Щойно вони пішли, він повернувся до Розмарі, обійняв ззаду її за плечі, просунув руки під її пальтодолоні зігрілися теплом її грудей. Йому подобалася пружність її тіла і думка про те, що в ній зростає його сімя. Вона ніжно торкнулася його руки. Але не вимовила жодного слова. Чекала на його рішення.
Якщо ми одружимося, я маю стати респектабельним чоловіком,сказав він.
А ти зможеш?повертаючись до свого звичного грайливого тону, запитала Розмарі.
Я про те, що доведеться влаштуватися на пристойну роботупіти до «Нового Альбіону», наприклад. Думаю, мене й досі там чекають.
Гордон відчув, як Розмарі заспокоюється. Він знав, що вона для цього сюди прийшла. Але не тиснула на нього.
Я не казала, що очікую, що ти туди повернешся. Так, я хочу, щоб ми одружилисязаради дитини. Але це не означає, що ти маєш забезпечувати мене.
Тоді який сенс одружуватися, якщо я не здатен забезпечити свою родину? Припустимо, ми одружимося і все залишиться, як є,я й надалі нидітиму тут за копійки. Що ти робитимеш у такому випадку?
Не знаю. Працюватиму, доки зможу. А коли вже буде неможливо приховувати, поїду до батьків.
Оце-то радість буде! Ти ж так хотіла, щоб я повернувся до «Альбіону». Невже передумала?
Я ще раз все як слід обміркувала. Я знаю, ти терпіти не можеш цієї роботи, і хочу, щоб ти жив своїм життям.
Гордон мовчав.
Отже,після паузи мовив він,у нас є два шляхи: або ми одружуємося і я повертаюся до «Альбіону», або ти йдеш до лікаря і платиш йому пять фунтів.
Розмарі підскочила. Його прямолінійність вразила її. Тепер ситуація була чітко окреслена і виглядала потворнішою, ніж здавалася раніше.
Навіщо ти так?
Ну, як є.
Я зовсім не для цього прийшла. Я просто хотіла розставити всі крапки над «і». А зараз скидається на те, наче я тебе до чогось примушую, граю на твоїх почуттях, погрожуючи позбутися дитини. Такий собі шантаж.
Я такого не казав. Але факт залишається фактом.
Обличчя Розмарі спотворили зморшки, брови насупилися. Але вона пообіцяла собі, що не влаштовуватиме сцен. Міг би й сам здогадатися, як вона зараз почувається. Гордон не був знайомий з її родиною, але неважко уявити, як вона повертається до свого маленького містечка з позашлюбною дитиною абоще гіршез чоловіком, який не здатен забезпечити сімю. Проте Розмарі хотіла, щоб усе було чесно. Жодного шантажу! Глибоко вдихнувши повітря, вона сказала:
Гаразд, не перекладатиму проблеми на твої плечі. Це було б неправильно. Хочешодружуйся, не хочешне одружуйся зі мною, але дитину я залишаю.
Ти це серйозно?
Так.
Він міцно обійняв Розмарі. Її тепле тіло притискалося до його. Яким же дурнем треба бути, щоб відпустити її. Тримаючи дівчину у своїх обіймах, він чітко розумів: не може бути жодних альтернатив.
Я знаю, ти хочеш, щоб я повернувся до «Нового Альбіону»,сказав він.
Тільки якщо цього хочеш ти.
Хочеш, звісно, що хочеш! Зрештою, це цілком нормально. Ти хочеш, щоб я знову заробляв пристойні гроші. На ТЕПЛОМУ місці з окладом в чотири фунти на тиждень і аспідистрою на підвіконні. Хіба не про це ти мрієш?
Ну гаразд, так, я хочу щоб ти туди повернувся. Але це тільки МОЄ бажання, я не можу присилувати тебе до цього. Я хочу, щоб ти почувався вільним, а не змушеним щось робити.
Абсолютно вільним?
Так, цілком вільним.
