Поки ми ото викобенювалися, від бараків підійшов до вигону хлопчисько-командир. Якийсь капрал помітив його, побіг швидше і доповів про ситуацію. Командир вислухав його, став коло вигону і почав стежити за перегонами. Підстаршини занервувалися (їхні команди вже давно прибігли до фінішу), заволали нам: «Швидше, швидше! Рухайтеся! Ану жвавіш!», та їхні заклики потонули в нашому галасі. Бідолашні підстаршини такі були спантеличені, аж не знали, що вдіяти, вже думали собі, чи не припинити ті перегони, бігали один до одного, радилися, зиркаючи на командира, але той навіть не дивився на них, тільки незворушно стежив за нами.
Стартувала остання команда; в ній був Алексій; я з цікавістю чекав, що ж він робитиме, і не помилився у своїх припущеннях: він захотів розладнати нашу гру; від самого старту він чимдуж помчав уперед і за перші двадцять кроків випередив усіх щонайменше метрів на пять. Але сталося щось дивне: його ритм згасав, і йому не пощастило збільшити дистанцію; незабаром я зрозумів, що Алексієві не розладнати тієї гри, хоч як би він цього хотів: хлопчина він кволий, через два дні його мусили перевести на легшу роботу, бо він такий хирлявий був, аж задихався! І тоді я подумав, що його участь у перегонах буде вінчати нашу виставу; Алексій старався щосили, але був насилу метрів за пять від решти бігунів, які гуртом ледь чвалали позаду; підстаршини і командир, либонь, гадали, що рішучий Алексіїв старт передбачався тією комедією, яку ми влаштували, так само як і Ґонзина кульгавість, Матлошеві падіння чи наш бадьористий лемент. Алексій мчав, стиснувши кулаки, точнісінько як і решта, що, тяжко хекаючи, вдавала, ніби старається. Проте йому боліло в боці, він силкувався чимдуж погамувати той біль, аж його чолом котився справжній піт; на середині дистанції він збавив ходу, тож решта його легко наздогнала; за тридцять метрів від фінішу його випередили, а вже за два десятки метрів Алексій уже не біг, а насилу плентався, тримаючись за лівий бік.
Командир звелів вишикуватися. Потім запитав, чому ми так помалу бігли. «Ми були втомлені, товаришу капітане». Тоді він звелів усім, хто зморився, підняти руки. Ми так і зробили. Я глянув на Алексія (він стояв поперед мене) і побачив, що тільки він не підняв руки. Але командир цього не помітив. Він сказав: «Ага, значить, усі». «Ні», озвався хтось. «Хто ж це не зморився?» Алексій відказав: «Я». «Ти ба, то ви не зморилися? глянувши на нього, здивувався командир. Як це так сталося, що ви не зморилися, га?»«Тому що я комуніст», відтяв Алексій. Почувши те, всі здушено реготнули. «То це ви припленталися останнім до фінішу?»«Так», відказав Алексій. «Ви не були зморені?»запитав командир. «Ні», відказав Алексій. «Так ось, якщо ви не були зморені, значить, ви навмисне саботували перегони. Даю вам два тижні гауптвахти за спробу збунтуватися. А решта була втомлена, то в них є причина. Оскільки у копальні ви не перевиконуєте норму, значить, вам заважають звільнення до міста. Дбаючи про ваше здоровя, оголошую, що віднині в роті забороняються звільнення упродовж двох місяців».
