Девяноста хвиля міграції - Руслан Горовий

Руслан ГоровийДевяноста хвиля міграції

Про автора

Руслан Горовийавтор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», головний режисер «Магнолія-ТВ», журналіст, автор та режисер низки документальних та короткометражних ігрових фільмів.

Народився і виріс у Конотопі Сумської області. Після розвалу СРСР кинув навчання і подався у мандри Європою.

Після повернення з-за кордону зайнявся журналістикою, працював в регіональних та центральних телекомпаніях. 1998 року почав працювати в телекомпанії «Магнолія-ТВ», де з 2001 року займається розвитком проекту «Служба розшуку дітей». За роботу над проектом був відзначений Орденом Святого Архистратига Михаїла та почесним званням заслуженого журналіста України.

В Інтернет-просторі також відомий під прізвиськом «Морж», яке отримав за «зимове купання» в ополонці в одному з сюжетів програми «Ситуація», коли розяснював, як рятувати себе при потраплянні під кригу.

Окрім журналістики бере участь у дубляжі фільмів українською мовою, знімає короткометражні та документальні фільми, пише вірші та прозу, створює та виконує пісні на власні тексти.

Останні творчі здобутки Руслана Горовогодокументальний фільм «Київський потоп» про Куренівську трагедію 1961 року та книжка «Гагарін і Барселона».

Девяноста хвиля міграціїПовість

 Прізвище? Імя та по батькові? Відкрийте рота! Візьміть папери, на турнік, потім до стоматолога і далі по коридору до інших лікарів. Нікого не минати. Картки перевірятимемо. Наступний!

 Прізвище? Імя

Приписна комісія, мабуть, найкраща модель хаосу у світі. Незважаючи на чіткі матюки військових та репетування лікарів, рух допризовників коридорами будівлі, де засідає комісія, ніяк не вкладається хоч якусь схему.

Впавши з турніка під час другого підтягування й викликавши загальний регіт інших хлопців, я відмітив свій «результат» у дебелого лейтенанта й вислизнув на вулицю перекурити (стоматолог небагато втратить, якщо загляне мені в зуби пізніше).

Споруда, де ми проходимо комісію, одноповерхова і деревяна. Вік її сягає у глибоку давнину. Здається, тут жила колись вельми пристойна родина, коридорами гуляли молоді панночки, а господар, мабуть, дрімав на ґанку в кріслі, кидаючи погляд на луг. Тепер замість лугу навколо розкинувся смітник, а будинок, заквацьований кількома шарами фарби різного кольору, окупували вояки й лікарі, котрі мали в недалекому майбутньому загнати нас у військо.

Я зайшов за ріг споруди. Там уже курили кілька хлопців, зокрема з моєї школи.

 Я в танкісти піду,  казав один, не випускаючи цигарку з рота й одночасно справляючи нужду на стіну будинку.  У мене й батько у танкових військах служив начальником клубу.

 А я хочу в прикордонники,  інший хлопець час від часу виглядав за ріг, щоб не надійшли військові.У мене брат на румунському кордоні. Він каже, що прикордонникито щит батьківщини, а всі іншілише шурупи в тому щиті.

Від усього почутого чомусь стало сумно. Надворі 1993-й рік. Мені 17 років, ще трохиі я розчинюся в тому, що зветься армія. Усе моє нутро протестувало проти такого розвитку подій:

 А я не піду в армію! Нехай танк там служить, він залізний, йому байдуже.

Хлопці замовкли й подивилися на мене. Першим порушив тишу Сашко, мій однокласник:

 Ти що, дурний?! В інститут тебе не візьмутьфакт. І що далі? А так хоч щось інше, окрім нашого Задрипанська, побачиш!

І так побачу, без кирзачів,  я викинув недопалок, покрутив у руках картку для відміток,  я своє «відслужив» уже. І так через батька виріс на тумбочці днювального в стройбаті. А ви, пацани,  уперед, за орденами!

 Та пішов ти!

Розумні люди готуються «закосити» від армії з найперших відвідин військкомату. Я ж за гульками та гітарним бренькотом під підїздами про це якось не думав. Тепер доведеться виправляти. Блукаючи від кабінету до кабінету на комісії, я уважно слухав і спостерігав. Як на біду, здоровя у мене вистачило б ще на двох призовників. Щоправда, одна зачіпка таки знайшласяколи мені сповнилося лише рік і три місяці, я частково втратив зір на одному оці. Історія темна й малоприємна, бо побічним ефектом залишилася косоокість, однак цього разу вона мені виявилася на руку.