Розмарі пішла. Мала повернутися завтра ввечері, й тоді вони щось остаточно вирішать. Звісно, не було жодних гарантій, що Гордона візьмуть до «Нового Альбіону», як тільки він про це попросить; але слова містера Ерскіна давали надію. Гордон намагався зосередитися, але це йому ніяк не вдавалося. Відвідувачі сьогодні просто валом валили. Тільки сядеш, як черговий гурт телепнів уже вимагає щось з «детективів» чи «еротики». О шостій годині Гордон рішуче вимкнув світло і зачинив бібліотеку. Йому треба було побути наодинці. Він мав залишатися на робочому місці ще дві години, і якщо Чізмен дізнається, що він пішов, то страшенно розгнівається, може навіть звільнити. І чорт з ним!
Гордон звернув на Ламбет-кат. Тихі сутінки, мряка, тьмяне світло ліхтарів і голоси вуличних торговців. На свіжому повітрі краще думається. Але що, що робити? Повернутися до «Нового Альбіону» чи кинути Розмарі? Альтернативи немає. Марно тішити себе надіями на те, що знайдеться якесь «тепле» місце, яке не вразить його почуття власної гідності. Кому потрібні немолоді працівники? «Новий Альбіон» був єдиним шансом Гордона. Побачивши стіну з яскравими рекламними плакатами, він зупинився на розі перед Вестмінстерським мостом. Один з них, велетенський, трьох метрів заввишки, рекламував суп швидкого приготування «Бовекс». Фірма змінила концепціютепер з постерів на тебе дивилося рожевопике сімейство за сніданком; зображення супроводжував чотиривірш:
Набридло бути худорлявим?
Невеселим, кволим, млявим?
Наш суп «Бовекс» вам сил надасть,
В приготуванні клопоту не завдасть.
Гордон стояв і дивився як зачарований. Господи, це ж треба! «В приготуванні клопоту не завдасть!» Як же це бездарно, вбого, немічно. І такою рекламою завішана добра половина Лондону, а що вже казати про решту Англії! Він кинув погляд на безлюдну вулицю. Ніяк не уникнути війни, коли всюди ці «супи швидкого приготування». Мерехтіння неонових вогнів немов віщує залпи вогнеметів. Гул бомбардувальниківтрах-бах! І вся наша цивілізація злетить у повітря!
Гордон перейшов на другий бік вулиці. Він спіймав себе на дивному відчуттійому більше не хотілося війни. Це вперше за всі ці місяці, а може, й роки.
Якщо його візьмуть до «Нового Альбіону», то незабаром, можливо, і самому доведеться писати оди супчику. Знову туди! Будь-яке «тепленьке» місце викликає в нього нудоту. Ні, не можна повертатися. Навіщо? Щоб займатися такою писаниною? А як же тоді Розмарі? Гордон уявив, яке життя чекає на неї у батьківській хаті з немовлям і без грошей, ще й дорікатимуть їй, що вийшла заміж за якогось жебрака, який не здатен заробити ні копійки. Гуртом дійматимуть її. А дитина? Ох і підступний бог грошей! Хай би ловив на яхти, лімузини, повій, шампанське, але ж нідістанеться до самої душі, до живого діткнеться. Як тільки знайде твоє слабке місцекінець тобі.
У нього з голови не йшов не йшов віршик про «Бовекс». Гордон не міг відступити. Потрібно триматися до кінця! Оголосив війну грошамне відмовляйся від своїх принципів. Якось же це йому досі вдавалося. Озираючись назад на своє життя, він побачив, яким нікчемним і самотнім воно було. За тридцять років нічогісінько не досягнув. Але це був його власний вибір, він САМ хотів такого життя для себе. Опуститися на саме дно, де гроші не мають влади. Проте ця дитина перевернула все догори дриґом. А з другого боку, хіба вона може стати на заваді? Питання старе як світ. Гордон минав публічну бібліотеку, аж раптом у нього промайнула думка: а чим, власне, зараз є ця дитина? Що відбувається з Розмарі у цей момент? Гордон мав доволі приблизне уявлення про вагітність. У спеціалізованій літературі має щось бути про це. Він зайшов досередини.
