Він запитав, що я роблю цілими днями, і я розповіла йому, а він сказав, я й досі чую цей голос, трохи жартівливий, трохи співчутливий, недобре живете, пані Гелено, потім заявив, що це треба міняти, що я повинна зважитися на інше життя, трохи більше вділити часу «життєвим радощам». Я відказала, що нічого не маю проти цього, що в мене завжди було палке стремління до радощів, що нічого так не дратувало мене, як усілякі печалі та скигління, а він сказав, що не має значення те, до чого я прагну, адже здебільшого шанувальники втіхце найсумніші люди на світі, ох, правда ваша! мало не вигукнула я, а потім він сповістив, що забере мене о четвертій пополудні біля радіо, ми подамося удвох погуляти на природі, на празькій околиці. Я намагалася протестувати, що ви, я ж заміжня жінка, не можу я вештатися отак гаями з чужим чоловіком, Людвік жартома відказав, що він не чоловік, а лише науковець, а водночас був сумний, такий сумний! Я помітила це, і мені аж гаряче стало, приємно було думати, що він хоче мене, хоче саме тому, що я нагадала про моє заміжжя, адже в такий спосіб я стала ще недоступніша, бо завжди найдужче прагнуть того, що недоступне, я спрагло вхлинала смуток, який читався на його обличчі, і тоді збагнула, що він закохався в мене.
А наступного дня з одного боку була Влтава, з іншого на крутому схилі зеленів гай, це було так романтично, я люблю все, що романтичне, моя поведінка, мабуть, була трохи дурнувата, не личила вона матері дванадцятирічної дівчинки, я сміялася, стрибала, взяла його за руку і примусила бігти разом зі мною, потім ми зупинилися, моє серце гамселило, мов навіжене, ми стояли, майже торкаючись одне одного, Людвік трохи нахилився й раптом поцілував мене, я відсахнулася і знову вхопила його за руку, і ми знову побігли, серце в мене слабеньке, найменше зусилляі воно вже тіпається, варто тільки піднятися на поверх, тож я незабаром збавила ходу, подих мій потроху вирівнювався, аж я помітила, що несамохіть тихенько наспівую два перші такти моєї улюбленої моравської пісеньки, і коли мені здалося, що він зрозумів мене, я заспівала на повний голос, не було мені соромно, мені здалося, ніби з мене упав тягар моїх років, клопотів, смутку, тисячі отих сірих лусочок, а потім ми сиділи в сільському шинку і їли хліб і ковбасу, все було так просто і звичайно, буркотун шинкар, поплямована скатертина, а пригода була таки чудесна, я сказала Людвіку, знаєте, за три дні я вирушаю до Моравії, робитиму репортаж про «їзду Королів». Він запитав, де саме, і коли я відповіла, заявив, що це там, де він народився, новий збіг, що просто-таки приголомшив мене, а Людвік сказав: «Я знайду вільну часину, щоб побути там із вами».
Я злякалася, згадала про Павла, про ту слабеньку іскорку надії, яку викресав він у мені, не ставлюсь я цинічно до мого шлюбу, на все ладна, щоб порятувати його, й не лише заради маленької Здени, адже ніде правди подіти, заради себе теж, заради всього, що було, заради спогадів про молодість, але не знайшла я в собі сили сказати Людвікові «ні», не знайшла, та й годі, й ось тепер жереб кинуто, маленька Здена спить, мені страшно, а Людвік о цій порі вже в Моравії й чекає на завтра, коли я вийду з автобуса.
