Малою Рита добре вчилася, виявляла інтерес до лікарні, тож її залучили до праці. Давали такі завдання, з якими й дитина впорається: у вісім рочків вона застеляла ліжка та відпирала вщент заплямлені кровю простирадла й одежину; у дванадцять тягала відра з гарячою водою та допомагала вбирати мерців. У пятнадцять років Рита вже вміла промивати рани, накладати шини на перелами та шви на шкіру; а коли їй виповнилося сімнадцять, у мистецтві медичного догляду не залишилося майже нічого, чого вона не вміла робити навіть могла сама прийняти пологи. Рита б зосталася при монастирі, прийняла постриг і присвятила життя Богові та хворим, якби одного дня, коли збирала трави на березі річки, їй не спало на думку, що ніякого іншого життя, окрім земного, не існує. Зважаючи на те, чого її навчали, то була лиха думка, але замість відчуття провини її захопило страшенне полегшення. Якщо немає раю, то й пекла нема, а якщо немає пекла, то її незнана мати не опинилася в агонії довічних тортур, а просто щезла, просто відсутня і її не торкнулося страждання. Рита розповіла монахиням про свої світоглядні зміни, і поки вони оговтувалися від приголомшення, загорнула в нічну сорочку пару панталонів і пішла, не взявши навіть щітки для волосся.
Але як же твій обовязок?! гукала їй услід сестра Ґрейс. Перед Богом і хворими!
Хворі є всюди, крикнула вона у відповідь, а сестра Ґрейс одказала:
Так само, як і Бог, але промовила це тихо, і Рита не почула її слів.
Молода доглядальниця попрацювала спочатку в одній лікарні в Оксфорді, а потім, коли її таланти помітили, стала старшою медсестрою та помічницею лондонського світила медицини.
Ми з медициною зазнаємо величезної втрати, коли ви вийдете заміж, не раз казав він їй, навіть якщо якийсь сіромаха-пацієнт просто усміхався Риті.
Заміж? Це не про мене, щоразу відповідала вона.
Чому ж ні? наполягав він, почувши одну й ту саму відповідь пів десятка разів.
Я принесу світові значно більше користі як медична сестра, аніж як дружина та мати.
То була тільки половина відповіді.
Він отримав іншу половину декілька днів по тому. Вони відвідували породіллю приблизно Ритиного віку. То була її третя вагітність. До того все проходило цілком гладенько, тому й не мали жодних причин боятися найгіршого. Положення дитинки було цілком нормальним, пологи нетривалі, щипці не знадобилися, плацента вийшла одразу ж. За винятком того, що їм не вдавалося зупинити кровотечу. Вона стікала, і стікала, і стікала кровю, поки не померла.
За дверима лікар розмовляв із чоловіком, а Рита дуже вміло згортала закривавлені простирадла. Вона вже давно перестала рахувати померлих матусь.
Коли лікар повернувся до кімнати, в неї все вже було готове, тож вони пішли. Мовчки переступили поріг і вийшли на вулицю. Ступивши декілька кроків, вона промовила:
Не хочу померти ось так.
Я вас не засуджую, відповів він.
У лікаря був друг, один джентльмен, який часто заходив на вечерю і залишався до ранку. Рита ніколи не питала про це. Та лікар розумів, що вона знає про любовне почуття, яке він мав до того чоловіка. Здавалося, її це анітрохи не бентежило, і поводилася Рита цілком стримано. Після кількамісячного обдумування він зробив їй несподівану пропозицію.
Чому б вам не вийти за мене заміж? запитав її колись у перерві між пацієнтами. Ніякого ну, ви зрозуміли не буде. Та для мене це зручно, а для вас, може статися, вигідно. Пацієнтам це сподобається.
Рита обміркувала це і погодилася. Вони заручилися, але ще до весілля чоловік захворів на пневмонію й помер у надто молодому віці. В останні дні життя він покликав адвоката й дещо змінив свій заповіт. Залишив будинок і меблювання тому джентльменові, а Риті дісталася значна сума грошей, якої було досить, щоб забезпечити їй скромну незалежність. Він також заповів їй свою бібліотеку. Рита продала ті книжки, що не стосувалися медицини чи науки, решту ж спакувала й вирушила річкою проти води. Коли човен підійшов до Годстоу і пропливав повз монастир, вона поглянула на нього і раптово відчула напад гострого болю, що нагадав їй про втраченого Господа.
Тутка? спитав човняр, помилившись щодо емоцій на її обличчі.
