Сучасного? Як щодо Барбари Бедворті? Читали її «Майже незайману»?
Ні, тільки не її. Надто замудро пише. Терпіти не можу зарозумілих авторів. Та хотілося б чогось насправді сучасногопро сексуальні стосунки, розлучення. Ну, розумієте...
Сучасне, але не надто мудроване,повторив Гордон.
Він водив очима по полиці зі свіжими жіночими романами. У бібліотеці їх було близько трьох сотень. З торгівельної зали лунали голоси дамсперечалися через собак (дістали одну з книжок і роздивлялися ілюстрації). Румяна жіночка милувалася пекінесом: «Яка лялечка, які оченята-намистинки, а носик просто диво!»; худорлявій (точно жінка полковника!) же пекінеси здавалися надто «ванільними», вона віддавала перевагу «справжнім» собакамбійцівським породам, а решту взагалі не сприймала. «Немає у вас серця, Біделіє»,щебетала пухкенька дама.
Знову закалатав дзвоник на дверях. Гордон поспіхом вручив продавчині з крамниці побутових товарів «Сім вогняних ночей» і зробив відмітку в її картці. Діставши з-під своєї накидки потертий шкіряний гаманець, вона заплатила два пенси і пішла.
Гордон повернувся до торгівельної зали, де на нього чекали клієнти. Юний естет зник, поставивши книгу не на своє місце. Дама у костюмі і золотому пенсне (певно, якась вчителька чи феміністка), яка щойно завітала до лавки, попросила «Історію руху суфражисток» місіс Вартон-Беверлей. Із ледь тамованим задоволенням Гордон повідомив, що такої книжки у них немає. Кинувши на нього погляд, повний докору за чоловічу некомпетентність, вона пішла геть. У кутку застиг кістлявий довговязий чоловяга, втупившись очима в збірку поезій Лоуренса,звідси він скидався на чаплю, що сховала голову під крилом.
Гордон чекав біля дверей. На тротуарі, у коробці «Все за шість пенсів», порпався старий у темно-зеленому кашне з червоним носом картоплиною. Дами хутко залишили крамницю, залишивши після себе на столі купу розгорнутих книжок. По дорозі до дверей румяна жіночка оберталася, кидаючи погляд на збірку про собак, та худорлява індуска смикнула її за руку і потягла до виходу.
Гордон залишив двері відчиненими. Він дивився вслід жінкам, спостерігаючи, як їхні силуети у хутряних накидках зникають у сутінках. Старий щось буркотів собі під носа, схилившись над купою книжок. Вітер подужчав, калюжі на тротуарі попідсихали. Час запалювати ліхтарі. Різким поривом вітру від плаката з рекламою «Кью-Ті соус» відірвало шматок. О, лишенько!
Зненацька порив зловісного вітру,
Лихого, того, що зміта все довкола.
Дими оповили осінню палітру,
Високі тополі гнуться додолу
Вітер шматує рекламні афіші,
Трамваї довкола гуркочуть, цокочуть.
А це вже ніби й нічого. Та бажання продовжувати в нього не було. Взагалі. Він намацав пальцями монети в кишені, намагаючись не дзенькати ними, щоб не почув чоловік. Два пенси та півпенніі цілий день без тютюну. Кістки обізвалися ниючим болем.
У «Принці Вельському» запалили світлоприбирають перед відкриттям. Старий з червоним носом читає Едгара Воллеса. Вдалечині прогуркотів трамвай. Нагорі біля каміна дрімає старий Маккечні: голова і борода сива, в одній руцітабакерка, в іншій«Подорож до Леванту» Мідлтона у шкіряній оправі.
Худорлявий чоловік раптом усвідомив, що залишився у лавці один, і з винуватим виглядом підвів очі. Він був частим відвідувачем книжкових крамниць, та надовго там не затримувався, десять хвилині йшов геть, боявся здатися надто настирливим. За цей час він починав страшенно нервувати і, наче спійманий на гарячому, швиденько купував першу-ліпшу книжку і тікав. Не вимовивши ані слова, він простягнув Гордонові збірку віршів Лоуренса і шість шилінгів, тут же впустивши їх на підлогу. Обидва водночас нахилилися додолу, щоб підняти монети, і зіштовхнулися лобами. Чоловік побагрянів від сорому.