Перш ніж податися до гауптвахти, Алексій захотів поговорити зі мною. Він докоряв, що я поводжуся не так, як личить комуністові; суворо дивлячись на мене, запитав, за соціалізм я чи ні. Я відказав, що за соціалізм, але тут, у казармі для «чорнюків», це не має ніякого значення, адже тут зовсім інше розмежування, ніж на волі: з одного бокуті, кого спіткала лиха доля, з другоготі, хто тримає її в руках й робить із ними все, що йому захочеться. Алексій не погодився зі мною: він вважав, що розмежування поміж соціалізмом і реакцією пролягає скрізь; зрештою, наша казарма є знаряддям, яким ми боронимося від ворогів соціалізму. Я запитав, як боронить соціалізм хлопчисько-командир, коли посилає його, Алексія, на гауптвахту на два тижні й ставиться до людей так, що робить із них найлютіших ворогів соціалізму. Алексій погодився, що командир і йому не подобається. Та коли я сказав, що якби казарма була знаряддям боротьби з ворогами соціалізму, то Алексія сюди не запроторили б, він із гнівом відказав, що кинули його сюди справедливо. «Мого батька заарештували за шпигунство. Ти розумієш, що це означає? Як партія може довіряти мені? Партія не повинна мені довіряти!»
Потім я розмовляв із Ґонзою і з жалем сказав (думаючи про Люцію), що на нас чекають два місяці без відпустки. «Дурнику, тепер ми будемо гуляти ще більше, ніж досі!»відповів він.
Той утішний саботаж естафетних перегонів зміцнив у моїх товаришів почуття солідарності й розбудив їхній дух ініціативи. Ґонза створив щось на кшталт комітету, який почав вивчати можливість потайки вийти за межі частини. За дві доби все було готове; для підкупу створили таємний фонд; дали хабар двом підстаршинам, що наглядали за нами в казармі; знайшли місце, де можна було перерізати дріт; воно було за казармою, там, де містилася санчастина; за пять метрів від колючого дроту стояв перший будиночок селища, де мешкав знайомий гірник: хлопці з ним домовилися, що він не замикатиме дверей на ключ; вояк, що захоче покинути територію частини, підкрадеться до огорожі, пролізе під нею й бігцем подолає ті пять метрів; опинившись у дворі, він буде в безпеці: пройде коридором будиночка і вийде на вулицю.
Той шлях видався нам певним, головне, щоб ним не ходили часто; якщо казарму того самого дня покине багато вояків, то їхню відсутність помітять; тим-то Ґонзин комітет вирішив регулювати кількість тих вилазок.
Та перш ніж настала моя черга, Ґонзин задум зазнав краху. Якось уночі до казарми заявився командир і помітив, що немає трьох вояків. Він притиснув капрала (очільника казарми), що не доповів про відсутність тих людей, і запитав, скільки той отримав за це. Капрал подумав, що його хтось видав, і навіть не намагався відбріхуватися. Командир погукав на очну ставку Ґонзу, і капрал зізнався, що отримав від нього гроші.
Хлопчисько-командир поставив нам шах і мат. Він віддав капрала, Ґонзу і трьох вояків, що були відсутні тієї ночі, у розпорядження військового прокурора. (Я навіть не встиг попрощатися зі своїм найліпшим другом, все сталося того ранку, коли ми були вже в копальні; потім я дізнався, що всіх їх засудили, а Ґонзі дали рік вязниці.) Командир знову вишикував усіх і заявив, що він продовжує період без відпусток ще на два місяці, крім того, запроваджує режим дисциплінарного батальйону.
За його наказом, по кутках звели дві сторожові вежі, обладнані прожекторами, а по периметру ходили двоє вартових зі службовими псами.
Командирове втручання було таке несподіване і влучне, що нас усіх охопило відчуття, ніби Ґонзин задум хтось зрадив. Не можна сказати, що поміж нами не було виказувачів; усі ми зневажали це діло, проте знали, що таке можливе, адже воно було найефективнішим способом поліпшити своє становище, служити не більше усталеного терміну і здобути характеристику, яка забезпечить пристойне майбутнє. Нам (більшості з нас) пощастило не потрапити в полон цього послідущого паскудства, але ми не зуміли втриматися, щоб занадто легко не підозрювати в ньому інших.
Цього разу теж зародилася така підозра, і згодом вона переросла в колективну певність (хоч, звісно, те командирове викриття можна було пояснити не лише доносом), яка з неухильною спрямованістю звернулася до Алексія. Натоді він відбував останні дні гауптвахти; звичайно, він щодня спускався разом із нами в копальню; тим-то всі вважали, що він міг чути («вуха ж у нього, мов локатори») про Ґонзин задум.