Не зупиняйтеся, сказала вона йому.
Тож вони плили ще день, і ще ніч, допоки не дісталися Редкота. Їй сподобалося це місце.
Ось тут, наказала вона човняреві. Годиться.
Рита придбала котедж, розставила книжки по полицях і сповістила найстатечніші родини місцевості про те, що має рекомендаційний лист від одного з найвидатніших лікарів Лондона. Вилікувавши декількох хворих і прийнявши з пів дюжини немовлят, вона здобула собі авторитет. Найзаможніші сімї бажали, щоб лише Рита супроводжувала їхній прихід у цей світ і відхід із нього, а в проміжку розвязувала їхні проблеми зі здоровям. За таку роботу добре платили, тож дохід давав змогу примножити її спадок. Серед цих пацієнтів було багато тих, хто міг дозволити собі іпохондрію. Вона поблажливо ставилася до такого потурання своїм бажанням. Це давало їй змогу працювати за копійку, а то й узагалі за спасибі, з тими, хто не міг заплатити. Поза роботою вона жила досить скромно: методично читала книжки з лікаревої бібліотеки (ані подумки, ані в розмові не називала його своїм нареченим) і виготовляла ліки.
Отже, Рита прожила у Редкоті років із десять. Смерть її не лякала. За всі ці роки вона не раз піклувалася про вмираючих, була свідком їхнього відходу та вбирала небіжчиків. Смерть від хвороби, смерть у пологах, смерть від нещасного випадку. Пару разів траплялася смерть від злочинного наміру. Смерть як бажаний гість у старечому віці. Лікарня Годстоу стояла біля річки, тож, відповідно, вона дещо знала і про втоплеників.
Саме про втоплення Рита й думала, коли швидко крокувала крізь холодну темряву до повітки. Утоплення це запросто. Щороку річка живиться декількома новими душами. Потрібно лишень перехилити зайву чарочку, зробити один квапливий крок або ж відволіктися на секундочку. Першим Ритиним утоплеником був дванадцятирічний хлопчик, на рік молодший за неї тодішню; він послизнувся, коли виспівував пісень і пустував на шлюзі. Пізніше, влітку, гультіпака, який зробив непевний крок із човна, коли падав отримав важкий удар у скроню, а його друзяки були надто пяні, щоб допомогти. Одного золотого осіннього дня якийсь студент, хизуючись, стрибнув із моста у Волверкоті вочевидь, не очікував такої глибини та течії. Річка завжди річка, у будь-яку пору року. Були й молоді жінки, такі ж, як її мати. Бідолашні душі, налякані майбутнім у бідності та соромі, покинуті батьками та коханцями, які йшли до річки, щоб покласти усьому край. А ще ж були немовлята, небажані шматочки плоті, маленькі паростки життя, притоплені без жодного шансу вижити. Вона все це бачила.
Опинившись біля дверей довгої кімнати, Рита повернула ключ у замку. Всередині повітря здавалося навіть холоднішим, ніж ззовні. Воно прочистило всі проходи та пазухи у неї в носі аж до лоба. У цьому холоді відчувався гострий запах землі, каміння і, найголовніше, річки. Її увага одразу ж загострилася.
Кволе світло ліхтаря не могло дійти до кутів кімнати, проте маленьке тільце було освітлене, виблискуючи тьмяним сірувато-зеленим сяйвом. Цей ефект спричиняла його надмірна блідість. Проте зацікавлена людина могла подумати, що маленькі ручки та ніжки самі собою випромінюють світло.
Завваживши незвичну тривогу, що раптово охопила, Рита підійшла до тіла. На її погляд, дитині було десь чотири рочки. Шкіра біла. Вдягнута була у найпростішу одежинку, ручки та ніжки в неї голі, а сама тканина, досі вогка, пожмакана.
Рита автоматично приступила до монастирсько-лікарняної справи. Перевірила дихання. Поклала два пальці дитині на шию, щоб виміряти пульс. Обережно підняла пелюсткове вічко, щоб подивитися на зіницю. Коли вона все це робила, то чула в себе в голові відлуння молитви, якою мав би супроводжуватися огляд: хор спокійних жіночих голосів промовляв «Отче наш, що є на небесах» Вона чула її, але губи не рухалися в такт.
Немає дихання. Немає пульсу. Повне розширення зіниць.
Утім, вона досі зберігала незвичну настороженість. Стояла над крихітним тілом і розмірковувала, що ж так схвилювало її. Мабуть, ніщо інше як крижане повітря.