Старий маленький лікар-єврей, надівши на голову дзеркальце, довго розглядав моє око через лупу, а потім, вимивши руки, заходився писати в картці.

 То що? Куди ж я такий у військо піду?

 Любий юначе!  голос лікаря нагадував невеличкі жорна, що розмелюють чорний перець.  Мушу вам сказати по секрету, що в наші смутні часи до війська беруть і з гіршими вадами. Звісно, льотчиком ви не можете бути фізично, а от звязківцем або, наприклад, рядовим у «стройбаті»без проблем. Наступний!

Картинка вимальовувалася не дуже радісна. Що таке «стройбат», я знав добре. Мій батько був головним механіком саме в такій військовій частині. З самого дитинства я бачив, як хлопці з усіх кутків Радянського Союзу проходили стройбатівську школу. Прізвище командира частини було Калашников, а його заступникаМакаров. Як жартував батько,  це два види зброї, яку тільки й бачили солдати за весь час служби. На відміну від мене, батько аж ніяк не засмутився вердиктом комісії.

 Не дрейф, синку! По-перше, до армії ще рік. А по-друге, заберу тебе сюди в частинубудеш як у Христа за пазухою.

Що таке бути «як у Христа за пазухою», я знав добре. З розвалом Радянського Союзу батько все більше пив. Він був мякою людиною, і більш за все полюбляв читати, але аж ніяк не командувати людьми. Тож час від часу в нього на роботі траплялися проблеми. Всі крали, користуючись тим, що Володя (так звати мого батька) усе вирішить. І він вирішував. А потім ще глибше заглядав у чарку. Усі мої родичі, близькі й не дуже, навесні бігали до батька, щоб «допоміг солдатами на городі». І він допомагав. Допомагав цеглою чи бетоном на дачу. Допомагав запчастинами. А сам втішався книжками. Як результатусе скінчилося дуже погано. Утім, це сталося набагато пізніше

У мої плани не входила армія ні під яким соусом. Звісно, батькові я цього не казав, а почав розробляти реальний план «відмазки». Щоправда, довго нічого путнього придумати не міг

Рома Грач, мій одноліток, попри юний вік, швидко пристосувався до змін, які настали з розпадом СРСР і запровадженням у незалежній Україні бізнесових стосунків. У його активі був фотозбільшувач, старий батьківській фотоапарат «ФЕД» і купа плівки, яку використовували військові для аерофотозйомки. Крім того, Роман мав те, чого не мали ми, патлаті підлітки, які грали на гітарах, пили, а іноді й курили травку,  він мав чітке уявлення про майбутнє.

 Дивись,  казав мені Рома, чаклуючи над фотопапером у темній, переобладнаній під лабораторію, ванній.  На оцей аркуш вміщується дванадцять гральних карт, які я знайшов і перезняв у батька. Отже, на повну колоду треба три аркуші. Двадцять пять аркушів паперу скільки коштують?

 Я звідки знаю?

 А язнаю! А скільки мені дадуть за одну колоду з голими дівками, знаєш?! Отож-бо! А з однієї пачки виходить вісім колод, і ще залишається.

І що?

 А то! Саме тому ти в мене гроші стріляєш на вино, а не я в тебе. Це, Русю, і є бізнес. З «нічого» маєш гроші. З моїм би розумом на Заході я вже до двадцяти років мільйонером був би!

Роман погано закінчив, як і більшість тих, хто намагався піднятися в буремні часи накопичення капіталу,  його застрелили у власному магазині під час сварки із «кришувателями». Однак розмова, яка відбулася у Романовій ванній кімнаті, відіграла в моєму житті не останню роль. Ні, я не став бізнесменом. Я пришов додому, знайшов старий підручник із географії й уважно роздивився все, що знаходилося західніше кордону моєї батьківщини

 Лесю,  ми стояли з дівчиною, що мешкала в будинку неподалік і мала дивовижну матір, яка працювала в паспортному столі,чого ти ламаєшся? Я ж знаю, як усе це робиться. Он Вітька, з четвертого парадного, якось та домовлявся. Хто ще може допомогти, як не твоя мама?

Леся стояла, обпершись об стіну. В її погляді співчуття знайшлося не більше, ніж у статуї. Я ж тупцював біля неї і весь час жалісно заглядав у очі, неначе собака.

 Мені вкрай потрібен закордонний паспорт! Ти просто не розумієш, що таке армія. Мене там вбють, і ти будеш винна!