Частина третяЛюдвік
1
Авжеж, пішов я прогулятися. Зупинився на мосту через Мораву і задивився на плин води. Ох і бридка вона, ця Морава (вода в ній така брунатна, аж здається, ніби річкою плине глинясте течиво), та й узбережжя її похмуре: вулиця, де бовваніє пятеро двоповерхових будинків, що стоять нарізно, мов нещасні сироти; певне, задумані вони були як основа набережної, амбітний і претензійний намір, що так і не втілився у життя; на двох із них видно ліплення у вигляді янголят, з кераміки і тиньку під мармур, воно вже й облущилося: янголи без крилець, а візерунків, які обвалилися подекуди до самої цегли, й геть не розібрати. Там, де ця вулиця з домами-сиротами закінчується, видно тільки опори лінії електропередачі, траву, декількох запізнілих гусей на моріжку, а потім лани, незмірні й безкраї лани, що губляться десь удалині, а в них губиться глинисте течиво Морави.
Міста тут відбиваються одне в одному, наче в дзеркалі, а я в цій панорамі (ще змалку добре знайома була, але й тоді нічого вона мені не казала) угледів Остраву, місто гірників, що скидалося на величезну тимчасову спальню, де було повно занедбаних будинків і брудних вулиць, які губилися в порожнечі.
Я потрапив у пастку; стояв на цьому мосту, немов під прицілом кулемета. Не хотілося мені далі розглядати ту пустельну вулицю й розкидані по ній будинки, бо не хотів я думати про Остраву. Отож я обернувся й попрямував берегом проти течії.
Там ішла доріжка, облямована з одного боку густою шерегою тополь: вузенька алея, з якої видно було все, мов на долоні. Праворуч був схил, що поріс травою і бурянами, він спускався до самісінької води; далі, потойбіч річки, погляд впирався у склади, майстерні й двори невеличких фабрик; ліворуч від алеї спершу виднів довжелезний смітник, а потім розлогі лани, поцятковані металевими конструкціями опор високовольтної лінії електропередачі. Вивищуючись над усім отим, прямував я вузькою доріжкою, наче переходив місточками понад самісінькою водою, і порівняння цього краєвиду з неозорою водною гладінню спало мені на думку, бо від нього віяло холодом, який просто-таки пронизував мене, та й ішов я цією алеєю, наче ризикував щомиті упасти у воду. Водночас усвідомлював, що чудернацьке враження від пейзажу є тільки крихітною друзкою від того, про що я заборонив собі згадувати після зустрічі з Люцією; враження було таке, наче мої приховані згадки просякнули в усе, що бачив я цієї миті довкола себе, в пустельні лани і пустку дворів і складів, непрозору гладінь річки і цю постійну холодінь, що поєднувала в цілість всю довколишню місцевість. Мені здалося, що я не зможу відкараскатися від тих згадок; вони просто-таки обсіли мене.
2
Про той шлях, яким урешті доскочив я першого мого життєвого краху (і, з його недоброю поміччю, Люції), було б неважко розповісти легким і навіть забавним тоном: у всьому винна була моя згубна схильність до лихих жартів і згубна Маркетина нездатність зрозуміти їх. Маркета належала до тих жінок, які все сприймають серйозно (у цьому вона цілком узгоджувалася із самісіньким духом тієї пори) і яких добрі феї ще з колиски наділили здатністю всьому вірити, що й стало їхньою головною рисою. Це не евфемізм, не хочу я в такий спосіб дати на здогад, що вона була дурненька; ні, вона була достатньо обдарована і прониклива, та ще й молода (мала девятнадцять років) і така гарна, що її наївну довіру можна було зарахувати радше до чеснот, ніж до прикрих недоліків. Усі ми на факультеті любили її й намагалися так чи так завоювати її прихильність, що не заважало нам (чи принаймні декому з-поміж нас) кепкувати з неї, звісно ж, легенько і незлостиво.
Що й казати, гумор і Маркета нітрохи не поєднувалися між собою, а ще менше поєднувалися з духом епохи. Йшов перший рік після лютого 1948-го; розпочиналося нове життя, справді таки нове, геть відмінне від того, що було доти, і лице того життя, яким воно закарбувалося в моїй памяті, було напружене і серйозне, причому дивувало, що та серйозність не мала нічого похмурого, а навпаки, зберігала, сказати б, навіть усмішку; атож, оті роки заявляли про себе як про найрадісніші з-поміж усіх, а як хтось не радів, то його відразу ж починали підозрювати в тому, що він засмучений перемогою робітничого класу або ж (і це було не менш важливим переступом) індивідуаліст і переймається своїми особистими печалями.