Я загорну це для вас,запропонував Гордон.
Та чоловік заперечливо похитав головоюза будь-якої можливості він намагався уникати розмови. Засунувши збірку під пахву, він пішов геть, залишивши після себе враження, ніби скоїв якийсь злочин.
Гордон залишився сам. Він підійшов до дверей. Старий із червоним носом за вікном упіймав на собі його погляд і пішов геть. А ще буквально мить, і Воллес лежав би у нього в кишені. Годинник на «Принці Вельському» пробив чверть на четверту.
Дзинь-дзинь. Ліхтарі запалюють о пів на четверту. До зачинення крамниці ще чотири години сорок пять хвилин. До обідупять годин пятнадцять хвилин. У кишені два пенси і півпенні. Завтражодного тютюну. Раптом Гордона охопило несамовите, нестримне бажання курити. Але він твердо вирішив, що сьогодні до вечері жодних цигарок. Та й лишилося в нього лише чотири штуки, їх варто зберегти до пізнього вечора, коли він планував «писати»бо останнім часом без тютюну «писати» не вдавалося, він став для нього таким самим необхідним, як повітря. Але як же кортіло! Він дістав з кишені пачку і витягнув одну цигарку. Піддався миттєвій слабкості, яка коштуватиме йому пів години часу, який він мав би витратити на те, щоб «писати» сьогодні. Та встояти було неможливоотримавши доступ до забороненої насолоди, Гордон повільно затягнувся димом.
Він дивився на власне відображення у вікні. Гордон Комсток, автор «Мишей»; en lan trentiesme de son eage, а свіжість юності вже втратив. І зубів лишилося тільки двадцять шість. Утім, це не так уже й погано. Війона в його віці доля нагородила сифілісом, як він сам стверджував. Тож і за цю дещицю треба бути вдячним.
Він дивився, як вітер грається з відірваною стрічкою рекламного плаката. Цивілізація помирає. Приречена на смерть. Та не загинути їй власною смертюналетить зграя бомбардувальників. Ба-бах! І весь західний світ порине у гуркіт снарядів, що розриваються довкола.
На вулицю опускалися сутінки. За вікном мелькали понурі силуети перехожих. У Гордона знову вирвалося: «Cest lEnnuiloeil charge dun pleur involontaire, Il reve dechafauds en fumant son houka!»
Гроші, гроші! Суп «Бовекс»справжня насолода. Гудіння літаків і ревіння бомб.
Він поглянув на свинцеве небо. Ці літаки вже близько. Перед очима картина: ескадрилья за ескадрильєю, їх незліченна кількість, темною хмарою вони летять, мов чорна саранча. Ледь притискаючи язика до зубів, він спробував зімітувати гуркіт літаків. У ту мить йому страшенно хотілося почути саме цей звук.
2
Гордон прямував додому. Лютий вітер хлистав в обличчя, відкидаючи волосся назад настільки старанно, що додавало чолу «привабливої» висоти. Тримався він так, щоб довколишнім було зрозуміло (принаймні таке враження йому хотілося справити)пальта він не носить тому, що йому так зручно. Насправді ж, він заклав його за пятнадцять шилінгів.
Віллоубед-роуд складно було назвати нетрямипросто дещо занедбана і депресивна вулиця. Втім, до справжніх нетрів було палицею докинути. Винаймали житло там родини, де в одному ліжку спали впятьох, а коли один з членів сімейства помирав, тіло не виносили доти, доки його не поховають; там у провулках пятнадцятирічні дівчата втрачали цноту зі своїми однолітками просто на вулицях. Та Віллоубед-роуд вдавалося тримати планку пристойності, принаймні на рівні нижчого прошарку середнього класу. Тут на одному з будинків навіть висіла табличка дантиста. У переважній більшості ж випадків на вікнах з тюлем, прямісінько над листками аспідистри, висіла зелена вивіска «Оренда житла».