Сердешного студента-окулярника тепер ганяли, мов солоного зайця: бригадир (один із нас) загадував йому найгіршу роботу; його знаряддя весь час кудись пропадало, і він мусив відшкодовувати за нього зі своєї платні; на нього весь час сипалися кпини і докори, а також дрібні капості, яких була сила-силенна; на деревяній стіні, біля якої стояло його ліжко, хтось написав великими чорними літерами: «ОБЕРЕЖНО, ГНИДА!».
Кілька днів по тому, як до прокуратури відправили під вартою Ґонзу і ще чотирьох винуватців, я пополудні заглянув до казарми, де мешкало наше відділення; там не було нікого, крім Алексія, що зігнувся, застеляючи своє ліжко. Я запитав, нащо він це робить. Він пояснив, що хлопці розкидають його постіль кілька разів за день. Я сказав, що вони думають, ніби він видав Ґонзу. Він мало не зі сльозами на очах запротестував; мовляв, нічого не знав, та хоч би й знав, то не виказав би. «Чому ти кажеш так? запитав я. Адже всі знають, що ти командирів полигач. То цілком логічно, що й виказати міг». «Я не полигач командирові! Командирсаботажник!»уривчасто відтяв він. І виклав свою думку, до якої дійшов, коли сидів на гауптвахті: мовляв, партія створила підрозділи вояків з чорними петлицями для тих, котрим не можна довіряти зброю, але можна їх перевиховати. Та класовий ворог не дрімає, він будь-що намагається завадити цьому перевихованню: прагне чимдуж підтримувати в тих вояках шалену ненависть до комунізму, щоб витворити з них резерв на випадок контрреволюції. І якщо хлопчисько-командир поводиться з нами так, щоб ми аж пінилися від ненависті, то, звісно ж, це частина ворожого плану! Важко навіть уявити собі, сказав він, куди промкнулися вороги нашої партії. І, звичайно, командирворожий агент. Алексій знає, який обовязок у нього, ось він написав детальний рапорт про дії командира. Я й рота роззявив. «Про що? Що ти там понаписував? Куди надіслав?» Він сказав, що подав на командира скаргу в партійні органи.
Тим часом ми вийшли з барака. Він запитав, чи не боюся я показатися разом із ним перед усіма вояками. Я відказав, що він дурник, якщо питає таке, а вдвічі дурник, якщо гадає, ніби той його лист дійде до адресата. На те він сказав, що як комуніст за будь-яких умов має поводитися так, щоб не було потім гірко і соромно. І ще раз нагадав мені, що я теж комуніст (хоч і виключений із партії) і що мені треба поводитися не так, як я оце роблю. «Ми, комуністи, відповідаємо за все, що тут діється». Я аж зареготав; потім сказав йому, що відповідальність неможлива без свободи. Він відказав, що почувається достатньо вільним, щоб діяти як комуніст; він повинен довести, і таки доведе, що він комуніст. Коли він сказав це, у нього аж підборіддя затремтіло; зараз, через стільки літ згадуючи цю мить, я певен, що Алексієві натоді було тільки трохи більше, ніж двадцять років, то був юнак, хлопчина, і його доля висіла на ньому, наче велетове вбрання на тендітних плечах дитини.
Памятаю, незабаром після тієї зустрічі Ченек запитав у мене, навіщо я розмовляв із тією гнидою. Алексій дурник, відказав я, але не гнида; і розповів йому, що казав Алексій про ту скаргу на командира. Ченека це не переконало. «Хтозна, дурень він чи ні,сказав він, але таки напевне гнида. Бо публічно зректися свого батька може тільки гнида». Я нічого не второпав; він здивувався, що я нічого не знаю: комісар особисто показав їм газету, де кілька місяців тому зявилася Алексієва заява: він зрікався свого батька, що, як він висловився, зрадив і заплямував усе, що було святе для його сина.