Натоді глибоко особистих печалей я не мав, навпаки, страшенно полюбляв пожартувати, проте не можна було сказати і того, що я цілком відповідав радісному поглядові доби: мої дотепи були надто вже несерйозні, а тодішня радість не допускала легковажних жартів чи іронії, адже, наголошую, це була поважна радість, що гордо іменувалася «історичним оптимізмом класу-переможця», урочиста, аскетична радість, одне слово, Радість із великої літери.
Пригадую, на факультеті ми організовувалися в «гуртки для вивчення», які часто збиралися для прилюдної критики і самокритики їхніх членів, а потім на основі цього на кожного складали характеристику. Як і всі партійці, я мав купу обовязків (обіймав високий пост у Студентській спілці), та ще й навчався добре, тож ця характеристика не могла мені особливо зашкодити. Проте за тріскучими фразами про мою громадську активність, старанність, позитивне ставлення до держави, про мою працю й знання марксизму зазвичай ішла згадка про те, що моїй особі досі притаманні «пережитки індивідуалізму». Не було в тій згадці чогось такого, що могло б занепокоїти, так уже повелося, що в найблискучішу характеристику належало вставити критичну заувагу, наприклад, одному закидали «слабкий інтерес до революційної теорії», іншому«холодне ставлення до людей», ще комусьбрак «пильності й недовіри», а комусь«недобру поведінку з жінками»; звичайно, якщо така заувага була не одна, а долучалася до неї інша, або ж як ти замішаний у якомусь конфлікті чи став обєктом підозри або догани, «пережитки індивідуалізму» або ж «недобра поведінка з жінками» могли стати зародками катастрофи. І у вигляді особливої фатальності цей зародок чигав у особовій справі на кожного з нас, авжеж, на кожного.
Деколи (радше задля годиться, ніж від справжньої остороги) я повставав проти обвинувачень в індивідуалізмі й вимагав доказів від своїх товаришів із тих гуртків. Чогось конкретного проти мене вони не мали; казали: «Тому що ти так поводишся». «Як це я поводжуся?»допитувався я. «А ти вряди-годи якось не так усміхаєшся». «Та й що? Я радію!»«Ні, ти всміхаєшся, наче думаєш про щось таке, що приховуєш у собі».
Коли товариші виснували, що моя поведінка і мої усмішки тхнуть інтелігентністю (ще одна принизлива наліпка тієї епохи), я врешті повірив їм, адже не міг уявити собі (бракувало мені сміливості), що всі могли помилятися, що помилялася сама Революція, помилявся самісінький дух тієї доби, а я, індивід, мав рацію. Я почав стежити за моїми усмішками і незабаром виявив у собі тонесеньку тріщину, що пролягла поміж тим, ким був, і поміж тим, ким (згідно з духом епохи) я мусив і хотів бути.
То ким же був я насправді? На це запитання хочу відповісти чесно: я був тим, хто мав кілька облич.
І кількість їхня зростала. За місяць до канікул я почав упадати коло Маркети (вона була на першому, а я на другому курсі) і намагався вразити її отим найдурнуватішим способом, як і всі двадцятирічні парубки за всіх часів: я надівав личину; я корчив старшого, ніж був насправді (за духом і за досвідом); удавав, ніби відсторонено тримаюся від усього, ніби розглядаю світ згори, наче під моєю шкірою криється ще одна, невидима і кулевідпорна. Вважав (і, зрештою, правильно), що жарти допомагають триматися відсторонено, і якщо і так полюбляв дотепи, то з Маркетою жартував з особливою штучною й ретельною запопадливістю.
То ким же був я насправді? Повторюю: я був людиною з кількома обличчями.
