Не хочу сказати, що моя приязнь до неї прибрала брутальності, стала пласка чи втратила ніжність. Скажу лишень, що за тієї пориі єдиний раз у життія почував несамовите прагнення жінки, що охопило всього мене цілком, душу і тіло, похіть і ніжність, печаль і несамовитий смак до життя, потяг до вульгарності й утіхи, бажання бодай на мить зазнати насолоди і володіти вічно. Я цілком був у полоні того бажання, напружений, зосереджений, і згадую зараз ту пору як утрачений рай (химерний рай, який охороняли сторожові вежі й службові пси).
Я ладен був бог знає на що, аби лиш зустрітися з Люцією поза територією частини; вона заприсяглася, що наступного разу «не брикатиметься» і піде туди, куди я захочу. Не раз повторювала вона ту обіцянку крізь колючий дріт. Отже, треба було зважитися на зухвале діло.
Незабаром я все обдумав. Командир так і не дізнався, в чому полягав основний Ґонзин план. Дротяна огорожа так і лишилася розітнута в потаємному місці, домовленість із гірником, який мешкав біля розташування нашої частини, теж була в силі. Звісно, нагляд був такий щільний, що й думати не випадало про те, аби вислизнути з території вдень. Поночі периметр патрулювали вартівники з вовкодавами, територію освітлювали прожектори, та, як по правді, все воно було радше задля того, щоб принести задоволення командирові, ніж завадити нам утекти за межі території; якщо тебе зловлять, то віддадуть до військового трибуналу, а це був завеликий ризик. Тим-то я й подумав, що шанс таки маю, хоч і невеликий.
Потрібно було знайти притулок неподалік від казарми. Більшість гірників, що мешкали по сусідству, спускалися тією самою кліттю, що й ми, тож я швидко домовився з одним (пятдесятирічним удівцем), який погодився (за триста крон) на часину надати мені своє житло. То був двоповерховий сірий будиночок, його видно було з казарми; я показав його Люції через колючий дріт і пояснив мій задум; вона не зраділа; сказала, не хоче, щоб я ризикував через неї, й урешті погодилася лише тому, що не вміла відмовити.
Настала домовлена днина. Почалася вона досить незвичайно. Щойно повернулися ми з копальні, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися, щоб послухати одну з його промов. Зазвичай він страхав війною, яка ось-ось вибухне, і тим, як гостро візьмуться до реакціонерів (під ними він розумів передовсім нас). Того разу додав нової теми: до комуністичної партії проліз класовий ворог; але нехай начуваються шпигуни і зрадники: прихованих ворогів покарають устократ жорстокіше, ніж тих, котрі не приховують своїх поглядів, бо прихований ворогце немов шолудивий пес. «І один із них поміж нами», сказав наостанку хлопчисько-командир і звелів вийти з шеренги Алексієві. Потім дістав із кишені якісь аркуші й тицьнув йому під носа. «Знайоме це тобі?»«Авжеж», відказав Алексій. «Ох ти ж собако шолудивий! Мало того, ще й шпик і виказувач. Але псяче скавуління йде за вітром!» І подер ті аркуші у нього на очах.
«У мене є ще один лист для тебе, сказав командир і простягнув йому відкритий конверт. Читай, тільки вголос!» Алексій дістав звідти аркуш, пробіг його очимаі нічого не сказав. «То читай!»повторив командир. Алексій мовчав. «Не хочеш?»запитав командир, але той мовчав, і тоді він скомандував: «Лягай!». Алексій впав у грязюку. Хлопчисько-командир став над ним, і ми подумали було, що зараз він почне командувати: «Встати! Лягти! Встати! Лягти!»і Алексій муситиме вставати, потім падати і знову вставати і падати. Проте командир не віддав тих наказів, він одвернувся від Алексія і пройшов перед першою лавою шеренги, оглядаючи одяг вояків, дійшов до краю (так минуло декілька хвилин), обернувся й неквапно попрямував до Алексія, що непорушно лежав долілиць. «А тепер читай!»знову звелів він. Алексій звів замурзане грязюкою підборіддя, простягнув праву руку, в якій весь час тримав той аркуш, і навлежачки почав читати: «Сповіщаємо, що 15 вересня 1951 року вас виключено з лав комуністичної партії Чехословаччини. Крайовий комітет». Командир звелів Алексієві стати в шеренгу, передав командування підстаршині, й ми подалися на вправи.
