Тепер і Ревелстон був налаштований проти нього. Сталося це після його візиту до нової Гордонової оселі (до цього дня він і гадки не мав, в якому районі оселився його товариш). До таксі, що зупинилося на розі Ватерлоо-роуд, хтозна звідки підскочила зграя юних халамидників. Троє з них, разом ухопившись за дверцята машини, різко відчинили їх. Прямісінько на нього з рабським благанням в очах дивилися замурзані дитячі личка, що палали надією. Ревелстону стало ледь не млосно від їхнього вигляду. Кинувши їм жменю пенсів, він кинувся геть. Вузький пощерблений тротуар був загиджений собачим лайном, хоча собак ніде не було видно. На сходах стояв сморід їжі, яку у своєму підвалі варила місіс Мікін. Діставшись горища, Ревелстон сів на стілець, збитий з фанери; головою він майже впирався у скошену стелю.
Вогонь у каміні не горів, кімнату освітлювали тільки чотири свічки, що стояли на блюдці біля аспідистри. Повністю вдягнений, Гордон лежав на ліжку і навіть не підвівся привітатисятак і продовжував лежати і дивитися у стелю, іноді посміхаючись, так наче між ним та стелею відбувався тільки їм зрозумілий діалог. У кімнаті стояло сперте повітря (як у будь-якому приміщенні, в якому давно не прибирали), камін перетворився на склад брудного посуду.
Бажаєте чаю?запитав Гордон.
Ні, дякую,квапливо відповів Ревелстон (він устиг побачити немиті чашки в каміні й помітив смердючу раковину внизу).
Гордон був певен, що Ревелстон відмовиться. А той був просто шокований. Якого біса! Гордонджентльмен, а джентльменові тут не місце. В іншій ситуації він, можливо, відкинув би ці думки, але зараз почали озиватися класові інстинкти, які він так довго притлумлював у собі. Як освічена людина може існувати в таких умовах? Ні, Гордону необхідно забиратися звідси, опанувати себе, знайти роботу з пристойним окладом і жити, як і належить джентльменові. Але нічого з цього Ревелстон не сказав. Хіба таке скажеш! Гордон чудово розумів, які думки снують у голові його приятеля. Він із цікавістю спостерігав за ним. Гордон не відчував вдячності за його візит, і йому було байдуже, яке враження справляє на Ревелстона його барліг. Він уїдливо запитав:
Думаєте, я по вуха в лайні?
Ні, чому б то я так думав?
Тому, що вважаєте, що я мав би знайти кращу роботу замість того, щоб нидіти у цій дірі, й що мені слід повернутися до «Нового Альбіону».
Припиніть! Я такого не казав. Я цілком вас розумію. І ви це знаєте. Загалом, думаю, ви маєте рацію.
Загалом так, але це тільки в теорії, а от на практиці...
А на практиці важливо, коли і як.
Усе просто. Я оголосив війну грошам. І от куди це мене привело.
Ревелстон почухав носа і спробував зручніше вмоститися на стільці.
Хіба ви не розумієте своєї помилки? Хочете жити у суспільстві, в якому давно вже не сповідують норм моралі та пристойності, продовжуючи їх притримуватися. Зрештою, чого ви домагаєтеся, відмовляючись заробляти гроші? Поводитеся так, ніби можна вижити поза економічною системою. Але це неможливо. Шлях одинзмінити саму систему. Не можна запровадити зміни, заховавшись у своїй шкарлупі.
Гордон вперся пяткою у стелю.
Це й справді щуряча нора!
Але я зовсім не це хотів сказати,зніяковівши, почав виправдовуватися Ревелстон.
Та годі вам. Нумо називати речі своїми іменами. Ви вважаєте, що мені потрібно терміново шукати тепленьке місце?
Тепленькі місця бувають різні. Я згоден, що продаватися в цю рекламну агенціюпогана ідея, але залишатися там, де ви працюєте зараз, теж не годиться. У вас же ТАЛАНТ, Гордоне! Не можна ним нехтувати.
Ага, мої вірші,вїдливо посміхнувшись, відповів Гордон.
