Нехай квітне аспідистра - Джордж Орвелл

Джордж ОрвеллНехай квітне аспідистра

1

Годинник пробив пів на третю. В задній комірці книжкової крамниці містера Маккечні, випроставшись за столом і граючись пачкою цигарок за чотири пенні, сидів ГордонГордон Комсток, останній нащадок родини Комстоків, двадцяти девяти років, та вже давно не юний на вигляд.

Бій годинника на фасаді «Принца Вельського», що на протилежному боці вулиці, порушив мертву тишу. Зробивши над собою зусилля, Гордон випрямився і поклав сигарети до кишені. Йому страшенно кортіло курити. А лишалося всього чотири цигарки. Була середа, і гроші до пятниці не зявляться. Кепсько зостатися без тютюну на вечір, та ще й завтрашній день треба якось пережити.

Засмутившись, підрахувавши кількість годин, які доведеться перебути без сигарет, він підвівся і пішов до дверей. Рухи його були нервовими. Пальто з протертим правим ліктем приховувало невисоку худорляву фігуру; середній ґудзик відірвався; пожмакані штани з фланелі вкриті плямами. Навіть неозброєним оком було видно, що на черевиках уже давно пора замінити набійки.

Підводячись, він почув, як у кишені задзвеніли монети. Пять пенсів, два пенси, півпенні й чотири пенсивін точно памятав скільки. Зупинившись, він витяг одну з нихтри пенси. От бовдур! Клятий дрібязок. Це ж треба бути таким дурнем, щоб узяти її! Учора увечері, коли купував цигарки, стерво у крамниці прощебетало: «Ви не проти монети у три пенси, сер?» І я, звісно, погодився: «Ні, аж ніяк». От же ж недоумок!

І що робити, коли в кишені лишень пятак, а витратити можеш хіба що два пенси? Хіба ж за три пенси щось купиш? Почуваєшся цілковитим невдахою, коли дістаєш їх з кишенілишається тільки сподіватися, що серед решти їх просто не помітять. «Три пенси»,ввічливо каже продавчиня. І от ти сіпаєшся, намагаючись намацати в кишені цей дрібязок, що прилипає до мізинця, як шматок лайна. Продавчиня вмить може здогадатисяце твої останні три пенси. Їй достатньо одного погляду, і от в її голові вже крутиться думка: «Чи не приклеївся часом до цієї монетки шматочок різдвяного пудингу?» Гордовито задираючи носа, ти виходиш на вулицю і усвідомлюєш, що ноги твоєї більше в цій лавці не буде. Дідька лисого! Не чіпатиму ті три пенси. Лишаю собі два з половиною пенсиякось протягну до пятниці.

О цій порі надвечір зазвичай тихо, хіба що один-два клієнти заскочать. Тільки він і тисячі книжоксам на сам. Крихітна темна кімната до стелі набита фоліантами, переважна більшість яких були старими й непридатними для продажу. У повітрі стояв запах пилу і зашкарублого паперу. Томи рідкісних енциклопедій спочивали на горішніх полицях щільними рядами, як тіла у братській домовині. Відсунувши вбік сині запилюжені штори, що слугували дверима, він опинився в іншій, світлішій, кімнатібібліотеці. Типова «два пенні за один примірник без завдатку»до неї так і тягнуло дрібних крадіїв. Самі лише романи. Ще й які! Хоча кожному своє, як то кажуть.

З трьох боків до стелі здіймалися вежі з барвистих обкладинок, формуючи стіни з різнокольорових цеглинок. За алфавітом: Арлен, Барроуз, Волпол, Делл, Діпінг, Гіббс, Голсуорсі, Прістлі, Сеппер, Франкау. Гордон дивився на них з тамованою відразою. У цей момент він ненавидів усі книжки, а найбільше романикупа нудного непотребу. Пудинг, пудинг на салі. Його замурували серед сотень шарів гидкого пудингу. Сама думка про це була нестерпною. Він пройшов далідо торгівельної зали, пригладжуючи рукою волосся. Давня звичка. Зрештою, там могли бути жінки. Гордон не вирізнявся вродою. Зростом лишень метр сімдесят, і через те, що мав довге волосся, здавалося, що його голова великувата для цього тіла. Та він чудово усвідомлював, як виглядає. Під поглядами довколишніх тримався рівно, випинаючи груди вперед з таким пихатим виглядом, що часто-густо вводив простаків в оману.