Після тих вправ було політнавчання, й о пів на сьому (вже стемніло) на мене чекала Люція; я побіг до колючого дроту, вона кивнула, давши зрозуміти, що все гаразд, і пішла. Потім була вечеря, потім відбій; я лежав і чекав, аж засне капрал, який наглядав за нашою кімнатою. Потім узув черевики і, як був, у кальсонах і довгій нічній сорочці, тихенько вийшов із кімнати. Пройшов коридором і опинився у дворі; було холодно. Лазівка крізь огорожу була за санчастиною, тож у разі зустрічі з вартовим можна було завжди сказати, що я занедужав і йду до лікаря. Та я нікого не зустрів; ховаючись у тіні, обігнув санчастину; прожектор освітлював те саме місце (вартовий, що мав обертати його, не дуже ревно ставився до своїх обовязків), і частина подвіря, крізь яку мені треба було прокрастися, тонула в пітьмі; тепер я мав лиш один клопіт: не натрапити на патруль, що ходив уночі з псом попід огорожею; скрізь було тихо (так тихо, аж заважало мені скрадатися без шуму); я простояв там хвилин із десять, аж почув далекий гавкіт пса; він лунав десь аж на другому кінці території. Отож я відійшов від стіни і побіг до того місця в огорожі, де завдяки старанням Ґонзи внизу був перетнутий дріт. Ліг ницьма і проповз попід огорожею; тепер треба було відкинути всі вагання; ще кілька кроків, і я опинився біля обгородженого штахетником двору, де стояв дім гірника; все було гаразд: хвіртку не замкнули на ключ, я прослизнув у двір і побачив, що в будинку крізь опущену штору пробивається світло. Я постукав у шибку, і за кілька секунд на порозі зявився височенний чоловяга, який загорлав, щоб я заходив. (Від того галасу мене аж циганський піт пройняв, я ж бо не забував, що казарма розташована зовсім поруч.)
Двері провадили простісінько до кімнати; я трохи ошелешено зупинився на порозі; довкола столу (з відкоркованою пляшкою) у досить недбалих позах сиділо пятеро чоловіків; угледівши мене в тому нічному вбранні, вони гучно зареготалися; потім заявили, що в такій одежі я, мабуть, змерз мов цуцик, і налили мені чарку; я скуштував: то був спиртяга, ледь-ледь розведений водою, за міцністю градусів із девяносто; вони заохочували мене випити те все, і я вихилив чарку одним духом; від того питва закашлявся, і вони знову приязно зареготали і підштовхнули до мене стілець; почали допитуватися, як це я «перейшов кордон», потім знову оглянули моє вбрання й зареготали, кажучи, що це «підштанці-втікачі». Усім тим гірникам було від тридцяти до сорока років, і вони, либонь, частенько тут збиралися; хоч вони і пиячили, але пяні не були; коли я оговтався від несподіванки, їхня безтурботна поведінка розвіяла мою пригніченість. Другу чарку того кріпезного і давкого напою я вихилив сміливіше. Гірник тим часом пішов до сусідньої кімнати і повернувся з темним костюмом. «Підійде тобі?»запитав він. Я оцінив, що той чоловяга сантиметрів на десять вищий за мене, та ще й кремезніший, але відказав: «Нічого не вдієш, треба йти». Надів штани поверх кальсонів, але мусив тримати їх у руках, такі бахматі й довгі вони були. «Паска ні в кого нема?»запитав той чоловяга. Паска не знайшлося ні в кого. «Або принаймні мотузка?»докинув я. Мотузок знайшли, і завдяки йому штани ще сяк-таки трималися. Я вбрав піджак, і гірники вирішили (хтозна й чому), що я викапаний Чарлі Чаплін, тільки котелка бракує й ціпка. Щоб потішити їх, я звів докупи закаблуки і розставив носаки черевиків. Штани збрижилися гармошкою над черевиками, і чоловіки були в захваті, сказали, що цього вечора переді мною хоч яка дівчина впаде на спину. Налили мені ще одну чарку і провели надвір. Господар запевнив, що я будь-якої пори можу постукати до нього у вікно, коли треба буде перевдягнутися.
Я вийшов на вулицю передмістя, насилу освітлену ліхтарями. Ще зо чверть години йшов попід колючою огорожею, перш ніж дістатися до того будинку, де я мав зустрітися з Люцією. Дорогою мусив учинити над собою зусилля, щоб поминути яскраво освітлену браму нашої частини; але тривога виявилася марною: моя цивільна одіж пречудово маскувала мене, і вартовий мене не впізнав, хоч і глянув; до будинку я дістався без пригод і перешкод. Відчинив двері (осяяні світлом самотнього ліхтаря) і ввійшов у підїзд, пригадуючи (лише за розповіддю гірника) розташування квартири: східці ліворуч, другий поверх, двері навпроти. Постукав. Обернувся ключ, і мене впустила досередини Люція.
