На декілька хвилин запанував загальний галас, у якому кожен обмірковував це питання. Один вважав, що знає всіх уздовж річки від Замку Ітон до Даксфорда в десяти милях звідти, і при цьому цей чоловік навряд чи був йому знайомий. В іншого сестра жила в Леглейді, і він запевнив, що такого там точно не бачив. Третій ніби пригадав, що начебто десь зустрічав цього чоловіка. Та що більше він до нього придивлявся, то менше готовий був закластися, що це так. Четвертий припустив, що то може бути річковий циган, адже саме в цю пору року на цьому відрізку ріки зявлялися човни на них дивилися з підозрою, і кожен перевіряв замок на дверях і на ніч заносив до хати все, що можна було занести. Але з огляду на добротну вовняну куртку та дорогі шкіряні чоботи ні. То явно був не циган-лахмітник. Тоді пятий поглянув і з тріумфом зазначив, що чоловік за зростом і статурою дуже схожий на Лідярда з ферми Віті, та й волосся у нього того-таки кольору, еге ж? Шостий зауважив, що сам Лідярд перебуває тут, сидить по інший бік стола. І коли пятий поглянув туди, йому годі було заперечити. Після всіх цих та інших заяв один, двоє, троє, четверо, пятеро, шестеро та загалом усі присутні погодилися, що не знають, хто він принаймні їм так здається. Та, зважаючи на вигляд чоловіка, про яку впевненість може йтися?
У тиші, яка запанувала після досягнення згоди, заговорив сьомий.
Що ж таке з ним сталося?
Одяг чоловіка був наскрізь мокрий, і від нього тхнуло річковим зеленим і коричневим запахом. Очевидно, що з ним щось сталося у воді. Вони заговорили про річкові небезпеки, про воду, що може ошукати навіть наймудрішого річкового мешканця.
Чи є там човен? Може, піду пошукаю його? запропонував Бешант-човняр.
Марго спритними та лагідними рухами змивала кров із обличчя чужинця. Вона здригнулася, коли оголився глибокий розріз, що розпанахав його верхню губу й розділив шкіру на два клапті, крізь які проглядали зламані зуби та закривавлені ясна.
Та біс із ним, із човном, наказала вона. Зараз головне цей чоловік. Мені самій тут не впоратися. Хто побіжить по Риту?
Вона оглянула товариство і помітила одного наймита, що був надто бідним, щоб багато випивати.
Ніте, у тебе прудкі ноги. Можеш побігти до котеджу Раш, привести знахарку і не зашпортатися дорогою? На сьогодні досить нам і одного нещастя.
Парубок пішов.
Тим часом Джонатан сидів осторонь від інших. Промокла лялька важила нічогенько, тож він усівся і вмостив її в себе на колінах. Пригадав дракона з папє-маше, якого минулого Різдва показувала під час вистави трупа мандрівних акторів. Той був твердий і легкий, а стукнеш по ньому нігтями відгукнеться тоненьким «та-та-та». Лялька ж була зроблена з чогось іншого. Вона нагадала йому тих набитих рисом ляльок, яких доводилося бачити раніше. Вони були важкуваті й мякі. Але такої великої він ніколи не бачив. Зрештою понюхав їй голову. Рисом і не пахло тільки річкою. Волосся було зі справжніх волосків, і він не міг збагнути, як же вдалося приклеїти їх до голови. Вухо мало такий реалістичний вигляд, ніби на його місце пришили справжнє. Він помилувався довершеною точністю виконання вій. Коли обережно торкнувся пальцем їх мяких, вогких, лоскітливих кінчиків, повіко трошки здригнулося. Він із величезною пересторогою поклав на нього палець. Слизьке і сферичне, воно було водночас мяким і твердим.
Його раптом охопило щось темне та незбагненне. За спинами своїх батьків і завсідників закладу він злегка струснув ляльку. Її рука ковзнула та гойднулась у плечовому суглобі зовсім не так, як ляльчина, і Джонатан відчув, як усередині в нього швидко й потужно підіймається рівень води.
Це дівчинка.
За обговоренням пораненого чоловіка його ніхто не почув.
Знову, вже голосніше:
Це дівчинка!
Усі обернулися.
Вона не прокидається, він простягнув заклякле маленьке тіло, щоб вони самі переконалися.
Усі посунулися й обступили Джонатана. Дюжина пар пильних очей втупилася у мале тільце.
Її шкіра виблискувала, наче поверхня води. Складки бавовняного плаття прилипли до ручок і ніжок, а голівка зігнулася під геть не властивим ляльці кутом. То була маленька дівчинка, а цього ніхто й не помітив, зовсім ніхто, хоч це й було так очевидно. Хіба якийсь ляльковий майстер виготовив би ляльку у повний зріст, та ще й так довершено, і вдяг би її у бавовняне плаття, як жебрачку? Хто б забарвив їй обличчя так моторошно та безжиттєво? Який би ще майстер, як не наш Господь, задумав такий вигин вилиці, гладкість гомілки й тендітну ніжку з пятьма пальчиками кожен має свою форму, розмір і специфічні ознаки? Ясна річ, то була дівчинка! Як тільки вони могли думати інакше?