Та на нього не чекали жодні клієнти. На відміну від решти приміщення, торгівельна зала виглядала досить пристойно: тут зберігалося близько двох тисяч книжок, найцінніші виданняна вітрині. Праворуч примостилася шафа з дитячими книжечками. Намагаючись не зачепитися оком за потворну обкладинку, на якій маленькі ельфи бавляться на галявині серед пролісків, Гордон перевів погляд на вхідні двері і застиг, роздивляючись пейзаж за вікном. Стояв похмурий день. Здіймався вітер. Свинцеві хмари затягнули небо, на бруківку сіється мряка. Тринадцяте листопада, День святого Ендрю.

Крамниця стояла на розі чотирьох вулиць, на такій собі площі, що не мала чіткої форми. Ліворуч, відразу біля дверей, розкинув голе гілля велетенський вяз, брунатний силует якого мережив небо. Навпроти, біля «Принца Вельського», рекламні щити пропонували сертифіковані товари та ліки. Галерея ляльково-рожевих опудал, що випромінювали бездумний оптимізм: «Кью-Ті соус», «Швидкий хрусткий сніданок» («Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти»), австралійське вино, шоколад «Вітамол», суп швидкого приготування «Бовекс». З усього того найбільше Гордона дратував «Бовекс». З рекламного щита йому посміхався клерк з прилизаним волоссям і обличчям, як у щура, що сидить за столиком у кафе, схилившись над тарілкою супу. Підпис: «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду».

Гордон примружив очі, перевівши погляд на своє відображення у вкритому пилом вікні. Доволі сумна картинайому немає навіть тридцяти, а вигляд такий, наче життя добряче його потріпало. Обличчя бліде, уже й зморшки прорізалися. Лоб непоганий (про такий кажуть «шляхетний»), а от підборіддя завузькечерез це форма обличчя нагадує перевернуту грушу. Волосся тьмяне, нечесане, вуста невиразні, очі чи то карі, чи то зеленкуваті. Він знову перевів погляд на вулицю. Дзеркал Гордон намагався уникати. За вікном, як і мить тому, було похмуро і непривітно. Наче сталевий чорний лебідь, по рейках з гуркотом летів трамвай, здіймаючи за собою пожовкле листя. Гілки вяза нервово колихалися, хилячись на схід. Краєчок плаката з рекламою «Кью-Ті соус» відірвався від щита, тріпочучи тоненькою смужкою. У провулку праворуч гнулися додолу тополі. Крижаний вітер, здавалося, пронизував до кістоку ньому було щось зловісне. Відлуння перших морозів. У голові Гордона промайнули рядки:

«Зненацька порив зловісного вітру,

Лихого, того, що зміта все довкола...»

Спробуй ще підібрати риму до того «вітру». Чи, може, погратися з парою «довкола-додолу»? Хм, звучить непогано.

«Лихого, того, що зміта все довкола...

Високі тополі гнуться додолу».

Що ж, непогано. А от з «вітром», який після Чосера мало не всі поети почали римувати, не так і просто вигадати щось цікаве. Та вже наступної миті поезія померла в думках Гордона, так і не вилившись на папір. Він сягнув рукою до кишенідва пенси, півпенні й та сама бридка монета. Він знудився, його мозок відмовлявся підбирати рими і прикметники. Це й не дивночого іще чекати, коли маєш лишень два пенси і півпенні?

Знову перевівши погляд на рекламний щит, Гордон почав перечитувати слогани. Він мав власні причини їх ненавидіти. «Австралійське виновино британців». «Вона давно забула про астму». «Кью-Ті соус змусить вас усміхатися від задоволення». «З плиткою шоколаду «Вітамол» вам підкоряться будь-які вершини!» «Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти». «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду».

