Як зізналася Маркета, за кілька тижнів їй згадалася та розмова. Ми не зустрічалися вже кілька місяців, тож Земанекові напучування були, по суті, зайві; та його слова змусили її замислитися, подумати над тим, чи не жорстоко і, з морального боку, недопустимо буде поривати стосунки з другом тільки тому, що він припустився помилки, а отже, чи справедливо було, що ще раніше вона сама покинула мене. Вона зустрілася з товаришем, що керував курсами на канікулах, і запитала його, чи ще діє заборона казати мені про ту бучу, яка знялася довкола листівки; дізнавшись, що вже не треба нічого приховувати, вона зупинила мене і сказала, що хоче поговорити.
І ось тепер вона розповідає мені про все, що її непокоїть і гнітить; авжеж, недобре вона вчинила, вирішивши, що не буде більше зі мною зустрічатися; зрештою, нікого не можна вважати пропащим, хоч би якої помилки він припустився. Їй згадався радянський фільм «Суд честі» (натоді дуже популярний у партійному середовищі), в якому радянський учений-медик надав своє відкриття спершу західній громадськості, а тільки потім своїм співвітчизникам, що межувало з космополітизмом (іще одна принизлива наліпка тієї доби), навіть зі зрадою; Маркета схвильовано покликалася на закінчення фільму: врешті-решт ученого затаврував суд честі, що складався з його колег, але любляча дружина не відвернулася від укритого ганьбою чоловіка, а намагалася вдихнути в нього сили, щоб він спокутував ту тяжку помилку.
«Ага, то ти вирішила не кидати мене», сказав я.
«Авжеж», відказала Маркета і взяла мене за руку.
«Але скажи-но мені, Маркето, ти справді гадаєш, що я вчинив великий переступ?»
«Авжеж, гадаю», відказала Маркета.
«То як, на твою думку, маю я право залишатися в партії чи ні?»
«Ні, Людвіку, на мою думку, не маєш».
Я знав: якщо я встряну до цієї гри, яку розпочала Маркета і яку переживала, здавалося, від усієї душі та з великим пафосом, то доможуся всього, чого марно прагнув доскочити впродовж усіх попередніх місяців: у пориві рятівної пристрасті, що рухала нею, немов паровий двигун кораблем, вона, звісно ж, віддасться мені. Звичайно, за однієї умови: що її рятівна пристрасть знайде задоволення; а щоб це сталося, потрібно, щоб обєкт спасіння (на жаль, це був я!) погодився визнати свою велику, просто-таки величезну провину. А для мене це було неможливо. Я вже був близький до того, щоб оволодіти Маркетиним тілом, але не міг прийняти його такою ціною, нездатний був визнати провину і погодитися з таким нестерпним вироком; не міг я навіть чути, що людина, яка могла б стати мені близькою, визнала цю провину за мною й погодилася з тим вироком.
Не погодився я з Маркетою, не прийняв її допомоги і втратив її; та чи можна з певністю сказати, що я справді почувався невинним? Звичайно, я весь час запевняв себе, що вся ця справа має комічний характер, та водночас почав бачити ті три фрази очима розслідувачів моєї справи; ті фрази почали жахати мене: можливо, під їхньою блазенською личиною крилося щось і справді серйозне, тобто, може, я так і не зіллявся до останку з партією, може, ніколи і не був достеменним пролетарським революціонером, а тим, хто внаслідок простого рішення «долучився до революціонерів» (слід зауважити, причетність до революції ми розглядали не як особистий вибір, а як самісіньку сутність, ти або ж є революціонером і становиш одне ціле з революційним рухом, або тільки хочеш бути ним; але тоді ти постійно гризешся, бо почуваєшся винним через свою відмінність).
Коли сьогодні я міркую щодо тієї ситуації, за аналогією мені спадає на думку незмірна сила християнства, яке весь час нагадувало віруючому про його засадничу і постійну гріховність. Отак і я (та й усі ми) весь час стояв, похнюпивши голову, перед революцією та її партією, тож потроху пройнявся ідеєю, що текст моєї листівки, яку я задумав як фарс, був усе ж таки переступом, і внаслідок цього в моїй голові почала народжуватися самокритика: я казав собі, що ті три фрази не просто так спали мені на думку; вже до того (і, звісно ж, небезпідставно) товариші закидали мені «пережитки індивідуалізму»; я казав собі, що став надто вже пишатися, самовдоволено тішитися своєю освітою, своїм студентським званням, своїм інтелігентським майбутнім і що мій батько, який загинув у концентраційному таборі під час війни, напевне мого цинізму не зрозумів би; я докоряв собі, що, на превеликий жаль, його пролетарський дух вичерпався в мені; закидав я собі численні неподобства, аж дійшов висновку, що слід погодитися з покаранням, що воно необхідне для мене; відтоді зусилля мої скеровані були лише до одного: щоб мене не вигнали з партії, затаврувавши як її ворога; жити на світі визнаним ворогом того, що обрав я з юних літ, того, чим по-справжньому дорожив, уявлялося мені просто-таки жахіттям.