Ці слова збентежили Ревелстона. Він замовк. Так, Гордон ПИСАВ вірші. Взяти хоча б «Принади Лондону». Їм обом було відомо, як, власне, і решті світу, що їх ніколи не надрукують. І взагалі, навряд чи він зможе ще щось колись написати. Принаймні доки залишається в такому місці. З поезією покінчено. Але визнати цього Гордон не міг. До останнього хотів залишатися вірним образу поета-страдника.
Ревелстон вирішив не затримуватися. Його діймав сморід, до того ж сам хазяїн не надто радів його товариству. Повільно надягаючи рукавички, він пішов до дверей, а тоді повернувся, різко зняв ліву рукавчику і ляснув нею по нозі:
Гордоне, тільки не ображайтеся, але тут просто гидко. В цьому будинку, на цій вулиці.
Я знаю, це помийна яма. Але мене це влаштовує.
Але НАВІЩО вам тут жити?
Любий друже, ви чудово знаєте, скільки я заробляю. Тридцять бобів на тиждень.
Так, але ж... Я впевнений, що можна знайти кращі умови за помірну платню. Скільки з вас беруть за оренду?
Вісім бобів.
Вісім? За такі гроші можна винайняти пристойну кімнату, щоправда, без меблів. Все одно це краще, ніж залишатися тут. Послухайте, чому б вам не орендувати таку кімнату, а гроші на меблі я вам позичу.
«Позичу»? Як «позичали» мені раніше? Так і скажіть«дам» вам гроші!
Ревелстон втупився у стіну. Що ж, нехай буде так.
Ну гаразд, якщо так вам більше подобаєтьсяя ДАМ вам ці гроші.
От тільки проблема в тому, що вони мені не потрібні.
Що за дурниці? Хіба ви не хочете жити в пристойному місці?
Мені не потрібне пристойне місце! Я хочу жити у непристойному! Такому, як це.
Але чому? Чому?
Відповідає моєму статусу,сказав Гордон, відвертаючись до стіни.
Кілька днів по тому Ревелстон написав йому листа. Тон був доволі делікатний. Він, фактично, ще раз повторив усе, що сказав під час свого візиту. Загальний зміст листа зводився до того, що позиція Гордона цілком шляхетна і зрозуміла, але!.. Таке очевидне «але»! Гордон на листа не відповів. Побачились вони тільки за кілька місяців, хоча Ревелстон кілька разів намагався звязатися з товаришем. Дивно (ба навіть соромно для соціаліста), але проблемами освіченого Гордона, який нидіє у своїй смердючій комірці, він переймався більше, ніж армією безробітних з Мідлсборо. Маючи надію підбадьорити Гордона, він кілька разів пропонував йому надіслати щось для «Антихриста». Але і на ці пропозиції Гордон не відповідав. Ревелстон відчував, що їхній дружбі настав кінець. Її вбили часи, коли поет жив у свого товариша і редактора за сумісництвом. Доброчинність вбила дружбу.
А ще Джулія і Розмарі. Ці, на відміну від Ревелстона, не соромилися відверто висловлювати власну думку. Вони не послуговувалися фразами на кшталт «загалом це правильна ідея», а прямо заявляли: не може бути виправдання відмові від пристойної роботи. Постійно нервували його, намагаючись переконати повернутися до «Нового Альбіону». Найгірше те, що діяли вони у тандемі, хоча до цього навіть не були знайомі. Якимось чином Розмарі вдалося потоваришувати з Джулією. І тепер вони спільним жіночим фронтом виступили проти Гордона. Зустрічалися, обговорювали його поведінку, яка їх «страшенно дратувала». А тоді діймали своїми листами. Було несила це далі терпіти.