У кімнаті, де зазвичай було душно від розмов, запанувала тиша. Татусі пригадали своїх дітей і вирішили віднині чимдуж їх любити. Бездітні старі відчули гострий біль самотності, а ті молоді, у кого власних дітей ще не було, відчайдушно захотіли поколисати на руках власне потомство.
Нарешті тишу було порушено.
Божечки!
Померла, бідолашка.
Захлинулася!
Поклади їй на губи пірїнку, ма!
Ох, Джонатане. Вже пізно.
Але ж із чоловіком усе вийшло!
Ні, синку, тоді він уже сам дихав. Пірїна лише показала нам, що в ньому ще жевріє життя.
Та вона теж іще може ожити!
Видно, що вона вже не з нами, бідне дівча. Вона не дихає, та й поглянь лишень, якого вона кольору. Хто віднесе нещасне дитинча до довгої кімнати? Візьми її, Ґіггсе.
Але ж там холодно! запротестував Джонатан.
Мати поплескала його по плечу.
Вона на це не зважатиме. Насправді вона вже не тут. А там, куди вона пішла, ніколи не буває холодно.
Можна мені її понести?
Ти понесеш світильник і відчиниш містерові Ґіггсу двері. Вона заважка для тебе, любчику.
Каменяр підхопив тіло із заслаблих рук Джонатана і підняв його так легко, ніби дівчинка важила не більше за гуску. Джонатан освітлював шлях назовні та праворуч, до невеличкої камяної повітки. За важкими деревяними дверима ховалася вузька комора без жодного вікна. Замість підлоги була втоптана земля, а стіни ніколи не знали тиньку, панелі чи фарби. Улітку це місце годилося для того, щоб покласти виловлену форель або ж общипану качку, до яких ще руки не дійшли; а в таку зимову ніч там було непереливки. З однієї зі стін виступала камяна брила, і саме на неї Ґіггс поклав дівчинку. Згадавши про крихкість папє-маше, Джонатан підтримав її голову «Щоб не поранити», коли та торкнулася каменюки.
Ліхтар Ґіггса описав дугу над обличчям дівчинки.
Ма сказала, що вона померла, промовив Джонатан.
Так воно і є, хлопче.
Ма каже, що вона тепер в іншому місці.
Це правда.
А дивиться так, ніби вона тут. Дивиться на мене.
Думки покинули її голову, а душа відлетіла.
Може, вона таки спить?
Ні, хлопче. Вона б уже прокинулася.
Від ліхтаря на нерухомому обличчі танцювали тіні, тепло світла наче приховувало смертельну блідість шкіри, але ніщо не могло замінити внутрішній вогник життя.
Колись давно жила дівчина, яка спала сотню років. Її розбудив поцілунок.
Ґіггс несамовито заблимав.
Гадаю, це просто казочка.
Світлове коло перемістилося від обличчя дівчинки під ноги Ґіггсові, коли вони йшли до виходу. Втім, біля самих дверей він помітив, що Джонатана біля нього не було. Обернувшись, він високо підняв ліхтар і саме побачив, як хлопець у темряві нахилився й торкнувся поцілунком лоба дівчинки.
Джонатан зосереджено дивився на дівча. Аж тут його плечі раптово зіщулилися, і він відвернувся.
Вони зачинили за собою двері й пішли.
Мрець без історії
За дві милі від Редкота жив лікар. Але нікому не спало на думку його покликати. Він був старий, його послуги коштували чимало, а пацієнти здебільшого помирали, що було не надто обнадійливо. Натомість вони вчинили розумно: послали по Риту.
Отже, за пів години по тому, як чоловіка вклали на стіл, із двору почулися кроки і двері впустили жінку. Окрім Марго та її дочок, що були такою ж невідємною частиною «Лебедя», як камяні стіни та підлогові дошки, жінок у шинку бачили нечасто. Тож кожне око втупилось у молодицю, коли вона зайшла всередину. Рита Сандей була середнього зросту з не світлим і не темним волоссям. Загалом вона мала непересічний вигляд. Чоловіки обдивилися жінку й зафіксували недоліки геть у всьому. Її вилиці були надто високі та кощаві; ніс трохи завеликий; щелепи здавалися надто широкими, а підборіддя надміру висувалося вперед. Найкращою рисою були очі: хоч і гарної форми, але все-таки сірі, та й надто твердо дивилися вони на світ із-під симетричних брів. Роки вже встигли затьмарити молодість Рити. Й інших жінок її віку давно викреслили зі списку тих, на кого ще варто накинути оком. Утім, у Ритиному випадку, попри її простоту та тридцять років дівоцтва, щось у ній таке було. Може, завдяки історії її життя? Місцева цілителька і повитуха, вона народилась у монастирі, жила там до дорослого віку, а медицини навчилась у монастирській лікарні.