«Клієнт понад усе!»подумав Гордон, визираючи за поріг. Чоловік середніх літ з парасолькою, цілком пристойний на вигляд, розглядав вітрину; на ньому був чорний костюм і котелокскидався на провінційного клерка. Гордон уважно придивився до нього, простежуючи його погляд. То ось воно що! Чоловік розглядав у дальньому кутку зали перші видання Девіда Лоуренса. Вони, щоправда, вже припали пилом.

Почув десь, певно, про «Коханця леді Чаттерлей». На пиці все написанообличчя бліде, вяле, без виразних рис. Стовідсотковий валлієць, протестант. Вуста міцно стиснуті, як у сектанта. Вдома, певно, президент якоїсь місцевої «Ліги добропорядності» чи «Приморського осередку нагляду за дотриманням норм моралі» (озброюється Гумовими капцями і ліхтариком, аби підглядати за молодими парами на пляжах). Приїхав до міста у пошуках «полунички». Гордонові дуже хотілося, щоб він зайшов досередини. Він би запропонував йому примірник «Закоханих жінок». Можна тільки уявити вираз його обличчя!

Але ж ні! Валлійцю забракло духу. Затиснувши під пахвою парасольку, він пішов геть. Та пізніше, коли на місто впадуть сутінки, він завітає до спеціальної крамниці за «Витівками за стінами паризького монастиря» Седі Блекіс.

Гордон розвернувся і поглянув на книжні полиці. Ліворуч біля дверей, що ведуть до бібліотеки, були викладені нові та відносно нові видання з яскравими обкладинками, які мали привертати увагу перехожих просто з вулиці. Бездоганні й чисті, вони так і вабили до себе.

«Купи, купи мене»,здавалося, шепочуть вони. Романи свіженькі, щойно вийшли з друкунезаймані наречені, що прагнуть втратити цноту і чекають, коли їхніх сторінок торкнеться канцелярський ніж; такі, що вже пізнали дотик читачаюні вдови, які й досі квітнуть молодістю; і серіями по півдюжини «залишки»старі діви, досі незаймані, постійно на варті своєї цноти. Гордон зосередив на них свій погляд«залишки» викликали погані спогади. Єдину нещасну книгу його авторства, яку він спромігся опублікувати два роки тому, продали рівно сто пятдесят три примірники, решта довелося перемістити у розділ «залишків». Та навіть після того не вдавалося збути увесь тираж. Проминувши полиці з новими виданнями, він зупинився біля тих, на яких спочивали букіністичні книги.

Праворуч стояли збірки поезії, прямісінько перед ним ретельно розміщена по вертикалі різноманітна проза: найновіші й найдорожчі видання на рівні очей, найдешевшізнизу. В будь-якій книжковій крамниці, хай би куди ви завітали, спостерігається та сама картина, принцип природного добору в дії: твори сучасників на найпомітнішому місці, а небіжчиків подалі від очейабо під самою стелею, або геть знизу. Біля підлоги потроху загнивала класикамонстри Вікторіанської доби, рідкісний вид: Скотт, Карлайл, Мередіт, Рескін, Патер, Стівенсон; імена на грубих томах ледь можна було розрізнити. Нагорі, під стелею, виднілися солідні біографії власників королівських титулів. Трохи нижче під ними розташувалася релігійна література, все докупипро секти та які завгодно віросповідання. «Потойбічний світ» автора під псевдонімом Поцілований Святим Духом, «Життєпис Ісуса» Фаррара, «Ісусперший філантроп», остання робота отця Честната про пропаганду католицької церкви. Книжки на релігійну тематику завжди добре продаються, особливо ті, що написані сентиментальним стилем.

Нижче, точнісінько на рівні очейсучасна література. Останні твори Прістлі, ошатні томики перевиданого «середнячку», задиркуватий «гумор» Герберта, Нокса і Мілна, зарозумілі трактати, двійко романів Гемінґвея та Вірджинії Вулф, монументальні монографії, прилизані мало не до блиску. Нудна писанина про митців і посередніх поетів з-під пера пихатих молодиків з Ітону, які повільно перетікають до Кембриджу, а звідти відразу до літературних редакцій.