У відділі, де видавали книжки, за столом сиділа неприємна на вигляд випускниця університету в окулярах. В її очах читався осуд: вона була твердо переконана, що всі відвідувачі (принаймні чоловічої статі) приходять до бібліотеки за порнографією. Її пильний погляд буквально свердлив крізь скло окулярів тих, хто підходив до неї із запитомтепер ваш брудний секрет відомий і їй. Навіть тлумачний словник можна використати для цих цілей.
Гордон відразу ж розкусив її, але йому, поглинутому власними проблемами, було байдуже:
У вас є щось з гінекології?
З чого?поправляючи пенсне, перепитала бібліотекарка. «Ну звісно, черговий розпусник!»
Може, щось з акушерства? Ну, про народження дітей.
Спеціалізовану літературу видаємо тільки фахівцям.
Розумієте, я не просто так цікавлюся.
Ви студент медичного інституту?
Ні.
У такому разі я НЕ ЗОВСІМ розумію, для чого вам посібники з акушерства.
«А бодай тобі!»подумки лайнувся Гордон. Але страх, який зупинив би його раніше, зник, і він продовжував наполягати:
Моїй дружині скоро народжувати, якщо вам так цікаво. А ми у цій справі нічого не тямимо. Сподіваємося, спеціалізована література допоможе нам просвітитися.
Гордону, звісно, не повірили. Занадто вже він старий і неохайний для новоспеченого чоловіка. Але вона не могла ухилятися від виконання своїх обовязківпісля принижень тобі зрештою видавали те, що ти просив. Тож їй довелося підвести Гордона до окремого столика і покласти перед ним два грубезні томи в брунатних палітурках. Вона залишила його, але продовжувала спостерігати за ним зі свого відповідального поста. Він шкірою відчував її погляд. Гордон узяв верхній том і почав його гортатиаркуші дрібного тексту, що рясніють латиною. Він шукав щось написане зрозумілою мовою, якісь ілюстрації. До речі, а який строк? Шість тижнів чи, може, більше? О, знайшов! Гордон натрапив на малюнок плода на девятому тижні. Не очікував він, що той буде таким потворним на вигляд. Таке собі миршаве створіннячко з дрібненьким тільцем і велетенською головою, посередині якої виднівся маленький чорний ґудзиквухо. Плід був зображений у профільот маленька ручка, ще геть без кісточок, що прикриває обличчя; тоненькі ніжки підігнуті, як лапи мавпочки. Він скидався на зародок якогось монстра, але водночас уже мав людську подобу. Як же швидко вони перетворюються на повноцінних людей! Гордон завжди уявляв собі ембріонів чимось на кшталт жабячої ікри. Цей ще зовсім крихітний. Так, «зріст тридцять міліметрів»розміром зі сливу.
А що як йому менше? Гордон перегорнув назад кілька сторінок і знайшов зображення ембріона на шостому тижні. Від побаченого його мало не знудило. І чому початок і кінець людського життя фізично настільки потворні? У цій горошині ще не видно було ознак людиниголова звисає вялим пухирцем, навіть обличчя немаєодна-єдина зморшка (чи то рот, чи то око). Ембріон скидався на мертве цуценя. «Зріст пятнадцять з половиною міліметрів»не більше за грецький горіх.
Гордон довго просидів у роздумах над цими малюнками. Потворність зародків робила їх ще реальнішими, а отже, вони ще більше чіпляли за живе. Звісно, відтоді, як Розмарі йому все розповіла, він усвідомлював реальність дитини, але тепер в його голові сформувався візуальний образ. Він зараз мав вирішити долю того, хто був зачатий у темряві без жодної думки про наслідки. Ця частинка живої плоті була частиною його самого. І як втечеш від такої відповідальності?
Необхідно приймати рішення. Гордон повернув книжки молодій гримзі й пішов до виходу, але раптом, піддавшись імпульсу, розвернувся і попрямував до зали з газетами і журналами. За столами дрімало звичайне збіговисько волоцюг. Один зі столів був цілком присвячений жіночим виданнямвін навмання взяв один із часописів і сів за сусідній стіл.
Американський журнал для домогосподарок, який головним чином містив рекламу, а також кілька нібито життєвих історій. А яка реклама! Спідня білизна, прикраси, косметика, хутро, шовкові панчохисторінка за сторінкою; піґулки для схуднення, засоби для догляду за обличчям, консерви. Панорама жадібності, неосвіченості, вульгарності, снобізму й розпусти.
