Гагарін і Барселона - Руслан Горовий

Руслан ГоровийГагарін і Барселона

Про автора

Руслан Горовий автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.

Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою.

Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.

В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли розяснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.

Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.

Останні творчі здобутки Руслана Горовогодокументальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».

Гагарін і БарселонаПовість

Шу-ух, шу-ух, жовтогаряче листя розліталося в боки, відкриваючи темну смужку асфальту. Новий, зроблений напередодні деркач, змітав усе на своєму шляху, залишаючи на асфальті білі смуги. Щоранку Юрій, натягнувши робочий комбінезон, методично чистив подвіря від осіннього листя. Так було вчора, і позавчора, і позапозавчора Загалом так було вже четверту осінь.

Поступово Юрій вимів листя з пішохідної доріжки і змістився до центру двору на проїжджу частину, яку окупували залишені на ніч машини.

 От сволота,  віник ніяк не підлазив під черево запаркованого «Опеля».  Купа паркінгів, а воно кинуло машину тут, біля парадного. Ще подряпаю.

Сплюнувши в бік машини, Юрій відгріб зметену купку трохи далі і завмер посеред подвіря. Ранкову тишу розрізав низький протяжний звук. Звук наближався, заповнюючи собою все навколо. Він відбивався від стін будинків, стукав у вікна. Юрій підняв обличчя до неба. З-за осінньої хмари виринув 747-й. «Боїнг», неначе велетенський хижий орел, що шукає у полі мишу, йшов півколом над містом.

Юрій обперся на деркача, не зводячи з літака очей. Той скидав швидкість і знижувався, наче велетенськими сходами, а за мить зник за найближчою висоткою. Поступово стих і шум двигунів. Юрій опустив очі на віник.

 Отак, дружаню, точно за розкладом, як і ми з тобою.

 Браво! Молодець!  розшарілий успіхом малий Юрко стояв на стільчику посеред кімнати.

В кутку біліла ватою ялинка, поруч блимав телевізор. Батько, матір та ще якісь родичі плескали в долоні. Юрко, щойно розказав вірша, якого вчили в садку до новорічних свят, і тепер розкланювався на всі боки.

 От бачиш!  голос батька лунав, як грім, по кімнаті.Якщо захочеш, то все зможеш. Вивчив же.

Юрко сяяв від щастя. Він знову й знову кланявся рідні, неначе артист на великій сцені.

 А що буде, коли Юрко вивчить усі книжки і закінчить школу?  батько підійшов до сина, тримаючи щось у руці за спиною.

 Юрко буде льотчиком і буде катати всіх на літаку в різні країни!

 Правильно,  батько витягнув руку з-за спини, і Юрко побачив у ній модель літака.

 Тату, та це ж «Ту-104»!  захоплено верескнув Юрко.  Такий, як у тебе!

 Вірно, такий, на якому зараз я літаю,  батько віддав сину літак і підхопив малого на руки.  І в тебе колись буде, і такий, і ще кращий, головне хотіти і вчитися. Правильно кажу?

 Правильно!  малий кивнув і обхопив таткову шию руками.

 То хто у нас найкращий майбутній льотчик?

 Я,  малий зашарівся.

 Хто? Не чую?

 Я, Гагарін Юрій Олексійович!

 О! Так завжди і кажи. Таке імя і прізвище зобовязують. Ти ж у нас абсолютний тезка. І тезка кого?

 Першого у світі космонавта,  малий геть зніяковів і увіткнув голівку в шию батька.

 Привіт, Юрко, знову літаки охороняєш?  через подвіря до Юрія простувала Віка.

 Ага, привіт Барселоно!

Віка також працювали двірником. Її ділянка межувала з Юрієвою, тож у ранкові години їхні шляхи часто перетиналися. Працювали поруч вони десь із рік. Юрій памятав їхню першу зустріч у ЖЕКу. Тоді його попросили показати новій робітниці територію і комору, де зберігався інвентар, та й, взагалі, так би мовити, ввести в тему.

Вікторія була стрункою й тендітною. На вигляд років до тридцяти, з досить цікавою зовнішністю. Як ця симпатична жінка опинилася в ролі двірниканезбагненно.

 Я Віка,  сказала тоді вона,  однак можеш називати мене Барселоною.

 А я Юра, але можеш називати мене Гагарін,  засміявся у відповідь Юрій.  А чому Барселона?