Гордонів погляд повільно ковзав по книжкових полицях: тут він ненавидів майже всестарі і нові видання, зарозумілу і посередню писанину, з барвистою і бідною лексикою. Єдиного погляду на них було достатньо, щоб нагадати про його власне безпліддя. Ось він стоїть посеред книжкової крамницівесь із себе «письменник», який не спроможний написати бодай рядок! Питання стоїть не в тому, що він нічого не опублікував, а в тому, що він нічого не написавну, майже нічого. І весь цей мотлох на полицях різав йому очі; зрештою, це все були чиїсь досягнення. Навіть делси і діпінги щороку видають на-гора кілограми своєї писанини. Та найбільше він ненавидів ті самі зарозумілі «культурні» трактати. Літературну критику і белетристику. Нісенітниці, що їх пишуть багатенькі випускники Кембриджу лівою ногою, які з таким самим успіхом міг би писати і сам Гордон, якби в нього було більше грошей. Гроші і культура! В такій країні, як Англія, культурне життя не більш доступне за членство у Лондонському клубі джентльменів. Слідуючи інстинкту, що спонукає малу дитину мацати зуб, який хитається, Гордон дістав одну з книжок«Характерні риси італійського бароко», розгорнув її та, прочитавши перший абзац, з огидою та заздрістю згорнув і поставив назад на полицю.

І що тільки вони собі дозволяють? Вважають, що знають все! Що за повчання в абсолютно нестерпному тоні! І скільки коштує досягнення цих вершин? Бо за всім цим стоять гроші. Гроші на правильну освіту, гроші на впливових друзів, гроші на дозвілля і позбавлений турбот розум, гроші на подорожі до Італії. Гроші пишуть книги, гроші ж їх і продають. Я не прагну бути правим, мені просто потрібні гроші!

Гордон засунув руку до кишені, побрязкавши монетами. Йому було майже тридцять, а чого він досяг у житті? Тільки своєю жалюгідною збіркою поезії, що була тонша за налисник, і міг пишатися. І відтоді, протягом двох років, страждав муками народження книжки, яка застрягла в лабіринті його думок і ніяк не бажала просуватися далі. У хвилини просвітлення він чудово розумів, що далі вона і не просунеться. Вся справа у грошах. А точніше, у їхній відсутності. Це позбавляло його натхнення «писати» далі. На цьому буквально трималася його віра. Гроші, грошівін всюди бачив гроші! Хіба ж напишеш бодай рядок, коли в кишенях порожньо? Ідея, натхнення, гострий розум, стильза все це потрібно платити дзвінкою монетою.

Незважаючи на це, наступний погляд на книжкові збірки трохи його заспокоївчимало з них ніколи не привертали уваги читача. Зрештою, всі ми в одному човні. Memento mori. І на мене, і на тих пихатих молодиків з Кембриджу чекає той самий кінець, хоча для останніх він настане пізніше, в цьому не має жодного сумніву. Він перевів погляд на розділ «класика», що притулився під його ногами. Небіжчики, самі лише небіжчики. Карлайл, Раскін, Мередіт, Стівенсоннікого з них не залишилося серед живих, хай йому біс. Обкладинки їхніх книжок повицвітали. Погляд Гордона зупинився на одній з них: «Збірка листів Роберта Луїса Стівенсона». Ха-ха! Непогано! Цінний доробок припадав пилом. З пилу створене, на пил приречене перетворитися. Він копнув ногою запилюжений том. Старий брехун. Годиться лише на годівлю хробакам, дарма що шотландець!

«Дзелень!»закалатав дзвоник на дверях. Гордон обернувся. До приміщення зайшли дві клієнтки, у бібліотеку. Однапонура бідачка з округлими плечима, що нагадувала замурзану качку, яка порпалась у багнюці,тримала в руці плетеного кошика. Слідом за нею пухкеньким горобчиком вкотилася румяна жіночка середнього класу із «Сагою про Форсайтів» під пахвою (навмисно тримала її обкладинкою догори, щоб усі перехожі оцінили її вишуканий смак).