І до цього світу Гордон має повернутися? Тут він може НЕПОГАНО ЗАРОБЛЯТИ? Гортаючи сторінки, він читав підписи під ілюстраціями: «Не хочеш, щоб твоя усмішка все зіпсувала?», «Обід, що буде готовий за кілька хвилин», «І досі дозволяєте мозолям псувати вам життя?», «Супер-пружні матраци"Сон принцеси"», «Ніколи раніше крем не проникав так глибоко», «Революція у шлунку? Спини її раз і назавжди!»
Нехай Господь милує!
Що ж, це американці. Коли справа стосується таких бридких речей, їм немає рівних. Байдуже, морозиво це з газованими напоями, рекет чи теософія. Гордон пішов за іншим часописом, цього разу англійським. Може, принаймні в цих виданнях реклама буде пристойнішою («ніколи не бути британцю рабом»).
«Поверніть своїй талії стрункість», «Як цій жінці вдалося вкрасти кавалера у молодої?», «Миттєве рішення проблем з нирками!», «Дотик шовкутуалетний папір мякий, наче шовк», «Гарна білизнаце впевненість у собі», «Сухі готові сніданките, що так полюбляє малеча», «Тільки раз скористалася цим кремом, а обличчя, як у юної дівчини!», «З плиткою «Вітолата» заряд бадьорості гарантовано на весь день».
Бути причетним до ЦЬОГО? Ні, ні, і ще раз ні!
Він вийшов на вулицю. Рішення прийнято. Найгірше те, що він уже давно зробив вибір і змирився з ним. Таке відчуття, наче ним керує якась стороння сила. Він знайшов телефонну будку (Розмарі вже мала бути у себе вдома), дістав двопенсову монетку, опустив її у шпарину і почав набирати номер.
Слухаю,пролунав низький жіночий голос на тому кінці дроту.
Він натиснув кнопку звязку. Отже, назад вороття немає.
Можна покликати до телефону міс Ватерло?
Хто її питає?
Скажіть, що це Комсток. Вона знає. Вона вже вдома?
Зараз подивлюся. Зачекайте, будь ласка.
Пауза.
Алло! Це ти, Гордоне?
Алло! Розмарі? Я хотів сказати... Одне слово, я все вирішив.
Ох...кілька секунд вона мовчала, а потім, проковтнувши клубок в горлі, продовжила:І що ж ти вирішив?
Піду працювати в «Новий Альбіон», якщо вони мене візьмуть.
О, Гордоне! Я така щаслива! Ти не злишся на мене? Я не хотіла тиснути на тебе.
Ні, все добре. Це єдиний вихід із ситуації. Я все обміркувавпросто завтра піду до офісу.
Чудово!
Сподіваюся, вони візьмуть мене. Зрештою, після того, що сказав старий Ерскін...
Звісно, візьмуть. Але у мене до тебе буде одне проханнявдягни костюм.
Знаю, знаю, його треба викупити з ломбарду. Що ж, позичу в Ревелстона грошей.
Не треба нічого позичати. Я дам тобі гроші. У мене відкладено чотири фунти. Зараз же піду і вишлю тобі, доки поштове відділення не зачинилося. Тобі, мабуть, і нові черевики потрібні, і краватка. І, до речі, Гордоне!
Що?
Надягнеш капелюха? Так буде солідніше.
Капелюха? Востаннє я надягав його два роки тому. А конче треба? У ньому я буду схожий на якогось комівояжера. Ну гаразд, можу одягнути навіть котелок, якщо ти цього хочеш.
Ні, ні, звичайного капелюха. А підстригтися встигнеш, любий?
Так, не переймайся. Буду, як справжній бізнесмен.
От і добре! Гордоне, маю бігти, доки пошта ще працює. На добраніч, коханий! Щасти!
На добраніч!