Від мертвих тіл можна багато про що дізнатися, якщо достатньо їх бачив, а Рита мала такий досвід. Відповіді на питання, коли, як і чому, були тут якщо знати, де шукати. Рита взялася повно та ретельно оглядати трупик і невдовзі геть забула про холод. У мерехтливому світлі ліхтаря вона під різними кутами вдивлялася у кожен дюйм шкіри дитини. Піднімала її ручки та ніжки, зауваживши мякий рух суглобів. Зазирнула у вуха та ніздрі. Оглянула ротову порожнину. Обдивилася кожен пальчик і кожен нігтик. Завершивши огляд, вона відступила і насупила брови.
Щось не так.
Нахиливши голову вбік і розгублено скрививши рота, Рита почала пригадувати все, що їй було відомо. Вона знала, що втопленики мають покритися зморшками, набрякнути й роздутися. Знала, що їхня шкіра, волосся та нігті втрачають пружність і мякшають. Тут не було жодної з цих ознак, але це значило лишень, що дівчинка не пробула у воді занадто довго. А ще ж і слизові оболонки. У втоплеників у кутках рота й у ніздрях виступає піна, але тут цього не було. Це також можна пояснити. Дівчинка вже була мертва, коли потрапила у воду. Це ще так-сяк. А от решта ознак дуже її бентежила. Якщо дитинча не втопилося, що ж тоді з ним сталося? Череп був цілий, на кінцівках не видно жодних слідів побоїв. На шиї немає синців. Жодна кістка не зламана. Жодних ознак пошкодження внутрішніх органів. Рита знала, як далеко може зайти людська жорстокість: вона оглянула й статеві органи дівчинки і переконалася, що та не стала жертвою протиприродного вторгнення.
Чи можна припустити, що дитя померло власною смертю? Але ж не було й жодних знаків хвороби. Насправді, судячи з ваги, стану шкіри та волосся, дитина цілком здорова.
Усі ці факти самі собою достатньо бентежні, але ж то було ще не все. Навіть якщо уявити, що дитинча померло природним чином і неможливо уявити, чому його позбулися, викинувши в річку, все-таки на тілі мали б бути ушкодження, отримані вже після смерті. Пісок і гравій залишають садна на шкірі, камінчики обдирають, уламки в руслі ріки ріжуть плоть. Вода ламає людині кістки, а об міст можна розтрощити череп. Та дивишся на цю дитину а вона лежить без жодної відмітини, без синців, подряпин чи порізів. Маленьке тільце було бездоганним. «Як лялька», так сказав їй Джонатан, описуючи дівчинку, що впала просто йому до рук. І вона тепер розуміла, чому йому так здалося. Рита провела рукою по підошвах дівчинки, обвела зовнішній край великого пальця ніжки усе таке бездоганне. Можна подумати, що дівчинці ніколи не доводилося ступати по землі. Нігтики в неї були тендітні та перламутрові, ніби в новонародженої. Те, що смерть не залишила на ній жодного знаку, достатньо дивно, але ще дивніше те, що жодних ознак не залишило і життя. В Ритиному досвіді це був унікальний випадок.
Тіло завжди може розповісти якусь історію. Але трупик цієї крихітки був чистою сторінкою.
Рита зняла з гака ліхтар. Вона спрямувала світло на обличчя дитини, та воно було таким само невиразним, як і решта її тіла. Неможливо визначити, чи мали ці притуплені та недовершені риси відбиток краси, соромязливої спостережливості чи лукавого бешкетування. Навіть якщо там колись була цікавість, безтурботність чи нетерплячість, життю не вистачило часу, щоб ці емоції залишили помітний слід.
Зовсім нещодавно години зо дві тому душа та тіло цієї дівчинки були надійно поєднані. Подумавши про це, Рита, незважаючи на весь свій досвід і професійну підготовку, раптово опинилась у вирі почуттів. Їй потрібен був Господь далеко не вперше після того, як вона розірвала з ним стосунки. Господь, що, як у її дитинстві, усе знав, усе бачив, усе розумів. Яким простим усе здавалося, коли вона, нетямуща та збентежена, все-таки могла вірити в Отця нашого, який чудово все розумів. Рита могла собі дозволити нічого не знати, бо Господь знав усе. Але тепер
Вона взяла дитину за руку довершена рука з пятьма досконалими пальцями та прекрасними нігтями. Поклала на свою відкриту долоню і накрила іншою рукою.
Це неправильно! Геть усе неправильно! Так не має бути!
І саме тоді це й сталося.
