такий: «Велика юридично-освітня афера». Ви або володієте, або так чи інакше керуєте кількома компаніями, яким належать вісім комерційних юридичних шкіл. Доволі прибуткових шкіл.