 Багато будеш знатишвидко постарішаєш.

Юра й Віка, обпершись на свої деркачі, закурили і деякий час мовчали. Місто навколо потроху оживало. З парадного вийшов чоловік і завів «Опеля», з-під якого Юрій щойно намагався вимести листя. Спершу хотілося сказати водієві щось образливе, але, глянувши у його бік, Юрій вирішив не псувати собі настрій.

 Слухай,  відволікла його Віка,  увесь час хотіла тебе спитати, чого це ти завжди за літаками слідкуєш?

 Давай так,  посміхнувся Юрій,  я тобі про літаки, а ти мені про те, чому тебе Барселоною кличуть.

 Згода. Тільки я зараз швидко підмету свою територію, а за півгодини знову тут станемо, перекуримо і поговоримо.

 Гаразд.

 Гагарін Юрій Олексійович!

 Я!

 Ви зараховані,голова приймальної комісії посміхнувся.  З таким імям та прізвищем було б соромно провалити іспити.

Нарешті кілька місяців підготовки, іспити і очікування результатів були позаду. Юрія просто розпирало від гордощів. Він поступив у інститут, він вивчиться і буде літати. Літати, як батько. Шкода, що батькобатько, який вірив у нього,  цього не бачить

Його не стало, коли Юра вчився в останньому класі школи. Одного вечора батько, повернувшись з роботи, поскаржився мамі, що у нього увесь день боліла голова, навіть під час польоту. Поївши, він сів у крісло перед телевізором і ніби задрімав. А за десять хвилин тишу квартири розірвав мамин крик. Інсульт. Це слово Юрій і досі асоціював зі словом «смерть».

 Мам, я зарахований!  Юрко так штовхнув двері в квартиру, що вони ледь не вилетіли з рами.

 Який та молодець,  мати кинула рушника на стіл і обійняла його.  Вітаю, ти ж так про це мріяв, батько б тобою пишався

 Ма.

 Що?  мати відпустила сина і втерла сльозу на щоці.

 Я зганяю до тата?

 Звісно, їдь.

Старенька «Ява» несла Юрка за місто. Коли він почувався зле або потребував поради, завжди приїздив на кладовище. Сидячи на лаві біля могили, розказував батьку про наболіле, і якимось чином усі проблеми бачилися не такими вже й проблемами. Юрію здавалося, що батько увесь час поряд із ним і дає йому підказки, як правильно жити.

От і зараз, петляючи вулицями, Юрій гнав «Яву» в бік кладовища. Він уже бачив, як підійде до могили, покладе руку на граніт і, подивившись в очі батька на фото, скаже:

 Я зміг тато, я буду літати!

 Я прийшов до тями дні через чотири,  Юрій з Вікою сиділи на лаві біля будинку,  вже в реанімації.

Він збив попіл у совок, яким підгрібав листя, і випустив носом цівку диму.

 Спершу не міг поворухнутися і навіть розплющити очі. Потім розгледів маму, яка сиділа поруч із ліжком і плакала. Вже потім вона мені розповіла, що на виїзді з міста я потрапив під «КАМАЗ». Я й досі не памятаю, що сталося на тому перехресті У протоколі було написано, що я, їдучи другорядною, не пропустив вантажівку, однак сам я геть нічого не памятаю.

Віка сиділа тихо, ніби побоюючись сполохати Юрія і перервати розповідь. Той запалив ще одну цигарку і, дивлячись собі попід ноги, продовжив монотонно, неначе для самого себе, розповідати:

 Купа переламів, важкий період реабілітації, а найгірше, що у мене різко погіршав зіродне око й досі майже нічого не бачить. Звісно, про небо більше вже й не йшлося.

Він перевів погляд з асфальту на небо, яким пливли низькі осінні хмари. Дим від його цигарки розвіювався і неначе змішувався десь угорі з хмарами, підтверджуючи, що Юрію у небо дійсношлях закритий.

 Отакі справи.

 Слухай, адже в інституті не тільки на пілота вчать. Міг би якусь іншу професію обрати, близьку до літаків.

Юрій рвучко підвівся з лавиці.

 А яка різниця, чим займатися, якщо не літати?  він трусонув деркачем просто перед обличчям Віки.  Чи віник, чи станок, яка різниця? Я не можу літати. Розумієш, лі-та-ти! А, забудь.