Гордон змінив кислий вираз обличчя на теплу усмішку, з якою зазвичай сімейні лікарі зустрічають своїх постійних пацієнтів (її він беріг лише для власників читацьких абонементів).

Вітаю, місіс Вівер, місіс Пенн! Яка жахлива сьогодні погода!

Просто нестерпна!відповіла місіс Пенн.

Він відступив убік, пропустивши їх досередини. Місіс Вівер перечепилася, і з її кошика випав затертий мало не до дірок роман Етель Делл «Срібне весілля». Пильне пташине око місіс Пенн не проґавило того моментувона кинула на Гордона промовистий погляд, і на її вустах застигла іронічна посмішка. Делл! Що може бути гірше! Який же мотлох читає простий люд! Гордон посміхнувся у відповідь. Вони зайшли до бібліотеки, обмінявшись поглядами двох інтелектуалів.

Місіс Пенн поклала «Сагу» на стіл, похитавши своєю округлою голівкою. Вона завжди була вкрай ввічлива з Гордоном. Звертаючись до нього, називала містером Комстоком, хоча в цій крамниці він був звичайним адміністратором, обговорювала з ним письменників та їхні книжки. Таке собі культурне спілкування освічених людей.

Сподіваюся, «Сага» вам сподобалася, місіс Пенн?

Це просто шедевр, містере Комсток! Знаєте, я вже вчетверте її читаю. Неймовірна книга!

Місіс Вівер нишпорила поміж книжкових полиць, не здатна збагнути, що все тут розташовано в алфавітному порядку.

Не можу вирішити, що б такого вибрати цього тижня,пробурмотіла вона.Донька наполягає, щоб я спробувала почитати Діпінга. Їй він дуже подобається. А от зять більше полюбляє Барроуза. Навіть не знаю...

Почувши про Барроуза, обличчя місіс Пенн перекосилося. Вона демонстративно повернулася спиною до місіс Вівер.

Розумієте, містере Комсток, у творах Голсуорсі відчувається велич. Масштаб, сила, справжній дух Англії, та водночас там стільки людяності. Його книжкисправжні документальні підтвердження людської долі.

Так само, як і Прістлі,додав Гордон.Чи не вважаєте ви, що він теж видатний письменник?

О, так! Поза сумнівом. Така велич, масштаб, людяність. І така щира англійська мова!

Місіс Вівер відкрила ротаз-за блідих вуст виглядало трійко жовтих зубів.

Візьму, мабуть, знову Делл,промовила вона.У вас ще є її романи? Подобається вона мені, і все тут. Так і скажу доньцізалиште ваших Барроуза і Діппінга собі, а мені дайте насолодитися Делл.

Тільки Делл з її герцогами в неї на думці! Очі місіс Пенн зблиснули посмішкою, Гордон кинув їй у відповідь іронічний погляд: «Тримайтеся, місіс Пенн, наш вірний клієнте».

Звісно, місіс Вівер. Під Делл у нас відведена ціла полиця. Ви читали «Мрію його життя»? Чи «Зраду честі»?

Чи немає у вас раптом чогось свіженького з Гю Волпола?перервала їхній діалог місіс Пенн.Хочеться чогось епічного, монументального. Я вважаю Волпола непересічним письменником. Для мене він на другому місці після Голсуорсі. Відчуваю його велич, і водночас він здається таким людяним.

І мова бездоганна,підхопив Гордон.

Абсолютно!

Нарешті місіс Вівер визначилася з вибором:

Візьму, мабуть, знову «Шлях орла». Її можна хоч сто разів перечитувати, хіба ж ні?

Це, звісно, дуже популярний роман,дипломатично відповів Гордон, кинувши погляд на місіс Пенн.

Чудовий вибір,відразу ж додала місіс Пенн, не зводячи з Гордона очей.

