Отож сів я перед трьома студентами, що прозивали мене на «ти», і вони поставили мені перше запитання: чи знаю я Маркету. Я сказав, що знаю. Запитали, чи листувався я з нею. Я відповів, що так, листувався. Вони запитали, чи памятаю, що писав їй. Я сказав, що не пригадую вже, але тієї миті постала перед моїми очима ота листівка з провокаційним текстом, і я почав розуміти, до чого воно все йде. Що, не можеш пригадати? запитали вони. Ні, відказав я. А Маркета, що вона тобі писала? Я стенув плечима, давши зрозуміти, що в тих листах ішлося по інтимні речі, то мені зараз і не пригадати. А про курси вона не писала тобі? допитувалися вони. Так, відказав я, писала. Та й що ж? Що їй там подобається, відказав я. А що ще? Що лекції цікаві, та й колектив хороший, відказав я. Писала вона тобі, що на курсах панує здоровий дух? Так, відказав я, писала щось таке. Писала вона тобі, що потроху починає усвідомлювати, що таке сила оптимізму? запитали вони після цього. Так, відказав я. А ти що думаєш про оптимізм? запитали вони. Про оптимізм? А що я повинен про нього думати? запитав я. Ось ти особисто вважаєш себе оптимістом? запитали вони. Авжеж, ніяково мовив я. Полюбляю жарти, та й сам я людина весела, я намагався надати тому допитові легшого тону. Веселим може бути навіть нігіліст, зауважив хтось із них, він може кепкувати з людей, які страждають. І далі: цинік теж може бути веселуном! Як ти гадаєш, можна побудувати соціалізм без оптимізму? запитав інший. Ні, відказав я. Ага, сказав третій, то ти не хочеш, щоб у нас був побудований соціалізм. Та звідки ви це взяли? запротестував я. А звідти, що для тебе оптимізмопіум для народу! Як це опіум для народу? знову вигукнув я. Не викручуйся, ти сам це написав! Маркс назвав релігію опіумом для народу, а для тебе опіум для народунаш оптимізм! Ти так і написав Маркеті. Цікаво, що сказали б наші робітники й ударники, які перевиконують плани, якби дізналися, що їхній оптимізмце опіум, одразу ж докинув інший. А третій додав: що ж, для троцькіста творчий оптимізмтільки опіум. А ти троцькіст! Боже милий, та звідки ви взяли це? вигукнув я. Ти сам написав це, так чи ні? Може, я й написав щось таке задля жарту, та минуло вже два місяці, я не памятаю. А ми освіжимо твою память, сказали вони і прочитали з моєї листівки: «Оптимізмопіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю! Нехай живе Троцький! Людвік». У невеличкому приміщенні політичного секретаріату ті слова пролунали так грізно, що я на мить перелякався, відчувши, що вони несуть у собі руйнівну силу, якій я не можу опиратися. Товариші, це ж було тільки задля жарту, сказав я і відразу ж побачив, що ніхто не хоче мені вірити. Ви вважаєте це дотепним? запитав один член парткому в інших двох. Ті похитали головами. Якби ж ви знали Маркету! вигукнув я. Ми знаємо її, відказали вони мені. Ну то самі бачите, сказав я. Маркета все сприймає поважно, ми завжди трохи кепкували з неї, намагаючись її здивувати. Цікаво, сказав один із товаришів, із твоїх наступних листів не видно, що ти не сприймаєш Маркету серйозно. Невже ви читали всі мої листи до Маркети? Ага, значить, під тим приводом, що Маркета все сприймає серйозно, устряв іще один, ти кепкуєш із неї. Але скажи нам, що саме сприймає вона серйозно? Наприклад, партію, оптимізм, дисципліну, правда ж? І все це, що вона сприймає серйозно, ти виставляєш на посміховисько. Товариші, зрозумійте мене, сказав я, таж я навіть не памятаю, як це написав, сталося воно дуже швидко, два рядки задля жарту, я навіть не подумав, що пишу, якби в мене був недобрий намір, то я й не посилав би цю писанину на партійні курси! Не має значення, як ти це написав. Швидко чи повільно, на коліні чи на століти міг написати лише те, що було в тобі. Більш нічого. Якби ти подумав трохи, то, може, не написав би цього. А так ти написав, не приховуючи свого справжнього обличчя. Принаймні ми дізналися, хто ти такий. Знаємо, що в тебе кілька облич: однедля партії, другедля інших. Тепер я відчув, що мої заперечення вже не справляли ніякого ефекту. Кілька разів повторював я те саме: що це був жарт, що ці слова не мали ніякого значення, що за ними стояв тільки стан моєї душі тощо. Вони нічого не хотіли слухати. Казали, що я написав це на поштовій листівці, яку кожен міг прочитати, що ці слова мали об'єктивне значення й що там нема рядків, які пояснювали б стан моєї душі. Потім вони запитали, що я читав із Троцького. Нічого, відказав я. Запитали, хто давав мені ті книжки. Ніхто, відказав я. Вони запитали, яких троцькістів я знаю. Потім заявили, що усувають мене від обовязків у Студентській спілці, й звеліли віддати ключі від кабінету. Ключі були в мене в кишені, я їх віддав. Урешті вони сказали, що партком постановив, щоб мій випадок розглянули збори факультетського партосередку. Потім підвелися, не дивлячись на мене. Я сказав: «Честь праці», й пішов.