Рита увійшла до зимової кімнати «Лебедя». Ніби не помічаючи всіх тих поглядів, вона розстібнула своє просте вовняне пальто і витягнула руки з рукавів. Сукня була темна й неошатна.
Вона одразу попрямувала туди, де на столі лежав закривавлений і все ще непритомний чоловік.
Рито, я нагріла тобі води, сказала їй Марго. А ось тут ганчіря, все чисте. Що ще тобі потрібно?
Більше світла, якщо можна.
Джонатан зараз принесе згори додаткові свічки та ліхтарі.
Також не завадило б, помивши руки, Рита обережно оглядала розріз на губі чоловіка, бритву і якогось добродія з твердою й акуратною рукою, щоб його поголив.
Це міг би зробити Джо, еге ж?
Джо кивнув.
І якийсь алкоголь із ваших запасів. Найміцніший.
Марго відімкнула особливу шафку й дістала звідти зелену пляшку. Вона поставила її поряд із сумкою Рити, й усі пяндики впялись у неї очима. На пляшці не було етикетки, й це означало, що рідина в ній нелегального виробництва, а отже, достатньо міцна, щоб звалити з ніг дорослого чоловягу.
Два баржовики, що тримали світильники над головою чоловіка, споглядали за тим, як цілителька обстежує провалля, на яке перетворився рот незнайомця. Закривавленими пальцями вона витягла зламаний зуб. За мить дістала ще два. Потім її уважні пальці занурились у волосся, що геть зліпилося від вологи. Вона обстежила кожен дюйм його голови.
Череп загалом неушкоджений, травми тільки на обличчі. Могло б бути значно гірше. Нумо, витягнемо його спочатку з цих мокрих лахів.
Народ у кімнаті заворушився. Незаміжній жінці неможливо було стягнути з чоловіка одяг, не порушивши при цьому заведеного порядку.
Марго, неквапом запропонувала Рита, покомандуєш чоловіками?
Вона повернулася до стола спиною й заходилася діставати різні штуки зі своєї сумки, а Марго пояснювала молодикам, як стягнути з нього одежу, нагадуючи їм бути обережними: «Ми не знаємо, які ще ушкодження можуть у нього бути, тож не робімо гірше!» і власноруч розстібувала ґудзики та розвязувала мотузки, бо чоловіки були надто пяні та й загалом незграбні. Одяг чужинця кублом валявся на підлозі: темно-синя куртка з безліччю кишень схожа на куфайку баржовика, але пошита зі значно кращої тканини; нещодавно підбиті чоботи з міцної шкіри; справжній пасок а річковику й мотузки вистачило б; цупкі вовняні бриджі й плетене спіднє під повстяною сорочкою.
А хто це? Ми його знаємо? спитала Рита, поки що дивлячись убік.
Гадаю, ми його ніколи в очі не бачили. Та складно сказати, з огляду на його стан.
Ви зняли з нього куртку?
Так.
Може, Джонатан продивився б його кишені
Коли вона повернулася до стола, її пацієнт був оголений, а на захист його скромності та Ритиної репутації розстелили білий носовичок.
Вона знову відчула блимання чужих поглядів, проте чоловіки одразу ж відвернулися.
Джо, будь ласка, якомога обережніше поголи його верхню губу. Ідеально не вийде, але вже постарайся. І делікатніше з носом він у нього зламаний.
Вона почала огляд. Спочатку поклала долоні на його стопи, потім посунулася вгору кісточки, гомілки, литки Її білі руки контрастували з темнішою шкірою чоловіка.
Він волоцюга, зауважив гравійник.
Рита обмацувала кістки, звязки, мязи і повсякчас відверталася від його наготи, так, ніби пальці в неї бачили краще за очі. Швидко робила свою справу, переконуючись, що принаймні тут усе було гаразд.
Коли дійшло до правого стегна чужинця, в районі носовичка пальці Рити уповільнились і завмерли.
Дайте світла сюди, будь ласка.
З того боку пацієнт був добряче подряпаний. Рита перехилила пляшку, намочила рідиною тканину і поклала її на рану. Ті чоловіки, що купчилися навколо стола, аж скривилися від співчуття, а от незнайомець навіть не поворухнувся.