На зборах був серйозний, переконаний і сповнений ентузіазмом; у товариствізухвалий і задерикуватий; цинічний і страшенно гостроязикий з Маркетою; а як залишався сам (і думав про Маркету), то губився й почувався безпомічним, як той школяр.
То це останнє обличчя і було справжнє?
Ні. Усі були справжні: не було в мене одного обличчя справжнього, а решти облудних, як ото буває в святенників. Мав я кілька облич, тому що був молодий і сам не знав, хто я і ким хочу бути. (Дарма що невідповідність поміж оцими всіма обличчями лякала мене; до жодного з них я не прикипав, а незграбно, наосліп ішов за ними.)
Фізичний і психологічний механізм кохання настільки складний, що в певний період життя молодий хлопець мусить зосередитися майже виключно на його усвідомленні, хоч при цьому від нього вислизає самісінький обєкт коханняжінка, яку він любить (так само, як і молодий скрипаль не може зосередитися на музичному творі, не опанувавши техніку гри на скрипці настільки, аж не думатиме про те, що саме грає). Я вже згадував про школярське збентеження, яке охоплювало мене, коли думав про Маркету, і мушу додати, що випливало воно не так із моєї закоханості, як із незграбності і браку певності в собі, які, ще дужче, ніж Маркета, тяжіли над моїми почуттями і помислами.
Щоб погамувати це збентеження й незграбність, я ставився до Маркети з погордою; весь час намагався сперечатися з нею або ж просто кепкував з усіх її думок, що було геть неважко, адже попри її обдарованість (і попри вроду, що, як і кожна врода, викликає в оточення враження гаданої недоступності) то була цнотливо-наївна дівчина; вона нездатна була зазирнути за предмет, а бачила тільки сам той предмет; вона пречудово зналася на ботаніці, але частенько не могла зрозуміти анекдоту, який розповідали приятелі; захоплювали її всі ентузіастичні віяння епохи, та коли вона ставала свідком тієї чи іншої політичної практики, що базувалася на принципі «мета виправдовує засоби», її розум, як ото бувало і з анекдотом, ураз буксував; тим-то товариші вирішили, що їй треба зміцнити той ентузіазм знанням стратегії і тактики революційного руху на партійних курсах, що триватимуть два тижні упродовж канікул.
Те рішення мене нітрохи не влаштовувало, адже я планував ті два тижні збути вдвох із Маркетою в Празі, щоб підштовхнути наші стосунки (які поки що обмежувалися прогулянками, розмовами і двома чи трьома поцілунками) трохи далі; крім цих двох тижнів, часу в мене на це не було (місяць я мав провести в сільськогосподарській бригаді, а два останні тижні канікул побути з матірю в Моравії), тим-то я й умирав від ревнощів, дізнавшись, що Маркета не поділяла мого смутку, нітрохи не зажурилася, що має їхати на курси, ще й напряму заявила, що чекає їх із нетерпінням!
Із тих курсів (відбувалися вони у старовинному замку в центрі Чехії) Маркета надіслала мені листа, що цілком відповідав її натурі: переповнений щирою згодою з усім, що там діялося з нею, все її там захоплювало, ранкова зарядка, що тривала чверть години, доповіді, дискусії, пісні; написала вона мені, що там панує «здоровий дух», і, либонь, із запопадливості додала, що революція на Заході не забариться.
Як подумати, то я, по суті, був згоден із кожним її твердженням, як і вона, вірив навіть у революцію в Західній Європі; з одним тільки не міг погодитися: що Маркета почувається задоволеною й щасливою, коли мені так недобре без неї. І тоді я купив листівку й, щоб дошкулити їй (вразити, приголомшити, збити з пантелику), написав: «Оптимізмопіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю. Нехай живе Троцький! Людвік».