Я поцілував її (вона чекала мене від шостої вечора, відколи пішов на роботу гірник, який працював у нічну зміну), вона запитала, чи я пив; я відказав, що пив, і розповів, як вислизнув із території частини. Вона сказала, що весь цей час тремтіла зі страху, щоб не сталося зі мною якогось лиха. Я сказав, що страшенно радий зустрітися з нею; обіймаючи її, відчував, що вона знову тремтить. «Що з тобою?»запитав я. «Нічого», відказала вона. «Але чому ти тремтиш?»«Я боюся за тебе», відказала вона і вислизнула з моїх обіймів.
Я роззирнувся довкруги. Кімната була малесенька, умеблювання вбоге: стіл, стілець, ліжко (застелене вже не зовсім чистою білизною); на стіні ікона; біля протилежної стіни шафа, на ній якась консервація у слоїках (єдина більш чи менш домашня річ у тім приміщенні), а над усім цим самотньо світилася попід стелею лампа без абажура, її світло гостро било у вічі, прикро осяваючи мене від ніг до голови, аж на мить недобре стало: величезний піджак, підперезані мотузком штани, чорні носаки вояцьких черевиків; і вгорі мій нещодавно поголений череп, що блищить наче місяць-повня.
«Ох, вибач, Люціє, в мене такий вигляд!»благально вигукнув я, а потім пояснив, чому змушений був оце так перебратися. Люція запевнила, що це не має значення, та я, в полоні пяної безоглядності, заявив, що неможливо залишатися в цих лахах перед нею, й хутко скинув штани і піджак; але під костюмом була нічна сорочка і ті жахливі статутні кальсони, що теліпалися до самісіньких пят, усе це було в десять разів кумедніше, ніж костюм, що ще хвилину тому це прикривав. Я клацнув вимикачем, щоб погасити світло, але навіть темрява не порятувала мене, бо на вулиці світився ліхтар, і його світло сягало аж у кімнату. Був я такий кумедний, що перестав соромитися голизни, тож скинув сорочку, потім кальсони і постав перед Люцією голісінький. Потім обняв її. (Знову відчув я, що вона тремтить.) Попросив її роздягнутися, скинути все, що розділяє наші тіла. Пестив її тіло і, наче молитву, знову й знову повторював ті благання, та Люція просила мене зачекати трохи, казала, що вона не може, не може так відразу, не може так швидко.
Я взяв її за руку, й ми сіли на ліжку. Я притулився головою до її живота і якусь хвилю залишався без руху; зненацька моя голизна (яку осявало нечисте вбоге світло вуличного ліхтаря) видалася мені недоречною; мені спало на думку, що все сталося всупереч моїй мрії: не гола дівчина горнулася до вдягненого хлопця, а голий хлопець припав головою до її живота, враження було таке, наче я знятий з хреста Ісус в обіймах Марії Магдалини, та думка відразу ж мене жахнула, адже я прийшов сюди не по жалощі, а по інше, й тоді я знову почав пестити Люцію по обличчю й по сукні, намагаючись її тихцем розстебнути.
Та все було марно; Люція знову вислизнула від мене: моє перше поривання згасло, згасла моя довірлива нетерплячка, словесний запас я вже вичерпав, та й пестощі вичерпалися теж. Мляво і непорушно лежав я голий на ліжку, а Люція сиділа поруч і гладила мене по обличчю шерехатими долоньками. І тоді мене почали потроху охоплювати скруха і злість: подумки я пригадував їй усі ті небезпеки, яких я міг зазнати, коли йшов на побачення з нею, нагадував (теж подумки) про всі ті покарання, яких мала коштувати мені оця сьогоднішня вечірня мандрівка. Та то були тільки поверхові докори (тим-то, принаймні подумки, міг я довірити їх Люції). Справжня причина мого гніву крилася набагато глибше (і мені було б соромно казати про неї): думав я про безпросвітність моєї вбогої, невдатної юності, про безпросвітність цих довгих тижнів любовної непогамованості, про нескінченно принизливу неспромогу втілити своє палке бажання; пригадував, як марно упадав коло Маркети, пригадував вульгарність отієї білявки на сидінні жатки чи то сівалки, а потім на думку знову спадало мені, як марно домагавсь я Люції. Я мало не заволав від жалості до себе: чом у всьому визнають мне дорослим, гідним того, щоб виключити з навчання, засудити, прозвати троцькістом, як дорослого запроторити в копальні, а в коханні я не маю права бути дорослим і мене змушують випити всю гірку чашу незрілості? Я ненавидів Люцію, тим паче що знав, як вона мене кохає, і це надавало її опору безглуздості і незрозумілості, і це просто-таки казило мене. Отак пів години лежав я в упертому мовчанні, а потім знову почав атакувати.
Я люто накинувся на неї; застосувавши всю силу, таки задер на ній спідницю, роздер бюстгальтер, згріб її за оголені перса, та Люція боронилася набагато запекліше і (охоплена ще дужчою сліпою силою, ніж я) видерлася від мене, схопилася з ліжка і притулилася спиною до шафи.