Розвернувся і, не обертаючись, пішов від Віки, рвучко підхопивши свій інвентар.

 Юро, стривай, я не хотіла тебе образити,  Віка встала і хотіла йти вслід.

 А,  махнув, не обертаючись, Юрій,  до чого тут ти!

Юрій з Вікою сиділи на лавці біля затиснутого між багатоповерхівками ставка. Віка відламувала шматки батона й кидала їх качкам, які чомусь обрали за домівку цей схований у надрах мегаполісу, та ще й закатаний у бетонні береги, водний простір.

 Ти не сердишся на мене?  Віка кинула шматок батону, за який у воді відразу ж зчинилася невеличка бійка.

Селезень, відбивши їжу в інших, швидко ковтнув мякуш і знову підплив ближче до людей.

 Я ж казав, що ти ту ні до чого, просто спогади навалилися. Коли я інститут кинув, друзі поступово зникли. Я їх не звинувачую, у кожного своє життя, навчання, сесії. Я влаштувався на СТО, почав потроху відходити, а тоді Катя раптом каже: «Ти б ще у двірники пішов». І кинула мене.

 Ху із Катя?  Обличчя Віки ніби накрила хмара.

 Дівчина одна. Як я тоді вважав, та, з якою я проживу усе своє життя.

І що?

 Що? Вона знайшла собі іншого. Багатшого, перспективнішого, без дірки в голові щодо «літати». А я на зло пішов у двірники. І знаєш, не шкодую.

Віка посміхнулася і відламала ще шмат хліба.

 А я знаєш, як у двірники потрапила?

 Звідки?

У воду впав черговий кусень батону, качки, як за командою, кинулися до нього.

 Мене просто нікуди не брали на роботу після дурки.

 Після чого?  Юрій розвернувся до Віки.  Жартуєш?

Віка дивилася на воду перед собою, механічно кидаючи батон качкам.

 Та які жарти, Юро. Я там майже рік була

 Віко, сонечко моє, ти чуєш мене? Це ятвоя мама,  звук долинав звідкись здалеку, немов продирався крізь щільний туман.  Дитино моя, скажи мені хоч щось.

Розплющувати очі, а тим паче говорити Віка не хотіла. Навпаки, хотілося стиснути повіки ще сильніше, щоб ніколи не бачити світутого світу, якого вже ніколи не побачить її Андрійко.

 Андрійку, синку мій,  тихо, ледь ворушачи губами, як мантру, шепотіла Віка,  де ти, куди загубився, повернися, повернися, Андрійку.

Темрява все щільніше насувалася на Віку. Чорна і глибока, вона огортала все навкруги. Та найстрашніше, що десь там, у цій темряві, блукав її Андрійко, і їй ніяк не вдавалося його знайти.

 Хай поспить,  лікар витягнув голку з вени і затиснув місце інєкції ваткою.  Зараз ми нічого не зможемо зробити, нехай спить. Тільки час покаже, як воно буде.

Вікина мама сиділа на стільці біля ліжка і притискала слабку доньчину руку до свого обличчя. Сльози стікали щоками жінки, вона виціловувала синюшні тонкі пальці хворої, губи її тремтіли.

 Доню, прийди до тями. За що ж нам таке? Спершу Андрійко, тепер ти.

 Ходімо,  лікар поклав руку на плече жінки,  ходімо, вона вас не чує. Нехай спить.

Жінка підвелася і, обережно поклавши руку доньки на ліжко, вийшла з палати разом із лікарем. У коридорі фельдшер одразу зачинив за ними двері. Тепер Віку було видно лише через невеличке віконце, зашите дрібною металевою сіткою.

 О, боже,  жінка знову розплакалася.  А може не варто її, як собаку, у клітці тримати.

 Заспокойтеся,  лікар взяв руки жінки в свої.Це необхідно. Так вона не заподіє собі шкоди. Невже ви знову хочете пережити різані вени?

 Ні,жінка схлипнула,  не хочу. Коли я знову можу прийти?

 Та хоч завтра,  посміхнувся лікар.  Хоча так часто приходити не варто, ви себе цим вбиваєте. Давайте, як щось зміниться, вона прийде до тями, я вам подзвоню.

 Гаразд, дякую,  жінка втерла сльози і пішла коридором до виходу.