Гордон вийшов з будки. От і все. Що ж він накоїв? Порушив усі свої обіцянки! Його довга і самотня битва закінчилася поразкою. Вірую, Господи. Падаю на коліна, каюся. Його наповнювало якесь нове відчуття. Що це? Розпач, зневіра? Гнів через те, що доведеться знову працювати на бога грошей? Нудьга від думки про перспективу майбутнього? Він спробував розкласти відчуття на дрібні складові. І зрештою усвідомивце полегшення.
Так, справдіварто було прийняти рішення, як він кожною клітиною свого тіла відчув полегшення від того, що нарешті можна вибратися з цього бруду і холоду й повернутися до нормального людського життя. Всі переконання і принципи, які він щойно порушив, здавалися нічим іншим, як важким тягарем, що лежав на його плечах. До того ж внутрішній голос підказував Гордону, що саме так усе й мало статися. Згадав той день, коли оголосив про своє рішення піти з «Нового Альбіону», почервоніле обличчя містера Ерскіна, його слова, що не варто відмовлятися від «хорошого місця». Але доля мала на Гордона свої плани. Він повинен був повернутися. І було очевидно, що робив він це не тільки заради Розмарі й дитининавіть якби не дитя, зявилося б щось інше, що змусило б його повернутися в офіс на роботу. Адже саме цього він у глибині душі й хотів.
Зрештою, надто багато ще було в ньому життєвої енергії, щоб узяти і добровільно вирвати себе з виру реальності. Назавжди. Протягом двох тяжких років він проклинав світ грошей, боровся з ним, намагався сховатися від нього, а в результатізлидні, порожнеча і відчуття приреченості, від якого нікуди не дінешся. Відмовитися від грошейце те саме, що відмовитися від життя. Але який у цьому сенс? Навіщо вбивати себе раніше відведеного тобі часу? Завтра він повернеться до «Альбіону»акуратно поголений, із свіжою стрижкою, в новому костюмі і пальті (тільки б не забути викупити його з ломбарду!) Сяятиме, як нова копійка. Завтра в респектабельному образі ніхто не впізнає неохайного поета. Візьмуть його, куди вони дінутьсяу нього є хист до цієї справи. Він продасть їм свою душу і стане до роботи.
А що далі? Можливо, весь цей дворічний бунт і не залишить якогось значного сліду в його памятілише перерва у карєрі. З часом звикне до нових реалій і розвине цинічний бізнес-менталітет. Забуде про тиранію грошей, навіть реклама «Бовексу» і сухих готових сніданків не викликатиме відрази. Продасть свою душу так охоче, що навіть забуде, що колись вона йому належала. Одружиться, облаштує побут, наживе статок, обережно котитиме коляску, слухатиме концерт по радіо і доглядатиме за аспідистрою. Стане законослухняним громадяниномще одним солдатом численної армії, яка щоранку відправляється на службу, заповнюючи вагони підземки. І це, мабуть, на краще.
Він сповільнив ходу. Тридцятирічному, з першою сивиною, Гордонові здавалося, що тільки зараз він починає дорослішати. Він раптом усвідомив, що його доля нічим не відрізняється від долі решти людей. Хто в юності не оголошує бунт грошам і всьому матеріальному? Його бунт трохи затягнувся. Але яка жахлива поразка чекала на нього! Цікаво, скільки таких самітників у своїх норах мріють повернутися на службу до бога грошей? Втім, знайдуться, певно, й ті, хто про це зовсім не мріє. Хтось колись сказав, що в цьому світі здатні вижити тільки святі або покидьки. Гордонне святий. Тоді вже краще бути скромним покидьком і приєднатися до решти. Він опинився там, де й хотів бути, скорився своїм потаємним бажанням і заспокоївся.
Гордон прямував додому. Він ішов повз незнайомі будинки. Він не був раніше на цій вулиці. Старі темні будинки, в яких здебільшого винаймають однокімнатні квартири. Закіптюжена цегла, побілені ґанки, штори на вікнах (дуже часто в них виставлені таблички «Оренда», майже в кожномуаспідистра). Типова вулиця, де мешкають представники нижчих верств середнього класу. Відверто кажучи, одна з тих, які йому страшенно кортіло побачити знищеними ворожою авіацією.