Він узяв з них по два пенси і побажав їм обом щасливої дорогимісіс Пенн з останнім романом Волпола і місіс Вівер зі «Шляхом орла». Повернувся назад до торгівельної зали і підійшов до полиці з поезією. Від неї віяло якоюсь таємничою меланхолією. Його власна збірка теж була тутна самій горі, так високо, щоб не залишити клієнтам жодного шансу її розгледіти. «Миші» Гордона Комстока; тоненька брошурка за три шилінги шість пенсів, а зараз зі знижкоюодин шилінг. З-поміж тринадцяти критиків, які написали на цю збірку рецензію (поміж них літературний дайджест «Таймс»), жоден не вловив у назві сарказму. І за два роки ніхто так і не зняв її з полиці крамниці містера Маккечні.

Стелажі поезії ятрили Гордонові душу. В переважній більшості там був лише непотріб. Над головою, вже мало не на небесах і в повному забутті, спочивали поети з давно забутого минулого, зірки його юності: Гаусман, Гарді, Девіс, Деламар, Єйтс, Томас. Прямісінько під ними зірки сучасності: Дей Люїс, Еліот, Кемпбел, Оден, Паунд, Спендер. Тьмяні іскри. Мертві зірки юності світять яскравіше. Чи зявиться ще колись письменник, вартий уваги? Хоча й Лоуренс непоганий, і Джойс став краще писати. Та як же нам розгледіти того справжнього, коли він зявиться, якщо нас гноблять у цій вязниці посередності?

«Дзень!» Гордон обернувся. Прийшов новий клієнт.

Хлопчина років двадцяти, з рожевими вустами, світлим волоссям і панськими манерами. Вочевидь, не з бідної родинийого огортала якась особлива аура. В крамниці він був не вперше. Гордон натягнув на обличчя маску ввічливого джентльмена, який завжди до ваших послуг, і привітав юнака своєю стандартною фразою:

Вітаю! Чим можу допомогти? Шукаєте щось конкретне?

Та ні, насправді,протягнув блондин.Можна по-осто по-одивитися? Не міг по-ойти повз вашу вітрину. Книжкові крамницімоя слабкість. І цього разу не встояв.

Слабкість у нього, еге ж. Гордон інтелігентно всміхнувся, як поціновувач поціновувачу.

Звісно, нам приємно, коли люди цікавляться книжками. Вам до вподоби поезія?

О, так! Обожнюю поезію!

Ще б пак! Маленький сноб! І вдягнутий він зі смаком. Гордон дістав з полиці тоненьку збірку в червоній обкладинці.

Ось, новинка. Можливо, вас зацікавить. Це переклади, але дуже майстерні. З болгарської.

Ненавязливої пропозиції достатньо. Далі нехай вирішує сам. Нелегка це справапрацювати з клієнтами. Не підганяйте їх; дайте їм час роздивитися асортимент, поблукати між книжковими полицями; зрештою їм стане соромно, і вони змушені будуть щось купити.

Повільним кроком, тримаючи руку в кишені, Гордон відійшов до дверейподалі від юнака.

За вікном сльота і мряка. Звідкілясь з-за рогу лунав цокіт копит. Під поривами вітру сірі клуби диму з димарів пригинало до мокрих дахів. Оце-то погода!

Зненацька порив зловісного вітру,

Лихого, того, що зміта все довкола.

Дими оповили осінню палітру,

Високі тополі гнуться додолу.

Непогано. Але бракує динаміки. Його увагу знову привернули рекламні плакати. Він мало не засміявся, так недолуго і незграбно вони виглядали. Та навіть попри всі свої недоліки, траплялися ті, кого їм вдавалося підчепити на свій гачок. Вони викликала у Гордона депресію. Від них буквально тхнуло грошима. Він кинув оком на молодого поціновувача літератури і помітив, що той відійшов від полиць з поезією і гортав дорогий альманах, присвячений російському балету, обережно тримаючи його пухкенькими рожевими рученятами, як білочка омріяний горіх, і роздивляючись ілюстрації.