Того вечора з вартової вежі (яку поставили напередодні) вперше нашу казарму осяяло світло потужного прожектора; біля огорожі з колючого дроту почав ходити охоронець із псом. Мене охопив невимовний смуток: Люції поруч не було, і я знав, що побачу її тільки через два нескінченні місяці. Того ж таки вечора написав їй довгого листа; писав, що ще довго не побачу її, що нас позбавили права покидати розташування частини і я страшенно шкодую, що вона відмовила мені в тім, чого я так прагнув, і що спогад про те дав би мені змогу пережити цю невеселу пору.
Після того як я відіслав того листа, наступного дня ми знову виконували ті кляті вправи з шикування, ходіння парадним кроком і плазували по-пластунському. Ті вправи я виконував автоматично й не бачив ні капрала, який горлав, мов несамовитий, ні товаришів, які марширували або падали додолу; що діялося довкруги, я геть не бачив: довкола плацу з трьох боків були казарми, а з четвертогоколючий дріт, за яким видніла дорога. Вряди-годи там зупинялися перехожі (найчастіше дітлахи, самі або ж із батьками, які пояснювали їм, що ці воячки за колючим дротом роблять вправи). Усе воно було для мене мертвими декораціями, картинками (усе, що діялося за колючим дротом, було мальовидлом), тож я і не глянув туди, коли хтось із наших гукнув: «Чого так задивилася, лялечко?».
Тоді глянув і я. То була Люція. Стояла за колючим дротом у своєму виношеному брунатному пальтечку (і як це забув я, коли ми купували сукні, що вже кінець літа і незабаром буде холоднеча?), у черевичках на високих каблуках (які я теж їй подарував). Стояла непорушно і дивилася на нас. З дедалі дужчою цікавістю вояки почали коментувати її навдивовижу терплячий вигляд, вкладаючи у ті слова всю сексуальну розпуку чоловіків, яких рокували на вимушену цнотливість. Аж підстаршина помітив, що ми вже не так запопадливо виконуємо вправи, а потім і причину помітив; він аж запінився від безсилля: не міг заборонити молодій дівчині стояти за дротом; потойбіч починався вже простір відносної свободи, що не підлягав його командам. Тільки звелів хлопцям тримати їхні зауваження при собі й почав командувати голосніше й ще дужче нас підганяти.
Люція то проходила туди й сюди, то геть щезала з моїх очей, але врешті знову поверталася на те місце, де ми могли її бачити. Потім ті вправи добігли краю, та я не зміг підійти до неї, бо нас відразу ж погнали на політичну підготовку; ми слухали фрази про табір миру і про імперіалістів, аж лише за годину я зміг вислизнути (вже вечоріло) і поглянути, чи Люція ще стоїть за огорожею; вона була там; я підбіг до неї.
Вона сказала, щоб я не гнівався на неї, вона мене кохає, і їй так прикро, що я засмутився через неї. Я сказав, що й сам не знаю, коли ще випаде нагода побути удвох. Вона сказала, що дарма, адже вона частенько приходитиме сюди. (Якісь хлопці пройшли повз нас, гукнувши щось сороміцьке.) Люція простягнула мені поміж дротинами троянду (пролунав сигнал шикуватися); потім ми поцілувалися крізь прогалину в колючому дроті.
13
Майже кожного дня приходила Люція до огорожі, поки я зранку працював у копальні, а отже, пополудні був у розташуванні військової частини; щодня отримував я скромний букетик (якось під час перевірки речей сержант вивалив на долівку цілу купу тих букетів із моєї валізи), а я обмінювався з нею кількома фразами (то були звичайнісінькі фрази, адже нам не було про що розмовляти; ні думками не ділилися ми, ні новинами, тільки підтверджували те, про що не раз уже казали); водночас я писав їй майже щодня; то була найпалкіша пора нашого кохання. Прожектори на вартових вежах, уривчастий гавкіт псів увечері, клятий хлопчисько, що неподільно панував над нами, усе це небагато місця посідало в моїх думках, тому що всі вони були про те, коли прийде Люція.