Гордон думав про тутешніх мешканців. Усі вони, мабуть, клерки, дрібні торговці, страхові агенти, водії трамваїв. Цікаво, чи здогадуються вони, що є лише маріонетками у великій грі, в якій за ниточки смикає бог грошей? Навряд. Надто переймаються власними клопотами: одружуються, народжують дітей, працюють, помирають. Можливо, не так уже й погано відчути себе одним із них? Наша цивілізація стоїть на підмурку жадібності та страху, але в приватному житті це набуває якогось вищого сенсу. Ховаючись за своїми ошатними шторами, зі своїми дітлахами і фанерними меблями, ці нижчі верстви середнього класу суворо наслідують кодекс грошей, але при цьому продовжують притримуватися норм моралі. Вміло трактують його на свій лад. Мати аспідистру означає для них бути порядним громадянином. До того ж вони ще й ЖИВУЧІ. Плодять дітейроблять те, що поза можливостями святих і мучеників.
Аспідистрадерево життя, подумав Гордон.
Раптом згадав, що й досі носить у кишені рукопис «Принад Лондону». Витягнув купу згорнутих, зімятих і потертих аркушів паперу й підніс їх до світла ліхтаря. Чотири сотні рядків! Плід його дворічного вигнання, якому не судилося побачити світ. З цим покінчено.
Поезія!
Поезія в 1935-му році!
І що тепер з цим робити? Найправильнішим рішенням було б розірвати на клаптики і змити в унітаз. Але він був далеко від дому... Гордон зупинився над стічною канавою, закритою залізною решіткою. З найближчого вікна з-під вицвілої штори виглядала аспідистра.
Гордон розгорнув «Принади». Серед лабіринтів чорнильного хаосу в очі впав один рядок. Серце стислося. Зрештою, не так і погано... Якби ж тільки колись його закінчити! Було страшенно жаль марнувати всю цю роботу. Може, все ж таки залишити? І потайки дописати? Можливо, з цього і вийде щось путнє.
Ні, ні! Якщо вирішив, то йди до кінця. Або здавайся, або ні.
Гордон зігнув аркуші навпіл і просунув їх крізь решіткуза мить рукопис зник під водою.
Vicisti, О aspidistra! (Тішся, аспідистро, ти перемогла!)
12
Ревелстон хотів попрощатися на виході з бюро реєстрації, але вони і чути нічого про це не хотіли і вмовили його разом пообідати. Проте цього разу не в «Модільяні». Зайшли до ресторанчика в Сохо (одного з тих закладів, де за півкрони можна замовити комплексний обід). Їм подали часникову ковбасу, хліб з маслом, біфштекс зі смаженою картоплею, трохи водянистий карамельний пудинг і пляшку червоного «Медок-суперіер» за три боби.
Ревелстон був єдиним гостем на весіллі (роль другого свідка виконав професійний актор, якому заплатили півкронибеззубий коротун, що тинявся поблизу бюро). Джулії не вдалося вирватися з кафе, а Гордону з Розмарі дали тільки один вільний день (вони все давно спланували так, щоб ніхто не здогадався, що вони одружуються). Розмарі розраховувала попрацювати в офісі ще місяць, щонайбільше два. Родичам вона вирішила поки що нічого не казати, щоб не ставити їх у незручне становище (жоден з її численних братів і сестер не міг собі дозволити зробити весільний подарунок). Гордон хотів навіть повінчатися у церкві, але Розмарі навідріз відмовилася.
Гордон уже другий місяць працював в «Альбіоні». Платили йому чотири фунти десять шилінгів на тиждень. Коли Розмарі звільниться, їм буде сутужно, але наступного року обіцяли підвищення. І коли народиться малюк, батьки Розмарі також, звісно, допоможуть.