Слава Богу, ніхто з них не був у нього в гостях. Якщо Розмарі ще якось могла б це витримати, то для Джулії таке стало б справжнім ударом. Достатньо й того, що вони приходили до нього на роботу (Розмарі була кілька разів, а Джулії тільки одного вечора вдалося вирватися з кафе), їх шокував рівень цієї жалюгідної бібліотеки. Звісно, крамниця Маккечні, була не найприбутковішим місцем роботи, але, принаймні, за неї не було соромно. Там Гордон міг спілкуватися з високоосвіченими інтелігентними людьми, і йому, як «літератору», такі звязки могли стати у пригоді. Але сидіти за копійки десь на висілках і видавати невігласам дешеву макулатурузаради чого? Щоразу Гордон з Розмарі сперечалися про це по дорозі додому. Вона повсякчас запитувала, чи повернеться він до «Нового Альбіону». А він продовжував повторювати те саме, мовляв, його не візьмуть назад до «Альбіону». Він навіть не написав тудиволів жити і нічого того не знати.
У ньому зявилося щось таке, що її лякало і розчаровувало. Зміни відбувалися надто стрімко. Вкупі з грошима він відмовлявся і від інших речей у своєму житті. Вони більше не сперечалися, як тоді, коли він втратив свою попередню роботу. Тоді дівчина не надто зважала на його теоріїдовгі промови про зло, яке приносять гроші, слугували для них лиш приводом для жартів. Вона зовсім не переймалася тим, що перспектива Гордона мати пристойний заробіток перетворюється на міраж. Тоді Розмарі відчувала себе молодою. В її уяві поставало безконечне майбутнє. Гордон же змарнував два роки свого життя, два роки її життя. І що зараз?
Зараз вона була налякана. Життя летіло з шаленою швидкістю. Коли Гордон втратив роботу, вона раптом усвідомила, що дні її молодості минають. Вони вже відсвяткували його тридцятий день народження, її був не за горами. Яке майбутнє на них чекало? Гордон котився у прірву і не чинив цьому жодного спротиву. Здавалося, він ХОТІВ опинитися на дні. Хіба могла лишитися бодай якась надія на те, що вони колись одружаться? Гордон розумів, що це неможливо. Так, з мовчазної згоди обох, ця думка й засіла в їхніх головахїм краще розійтися.
Якось вони домовилися зустрітися ввечері під залізничним мостом. Надворі стояла жахлива січнева погодатуману не було, натомість гуляв сильний вітер, свистів, ніс пилюку й пісок з провулків. Гордон чекав на Розмаріхуденький силует, волосся маяло на вітрі. Дівчина прийшла, як завжди, вчасно. Підбігла до нього і поцілувала в холодну щоку:
Господи, Гордоне, ти ж зовсім змерз! Чому ти не вдягнув пальта?
Моє пальто, як ти знаєш, у ломбарді.
О Боже, вибач, забула.
У темряві, у тіні мосту, він виглядав таким утомленим. Зсунувши брови, Розмарі взяла його під руку і потягнула до світла.
Нумо прогуляємось. Надто вже холодно тут стояти. Хочу сказати тобі дещо дуже важливе.
Що ж, кажи.
Ти розсердишся.
То в чому річ?
Я сьогодні була у Ерскіна. Вдалося перехопити його на пять хвилин.
Гордон здогадався, до чого веде Розмарі. Він спробував вивільнити свою руку, але вона міцно стисла її.
Ну?похмуро повторив він.
Ми говорили про тебе. Я запитала, чи може він узяти тебе назад. Спершу він, звісно, почав бідкатися, нарікати на те, що справи у компанії зараз йдуть не дуже добре, і вони не можуть собі дозволити найняти ще одну людину, але варто було мені нагадати про твій талант, як він сказав, що свого часу покладав на тебе великі надії. Зрештою, Ерскін погодився надати тобі місце, якщо ти звернешся до нього з таким проханням. От бачиш, я МАЛА рацію. Вони ВІЗЬМУТЬ тебе назад.
Гордон мовчав. Розмарі міцніше стисла його руку:
То що скажеш?
Ти чудово знаєш, якою буде моя відповідь,байдуже відповів він.
У глибині душі він був стривожений і розлючений вчинком Розмарі. Саме цього він найбільше боявся. Знав, що рано чи пізно це станеться. Тепер буде ще складніше. Тримаючи руки в кишенях, він згорбився і потупився невидющим поглядом кудись удалечінь.
Злишся на мене?запитала вона.
Ні, просто не розумію, чому ти зробила це за моєю спиною.