Місіс Візбічвласниця житла, яке винаймав Гордон, здавала кімнати в оренду «одиноким джентльменам»: освітлення газовою лампою, за опалення та гарячу воду треба платити додатково (в будинку було встановлено колонку), плюс обіди і сніданки у темній їдальні зі столами, захаращеними пляшечками з соусами та спеціями. За своє житло Гордон платив двадцять сім шилінгів та шість пенсів на тиждень.
Над дверима під номером 31 крізь маленьке віконце пробивалося жовтаве світло. Гордон дістав ключа і спробував встромити його у замкову шпаринув таких будинках ключі ніколи не вдається відразу ж встромити в замок. У тьмяному коридорі тхнуло помиями, капустою, прілими килимками і вмістом нічних горщиків. Гордон поглянув на японську тацю для листів. Вона була порожньою. Ну звіснохто б йому мав писати! Колись він уже пообіцяв собі не чекати на листи, але все одно продовжував сподіватися. У грудях щось тенькнулоні, то був не біль, а щось інше. Розмарі могла б написати! Вже чотири дні від неї не було жодної звістки. До того ж напередодні він надсилав свої вірші до видавництв, але звідти й досі не відповіли.
Листи були єдиним, що допомагало йому переживати нестерпно самотні вечори. Та отримував він їх не так уже й багаточотири-пять на тиждень у кращому випадку.
Ліворучвітальня зі сходами, в якій ніколи нікого не було, прямо по коридорукухня, а за нею лігво місіс Візбіч. Переступивши поріг, Гордон почув, як у кінці коридору відчинилися двері. З-за них зявилося обличчя місіс Візбічвона кинула на нього погляд, сповнений підозри, зміряла очима з голови до ніг і зачинила двері. Потрапити додому до одинадцятої без такої перевірки було практично неможливо. Складно сказати, в чому саме підозрювала тебе хазяйкаможливо в тому, що ти водиш дівок. Вона була однією з тих злостивих жінок, що належали до шанованого класу і володіли будинками для здавання в орендуне худа, проте енергійна дама сорока пяти років з акуратно зачесаним сивим волоссям, пронизливим поглядом і постійно невдоволеним виразом обличчя.
Гордон зупинився перед сходами. Згори лунав чийсь грубий голос: «Хто боїться великого страшного вовка?» Пританцьовуючи, вниз спускався товстун, на вигляд років тридцяти восьми-тридцяти девяти, в елегантному сірому костюмі, жовтих черевиках і чепурному капелюсі із загорнутими догори крисами; через руку було перекинуте вульгарне синє пальто. То був Флексмансусід з другого поверху, торгівельний представник компанії «Королева гігієни». Він махнув рукавичкою цитринового кольору, вітаючись з Гордоном.
Привіт, хлопче!безтурботним тоном звернувся він до Гордона (Флексман усіх називав «хлопцями»).Як життя-буття?
Паскудно,коротко відповів Гордон.
Спустившись вниз, Флексман з турботливим виразом обличчя поклав свою пухку руку на плече Гордона.
Тримайся, друже, тримайся! Вигляд у тебе, як у небіжчика. Я їду зараз в Кричтон. Гайда зі мною!
Не можу, мушу працювати.
До біса роботу, ну ж бо! Що хорошого тут на тебе чекає? Випємо по келиху, офіціантку за задок ущипнемо.
Гордон вивільнився від руки Флексмана. Як і всі коротуни, він ненавидів, коли його торкаються.
Флексман вичавив із себе кислу посмішку, типову для людей його конституції. Він був дуже товстий. Штани обліплювали його опасисті стегна так щільно, що, здавалося, от-от тріснуть. Та, звісно, як решта товстунів, він себе не вважав гладким. Жоден пузань у світі ніколи в житті не скаже про себе «товстий», а скористається замінниками, яких є ціла купа. Найчастіше такі люди кажуть про себе «огрядний» чи, ще краще, «пишний». Під час знайомства з Гордоном Флексман збирався було описати себе як «пишного» чоловіка, та пильний погляд Гордона збентежив його, і він віддав перевагу «огрядному».