Колишній бос Гордона містер Клю звільнився, його місце посів містер Ворнерканадієць з пятирічним досвідом роботи у нью-йоркській рекламній фірмі. Новий начальник був справжнім ентузіастом, з ним було приємно працювати. Вони з Гордоном розпочали роботу над великим проектом. Підкоривши серця споживачів дезодорантом «Квітнева роса», нині «Королева гігієни» планувала випустити на ринок засіб проти неприємного запаху спітнілих ніг. Гордон з босом мали запропонувати замовникові слоган. Потрібно було щось масштабне, на кшталт «дива нічного голодування»щось таке, що засяде у суспільній свідомості. Містер Ворнер три дні просидів у роздумах і зрештою видав геніальне «П-П»: «Пітний піт». Так просто і влучно! Гордон звернувся до словника, але слова «пітний» там не знайшов. На це містер Ворнер йому відповів: «Ну і дідько з ним, зїдять за милу душу!» «Королева гігієни» ідею, звісно ж, схвалила. На рекламну кампанію були витрачені шалені гроші. По всій території Британських островів велетенські бігборди вбивали в голови «Пітний піт». Усі постери були абсолютно однакові. Жодних зайвих слів. Лише чітке формулювання:
«П-П»
А як з цим у тебе?
Сама лише фраза, жодних малюнків. До цього часу кожен в Англії вже знав, що вона означає. За допомогою Гордона містер Ворнер розробляв концепцію реклами для газет і журналів. Ворнер відповідав за ідеї, окреслював стиль оформлення і приймав рішення щодо ілюстрацій; Гордон же займався написанням текстів. Оповіді на сто слів про нещасних, які засиділися в дівках, самотніх холостяків, яким постійно відмовляють дівчата, про змарнілих дружин, яким бракує грошей на нові панчохи і які приречені виривати своїх чоловіків з «обіймів чужих жінок». І Гордонові це чудово вдавалосякраще за будь-що, що він будь-коли робив у своєму житті. Містер Ворнер постійно його хвалив. Ні в кого не викликав жодних сумнівів письменницький талант Гордона. Зі словами він вправлявся настільки майстерно, що іншим знадобилися б роки на те, щоб досягти бодай приблизно такого самого результату. Тож його страждання через право зватися «письменником» були не марними.
Попрощавшись з Ревелстоном біля ресторану, вони сіли у таксідо бюро реєстрації машину замовляв Ревелстон, тож вони вирішили, що можуть дозволити собі повернутися назад теж на таксі. Розморені вином, вони їхали і милувалися травневим сонячним днем за вікном. Розмарі поклала голову на плече Гордона, його пальці гралися її тоненькою обручкою (позолота, цінапять шилінгів, але виглядає просто чудово).
Не забути б завтра перед роботою зняти обручку,нагадала собі Розмарі.
Це ж требами насправді одружилися! І будемо разом, «доки смерть не розлучить нас».
Навіть трохи лячно, правда?
Ми впораємося. Підшукаємо собі будиночок й облаштуємося там з колискою й аспідистрою.
Він підняв її підборіддя, щоб поцілувати. Сьогодні вона вперше ледь підфарбувалася, втім, не надто вдало. І взагалі, у променях травневого сонця обличчя молодят не сяяли свіжістю. У Розмарі стали помітними тоненькі зморшки, щоки Гордона покреслили глибокі борозни. Розмарі можна було дати років двадцять вісім, а Гордон виглядав на тридцять пять. Але напередодні вона вирвала три свої сиві волосини.
Ти мене кохаєш?запитав він.
Жити без тебе не можу, дурнику.
Я тобі вірю. Хоча я вже геть не молодий, і мене добряче потріпало життя.
Мені байдуже.
Вони почали цілуватися, але раптом відсахнулися одне від одногоз вікна авто поруч на них вирячилися дві худющі мимри.
Квартирка на Еджвер-роуд було доволі непоганою. Район, щоправда, не найкращий, але звідси близько до центру; до того ж тут тиховулиця веде в глухий кут. Останній поверх, із заднього вікна видно дах Педдінгтонського вокзалу. Спальня, вітальня, маленька кухня, ванна кімната (з душем), туалет. Двадцять один шилінг на тиждень, без меблів (якісь меблі в них уже були). Ревелстон подарував їм на весілля набір посуду (надзвичайно щедро з його боку), Джуліяякийсь жахливий «столик» з горіховим фанеруванням. Гордон благав її нічого їм не дарувати. Бідолашна Джулія! Такі витрати на Різдво, ще й день народження тітки Анджели у березні. Але як вона могла залишити свого рідного брата без весільного подарунка? Лише Богові відомо, на які жертви їй довелося піти, щоб нашкребти тридцять бобів на цей столик. А от білизни і столових приборів їм не вистачало. Але нічого, з часом куплять.