Оцю самокритику, яка була водночас і благанням про захист, либонь, разів сто повторював я подумки, разів із десять перед усілякими комітетами та комісіями і врешті повторив на загальних зборах нашого факультету, де Земанек виголосив про мене і про мій злочин вступну доповідь (ефективну, блискучу, незабутню) й від імені партійної організації запропонував виключити мене з партії. Після того як я виступив зі самокритикою, розпочалася дискусія, проте була вона не на мою користь; ніхто не заступився за мене, тож урешті всі (сотня людей, викладачі й найближчі мої однокурсники), авжеж, усі до одного попіднімали руки і проголосували не лише за те, щоб виключити мене з партії, а навіть (цього я вже й не чекав) за те, щоб позбавити мене права на подальше навчання в університеті.
Наступної ночі після тих зборів я сів на поїзд і подався додому, проте рідна домівка не стала мені підтримкою, бо впродовж кількох днів я не зважувався розповісти про моє лихо матінці, яка страшенно пишалася тим, що я студент. Навпаки, наступного дня я пішов у гості до Ярослава, колишнього однокласника і керівника оркестру цимбалів, де грав іще тоді, як навчався в ліцеї. Він дуже зрадів, коли я став на порозі: за два тижні мало відбутися його весілля, і він хотів, щоб я був у нього за свідка. Хіба ж відмовиш давньому другові? Отож залишалося тільки відсвяткувати моє падіння на весільному гулянні.
Слід зазначити, що Ярослав був моравський патріот і запеклий фольклорист, тож скористався власним весіллям, щоб задовольнити свої етнографічні уподобання, влаштувавши святкування за зразком давніх народних звичаїв: моравські строї, оркестр із цимбалами, весільний староста, що промовляє пишними фразами, молода, яку переносять через поріг на руках, пісні, одне слово, весь цілоденний церемоніал, що його Ярослав узяв радше з підручників із фольклору, ніж із живої народної памяті. Та я помітив дивну річ: мій друг, який нещодавно став очільником досить успішного пісенно-танцювального колективу, звісно, дотримувався всіх можливих давніх обрядів, проте (певне, з огляду на карєру й піддаючись закликам до атеїзму) він не подався з весільним почтом до церкви, хоч не можна уявити собі народного весілля без священника і Божого благословення; так само і старості доручив він виголошувати всі традиційні весільні фрази, що личили за тих обставин, але старанно вилучив із них усі біблійні мотиви, хоча вони якраз і були основою давньої весільної символіки. Смуток, що не дозволяв мені поринути з головою в це пяне шлюбне гуляння, дав змогу відчути гидкий сморід хлороформу в джерельній воді цих давніх звичаїв. І коли Ярослав попросив мене (розчулившись від згадки про мою активну участь в оркестрі) взяти кларнет і заграти разом з іншими музиками, я відмовився. Згадалося мені, як грав я ото на Перше травня останні два роки, а пражанин Земанек, звівши руки догори, витанцьовував коло мене в народному костюмі й виспівував. Не міг я взяти кларнет до рук, відчував, наскільки все це фольклорне дійство огидне, огидне, огидне
5
Мене позбавили права навчатися в університеті, й водночас я втратив і право на відстрочення від служби у війську, тож тепер залишалося тільки чекати повістки; доти збував я час, працюючи у двох бригадах: спершуна шляхових роботах біля Готвальдова, а наприкінці літана сезонній роботі на консервному заводі, аж якогось осіннього ранку, після безсонної ночі в потязі, опинився у вояцькій казармі, що містилася в незнайомому потворному передмісті Острави.