Визнаю, хлопче, я набрав кілька зайвих кілограмів. Та в цьому немає нічого страшного,сказав він, провівши рукою по животу.Це ж людська плоть. На ногах тримаюся міцно, та й моторний нівроку. Але, певно, можна сказати, що я «огрядний».
Як Кортес,відповів Гордон.
Кортес? Який Кортес? Це той, що мандрував горами Мексики?
Так, саме він. Він був огрядним, але зір мав, як у яструба.
Це ж треба! Пригадую, як дружина колись казала мені те саме: «Джордже, в тебе такі очі! Зір, мов у яструба». Та це було ще до весілля, сам розумієш.
Зараз Флексман з дружиною жили окремо. Якось «Королева гігієни» несподівано озолотила всіх своїх торгівельних представників тридцятьма фунтами і відправила Флексмана разом з двома його колегами у відрядження до Парижа, щоб просувати нову помаду «Природна спокуса» у різних французьких компаніях. Флексман не вважав за потрібне ділитися новиною про премію з дружиною. Звісно ж, у Парижі він насолоджувався життям на повну. Навіть зараз, три місяці по тому, у нього щоразу, як він згадував про ту подорож, починала слина котитися. Він якось ділився з Гордоном пікантними подробицями. Десять днів у Парижі з тридцятьма фунтамиі жодного слова дружині! От бісів син! Та, на жаль, хтось таки проговорився, тож вдома на Флексмана чекала розплата. Його дружина просто у нього на голові розтрощила декантер для віскіїхній весільний подарунок, який вони зберігали чотирнадцять років, і разом з дітьми подалася до матері. Так Флексман і опинився у вигнанні на Віллоубед-роуд. Та він де дозволяв собі сумувати з цього приводу. Треба просто перечекатитаке вже траплялося й раніше, і то не раз.
Гордон зробив ще одну спробу проскочити повз Флексмана і піднятися сходами нагору. Однак проблема була в тому, що глибоко в душі йому кортіло піти з ним. Йому потрібно було випити, а на саму лише згадку про Кричтон в горлі геть пересихало. Та це було неможливо, у нього катма грошей. Флексман поклав руку на бильце сходів, перегородивши Гордонові дорогу. Товстун симпатизував йому. Вважав його «розумником», а це в його очах прирівнювалося до блаженних якостей. Крім цього, Флексман не любив залишатися один, навіть на той короткий час, що потрібен був, аби дістатися пабу.
Ну ж бо, ходімо, хлопче!наполягав він.Тобі потрібен келих «Гіннесу», щоб підзарядитися. Ти ще не бачив нової лялечки, яка тепер працює там у барі. Просто персик!
То ось чому ти так вирядився,без жодних емоцій мовив Гордон, кинувши погляд на жовті рукавички товстуна.
Еге ж, ти б її бачив! Не дівчина, а персик! Попеляста блондинка, і знається на жіночих секретикахнавіть не сумнівайся. Вчора подарував їй «Природну спокусу». Знав би ти, як вона терлася біля мене своїм задком! Аж серце затьохкало! О, хлопче!
Флексман облизав губи. А тоді вхопив Гордона за талію, наче офіціантку з бару, і міцно притиснув до себе. Гордон відштовхнув його. На мить бажання піти з ним до бару перехилити чарчину стало таким нестерпним, що він майже піддався йому. Заради кухля пива! Він практично відчував, як піна розливається в його роті й котиться горлом униз. Якби ж він тільки мав гроші!
Йому б вистачило семи пенсівна пінту. Але що з того? Грошей немає. Не можна дозволяти комусь платити за твою випивку.
Та дай же мені спокій, заради Бога!роздратовано вигукнув він і, не обертаючись, пішов нагору.
Насунувши на голову капелюха, Флексман з ображеним виглядом рушив до дверей. Гордон усвідомлював, що таке трапляється не впершеостаннім часом від відкидає всі дружні пропозиції. Звісно, річ у грошах. Як можна бути товариським і вести світське життя, коли в кишенях вітер гуляє. Він аж заціпенів від почуття жалю до себе. Його душа линула до бару в Кричтоні: ароматний запах пива, вечірні вогні, веселі голоси і теревені за барною стійкою. Гроші, бісові гроші! Вони ніяк не йшли йому з голови. Гордон приречено підіймався смердючими темними сходами нагору, уявляючи, що там на нього не чекає нічого, окрім самотини в холодній кімнаті.