Ситі естети. Самі до мистецтва ніякого стосунку не мають, окрім того, що справно відвідують всі події, з ним повязані; збирають плітки. Приємна у хлопчини зовнішність, хоч і дещо солодкувата. Волосся на потилиці мяке й блискуче, мов шовк,таке раз на пятсот років зустрінеш. Від нього віяло шармом, в його образі було щось гламурнетак упізнаєш заможних людей. Гроші і шарм завжди доповнюють один одного.

Гордон згадав про Ревелстонайого чарівного заможного друга, редактора «Антихриста», яким він надзвичайно захоплювався і з яким бачився не частіше, ніж раз на два тижні; і про Розмарійого дівчину, яка його кохала (принаймні, так він казав), але спати з ним відмовлялася. І знов те самевсе залежить від них. Усі людські стосунки потребують грошей. Не маєш грошейніхто й знати тебе не хоче, і жінки не виявлятимуть до тебе своєї прихильності. Ні, від тебе не відвернуться, але любитимуть, авжеж, менше. Але вони мають рацію! «І нехай я володію мовами людей і янголів». Та якщо грошей не маю, то нічим не володію і нічого не вартий!

Ще один погляд на рекламні плакати. Цього разу вони насправді вивели його з себе. Особливо «Вітамол». «З плиткою шоколаду «Вітамол» вам підкоряться будь-які вершини!»на постері молода пара в новенькому спорядженні, їхнє волосся розмаює вітер, позаду гірський краєвид. Ви тільки погляньте на обличчя дівчини! Скільки захоплення й радостіу гонитві за пригодами дасть фору будь-якому хлопцеві. І не варто думати, що коротенькі шорти кольору хакі дають вам надію вхопити її за задок.

Поруч з «Вітамолом» сяє «Бовекс»: «За цим столиком з «Бовекс» отримують справжню насолоду». Гордон вдивлявся у плакат зі щирою ненавистю: самовдоволена пика, прилизане волосся, дурнуваті окуляри. Ось хто справжній переможець, король життя, коваль власної долі. Покірний підсвинок, що сьорбає свою юшку у добротному хліві.

Повз проходили перехожі з посинілими від вітру обличчями. Площею промчав трамвай, годинник на «Принці Вельскому» пробив третю. До крамниці чимчикувала пара старих (скоріш за все, волоцюга зі своєю подругою) у зашмульганих пальтах, що мало не волочилися по землі. «Треба наглядати за книжками»,подумав Гордон. Старий зупинився край тротуару за кілька ярдів від лавки; жінка штовхнула двері, зайшла досередини і кинула на Гордона повний люті погляд, примружуючи очі у спробі роздивитися його крізь рідкі пасма звисаючого сивого волосся.

Книжки купуєте?з претензією запитала вона.

Іноді, залежно від того, які саме книжки.

У мене тут є кілька гарних.

Вона грюкнула дверима і підійшла до Гордона. Юний естет кинув на неї косий погляд і відійшов у глиб крамниці. Витягаючи з-під пальта вкриту плямами торбу, вона наблизилася до Гордона. Від неї тхнуло зачерствілим хлібом.

Згодиться таке?запитала вона, міцно стискаючи в руці свою торбину.Лише півкрони за все.

Що саме? Чи можу я поглянути на них?

Чудові книжки,запевнила вона, розкриваючи торбу; на підлогу висипалися хлібні шкуринки.Ось вони!

Купа засмальцьованих книжок, які стара тицьнула Гордону мало не під носа, виявилася романами Шарлотти Янг, виданими 1884 року. Одного погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти, що їх роками використовували як підстилку. Гордон позадкував, рішуче хитаючи головою:

Ні, ми ніяк не можемо цього купити,відрізав він.

Не можете купити? Це ж чому?

Тому що в такому стані ми не виставимо їх на продаж.

Навіщо тоді змусили показувати?продовжувала напирати стара.