Остання фраза зачепила Розмарі. Їй довелося вмовляти, практично благати Ерскіна, щоб той погодився взяти Гордона на роботу. Вона зібрала всю силу волі в кулак, аби наважитися переступити поріг директорського кабінету,до смерті боялася, що її звільнять за таку вихватку. Але Гордон про це ніколи не дізнається.
Даремно ти так. «ЗА МОЄЮ СПИНОЮ». Я лише хотіла допомогти.
Як це допоможе мені влаштуватися на роботу, на яку мені не доведеться ходити з-під палиці?
Тобто навіть після всього цього ти не повернешся?
Ніколи.
Але чому?
Невже я знову маю це повторювати?зітхнув він.
Розмарі відчайдушно струснула його, розвернувши обличчям до себе, і обійняла. Остання її спроба провалилася. Вона відчувала, що він здався.
Гордоне, у мене просто серце крається!
Та не переймайся ти так через мене. Сама все ускладнюєш.
Але звідки таке бажання зламати собі життя?
Сто разів тобі повторювавнічого не можу з цим вдіяти. Маю притримуватися своїх принципів.
Ти ж розумієш, до чого це все веде?
Серце Гордона завмерло. Але він спокійно, навіть з певним полегшенням, запитав:
Натякаєш на те, що нам варто розійтися?
Вони продовжували йти далі й опинилися на Вестмінстер-брідж-роуд. Різкий порив вітру, який налетів з хмарою пилу, змусив їх нахилити голови. Вони зупинилися. Розмарі зморщилася від вітру, різке світло ліхтарів підкреслювало зморшки на її обличчі.
Ти хочеш мене покинути,сказав Гордон.
Ні, ні. Все зовсім не так.
Але ти вважаєш, що нам більше не варто бути разом.
А як нам жити далі?сумно зітхнула Розмарі.
Так, це, звісно, непросто,відповів Гордон.
Усе так жахливо, безнадійно! Що на нас чекає далі?
Отже, ти більше мене не кохаєш?запитав Гордон.
Звісно, кохаю! І ти це знаєш.
По-своєму, мабуть. Але недостатньо для того, щоб залишатися зі мною, розуміючи, що я ніколи не зможу забезпечити тебе. Зустрічатися зі мною можеш, а кохатися не хочеш. От бачиш, вся річ у грошах.
Та до чого тут гроші? Річ НЕ в них!
Певно, що в них. Вони стояли між нами від самого початку. Гроші, всюди гроші!
Вони продовжували сперечатися, але недовго. Зясовувати стосунки на такому холодіне найприємніша у світі справа. Розійшлися без гучних прощальних фраз. Розмарі просто сказала «мені час» і, торкнувшись його щоки вустами, побігла до трамвайної зупинки. Спостерігаючи, як вона йде, Гордон відчував полегшення і запитував себе, чи кохав він її насправді. Хотілося скоріше піти звідси, подалі від цих емоційних суперечок, сховатися від цього холоду у своїй теплій комірці. А сльози, що виступали на очах,тільки від вітру.
З Джулією було, напевно, ще важче. Дізнавшись від Розмарі про те, що Гордона можуть взяти до «Нового Альбіону», вона запросила його до себе. Жах ситуації полягав у тому, що вона абсолютно не розуміла, що керує її братом, якими є його мотиви. Все, що вона була здатна збагнути, це те, що Гордонові запропонували гарну роботу, а він від неї відмовився. Майже на колінах Джулія благала його погодитися. А коли він оголосив про своє тверде рішення відмовитися, вона залилася сльозами. Це було просто нестерпно. Сердешне напівсиве гусеня, яке, забувши про всяку гідність, ридало посеред своїй кімнатчини з меблями, придбаними в універмазі. Всі її надії розвіялися. Родина помирала, у безгрошівї і без сподівання на продовження роду. Єдиний тільки Гордон серед усіх них мав шанс досягти успіху, але натомість знехтував ним. Йому довелося протистояти хвилі розчарування, що накотилася на нього. Тільки ці двоєРозмарі і Джуліядіймали його. Ревелстон розумів свого товариша. Тітку Анджелу і дядька Волтера, які звісно, теж не давали йому спокою своїми листами, він просто ігнорував.