«Чому ти брикаєшся?»заволав я. Вона нічого притомно не могла відповісти, тільки белькотіла, що не хотіла розгнівати мене, не треба на неї гніватися, але ніякої логіки в її словах не було. «Чому ти брикаєшся? Хіба ти не знаєш, як я кохаю тебе? Ти просто дурепа!»волав я. «То вижени мене», сказала вона, притуляючись спиною до шафи. «Авжеж, вижену, ти ж не любиш мене, тільки голову мені морочиш!» I я поставив ультиматум: або вона віддасться мені, або ж я не хочу більше її бачити.
Потім знову підійшов і обняв її. Того разу вона не опиралася, але була в моїх обіймах мов нежива. «Чого ти носишся зі свою цнотою? Для кого ти її бережеш?» Вона мовчала. «Чого мовчиш?»«Ти не любиш мене», прошепотіла вона. «Я тебе не люблю?»«Ні! Я думала, любиш» І вона заплакала.
Я став перед нею навколішки; я цілував її ноги, благав її. Вона схлипувала і знай повторювала, що я її не люблю.
Мене зненацька охопила лють. Здавалося, якась надприродна сила стояла на моєму шляху, весь час вихоплюючи з моїх рук усе, задля чого я жив, чого бажав, усе те, що мені належало; ця сила, як мені гадалося, забрала у мене партію, товаришів, навчання на факультеті; і ця ж таки сила щоразу забирає у мене все, причому просто так, без причини. Мені здавалося, ніби та проклята сила настренчила проти мене Люцію, і я ненавидів її за те, що вона була її знаряддям; я дав їй ляпаса, не Люції, а тій ворожій силі; закричав, що ненавиджу її, що не хочу більше бачити її, більше ніколи, ніколи в житті не хочу.
Потім жбурнув їй оте брунатне пальтечко (воно лежало на стільці) й крикнув, щоб вона забиралася звідси.
Вона вбрала пальто і пішла.
Я упав на ліжко; в душі моїй була пустка, я ладен був погукати її, адже мені її почало бракувати вже від тієї миті, коли я її витурив, бо я знав, що ліпше бути поруч із одягненою і брикливою Люцією, ніж зовсім без Люції.
Знав я це і все ж таки навіть пальцем не поворухнув, щоб повернути її.
Довго лежав я голий на ліжку в тій позиченій кімнаті, адже неможливо було в такому стані зустрітися з людьми, заявитися у дім біля казарми, жартувати з гірниками і відповідати на їхні нескромні запитання.
Усе ж таки (пізньої ночі) я нарешті вбрався й пішов. З тротуару навпроти ліхтар освітлював дім, який я покинув. Я поминув частину, постукав у вікно (світло вже не горіло), зачекав, аж мені відчинять, скинув у присутності гірника його лахи, щось невиразно відповів, коли він запитав, чи все щасливо обійшлося, і знову в кальсонах і довгій нічній сорочці подався до казарми. Я був у такому відчаї, що все мені було байдуже. Не звертав уваги, де міг перебувати вартовий зі службовим псом, не остерігався прожектора. Проліз попід колючим дротом і спокійнісінько попрямував до казарми. Уже минав санчастину, аж почув, як мені гукнули: «Ану стій!». Я зупинився. Мене освітили кишеньковим ліхтариком. «Що ви тут робите?»
«Блюю, товаришу сержанте», пояснив я, опершись долонею на мур.
«А, ну продовжуйте, продовжуйте!»відказав сержант і подався далі зі своїм псом.
14
Більше пригод не було (капрал спав, мов бабак), тож я дістався до ліжка, та заснути не зміг і навіть зрадів, коли пролунав хрипкий голос чергового підстаршини, який ревонув: «Підйом!»і в такий спосіб поклав край тій лихій ночі. Узув черевики і побіг до вмивальні, щоб сполоснути лице холодною водою. Повернувшись, побачив, що довкола Алексієвого ліжка зібралася юрма вояків, які тихенько реготали. Я зрозумів: Алексій (уклавшись ницьма під ковдрою і сховавши лице в подушці) спав як убитий. Це нагадало мені випадок із Франтою Петрашеком, який, посварившись із командиром відділення, вдав, ніби так міцно заснув, що його безрезультатно намагалися розкутурхати троє старшин; нічого не вдіявши, винесли врешті разом із ліжком у двір і обілляли водою з пожежної рури, після чого він почав насилу протирати заспані очі. Проте Алексія не можна було запідозрити у непокорі, причиною його незвичайного сну, звісно ж, була його фізична кволість. Ось капрал (командир нашого відділення) вніс із коридору величезний казан холодної води; за ним вервечкою йшло декілька моїх товаришів, які, вочевидь, і підказали йому цей дурнуватий флотський трюк, що так тішив мізки всіх підстаршин за всіх часів та епох.