На третьому поверсі кімнату винаймав Лонергаймпохмурий кістлявий чоловік без віку і расової належності, що скидався на ящура. На життя заробляв продажем пилососівтридцять пять шилінгів на тиждень. Гордон завжди намагався якомога швидше проскочити повз його двері. Лонергайм був одинаком, який зовсім не мав друзів і якому страшенно бракувало компаніїнастільки, що варто було зупинитися бодай на мить, як ця істота виповзала зі свого мороку і буквально впивалася в тебе кістлявими кінцівками, намагаючись затягнути досередини і замордувати своїми байками про дівчат, які не встояли перед його чарами, та про колег, яких вдалося обійти на повороті. В його жалюгідному лігві всюди валялися недоїдкишматки черствого хліба з маргарином. Останнім з тих, хто винаймав житло в цьому будинку, був механік, що працював у нічні зміни. Гордон бачив його лишень кілька разівкремезний чоловяга з похмурим виразом обличчя, який ніколи не знімав капелюха у приміщенні.
Гордон опинився у звичній темряві своїх покоїв. Навпомацки запалив пальник. Кімната була середнього розмірузамалою, щоб розділити її на дві зони завісою, а для рівномірного розподілу тепла завеликою. Меблі відповідали загальній обставі горішнього поверхувузьке ліжко, накрите білим покривалом, на підлозікоричневий лінолеум, рукомийник з кухлем і дірявою мискою, що більше скидалася на нічний горщик. На підвіконні в керамічному вазоніхирлява аспідистра.
Перед вікном стояв кухонний стіл із заплямованою чорнилом зеленою скатертиною. За ним Гордон «писав». Він дістався йому після затятої боротьби з місіс Візбіч, яка наполягала, що для комори на горішньому поверсі достатньо буде й бамбукової підставки під аспідистру. Та і на цьому суперечки не скінчилися: Гордон відмовлявся «приводити стіл до ладу», на ньому постійно панував творчий безлад. Купи паперів, списаних уздовж і поперек, на яких поступово накопичувався пиллабіринт рукописів, ключ до якого мав тільки сам Гордон. А зверху кілька попільничок, набитих попелом з цигарок і опецькуватими недопалками. Якби не кілька книжок на камінній поличці, цей стіл був би єдиним предметом, що свідчив про характер його мешканця.
Холод пронизував аж до кісток. Гордон збирався запалити гасову лампу. Взявши її до рук, він побачив, що у ній майже не залишилося рідини (і не буде до пятниці). Він провів сірникомґніт затремтів, і на його кінчику зажевріло жовтаве світло. Якщо пощастить, кілька годин погорить. Викидаючи сірника, Гордон поглянув на аспідистру. У зеленому горщику на стеблі стирчало сім листків, більше цій кволій рослині випустити не вдалося. З аспідистрою у Гордона давно йшла таємна війна. Скільки разів він намагався її вбитине поливав, кидав у вазон недопалки, навіть підсипав сіль у ґрунт. Та ця негідниця не здавалася. Таке враження, що аспідистри здатні вижити за будь-яких умов. Гордон підвівся і старанно витер об листя аспідистри пальці, що були вимазані гасом.
У цей момент знизу пролунав сварливий голос місіс Візбіч:
Містере Комсток!
Гордон підійшов до дверей.
Так?озвався він.
Ваша вечеря вже десять хвилин як стоїть на столі. Чому ви не можете поїсти вчасно і мені завжди доводиться чекати на вас, щоб помити посуд?
Гордон спустився на перший поверх до їдальні. Вона була простісінько навпроти кімнати Флексмана. Холодне приміщення, в якому стояв спертий запах і навіть вдень було темно. І всюди аспідистрибільше, ніж Гордон був у змозі порахувати: на буфеті, на підлозі, на столах; на підвіконні ціла виставка, яка не давала сонячним променям потрапляти досередини. Сидиш у напівтемряві серед аспідистр, як в акваріумі серед густих водоростей.