І от стояв я у дворі разом з іншими вояками, приписаними до того самого підрозділу; один одного ми не знали; у напівмороку тієї взаємної анонімності поволі проступає на обличчях усе, що є брутального і чужого; повязувало нас тільки недовідоме майбутнє, про яке ми обмінювалися короткими припущеннями. Дехто казав, що нас приєднають до «чернюків», дехто казав, що ні, інші не знали навіть, що означає це слово. Мені було відоме його значення, тож я слухав ті припущення з непідробним жахом.
Прийшов сержант і попровадив нас до барака; ми зюрмилися в коридорі, потім увійшли до великої зали, де на стінах висіли стінгазети, світлини і незграбні мальовидла; у центрі був величезний напис із червоних літер, вирізаних з паперу і пришпилених кнопками: «МИ БУДУЄМО СОЦІАЛІЗМ», а під ним стілець, біля якого стояв якийсь кощавий дідок. Сержант кивнув пальцем одному з нас і звелів сісти на стілець. Дідок повязав йому на шиї простирало, понишпорив у саквояжі під ногами, дістав звідти перукарську машинку і встромив її хлопцеві в чуприну.
З перукарського стільця розпочався конвеєр, який мав обернути нас на вояків: коли ми втратили волосся, від того стільця нас попровадили до сусіднього приміщення, там звеліли роздягнутися догола, упакувати вбрання в паперові торби, завязати їх шворками і здати у віконце; голі й пострижені, ми пройшли коридором, потім в іншій залі нам видали нічні сорочки; у тих сорочках ми увійшли в ще одні двері, де нам видали вояцькі черевики; у тих черевиках і нічних сорочках ми перетнули двір і ввійшли до ще одного барака, де отримали сорочки, кальсони, вовняні шкарпетки, ремені й однострої (петлиці на них були чорні!); потім ми прийшли до останнього барака, де підстаршина голосно зачитав наші прізвища, поділив нас на групи і вказав, де наші кімнати й ліжка.
Того ж таки дня нас вишикували, повели на вечерю, а потім оголосили відбій; наступного дня вранці побудили і попровадили до копальні; там у дворі нас поділили на трудові бригади, дали нам знаряддя (відбійні молотки, лопати, шахтарські лампи), якими ніхто чи майже ніхто з-поміж нас не вмів користуватися: потім кліть опустила нас під землю. Коли ми, насилу переставляючи втомлені ноги, урешті піднялися на поверхню, там уже чекали підстаршини, які вишикували нас у колону і попровадили до казарми; ми повечеряли, і після півдня почалися шеренгові вправи, прибирання, політична підготовка, обовязкові співи; замість особистого життякімната з двома десятками ліжок. І так попливли одноманітні, схожі між собою дні.
Знеособлення, якого ми зазнали, в перші дні було геть безпросвітне; накинуті безликі дії, які ми виконували, заступили всі наші людські вияви; звісно, та безпросвітність була відносна, постала вона не лише з реальних обставин, а й із браку пристосованості зору (як ото буває, коли зі світла заходиш до темного приміщення); з часом вона повинна була потроху зникнути, тож навіть у тому напівмороку людського знеособлення почали вимальовуватися якісь риси. Мушу зізнатися, що я одним із останніх зумів пристосувати свій зір до цієї зміни освітлення.
Сталося це тому, що я всією душею відмовлявся змиритися з моєю долею. Вояки з чорними петлицями, до яких я належав, виконували всі шеренгові вправи без зброї і працювали в копальнях. За роботу їм платили (у цьому стосунку ми були в ліпшому становищі, ніж вояки інших родів війська), та для мене це була невелика втіха, адже я знав, що цим людям молода соціалістична республіка не довіряє зброї, бо вважає їх ворогами. Тим-то ставилися до них чимраз жорстокіше, крім того, над ними висіла загроза, що термін їхньої служби буде довший, ніж обовязкові два роки; та найдужче лякало те, що я опинився поміж тими, кого вважав запеклими ворогами, й зарахували мене до них мої ж таки товариші. Тому попервах збував час поміж тими «чорнюками» на самоті; не хотілося мені спілкуватися з ворогами. Зі звільненнями за тієї пори було скрутно (вояки не мали на них права, їх надавали тільки у вигляді винагороди), та поки хлопці вешталися гуртом шинками і лапали дівчат, я волів самотою сидіти в кутку; вмощувався на ліжку в казармі, намагався читати або навчатися (коли ти математик, тобі достатньо паперу й олівця) і тішився тим, що не дав затягнути себе до того середовища; вважав, що маю однісіньке завдання: продовжувати боротьбу за право «не бути ворогом», за право вийти звідси.