Вони ледь не підстрибом здолали останній сходовий марш. У них все було готовозаходь і живи! Скільки вечорів провели вони тут протягом останніх тижнів, готуючись до переїзду! Облаштовувати власне житло здавалося їм великою пригодою. Жоден із них навіть меблів раніше не мав. Переступивши поріг своєї нової квартири, вони обійшли її, із захватом роздивляючись все довкола, так наче вперше її бачили. Кожна, навіть найдрібніша, деталь дарувала неймовірну радість. Двоспальне ліжко з рожевою ватяною ковдрою. В комоді лежали рушники з білизною. Стіл, що розкладається, чотири стільці, два крісла, диван, полиця для книжок, червоний індійський килим і мідне відерце для вугілля, яке вони купили на вуличному базарчику! І все це належить їм (принаймні, доки вчасно погашається кредит). Вони зайшли до кухні.
Як же це чудово, коли є все необхідне: плита, холодильник, столик з емальованою стільницею, каструлі, підставка для тарілок, чайник, рушники, навіть засіб для миття посуду, навіть сода в банці для джему. Хоч бери і починай готувати. Вони стояли, тримаючись за руки, і милувалися Педдінгтонським вокзалом.
О, Гордоне, яке ж це щастя! Мати власний куточок і бути господарями в ньому.
Найбільше мене тішить думка про спільні сніданки. Уяви: ти сидиш навпроти мене, наливаєш каву... Правда ж, дивно, що ми стільки знайомі і жодного разу не снідали разом?
Давай щось приготуємо просто зараз. У мене просто руки сверблять потарахкотіти цим посудом.
Розмарі зварила каву і принесла її до кімнати на червоній лакованій таці, яку вони придбали на розпродажі у «Селфріджіс». Узявши чашку, Гордон підійшов до вікна. Внизу у сонячних променях тонула вулиця, ніби затоплена золотистим морем. Він опустив порожню чашку на столик поруч.
А тут ми поставимо аспідистру,сказав він.
Поставимо що?
Аспідистру.
Розмарі засміялася. Гордон зрозумів, що вона сприйняла його слова як жарт.
Треба встигнути до квіткової крамниці, доки вона не зачинилася.
Гордоне, ти серйозно? Невже ти СПРАВДІ хочеш завести аспідистру?
Так. Ми за нею доглядатимемо. Кажуть, її листя найкраще протирати старою зубною щіткою.
Розмарі вхопила його за руку:
Адже ти жартуєш, правда?
Чому б це я жартував?
Аспідистра! І як тобі таке могло спасти на думкузавести вдома це жахіття? До того ж нам немає куди її поставити. Їй тут не місце, а в спальні тим паче. Спальня з аспідистроюпросто маячня якась!
І не треба у спальні. Ми поставимо аспідистру тут, на підвіконні, щоб її було всім видно з будинку навпроти.
Гордоне, ти знущаєшся?
Ні, кажу тобі цілком серйозно: нам потрібна аспідистра.
Але для чого?
Тому що у нас має бути аспідистра. Це частина весільного ритуалу.
Не верзи дурниць! Я не хочу тут бачити ніяких аспідистр. У крайньому випадку, заведемо герань.
Ні, гераньце не те. Нам потрібна саме аспідистра.
У цій квартирі не буде аспідистри. Крапка.
А я кажу, що буде. Хіба ти не давала обітниці слухатися свого чоловіка?
Ні, не давала. Ми не вінчалися.
Усе одно, в шлюбі від дружини очікують саме цього«кохати, поважати і слухатися».
А от і ні. У будь-якому разі, ми не купимо аспідистру.
Купимо.
Ні, Гордоне!
Так.
Ні.
Розмарі нічого не розуміла, їй здавалося, що він просто її дражнить. Обоє завелися, і почалася гаряча суперечка. Перша подружня сварка. За пів години вони пішли купувати аспідистру.