Як по правді, я був щасливий у тій казармі, яку стерегли злі пси, або ж у копальні, де мені доводилося чимдуж налягати на тряский відбійний молоток. Щасливий був я і гордий, адже Люціяце скарб, якого не мав жоден із моїх товаришів і навіть підстаршин: мене кохали, кохали на очах у всіх, безоглядно кохали. Хоч Люція і не була ідеалом дівочої вроди для моїх товаришів і, як вони вважали, кохання її мало досить чудернацький вираз, проте це все ж таки було кохання, жіноче кохання, й воно будило подив, ностальгію і заздрість.
Що довше тривало увязнення, яке відокремлювало нас від зовнішнього світу і від жінок, то частіше в наших розмовах у всіх подробицях зринали жінки. Згадували родимки, малювали (олівцем на папері або ж вістрям кайла у глині, кінчиком пальця на піску) контури їхніх грудей і сідниць, сперечалися про те, які дупці колишніх коханок найзбудливіші; достеменно згадували слова і стогони, якими супроводжувався статевий акт; усе це обговорювали знову і знову, причому завжди з новими подробицями. Мене теж розпитували, причому з особливою цікавістю, адже дівчина, про яку я розповідав, щодня зявлялася перед ними, тож вони легко могли повязувати конкретну зовнішність із моїми розповідями.
Не міг я розчаровувати моїх приятелів, міг тільки говорити, тож розповідав, яка вона гола, хоч ніколи не бачив її голою, про наші ночі кохання, яких ніколи не зазнавав, і переді мною часом поставала детальна і достеменна картина її спокійної пристрасті.
Як воно все було, коли вперше кохав її?
Сталося це в її гуртожитський кімнаті; вона покірно і віддано роздягнулася переді мною, проте поводилася ніяково, адже це була сільська дівчина, а я був першим чоловіком, який бачив її голою. Страшенно збуджувала мене ця відданість, поєднана з соромом: коли я підійшов до неї, вона зіщулилася, затуливши долоньками лоно
Чому вона весь час взуває ці чорні черевички на високих підборах?
Я купив їй ці черевички, щоб вона ходила в них переді мною голяка; вона страшенно соромилася, але робила все, що я хотів; якомога довше залишався я вдягнений, а вона прогулювалася переді мною в тих черевичках (мені дуже подобалося, що я був одягнений, а вона гола!), потім діставала вино із шафи і голісінька наливала його для мене в келих
Отож, як Люція приходила до колючого дроту, на неї дивився не лише я, а разом зі мною ще з десяток моїх приятелів, котрі знали, як вона кохається, що вона каже і як зітхає, і щоразу із задоволенням помічали, що вона знову взула ті чорні черевички, і уявляли її голою і як ходить вона в тих черевичках із кутка в куток невеличкої кімнати.
Кожен із них міг згадати якусь жінку, що трапилася йому в житті, й розповісти про неї іншим, але тільки я міг надати їм нагоду ще й подивитися на ту жінку; тільки моя дівчина була реальна, жива і присутня. Ота солідарність із ними, що спонукала мене змальовувати Люціїну голизну й еротичну поведінку, так увиразнила моє бажання, що мені стало аж боляче. Приятелі, що супроводжували її прихід солоними дотепами, нітрохи не зачіпали мене: те, як вони ставилися до неї, не забирало її в мене (колючий дріт і пси боронили її від них, утім, і від мене); навпаки, всі віддавали її мені: всі загострювали для мене її бентежний образ, всі творили її разом зі мною і надавали їй шаленої спокусливості; я здався товаришам, і всі ми здалися бажанню Люції. Коли потім я підходив до колючого дроту, мене аж трясло; не міг навіть балакати, так я хотів її; не розумів, як міг зустрічатися з нею цілих пів року, немов соромливий студент, не помічаючи в ній жінки; все віддав би я за єдине злягання з нею.