 Мене ніколи не турбувало, що я народжуватиму без чоловіка,  Віка зняла з плити чайник і налила Юрію розчинного «Якобсу»,  це більше хвилювало моїх батьків.

Віка налила й собі, сіла за стіл навпроти Юрія, який вперше опинившись у Вікиній квартирі, сидів на краєчку стільця і розглядав усе навколо. Однокімнатна квартирка, яку винаймала Віка, була така малюсінька, що здавалосяз кімнати можна, не встаючи, дотягтися до вікна в кухні. Майже увесь простір кухні займали холодильник, газова плита і маленький столик. Після ранкового прибирання подвіря Юрій напросився на каву і тепер трохи ніяковів за те, що власним тілом займає ледь не увесь простір хрущівки.

 З самого дитинства я була самовпевненою дівчинкою і не дослухалася їхніх порад. Так було в усьому. Зі школою, з друзями, інститутом, зрештою, з хлопцями. Коли одного дня я прийшла і повідомила, що вагітна, мамі довелося викликати швидку. Тато ще якось намагався зясувати, хто батько дитини, та я дала зрозуміти, що ніякого батька у малюка не планується.

 То ти й не планувала одружуватися?  Юра відсьорбнув кави і закурив.

 Ні. Принаймні не з тим хлопцем, від якого завагітніла. То було випадкове знайомство, він взагалі був не з нашого міста і, врешті, навіть не знав, що став батьком.

 Овва, дивлюся на тебе: по тобі-то й не скажеш, що мала бурхливу молодість. Ти зараз така спокійна, розважлива.

 Атож,  Віка видавила з себе щось схоже на посмішку,  що було, то загуло. То тоді, а це зараз.

На хвилину обидва змовкли, Віка дивилася крізь вікно на двір, який знову потрохи закидало листям.

 Коли народився Андрійко і батьки вперше його побачили, вони вже й гадки не мали, як могли жити без нього. Забули все: і скільки крові з мене випили, і скільки вмовляли не псувати життязробити аборт. Все разом змінилося і почало вертітися навколо малого.

 Воно так і буває.

 Авжеж. Наступні пять років були найщасливішими у моєму житті,Юра побачив, що очі Віки наповнилися сльозами.  Пять абсолютно щасливих років, навіть трохи більшетисяча вісімсот пятдесят сім днів цілковитого, безумовного щастя.

 Віко,  Юра поклав свою руку на її,не треба. Не хочешне розповідай.

 А немає чого розповідати,  Віка повернула обличчя до Юрія.  Ми з Андрійком увечері поверталися додому з магазину. Перед переходом я взяла його на руки Фактично, Андрійко і врятував мені життя.

 Віко

 Мовчи,  Віка чиркнула сірником і підпалила цигарку,  я потім уже не зможу.

Вона зробила одну затяжку, випустила дим і загасила цигарку.

 Дорога була пустою. І звідки взялася та машина, я так і не зрозуміла. Вперше прийшла до тями в реанімації. Хотіла спитати за Андрійка, однак не могла говорити. Я лежала, вирячившись на стелю, на якісь прилади та трубки, що стирчали з різних боків, і не могла нічого сказати. Тіло було неначе не моє. Потім знову провали. Час від часу я приходила до тями, однак говорити і рухатися ще не могла. Одного разу я почула, як моя мама розмовляє з лікарем. Тоді я почула найстрашнішу фразу: «Врятуйте хоч доньку, я вже й так втратила онука».

Віка встала з-за столу і заходилася знову готувати каву.

 Будеш ще?

 Давай,  все що зміг видавити з себе Юрій.

Наливши каву, Віка сіла навпроти Юрія і продовжила:

 Отакі справи. Коли я це почула, світ навколо розколовся. Я погано памятаю все, що відбувалося далі. Мені здавалося, що всі навколо брешуть, що Андрійка просто ховають від мене. Я увесь час його шукала. Коли мене виписали і батьки привезли додому, я в першу ж ніч перерізала собі вени. Якби я не була такою кволою і робила все тихіше, напевно зараз була би з Андрійком. Далі ексцеси траплялися все частіше. Батьки сховали в квартирі все, чим я могла би себе вбити. Я скаженіла, вила днями, кидалася на батьків. В черговий раз, коли виплигнула з балкону, мене забрали в дурку.