Вечеря вже чекала Гордона на столі, підсвічена плямою світла гасової лампи, що падало на скатертину. Він сів спиною до каміна (замість вогнища за решіткою стояв горщик з аспідистрою) і миттю проковтнув тарілку яловичини з двома шматочками білого хліба, маргарином, куснем сиру і гірчицею. Все це Гордон запив склянкою холодної, затхлої води.
До того часу, як Гордон повернувся до своєї кімнати, гасова лампа більш-менш розгорілася. Цього вистачить, щоб закипятити воду: наближався основний пункт його вечірньої програминезаконне чаювання. Гордон заварював собі чай майже щовечора, у великій таємниці. Місіс Візер відмовлялася включати чай у вечерю, бо «не хотіла додатково кипятити для цього воду», а робити це у своїх кімнатах було суворо заборонено. Гордон з відразою подивився на розкидані на столі папери.
Він твердо сказав собі, що сьогодні не працюватиме. Випє свою чашку чаю, допалить ті цигарки, що залишилися, і читатиме «Короля Ліра» чи «Шерлока Голмса»вони стояли на камінній поличці за годинником (дешеве видання Шекспіра, «Шерлок Голмс», збірка поезії Війона, «Пригоди Родріка Рендома», «Квіти зла» Бодлера та кілька французьких романів). Та зараз він нічого, крім Шекспіра і «Шерлока Голмса», не читав. Отже, чай.
Гордон підійшов до дверей, ледь-ледь прочинив їх і почав дослуховуватися. Не схоже, щоб місіс Візбіч була десь поруч (з нею треба бути дуже обережним; вона має звичку тихо підкрадатися, щоб заскочити на гарячому). Заварювання чаю було злочином, що за рівнем тяжкості прирівнювався до запрошення жінки на ніч. Він акуратно зачинив двері на ключ, повернувся до свого ліжка і витяг з-під нього валізу. Звідти він дістав дешевий чайник, пачку «Ліонського» чаю, бляшанку зі згущеним молоком, заварник і чашкувсе загорнуто в газетний папір, щоб, боронь Боже, не бряжчало.
Заварювання чаю було для нього цілим ритуалом. Спершу він наполовину наповнював чайник водою з кухля і ставив його на плитку. Тоді присідав і розгортав аркуш газетного паперузвісно, на дні заварника лишилося з учора чайне листя, тож він витрушував його на газету і проводив усередині пальцем, аби переконатися, що там нічого не лишилося, після чого акуратно згортав папір. Тепер треба спуститися вниз і викинути його так, щоб цього ніхто не помітив,найризикованіший крок, щось подібне до того, з чим стикаються маніяки, коли усвідомлюють, що настав час четвертувати тіло. Чашку він завжди мив наступного ранку під своїм умивальником. Те ще задоволення. Іноді від усього цього процесу Гордона нудило.
Хочеш жити під дахом місіс Візбіч, мусиш поводитися, мов невидимка,постійно відчуваєш, як вона за тобою спостерігає, крадеться навшпиньки, сподіваючись заскочити своїх орендарів на гарячому. Це будинок, в якому не можеш спокійно навіть до туалету піти, бо боїшся, що хтось підслуховуватиме.
Гордон повернув ключа в замку і приклав вухо до дверейне схоже, щоб хтось під ними стояв, лише долинає ледь чутний дзенькіт тарілокпевно, місіс Візбіч миє посуд після вечері. Можна спускатися вниз.
Він навшпиньках почав спускатися сходами, притиснувши до грудей згорток із використаним чайним листям. Туалет на третьому поверсі. Біля повороту він зупинився, знову дослухаючисьага, точно, дзвенить посуд!
Чисто! Гордон Комсток, поет (який, за словами літературного дайджесту «Таймс», був «юним талантом»), блискавично прошмигнув до туалету, кинув вміст згортка в унітаз і змив водою. Тоді хутенько повернувся до своєї кімнатчини, зачинив на ключ двері і, намагаючись не шуміти, заварив собі чаю.