Гордон тихо підійшов до дверей, минаючи жебрачку і сморід, що стояв навколо неї, і відчинив двері. Немає жодного сенсу щось пояснювати чи доводити. Таких «відвідувачів» ніяк не уникнути. Врешті-решт стара забралася геть, продовжуючи щось буркотіти і невдоволено знизувати плечима. Вона підійшла до чоловіка, який чекав на неї на вулиці. Той закашлявся, та так сильно, що чути було аж всередині крамниці. Біле мокротиння стекло з його язика на тротуар. І двійко навючених своїми клунками старих посунули геть.

Гордон дивився їм услід. Старі, знедолені невдахи, обділені любовю ідола сучасностігрошей. І скільки таких у Лондоні? Десятки тисяч вештаються вулицями міста, невпинно наближаючись до своєї домовини.

Похмура вулиця навіювала смуток. Здавалося, що в цьому місці всі приречені. Гордона охопило відчуття неминучості занепадутаке типове для його доби. Якимось чином до нього були причетні рекламні плакати навпроти. Варто пильніше придивитися до глянцевого блиску облич, що сяють натягнутою посмішкою. Має ж бути в цьому світі щось окрім безмежної дурості, жадоби і вульгарності. З постера бульйону «Бовекс» на нього продовжував витріщатися клерк з фальшивою посмішкою на всі тридцять два зуби. Та що вона приховує? Порожнечу, спустошеність, тінь катастрофи, що наближається? Якщо придивитися, то хіба ж не помітно, що за тією «досконалою» самовдоволеністю, тривіальністю з набитим пузом немає нічого, окрім прихованого розпачу і пустки, що страшенно лякає? Світна межі. Пакт про самогубство. Перед очимаголови в газових духовках у самотніх коморах. Романтичні листи і протизаплідні засоби. І відлуння майбутніх воєн. Над Лондоном кружляють літаки, лякаючи гуркотом і гудінням пропелерів та громовицею снарядів. Усе це написано в нього на обличчі.

Нові відвідувачі. Гордон розправив плечі, прибираючи пози послужливого джентльмена.

Задзеленчав дзвоник на дверях. До крамниці завітало двійко дамверхівка середнього класу. Одна румяна, пашить здоровям, років тридцяти пяти, на грудях колихається хутро накидки з білки, поширюючи довкола аромат «Пармської фіалки»; іншасередніх літ, худорлява і, судячи з усього, індуска. Слідом за ними, наче крадькома, прошмигнув соромязливий, неохайно вбраний молодий брюнет. Щетина виказувала його зневажливе ставлення до бриття. Такі клієнти найкращімайже ніколи не наважуються заговорити.

Гордон вдався до старої формули:

Вітаю! Чим можу допомогти? Шукаєте щось конкретне?

Румяна жіночка нагородила Гордона привітною усмішкою, а от худорлява сприйняла запитання як зухвалість. Ігноруючи Гордона, повела подругу до полиць з книжками про домашніх улюбленців. Обидві одразу ж взялися хапати все підряд, галасливо обговорюючи побачене. Голос худорлявої скидався на наказовий тон командира на військових зборахпоза сумнівом, дружина або вдова полковника.

Юнак-естет, усе ще захоплений світом російського балету, делікатно відійшов назад. На обличчі було написано: якщо наблизитеся на мене ще бодай на міліметр, я просто піду звідси. Жінки були постійними клієнтками. Їх цікавили тільки книжки про котів і собак, але вони ніколи нічого не купляли. У лавці було дві полиці, присвячені домашнім тваринам. «Куток для дам»,так його називав старий Маккечні.

Ось іще одна відвідувачкацього разу прийшла до бібліотеки. Негарна дівчина років двадцяти, з тьмяною шкірою обличчя; з першого погляду зрозумілобазіка; без капелюшка, у білій накидці і товстих окулярах на носітаких, що ледь роздивишся очі. Працює асистенткою у тутешній лавці побутової хімії. Озброївшись своєю звичною манерою привітного бібліотекаря, Гордон провів дівчину до бібліотеки.

Що бажаєте взяти цього тижня, міс Вікс?

Ну...протягнула вона, стискаючи поділ своєї накидки та виблискуючи своїми очима, що чорніла з-під оправи.Чого б мені хотілося, так це пристрасної любовної історії. Розумієте, чогось сучасного.