З
На ту провокативну листівку Маркета відповіла коротким листом дуже пересічного змісту й більше не відповідала на послання, які я адресував їй упродовж усіх канікул. Я гріб сіно в горах у складі студентської бригади, і Маркетине мовчання страшенно гнітило і засмучувало мене. Майже щодня я писав їй листи, пройняті благальною і сумною закоханістю; я вмовляв її зробити так, щоб ми могли зустрітися бодай упродовж останніх двох тижнів канікул, ладен був не їхати додому в Моравію, відмовитися від того, щоб побути з моєю матінкою, якої я давно не бачив, ладен на що завгодно, аби лиш бути з Маркетою; усе це писав я не тільки тому, що кохав її, а й переважно від того, що вона була єдиною жінкою на моєму обрії й моя ситуація хлопця без дівчини була мені вже нестерпна. Але Маркета не відповідала на мої листи.
Я не розумів, що відбувалося. У серпні подався до Праги і застав її вдома. Ми знову пішли гуляти понад Влтавою й на острові, що звався Цісарська лука (то був похмурий вигін, де росли тополі й виднілися порожні спортивні майданчики), Маркета казала, що поміж нами нічого не змінилося; та й поводилася вона відповідно, але оця звичність (ті самі цілунки, ті самі розмови, та ж самісінька усмішка) гнітила мене. Коли я запитав Маркету, де ж ми зустрінемося наступного дня, вона сказала, щоб я зателефонував їй, тоді й домовимося.
Я зателефонував; жіночий голос у слухавці (не її) сказав, що Маркета поїхала з Праги.
Я почувався таким нещасним, як може почувати двадцятирічний парубок, у якого немає жінки; як досить-таки несміливий хлопчина, що пізнав фізичне кохання лише два чи три рази, крадькома й сяк-так, та все ж таки і далі сушить собі тим мозок. Дні для мене стали нестерпно довгі й порожні; я не міг читати, не міг працювати, тричі на день ходив у кіно, з сеансу на сеанс, уранці й увечері, тільки задля того, щоб згаяти час, щоб заглушити безнастанне совине угукання, що дудоніло в глибинах моєї істоти. Маркета була певна (завдяки моїм постійним хвастощам), що жінки мені вже й оскому набили, а насправді я не зважувався й словом обізватися до дівчат, які ходили вулицями, до тих красунь із прегарними ногами, що завдавали мені таких душевних мук.
Тим-то і зрадів, коли настав вересень, а разом із ним початок навчального року, і за кілька днів до того розпочалася моя робота у Студентській спілці, де в мене був окремий кабінет і купа різних обовязків. Наступного дня мені зателефонували з партійного секретаріату. Від тієї миті все закарбувалося в моїй памяті до найменших подробиць. Днина була сонячна, я вийшов із будинку Студентської спілки і відчув, що сум, який тяжкою хмарою налягав на мене під час канікул, потроху розвіюється. Приємна допитливість охопила мене, коли я підходив до секретаріату. Я подзвонив у двері, й мені відчинив голова комітету, високий молодик з вузьким обличчям, світлим чубом і блакитними крижаними очима. Я сказав: «Честь праці», як віталися за тієї пори всі комуністи. Він нічого на те не відповів, лиш мовив: «Заходь, тебе там чекають». Усередині, в останній кімнаті секретаріату, мене чекали троє членів студентського парткому. Звеліли мені сісти. Я сів і зрозумів, що все йде не так, як слід. Ці троє товаришів, яких я добре знав і з якими не раз весело балакав, мали тепер недоступні обличчя; звичайно, вони зверталися до мене на «ти» (як заведено було поміж товаришами), тільки це було не дружнє звертання, а офіційне і погрозливе. (Зізнаюся, відтоді в мене виникла нехіть до звертання на «ти»; таке звертання має бути виразом довірливої близькості, та якщо люди, які кажуть таке одне одному, не перебувають у цій близькості, воно враз набуває протилежного значення, стає виразом брутальності, тож світ, де всі зазвичай називають одне одного на «ти», є вже не світом загальної приязні, а світом загальної неповаги.)