Трохи згодом згадав, що в тому кабінеті Студентської спілки лишилося чимало моїх речей. Я не дуже дбав про лад, тож у шухляді в столі поміж іншими паперами валялися мої шкарпетки, а в напханій теками шафі лежав надкушений пиріг, який передала мені матінка з дому. Щоправда, ключа я нещодавно віддав у партсекретаріаті, але у вахтера на першому поверсі був іще один, він висів разом з іншими ключами на деревяному стенді; я узяв його; досі памятаю всі подробиці: він був причеплений тоненькою шворкою до деревяної плашки, на якій білою фарбою написаний був номер мого кабінету. Отож я відімкнув двері цим ключем і сів за робочим столом; висунув шухляду і почав діставати відтіля все, що мені належало; робив я це неуважно і неквапливо, щоб у цю коротку хвилю відносного спокою подумати про те, що допіру зі мною сталося й що я повинен удіяти.
Довго це не тривало, двері відчинилися. На порозі стали ті три товариші з секретаріату. Цього разу обличчя їхні не були холодні чи замкнуті. Тепер вони роздратовано і голосно кричали. Надто ж казився найнижчий, завкадрами комітету. Він грубо запитав мене, як я тут опинився. За яким правом. Чи не хочу я, щоб мене витурили звідси співробітники безпеки. І чого це я порпаюся в шухляді. Я відказав, що прийшов тільки забрати пиріг і шкарпетки. Він сказав, що я не маю ніякого права заходити сюди, хоч би в мене тут була повна шафа шкарпеток. Потім він підійшов до столу й аркуш за аркушем перегорнув усі папери й зошити. Там і справді були тільки мої особисті речі, тож він урешті дозволив у його присутності скласти їх у валізку. Я запхав туди брудні пожмакані шкарпетки і пиріг, який стояв у шафі на замасленому, посипаному крихтами папері. Вони слідкували за кожним моїм рухом. Я вийшов із кабінету з валізкою в руці, й завкадрами на прощання сказав, щоб і ноги моєї тут більше не було.
Коли я опинився поза досяжністю тих товаришів із парткому і невблаганної логіки їхнього допиту, мені почало здаватися, що я не винний, що в тих моїх рядках нема нічого страшного і що треба знайти когось, хто знав Маркету і зрозумів би гротескність усієї цієї історії. Знайшов одного студента з нашого факультету, комуніста; коли розповів йому все, він сказав, що в секретаріаті всі подуріли, нічого не тямлять у жартах, а він, знаючи Маркету, пречудово розуміє, про що тут ідеться. Поки що мені треба, як він порадив, звернутися до Земанека, який цього року буде парторгом факультету і, зрештою, добре знає і мене, й Маркету.
4
Те, що Земанек буде парторгом факультету, мені видалося непоганою новиною, адже я добре його знав і навіть був певен, що він зі щирою приязню ставиться до мене, хоча б через моє моравське походження. Річ у тім, що Земанек страшенно полюбляв співати народні пісні, до того ж співав їх, як ото співають у селі, звівши руки догори, наче справжнісінький хлопець з народу, якого мати привела на світ під звуки цимбалів під час танцю.
По суті, я був єдиний моравець на природничому факультеті, що надавало мені декілька привілеїв; за кожної врочистої нагодичи то зібрання, чи свято, чи Перше травнятовариші просили мене взяти кларнет і спробувати разом із кількома аматорами з-поміж студентів виконати народні моравські мелодії. Отак (з кларнетом, скрипкою й контрабасом) два роки поспіль ми брали участь у першотравневих демонстраціях, і Земанек, який був хлопчина нічогенький і полюбляв показати себе, долучався до нас; вбравшись у позичені моравські строї, він танцював на ходу, звівши руки догори, і співав. Цей від народження мешканець Праги, який Моравії ніколи й не бачив, завзято грав сільського гульвісу з наших країв, і я приязно поглядав на нього, тішився, що музика моєї малої батьківщини, яка одвіку вважалася осередком народного мистецтва, так припала йому до душі.