До цього часу кімната достатньо прогрілася. Чай із цигаркою зробили свою справувін більше не почувався таким роздратованим, та й нудьга, здається, розвіялася. Може, попрацювати? Роботи вистачало. Завжди ненавидів себе через те, що міг згаяти цілий вечір бозна на що. Без великого ентузіазму переставив стілець до столу. Сили волі забракло навіть щоб розібрати купу паперів. Діставши кілька пожовклих аркушів, він розгорнув їх і поклав перед собою. Що за базгранина! Все покреслено, купа виправленьне рядки, а бідолашні хворі після десятка операцій. А який почерк! У тих місцях, де його можна було розібрати, вгадувався акуратний та «інтелігентний» стиль. Ох і нелегко дістався він Гордоновіскільки часу витрачено за писаниною під пильним наглядом «вчених мужів».
Мабуть, сьогодні все ж таки доведеться трохи попрацювати. Він почав копирсатися у паперах. Де ж той уривок, над яким він працював учора? Це була грандіозна поемапринаймні, такий був задумна дві тисячі рядків, з чіткою римою. В ній ішлося про звичайний день у Лондоні (назва«Принади Лондону»). Такі амбітні проекти здатні подужати тільки ті, у кого надлишок вільного часу. Попервах Гордон цього не розумів; він усвідомив це тільки зараз. Яким же наївним він був два роки тому! Як його надихала ця ідея на самому початку, тоді, коли він спалив за собою всі мости і поринув у безодню злиднів. Тоді йому здавалося, що масштаб його особистості визначається масштабом цього твору. Та якось так склалося, що з «Принадами Лондону» одразу почалися проблеми. Вочевидь, він не міг дати раду з таким обсягом роботи. За два роки ніякого прогресу, самі тільки незавершені уривки.
На кожному з тих аркушів паперу перекреслені рядки, численні виправлення. Повністю завершених, мабуть, і пяти сотень не набереться. І вже немає сили продовжувати, тільки недолугі потуги виправити щосьто тут, то там. З геніальної ідеї його задум перетворився на нічне жахіття, яке він ніяк не міг подолати.
Щодо решти, то протягом останніх двох років він не написав нічого, крім кількох коротеньких віршів. Певно, не більше десятка. Йому нечасто вдавалося зберегти прозорість думки, яка була потрібна для творення поезії та прози. Випадки, коли він «не міг писати», почали траплятися все частіше. З усіх професій на світі тільки митцю дозволено сказати «не можу працювати».
І в цьому є певний сенс. Трапляються дні, коли ти просто не можеш нічого робити. І знову мова заходить про гроші! Проблеми з грошима породжують відчуття дискомфорту, тривоги; без них не купиш цигарки, та найбільше переймаєшся через можливість невдачі. Зрештою, брак грошей загрожує самотністю. На що можна розраховувати з двома фунтами в кишені на тиждень? А чи вдавалося бодай комусь у житті написати щось пристойне за таких умов? Гордон усвідомлював, що «Принадам Лондону» ніколи не стати тією поемою, якою він хотів її бачити на початку. Він ніколи її не допише. В такі моменти Гордон чудово це розумів.
Та попри все, і саме тому, він продовжував працювати над текстом. Це те, за що він міг учепитися. Так він ніби давав відсіч своїм злигодням і самотності. Зрештою, бували моменти, коли його накривало хвилею натхнення (або принаймні так йому здавалося). Так сталося і сьогодні. І хоча це не тривало довго (рівно стільки, скільки необхідно для того, щоб викурити дві цигарки), та він все ж таки відчував його. Куріння допомагало йому абстрагуватися від зла реальності. Він спрямував свої думки туди, де було місце тільки для його поезії. Над головою колихалося світло гасової лампи. Слова набули форми і стали реальнішими. Його увагу привернуло двоє рядків, які він написав торік, але так і не завершив. Він перечитав їх. Щось тут було негаразд. Тоді йому так не здавалося. Зараз же з них прозирала якась вульгарність. Він перерив купу паперів, доки знайшов чистий аркуш, ще раз записав рядки, а тоді з десяток їхніх модифікацій, щоразу перечитуючи кожен із них. Зрештою, жодним не залишився задоволений. Від них треба відмовитисяне мистецтво, а примітивна підробка.