У розпачі Джулія запитала, що ж він збирається робити. На це Гордон дав спокійну відповідь: «Писатиму вірші». Так він відповідав усім, і якщо для Ревелстона і Розмарі цієї відповіді було достатньо, хоча Розмарі більше й не вірила в його талант, але ніколи б не сказала про це вголос, Джулія, як завжди, тяжко зітхнула, бо для неї творчість Гордона ніколи не мала великого значення. «Який сенс щось писати, якщо ти нічого не можеш на цьому заробити?»завжди запитувала вона. Та і в самого Гордона ледь жевріла віра у свою творчість. Проте він все ще силкувався «писати», бодай іноді. Після того, як оселився у місіс Мікін, він переписав на чистовик «Принади Лондону» (йому нелегко давалося навіть переписування). І чотирьох сотень рядків не нарахувалося. І все ж час від часу він щось робив: там щось викреслить, тут поміняє місцями слова, але не було написано жодного нового рядка. Зовсім скоро чистовий варіант став нагадувати якусь базгранину. Він усюди носив із собою в кишені рукописце хоч якось тримало його на плаву (все-таки досягнення, про яке було відомо тільки йому одному). Ось він, результат плідної праці двох роківтисячі витрачених годин. Але в якийсь момент Гордон перестав сприймати свій твір як поему. Взагалі, його більше не вабив світ поезії. Єдиний сенс, який він тепер вбачив у «Принадах Лондону», полягав у тому, що його твір не має нічого спільного з матеріальним світом. Та спершу його треба було дописати, а Гордон відчував, що цього ніколи не станеться. Яке натхнення з таким життям? З часом у нього зникло навіть бажання щось писати. Перш ніж піти з дому, він механічно засовував рукопис до кишені, але тільки як знак, як символ його особистої війни. З примарною мрією стати «письменником» було назавжди покінчено. Хіба це не ті самі амбіції, що панують і в матеріальному світі? Втекти, якомога швидше втекти від цього всього, сховатися і залягти на ДНІ. Заблукати в царстві тінейтам, куди не дістатися ані надії, ані страху. На дно, швидше б на дно!
Та все сталося інакше. Якось увечері, близько девятої години, він, як завжди, лежав на ліжку, закутавши ноги в залатану ковдру й заклавши руки під голову. В кімнаті холодно, всюди лежить товстий шар пилу, аспідистра всохла ще на минулому тижніз горщика стирчала самотня стеблина. Гордон роздивлявся свої шкарпеткидірок на них більше, ніж тканини. Ось він, Гордон Комсток, лежить посеред Богом забутого горища, в брудному ліжку і дірявих шкарпетках, в кишені півтора боба, позадутри десятки змарнованих років, за які він нічого не досяг. Хіба ж це не дно? Звідси вже ніхто не зможе витягти. Хотів загрузти в багнюціот і отримав.
Та навіть зараз він не мав спокою. Світ грошей нікуди не зник, він продовжував існувати. Він був поруч. Від нього не сховатися у злиднях. Коли Гордон почув від Розмарі, що його готові взяти назад до «Нового Альбіону», він злякався. Небезпека була зовсім близько. Якогось листа, однієї телефонної розмови могло виявитися достатньо для того, щоб знову опинитися в цьому світіз окладом у чотири фунти на тиждень. Назад до пристойної праці, назад до рабства. І як тут можна піти до дідька! Та всі небесні янголи враз кинуться тебе наздоганяти, тягти назад.
Якийсь час він продовжував лежати в тій самій позі, не відриваючи погляду від стелі. Його якоюсь мірою тішила безглуздість цього заняття. Його спокій порушив стукіт у двері. Але він навіть не поворухнувся. Мабуть, місіс Мікін, хоча й не схоже на те, щоб вона так стукала.
Заходьте,байдуже протягнув Гордон.