Крім того, Земанек знав Маркету, а це була ще одна перевага. Різні обставини студентського життя частенько зводили нас трьох докупи; якось (нас тоді була ціла ватага) я почав вигадувати, що в горах у Чехії живуть племена курдуплів, цитуючи на підтримку своїх слів витяги із наукової праці, що начебто була присвячена цій важливій проблемі. Маркета страшенно зачудувалася, що ніколи не чула про це. Я відказав, що нічого дивного в цьому нема: звісно ж, буржуазна наука навмисне обходила мовчанням існування цих курдуплів, тому що капіталісти використовували їх як рабів.
Таж про це треба написати! вигукнула Маркета. Чому ніхто про це не пише? Це ж був би такий аргумент проти капіталістів!
Можливо, в нас утримуються від цього, замислено сказав я, через трохи делікатний і непристойний характер цієї проблеми: курдуплі ці здатні до надзвичайних любовних подвигів, тим-то вони дуже були в ціні, й наша республіка потайки продавала їх за кордон за грубі гроші у валюті, зокрема до Франції, де капіталістки літнього віку брали їх у прислугу, звісно ж, задля того, щоб насправді користуватися ними в інший спосіб.
Приятелі душилися від погамованого сміху, який викликала не лише незрівнянна дотепність моїх небилиць, а й уважне обличчя Маркети, яка завжди ладна була кинутися в бій за щось (чи проти когось); вони аж губи кусали, боялися зіпсувати Маркеті радість пізнання, а дехто (поміж ними і Земанек, до речі) підтримав мене, щоб якомога поважніше підтвердити мої слова про тих курдуплів.
Коли Маркета запитала, які ж вони на вигляд, то, памятаю, Земанек цілком поважно сказав, що від курдуплів походить професор Чехура, якого вона разом з усіма студентами мала нагоду щодня бачити за кафедрою, до того ж чи й за батьком, і за матірю, чи принаймні за одним із них. Розповів про це йому начебто доцент Гуле, що якось на канікулах зупинився в готелі, де мешкало подружжя Чехура, які не сягали і трьох метрів, якщо скласти їх докупи. Думав, що вони вже не сплять, то ввійшов уранці до їхнього номера і приголомшено завмер: вони лежали в ліжку, але не одне коло одного, а рядком: Чехура скрутився в ногах, а дружинав узголівї ліжка.
Атож, підтвердив я, якщо так, то немає сумніву, що не лише Чехура, а й дружина його походить від курдуплів з чеських гір, оскільки так спатидавній атавістичний звичай усіх курдуплів цього краю, до речі, у минулому вони ніколи не будували осель у вигляді кола чи квадрата, а тільки у вигляді витягнутого по довжині прямокутника, тому що не лише подружжя, а й усі члени родини спали отак низкою, одне за одним.
Пригадавши тієї недоброї днини всю оту нашу балаканину, я відчув, як у мені засяяв кволий вогник надії. Земанек, який мав розглядати мою справу, знав стиль моїх дотепів, так само добре знав він і Маркету, тож зрозуміє, що листівка, яку я надіслав їй, просто хлопчачі пустощі, скеровані на те, щоб подразнити дівчину, якою ми всі захоплювалися й (звісно ж, унаслідок цього) часом із неї кепкували. За першої ж нагоди я розповів йому про моє лихо; Земанек уважно вислухав мене, наморщивши чоло, і сказав, що подумає.
Упродовж усього того часу я жив від сьогодні до завтра; як водиться, ходив на лекції й чекав. Мене часто викликали на різні партійні комісії, які намагалися зясувати, чи не належу я до якихось троцькістських угруповань; я, з мого боку, старався запевнити їх, що навіть не знаю, в чому той троцькізм полягає; я ловив кожен погляд тих товаришів, які вдавали із себе слідчих, жадібно намагаючись угледіти в них бодай іскорку довіри; коли мені видавалося, що такий шанс випав, я намагався підхопити ту іскорку, зберегти її в собі якнайдовше і роздмухати в пломінець надії.
Маркета і далі уникала мене. Розуміючи, що те ставлення повязане зі справою, яка постала з моєї листівки, я не хотів розпитувати їївід самолюбства чи, може, з досади. Та якось вона сама перепинила мене в коридорі на факультеті. «Я повинна поговорити з тобою».