Відшукавши оригінал, він закреслив рядки жирними лініями. Цей рух залишив по собі відчуття досягнення, ніби він не витратив час дарма, адже знищеннячастина процесу творення.
Раптом у вхідні двері внизу постукали. Гуркіт прокотився по всьому будинку. Гордон стрепенувся, миттю повернувшись на землю. Пошта! Він одразу забув про «Принади Лондону». Серце затьохкало. Можливо, надійшов лист від Розмарі. До того ж він і досі чекав відповіді від двох видавництв щодо публікації своїх віршів.
На одне з них Гордон майже не покладав надійкілька місяців тому він надіслав їх до американського видавництва «Панорама Каліфорнії». Вони, мабуть, навіть не вважають за потрібне бодай щось йому відповісти. А ще він надіслав вірші до британської щоквартальної газети «Першоцвіт», на яку мав великі сподівання. Саме тут друкували модних авторів, і протягом років вона була найвпливовішим в Англії виданням у сфері літературної критики. Варто було потрапити на сторінки «Першоцвіту»і ти приречений на успіх. Глибоко в душі Гордон, звісно, усвідомлював, що там його ніколи не надрукуютьне їхній формат. Проте дива трапляються, а якщо й не дива, то не варто виключати можливості якихось випадковостей. Зрештою, вірші у них вже півтора місяці. Чи тримали б вони їх так довго, якби не планували публікувати? Гордон спробував відігнати цю думку. Лишалася надія на те, що прийшла якась звістка від Розмарі. Минуло чотири дні. Вона навіть не уявляла, як це днями чекати на її листи. Довгі, недолугі листи з дурнуватими жартами і зізнаннями в коханні. Вони нагадували Гордонові про те, що у світі є той, кому він не байдужий. А ще вони були здатні бодай трохи осяяти ті похмурі страшні дні, коли його вірші повертали (власне, ще жодна редакція не погодилася опублікувати творів Гордона, окрім «Антихриста», редактор якої, Ревелстон, був його другом.)
Унизу почулося якесь шурхотіння. Місіс Візбіч ніколи не поспішала розносити поштувона спершу мала роздивитися всі листи, вивчити марки, відмітки, піднести до світла у спробі здогадатися, що може бути всередині. Щось на кшталт «права першої ночі». Відчувала, що має до них безпосередній стосунок. Боронь Боже піти і забрати їх самому. І водночас вона всім своїм виглядом демонструвала, як важко їй зайвий раз підійматися сходами, і тільки після цього з важким сопінням підсовувала листи під двері. Зрештою, тебе охоплювало почуття провини через те, що змусив жінку у поважному віці подолати весь цей шлях тільки заради твого жалюгідного листа.
Місіс Візбіч була вже поруч. Гордон уважно дослухався до її кроків. На другому поверсі вона зупиниласялист для Флексмана. Знову звук кроків і наступна зупинкалист для механіка. У Гордона душа втекла у пяти. Боже, благаю, нехай і мені буде лист! Знову кроки. Чекайте, невже вона почала спускатися вниз? Та ні, вона наближалася! Але йшла не сюди. Звук кроків слабшав, а трохи згодом зовсім стих. Отже, для нього немає листів.
Він знову взяв до рук перо, хоча незрозуміло навіщо. Так і не написала! От відьма! Немає жодного бажання продовжувати працювати. Розчарування загасило останню іскру ентузіазму. Лише кілька хвилин тому він міг відчути рядки під пальцями, зараз же вони здавалися йому набором беззмістовних слів.
Гордон з відразою зімяв аркуші й прибрав їх зі столу на підвіконня, засунувши під горщик з аспідистрою. Було вже несила дивитися на них.
Він підвівся. Лягати ще рано. Принаймні йому не хотілося спати. Душа Гордона прагнула якихось розваг, чогось легкогоподивитися фільм, закурити, випити пива. Та ба! Де ж на це взяти гроші? Тоді він вирішив почитати «Короля Ліра», аби відволіктися від нестерпної реальності, але зрештою, після нетривалих роздумів, дістав з полички «Голмса»Гордон обожнював цю книжку, знав майже напамять.