Двері відчинилися. На порозі стояла Розмарі. Кілька секунд вона вагалася, перш ніж зайти досередини,їй у ніс різко вдарив сморід спертого повітря. Навіть у світлі лампи, що ледь жевріло, вона встигла розгледіти цей хлів: купа паперів поміж недоїдками на столі, вичахлий жар у каміні, всохла аспідистра. Розмарі зняла капелюшка, кинула його на крісло і повільно підійшла до ліжка.
Оце так барліг!сказала вона.
Вирішила повернутися?запитав Гордон.
Так.
Знову читатимеш нотації?сказав він, напіввідвернувшись від неї і прикривши обличчя рукою.
Ні.
Тоді навіщо?
Тому що...
Вона стала біля ліжка на коліна, відвела з обличчя його руку, хотіла поцілувати, але раптом відсахнулася:
Гордоне!
Що?
У тебе зявилася сивина!
Хіба? Де?
Ось тут, на скронях. І не одна волосина. Певно, це сталося нещодавно.
«Вкрило сріблом мої золоті кучері»,байдуже мовив він.
Тепер ми обоє трохи сиві,сказала вона, нахиливши до нього голову, щоб показати свої сріблясті пасма на маківці.
Тоді залізла на ліжко, лягла поруч з ним і почала цілувати. Він не опирався. Йому зараз не хотілося близькості, але вона сама підсунулася під нього, її груди притислися до його грудей. Здавалося, дівчина от-от розтане. Вираз її обличчя красномовно свідчив, навіщо вона прийшла. Зрештою, Розмарі була незайманою. І гадки не мала, що робить. Нею керувала великодушність, сама лише великодушність. Вирішила поступитися, щоб утішити злиденного невдаху.
Я мала повернутися,сказала вона.
Але для чого?
Не могла спокійно спати з думкою про те, що ти тут сам. Це так жахливо!
Ти правильно вчинила, що покинула мене. І даремно повернулася. Ти ж розумієш, що ми ніколи не зможемо одружитися.
То й що? Коли кохаєш, це не має жодного значення. Мені байдуже, одружимося ми чи ні. Я кохаю тебе.
Але в цьому немає жодного сенсу.
Ну й нехай. Нам давно варто було.
Краще не треба.
Ні, треба.
Усе ж таки ні.
А я кажу так!
Зрештою, Розмарі перемогла. Він так довго жадав її, що просто не міг опиратися. Це нарешті сталося, без феєричного задоволення, на брудних простирадлах місіс Мікін. Розмарі вдягалася. У кімнаті було дуже холодно. Вони обоє тремтіли. Розмарі вкрила Гордона ковдрою, взяла його руку і потерлася об неї своєю щічкою. Він лежав до неї спиною і навіть не зворухнувся. Тоді вона тихенько зачинила за собою двері й навшпиньках спустилася смердючими й брудними сходами. Вона відчувала розчарування і збентеження.
11
Весна, весна! Дихнуло ароматом чарівної пори, коли все довкола оживає і розквітає! Коли дзюркотливі струмки змивають останні сліди зими, коли серед ніжної зелені пташки виспівують своє: цінь-цвірінь, тень-телень, пінь-пінь, і все в такому ж дусі (будь-який поет від Бронзової доби до 1805-го року розповість вам краще за мене).
Ну хіба це не абсурдживемо в часи, коли маємо і централізоване опалення, і консервованих продуктів стільки, що вистачить на цілу зиму, а й досі знайдеться чимало диваків, які продовжують писати про «дзюркотливі струмки». Весна, зима чи осіньяка тепер різниця представникові сучасної цивілізації? У таких містах, як Лондон, зміну пори року помічаєш хіба що за характером сміття на вулицях. Кінець зимидоводиться топтатися по капустяному листі, липеньвсюди валяються вишневі кісточки, листопадтротуари вкриті попелом від феєрверків, перед Різдвомшкірки від помаранчів. За давніх часів усе було інакше. Тоді ще був якийсь сенс писати вірші про довгоочікуваний прихід весни. Сидиш місяцями у своїй хатині на сухарях і солонині, не бачиш сонячного світла і мрієш про свіжі овочі та мясо.