Диво
Перед тим як Марго занурила вбрання пораненого чоловіка у відро з водою, Джонатан пройшовся по його кишенях. Вилов був таким:
Один розбухлий від води гаманець із сумою, що покрила би будь-які витрати, й усе одно вистачило б поставити всім випивку, коли незнайомець оклигає.
Один промоклий носовичок.
Люлька, ціла, а до неї бляшанка тютюну. Вони сколупнули кришку і виявили, що вміст її сухий. «Принаймні цьому він порадіє», завважили.
Одне кільце, з нанизаними на нього тендітними інструментами та приладдям, яке їх трохи спантеличило чи він годинникар? Чи, може, слюсар? А чи, навіть, зломщик? поки не витягли наступний предмет.
Одна фотографія. Тут вони пригадали темні плями на пальцях чоловіка та Ритину здогадку, що він може бути фотографом, і тепер вона видавалася вагомою. Ці інструменти, ймовірно, мали якийсь стосунок до професії чужинця.
Джо забрав у сина фотографію і злегка провів по ній вовняною манжетою, щоб підсушити.
На ній був зображений кут поля, ясень, і більше нічого.
Бачив я й красивіші картинки, промовив хтось.
Тут не вистачає церковного шпиля або соломяної хатини, додав інший.
Та на цьому фото взагалі нічого конкретного не зображено, сказав третій, розгублено чухаючи потилицю.
Це Трюзбері Мід, заявив Джо, єдиний, хто міг упізнати місце.
Вони не знали, що на це відповісти, тому знизали плечима і поклали фотографію просихати на каміні, а самі повернулися до наступного й останнього предмета з чоловікових кишень, і це була:
Одна бляшана шкатулочка, набита маленькими картками. Вони витягли верхню і простягнули Овенові, що читав краще від усіх, а він підняв свічку й прочитав уголос:
Генрі Донт із Оксфорда
Портрети, пейзажі, міські та сільські краєвиди
А також: листівки, путівники, фоторамки
Фірмова продукція краєвиди Темзи
Вона мала рацію, загалдикали вони. Сказала, що він фотограф, і ось доказ.
Потім Овен зачитав адресу на оксфордській Гай-стрит.
Хто їхатиме завтра до Оксфорда? спитала Марго. Хтось знає?
Чоловік моєї сестри збирався вести баржу із сиром, відповів один гравійник. Можу сьогодні зайти та спитати в нього.
Баржею туди пливти два дні, еге ж?
Не може ж він змусити свою родину два дні хвилюватися за себе.
Певна річ, завтра він не поїде, я маю на увазі чоловіка твоєї сестри. Якщо так, то він же не зможе повернутися додому до Різдва.
Тоді залізницею.
Вирішили, що поїде Мартінс. На фермі він був завтра не потрібний, а ще мав сестру, яка жила неподалік від вокзалу в Леглейді. Він зібрався одразу ж вирушити до неї, щоб сісти на ранковий потяг. Марго дала йому грошей на дорогу. Він декілька разів повторив адресу, поки не затвердив напамять, і пішов, із шилінгом у кишені та новісінькою історією на язику. Поки відмахував шість миль пішки берегом, у нього був час на репетицію, тож коли Мартінс дістався до помешкання сестри, історію довів до блиску.
Інші пияки затрималися. Звичайні оповідки на сьогодні скінчилися. Хто ж буде розказувати історію, якщо вона сталася просто в нього на очах? Тож вони знову наповнили склянки та кухлі, розкурили люльки й умостилися на табуретах. Джо відніс приладдя для гоління, повернувся до свого стільця і покашлював там потай час від часу. Всівшись на табурет біля вікна, Джонатан поглядав на дрова в каміні й слідкував за тим, як спливають свічки. Марго шаруділа старим веслом у відрі з одежиною, що просякла річковим запахом. Вона добряче її повозюкала, а потім поставила баняк із пряним пивом на піч. Аромат мускатного горіха та ямайського перцю змішався із запахом тютюну та диму, і річковий сморід став менш відчутним.
Пияки почали розмову, підбираючи слова, щоб перетворити нічну пригоду на історію.
Коли я помітив його там, біля дверей, то був вражений. Ні, приголомшений. От саме так я й почувався. Приголомшеним!
Я був шокований.
І я. Я був приголомшений і шокований. А ти?
Вони колекціонували слова так само, як гравійники видобували закамянілості. Їхні вуха завжди були нашорошені у пошуках рідкісних, незвичайних, унікальних слів.