Отак через кілька місяців ми знову опинилися вкупі; була осінь, обоє ми вбрані в довгі непромокальні плащі, що їх усі носили за тієї (радикально неелегантної) пори; сіялася мжичка, дерева на набережній були темні й голі. Маркета розповіла мені, як усе воно сталося: коли була на тих курсах, її раптом викликали товариші з дирекції й запитали, чи отримувала вона листи; вона сказала, що так. Вони запитали, хто їй писав ті листи. Вона відповіла, що писала мати. І більше ніхто? Ще один товариш по навчанню, відказала вона. Можеш сказати нам хто, запитали у неї. Вона назвала моє прізвище. І що він пише, цей товариш Ян? Вона стинула плечима, їй не хотілося цитувати слова з тієї листівки. Ти теж йому писала? запитали вони. Авжеж, відказала вона. Про що? Ну так, сказала вона, про курси і про все таке. Тобі подобається на курсах? запитали вони. Авжеж, звісно, відказала вона. А він що тобі про них писав? Він? ухильно перепитала Маркета. Знаєте, він такий дивак, якби тільки ви знали його Ми його знаємо, сказали вони, нам хотілося б дізнатися, що він писав тобі. Можеш показати нам ту листівку?
«Не гнівайся на мене, додала Маркета, я зобовязана була показати її».
«Не перепрошуй, сказав я, так чи так вони вже знали про неї ще до цієї розмови; а то не викликали б тебе».
«А я й не думаю перед тобою виправдовуватися, мені не соромно, що я дала її прочитати їм, не хочу, щоб ти хибно це зрозумів. Ти член партії, й партія має право знати, хто ти такий і що думаєш», зухвало відказала Маркета; потім додала, що їй стало страшно від того, що я таке написав їй, адже ми знаємо, що Троцькийце найбільший ворог усього того, за що ми боремося й задля чого живемо на світі.
Що я мав пояснювати Маркеті? Я попросив її розповідати, що було далі.
Маркета сказала, що вони прочитали ту листівку й остовпіли. Запитали, що вона про це думає. Вона відказала, що це мерзота. У неї запитали, чому вона не прийшла відразу й не показала їм це. Вона звела плечима. У неї запитали, чи знає вона, що таке пильність. Вона похнюпилася. Вони запитали, чи знає вона, що у партії багато ворогів. Вона сказала, що знає, та не могла повірити, що товариш Ян міг Вони запитали, чи добре вона знає мене. Вона сказала, що я химерний якийсь. Звичайно, вона завжди вважала мене відданим комуністом, та часом я казав про комунізм геть неприйнятні речі. Вони запитали, які, наприклад. Вона сказала, що точно не пригадує, але для мене немає нічого святого. Вони сказали, що з цієї листівки все пречудово видно. Вона сказала, що часто сперечалася зі мною з багатьох приводів. І ще сказала, що я по-різному говорив на зборах і з нею. На зборах я весь палав ентузіазмом, а в її товаристві з усього кепкував і все висміював. Вони запитали, чи вважає вона, що така особа може бути членом партії. Вона звела плечима. Вони запитали, чи зможе партія побудувати соціалізм, якщо її члени заявляють, ніби оптимізмце опіум для народу. Вона відказала, що така партія не побудує соціалізму. Вони сказали, що цього досить. І поки що вона не повинна казати мені про цю розмову, вони хочуть простежити, що я там далі писатиму. Вона сказала, що не хоче мене й бачити більше. Вони не погодилися. Навпаки, порадили їй і далі писати мені, принаймні тимчасово, щоб на поверхню спливло усе, що ще криється в мені.
«Ти потім показувала їм усі мої листи?»запитав я Маркету, зашарівшись наче маківка, бо пригадав усі мої любовні тиради.
«А що я могла вдіяти? відказала Маркета. Але після цього всього писати тобі я більше не могла. Не в змозі була листуватися з людиною лише задля того, щоб вивести її на чисту воду. Послала тобі листівку, та й край. Не хотіла бачитися з тобою, бо мені заборонили розповідати тобі всю правду, і я боялася, що ти почнеш розпитувати і мені доведеться брехати, а брехати я не люблю».
Я запитав Маркету, що ж тоді змусило її побачитися зі мною сьогодні.
Вона сказала, що причиною був товариш Земанек. Він зустрів її на початку навчального року в коридорі й відвів до кімнати парткому на факультеті природничих наук. Сказав, що йому сповістили, ніби я написав їй на курси листівку з ворожим до партії змістом. Попросив сказати, які фрази там були. Вона сказала. Він запитав, що вона про це думає. Вона сказала, що осуджує. Він схвально кивнув і запитав, чи й далі зустрічається вона зі мною. Вона збентежилася й відповіла ухильно. Він сказав, що з курсів надійшов на факультет схвальний відгук про неї й факультетська партійна організація цілком їй довіряє. Вона відповіла, що щаслива це чути. Він сказав, що не має наміру втручатися в особисті справи, але гадає, що про людину можна судити з того, із ким вона водиться, тож як вона зупинить свій вибір на мені, це свідчитиме не на її користь.