Гордон не помітив приходу весни. Березень у Ламбеті не нагадував про Персефону. Дні ставали довшими, вітри принесли із собою пилюку, а світлі плями на сірому небі зявлялися зовсім рідко. Якщо дуже захотіти, то, мабуть, можна було десь розгледіти і перші бруньки. Аспідистра, до речі, не всохла, а вижила: хоча з неї й облетіло листя, але на стовбурі зявилися два нові пагони.
Минав третій місяць, як Гордон почав працювати в бібліотеці. Йому не набридала рутина. Книжковий асортимент розширився до тисячі найменувань, що приносило містеру Чізмену стабільний прибуток у розмірі фунта на тиждень. Хазяїн був цілком задоволений таким станом справ, але разом з тим досадував на Гордона. Найнявши на службу так би мовити пяничку, він чекав, коли той нарешті напється, не вийде на роботу (бодай раз) і дасть привід його оштрафувати. Проте, як не дивно, у Гордона зникло бажання випивати. Навіть пива собі не купував, хоча й мав на це гроші. Чай здавався йому дієвішою отрутою. Кудись пощезли всі бажання й претензії. Маючи в кишені тридцять бобів на тиждень, він почувався краще, ніж з двома фунтами. Цієї суми вистачало і на оренду, і на цигарки, і на те, щоб попрати одяг, навіть на їжу, хоча його раціон був досить-таки скромним (бекон, хліб з маргарином і чай). Іноді залишалося шість пенсів для відвідин кінотеатру. Гордон і досі всюди носив із собою рукопис «Принад Лондону»просто сила звички, він більше навіть не намагався вдавати, що працює над поемою.
Усі його вечори минали однаковона горищі біля каміна з чаєм і книжками. Тепер він читав недільні видання за два пенси: «Сенсації», «Кросворди», «Газета Пег», «Перлина», «Магніт», «Домашні поради», «Газета для леді». За один раз він міг узяти з крамниці десяток таких. У містера Чізмена від цього непотребу полиці вгиналися (залишилися у спадок від дядька і згодом стали в пригоді як пакувальний матеріал). Деякі з них вийшли друком більш ніж двадцять років тому.
З Розмарі вони давно не бачилися. Вона кілька разів писала йому, а тоді кудись зникла, без жодного попередження. Ревелстон надіслав одного листа з пропозицією підготувати для наступного номера «Антихриста» статтю про роботу в бібліотеці. Джулія коротко повідомила про родинні новини: тітка Анджела всю зиму хворіла, а дядько Волтер скаржився на каміння в сечовому міхурі. На жоден з листів Гордон не відповів. Він волів би забути про існування всіх цих людей. Їхня увага і турбота тільки надокучали йому. Не давали піти на дно і назавжди розірвати звязок з ними, навіть з Розмарі.
Звичайний робочий день. Підбираючи книжку для білявки з фабрики, він помітив на порозі чиюсь постать.
Що ви хочете почитати?запитав він у дівчини.
Щось про любов,відповіла вона.
Він розвернувся до полиць секції «Жіночі романи», аж раптом його серце закалаталобіля дверей стояла Розмарі. Бліда, схвильована, вона чогось напружено чекала. Гордон став записувати назву книжки у картку дівчини, але його руки так тремтіли, що штамп він поставив зовсім не туди. Дівчина пішла, відразу ж захопившись своїм чтивом. Розмарі не відривала від Гордона очей. Давно вона не бачила його у світлі дня. Як же сильно він змінився! Геть осунувся, обличчя страшенно схудло, набуло якогось землистого відтінку, притаманного всім людям, які харчуються тільки хлібом з маргарином. Виглядав він щонайменше років на тридцять пять. Але й Розмарі вже була не та. Вона більше не світилася радістю, і вдягнута була без своєї звичної чепуристої охайності. Було очевиднощось сталося.
Оце так несподіванка!сказав він, зачиняючи за відвідувачкою двері.
Я мала прийти. В обід відпросилася з роботисказала, що захворіла.
Так, ти справді бліда. Сідай.
У Гордона був тільки один стілець. Він запропонував його дівчині, намагаючись продемонструвати свою турботу. Але Розмарі відмовилася сідати, вхопившись рукою за спинку стільця. Її пальці були такі напружені, що було помітно, як вона нервує.