Кілька разів розмовляв я з політкомісаром частини, намагаючись переконати його, що моя присутність поміж чорними петлицямипомилка; що виключили мене з партії за інтелігентність і цинізм, а не як ворога соціалізму; не переставав я (стільки разів!) пояснювати кумедну історію з листівкою, яка зрештою й не була кумедна, а в поєднанні з моїми чорними петлицями ставала дедалі підозріліша і, здавалося, крила в собі щось таке, що я обходив мовчанням. Як по правді, то, мушу сказати, той комісар терпляче вислухав мене і виявив навіть несподіване розуміння мого прагнення до виправдання; він і справді послав запит нагору (ото вже таємнича топографія!), а тоді викликав мене й зі щирим жалем сказав: «Навіщо ти хотів ошукати мене? Тепер я знаю, що ти троцькіст!».
Я почав здогадуватися, що ніяким способом не поправиш викривлений образ моєї особи, який склався в найвищій судовій палаті, де вирішують людські долі; зрозумів я, що цей образ (хоч і мало схожий на мене) був набагато реальніший, ніж сам я; що не він був моєю тінню, а навпаки, я був тінню мого образу; що не його треба було обвинувачувати в несхожості зі мною, а це я винен був у неподібності до нього; і що ця несхожість була моїм хрестом, якого я не міг перекласти на чужі плечі, а приречений був носити сам.
Проте здаватись я не хотів. Хотів навсправжки нести мою несхожість й надалі бути тим, про якого вирішили, що його нема.
Тижнів зо два потрібно було мені, щоб сяк-так звикнути до виснажливої праці в копальні з тяжким відбійним молотком у руках, вібрація якого відлунювала у всенькому моєму тілі аж до наступного ранку, коли я знову брався до роботи. Попри це працював я запопадливо і навіть з якоюсь люттю; поклав собі сягнути високих трудових здобутків і незабаром майже доскочив цього.
Проте ніхто не вбачав у цьому вияву моєї свідомості: усім нам платили за обсяг виконаної праці (щоправда, вираховували за харчування й утримання, проте нам і так залишалися чималі грошенята), тож багато хто, хоч яких там поглядів вони дотримувалися, гарували, як чорні воли, щоб бодай якийсь зиск отримати від цих змарнованих років.
Хоч усіх нас вважали запеклими ворогами режиму, проте в казармі змушували дотримуватися всіх форм публічного життя й соціалістичного колективізму: ми, вороги режиму, організовували імпровізовані десятихвилинні політінформації, що відбувалися під контролем політкомісара, брали участь у щоденних політбесідах, випускали стіннівки, наліплюючи в них світлини діячів соціалістичної держави, і малювали гасла про щасливе майбутнє.
Попервах я майже демонстративно і цілком добровільно брав участь у всіх тих справах. Але і це ні для кого не стало доказом: хіба інші не робили те саме, коли потрібно було, щоб на них звернуло увагу командування й випустило в місто? Жоден вояк не розглядав цю діяльність як політичну, а просто вважав позбавленою сенсу метушнею, яку потрібно було виконувати задля тих, під чиєю владою ми перебували.
Урешті я зрозумів, що мій бунт був ілюзорний, що моя несхожість стала помітна вже тільки для мене, а інші її не бачать.
Поміж підстаршинами, в цілковитій владі яких ми перебували, був один куций словак із темним чубом, капрал, який відзначався лагідним характером і цілковитою відсутністю садизму. Всі ми добре ставилися до нього, хоч декотрі лихі язики казали, що його добротаце лише дурість. На відміну від нас, молодші командири, звісно, мали зброю, і часом їх возили на стрільбище. Якось куций капрал повернувся з тих навчань переможцем: казали, він посів перше місце, бо здобув найбільше балів за влучну стрілянину. Багато хто з нас вітав його (хто зі щирої приязні, хто задля сміху), а капрал аж шарівся від задоволення.
Того ж таки дня мені випало бути з ним наодинці. Щоб підтримати розмову, я запитав: «Як це вам щастить так влучно стріляти?».
Капрал глянув на мене і відказав: «А в мене є спосіб. Я кажу собі: оця бляшана мішеньімперіаліст. І тоді мене охоплює така лють, що я поціляю простісінько в десятку!».