Його рука лежала на стегні. Від набряку вона вдвічі збільшилась у розмірі, стала якогось дивного кольору, і на ній запеклася кров. Рита й там пройшлася змоченою в спирті тканиною, та певні відмітини й не думали щезати, хоча вона терла знову й знову. Чорнильно-сині плями, що на вигляд не скидалися ані на синці, ані на засохлу кров. Зацікавившись, вона підняла його руку і пильно придивилася до них.
Він фотограф, промовила Рита.
Хай мені грець! Як ти про це дізналася?
Його пальці. Бачиш ці відмітини? Це плями від нітрату срібла. Його використовують при виготовленні фотознімків.
Вона скористалася загальним ажіотажем, спричиненим такою несподіваною новиною, щоб оглянути пацієнта в тому місці, де лежала біленька хустинка. Лагідно пропальпувала його черево і не знайшла жодної ознаки внутрішніх ушкоджень. Просувалася все вище, і свічка совалася за її пальцями, допоки біленька хусточка не опинилася у присмерку, а чоловіки не переконалися, що Рита повернулася під владу пристойності.
Хоч чоловікові й поголили жорстку темну бороду, та вигляд його менш страхітливим не став. Покручений ніс ще більше висувався вперед. Глибока рана, що розпанахала губу та щоку, заголеною мала вдесятеро моторошніший вигляд. Очі, що зазвичай надають обличчю людяності, так набрякли, що не розплющувалися. Лоб роздула кривава ґуля; Рита витягла з неї скалки, що скидалися на темне дерево, промила її, а потім знову повернулася до рани на губі.
Марго простягла їй голку з ниткою, добряче простерилізовані в алкоголі. Рита піднесла кінчик до розриву й устромила голку в шкіру. Коли вона це зробила, полумя свічки затремтіло.
Якщо це комусь потрібно, краще сядьте, наказала вона. Досить нам й одного пацієнта.
Та ніхто не хотів визнавати, що йому варто сісти.
Рита оглянула своє рукоділля.
Він тепер має трохи кращий вигляд, зауважив якийсь баржовик. Чи, може, це вже ми до нього звикли.
Гм-м-м, пробурчала Рита, ніби погоджуючись.
Вона вже дійшла до середини обличчя. Там великим і вказівним пальцями стиснула його ніс і впевнено крутнула. Усі почули звук руху кісток і хрящів хрускіт і водночас хлюпання, і полумя свічки шалено затанцювало.
Ловіть його, ну ж бо! скрикнула Рита, й уже вдруге цього вечора наймити підхопили свого товариша, що зомлів просто в них на руках, коліна гравійника не витримали. Поки вони з ним возилися, їхні свічки впали на підлогу та згасли. Тож ніхто нічого не побачив.
Ох, вимовила Марго, коли свічки запалили знову. Яка шалена ніч. Нам краще вкласти цього сердегу в кімнаті прочан.
У ту пору, коли Редкотський міст був єдиною на багато миль навкруги переправою через річку, в шинку юрбилося багато мандрівників, і в кінці коридору була кімната, яку й досі називали кімнатою прочан, хоч тепер і нечасто використовували за призначенням. Рита прослідкувала за перенесенням свого пацієнта: його вклали в ліжко й накрили ковдрою.
Я б хотіла оглянути дитину до того, як піду, сказала вона.
Звичайно. Ти, мабуть, хочеш прочитати молитву над бідолашною крихіткою.
На думку місцевих, Рита була не тільки доброю цілителькою, а й, за потреби, могла правити за пастора.
Ось ключ. Візьми свічки.
Натягнувши пальто та капелюх і замотавши обличчя цупким шарфом, жінка вийшла з «Лебедя» й попрямувала до окремішньої будівлі.
Рита Сандей не боялася мертвяків. Вона звикла до них змалечку, ба більше: народилася від мертвячки. Ось як це сталося: тридцять пять років тому вагітна жінка у відчаї кинулась у річку. Поки її помітив і витягнув баржовик, вона вже на три чверті втопилася. Він відвіз її до Годстоу, до монахинь, які попіклувалися про нужденну бідаху в лікарні при монастирі. Залишків її життя вистачило саме до початку пологів. Вона так заслабла від шоку, що в ній зовсім не залишилося сил на потуги, тож і віддала Богові душу, щойно її живіт затрясся від сильних переймів. Сестра Ґрейс мусила закотити рукави, взяти скальпель, провести неглибоку червону криву по її череву і витягти звідти живе немовля. Ніхто не знав, як звуть матір, та вони б і не дали дівчинці її імя: покійниця тричі согрішила перелюб, самогубство та спроба вбити власну дитину. Тож було б безбожно давати немовляті привід її памятати. Вони назвали дитинку Маргаритою, на честь святої, а потім скоротили до Рити. Щодо прізвища, то за відсутності батька з плоті й крові її нарекли Сандей, на честь дня нашого небесного Батька, як і всіх інших сиріток у монастирі.