Гордоне, у мене жахливі новини.
Що сталося?
У мене буде дитина.
Дитина? О Боже!
Гордон заціпеніввідчуття, наче від удару під дих. Усе, на що він спромігся, це вичавити із себе абсолютно дурнувате запитання:
Ти впевнена?
Авжеж. Минуло вже кілька тижнів. Якби ти тільки знав, що мені довелося пережити! Я сподівалася, що це щось інше. Приймала пігулки! О, це був просто жах!
Дитина! Якими ж дурнями ми були! Ми б мали передбачити це.
Знаю. Сама винна...
Хай йому біс, хтось іде!
На порозі стояла гладуха з веснянкуватим обличчям, вимагаючи дати їй якийсь детектив. Розмарі сіла, перебираючи пальцями рукавичку. Гладуха вередувала. Хоч би що Гордон пропонував, її нічого не влаштовувало. Він страшенно нервував. Серце калатало, всередині все стискалося, а він продовжував діставати з полиці книжку за книжкоютільки б позбутися вибагливої клієнтки. Нарешті, хвилин за десять, йому вдалося запропонувати їй щось, що «вона, здається ще не читала». Він повернувся до Розмарі.
Чорт, що ж тепер робитимемо?
Не знаю. Якщо я залишу дитину, то втрачу роботу. Але мене не це хвилює. Що як хтось дізнається? А коли мати довідається? Краще про це не думати.
Ну звісно, родичі! Вони всюди лізуть!
МОЇ родичі нормальні. Вони завжди добре до мене ставилися. Але тут геть інша справа.
Гордон знервовано ходив туди-сюди. Він і досі ніяк не міг усвідомити всієї делікатності ситуації. Думка про дитину в животі у Розмарі не викликала в нього жодних інших відчуттів, окрім розгубленості. Те дитя здавалося йому передвісником катастрофи. І вже зрозуміло, до чого це все призведе.
Мабуть, нам треба одружитися,нарешті сказав він.
Думаєш, варто? Про це я й прийшла у тебе запитати.
Ти ж хотіла за мене заміж?
Тільки якщо ТИ цього хочеш. Я не змушуватиму тебе. Я знаю, що ти проти одруження. Сам вирішуй.
Але хіба у нас є інший вихід? Якщо ти народжуватимеш цю дитину...
Нам не обовязково одружуватися. Тому й кажу: вирішуй сам. Бо є інший шлях.
Який ще шлях?
Дівчина з «Альбіону» дала мені адресу. Її подружці зробили це за пять фунтів.
Гордон здригнувся. Тільки зараз він усвідомив, про що йдеться. Слово «дитина» набуло для нього нового значення. Тепер це вже не було якесь абстрактне поняття, що віщувало біду. Йшлося про живу плотьчастинку його самого, що жила і росла в животі у Розмарі. Їхні погляди зустрілися, і між ними блискавкою пролетіло відчуття неймовірної близькості. Наче їх самих звязувала якась невидима пуповина. Ні, не можна так чинити! Це блюзнірство! (Якщо це слово взагалі щось означало для Гордона.) Ще й ця паскудненька деталь щодо пяти фунтів... Він похитав головою:
Без паніки! Хай би що сталося, ми не підемо на ТАКИЙ жахливий крок. Це просто огидно!
Знаю. Але я не можу народити поза шлюбом.
А, дідько з ним! Якщо це справді необхідно, ми одружимося. Та я б радше руку дав на відсіч, ніж дозволив би такому статися.
Дзинь! Зайшла компанія: двоє хлопців неприємної зовнішності в дешевих блакитних костюмах і галаслива дівчина. Один з хлопців запитав, чи є щось «гаряченьке». Гордон мовчки вказав їм на полиці «Еротика». Кілька сотень книжокназви на кшталт «Таємниці Парижа» або «Той, кому вона довіряла»; на засмальцьованих обкладинках зображення напівоголених дівчат і чоловіків у смокінгах поруч. Самі ж тексти були доволі цнотливими. Доки хлопці гортали сторінки, дівчина манірно хихотіла. Вони так дратували Гордона, що він не міг на них дивитися.