 Щось я не чула, щоб у «стройбаті» вбивали.  Леся огидно засміялася.  Тебе ж більш нікуди не візьмуть.

 Дурна ти, Лесю, хоч і відмінницею була у школі. Ти можеш зрозуміти, що в мене, як у людини, яка виросла поміж чобіт та пагонів, зявилося стійке несприйняття війська? Я пацифіст!

 Хто?!

 Хто-хто Не той, про кого ти подумала. То допоможеш? Я тобі з Парижа «Шанель» притарабаню. Цілу літру

 Я подумаю,  Леся повернулася й рушила до парадного, давши знати, що аудієнцію закінчено.

Коли в людини є гроші, вона не обтяжує себе думками про дійсність. Усе вирішується наче саме собою. До мого дня народження, а отже весняного призову, залишалося трохи більше півроку. За цей час я мав зробити щось таке, щоб я контролював дійсність, а не вона мене.

 Кому міняти рублі, купони, долари, марки? Вам рублі не треба?  бігав я тамбурами «імпортних» потягів, що прямували через місто до Москви.

Будапешт, Прага, Берлінусі ці слова звабливо красувалися на пасажирських вагонах і затьмарювали собою все. З кожним вдалим обміном валюти в тамбурі або купе я наближався до своєї мрії. Ще зовсім трохи, шановні іноземці, і ви допоможете мені вирватися з пазурів війська! Я буду гуляти вулицями ваших міст і стану недосяжним для «махіни», що має назву «українська армія».

 Скільки вам? Пятдесят доларів? Давайте я вам краще сто поміняю. В Москві буде курс гірший, от згадаєте мої слова. Пані, а вам не треба рублів?

Леся таки вивела мене на маму. Марія Степанівна покликала мене до себе, і я відверто розповів, що й до чого. Вона слухала уважно, не перебиваючи, а потім ошпарила:

 Паспорт можна зробити лише після того, як тобі виповниться вісімнадцять. Зрозуміло?

 Так

 Тобі 18 виповнюється у березні, а призов у квітні. Слідкуєш за моїми словами?

 Звісно.

 А паспорт я зможу зробити лише через шість тижнів після подачі документів. Я ж не сама його виписую, а в Суми документи відправляю! До того ж з нового року мені від тебе буде необхідна довідка з військкомату, що ти непридатний до служби. Або військовий квиток. От і вся пісня!

Я ледь не втратив свідомість

Вдома під матрацом у мене лежала величезна за моїми підрахунками сумадвісті доларів. Щоб заробити їх, мені довелося брати певну суму під проценти у вокзальних валютчиків, бігати потягами і щоразу відшкодовувати за право цим займатись та погашати кредит. Врешті я зібрав таким чином стартовий капітал, залишалося лише вирішити питання з паспортом

Та з відповіддю паспортистки мій корабель надій знову налетів на жорстоку реальність.

 Маріє Степанівно, що ж мені робити? Я не знаю, до кого звертатися. Допоможіть!

Наступна фраза мене просто шокувала:

 Принеси мені своє свідоцтво про народження і паспорт. Негайно. А в понеділок прийдеш офіційно в міліцію і напишеш заяву, що тебе побили якісь невідомі й забрали гроші, а разом із ними й документи. Зрозумів?

 А навіщо?

 Ти хочеш за кордон чи ні?  гримнула Марія Степанівна.

 Хочу!

 Тоді роби, як я сказала, а про цю розмову мовчи, як миша. І ще. Через місяць готуй триста доларів. Це не для мене, просто дешевше не буде. Потім розкажу, що будеш робити далі. І слухайся мене без жодних заперечень, а то замість Берліна, потрапиш за ґрати. Все. Амінь! Іди, дисидент неповнолітній

Причину, з якої Марія Степанівна порушила закон і допомогла мені, я зрозумів набагато пізніше, наприкінці девяностих. Ми сиділи в неї вдома, пили чай з цукерками і розмовляли.

 Бачиш, як усе змінилося?  казала вона, розгортаючи чергову цукерку.  Тепер їдь, куди хочеш. А вже й не хочеться Я в юності балетом займалася. Тендітна була, струнка, як берізка. Ми з трупою мали їхати до Варшави, а мене не випустилибатько попав під слідство за розкрадання. А він, між іншим, і мідяка за життя не вкрав! Його таки виправдали, а я образилася й кинула балет. Пішла в міліцію. Гадала, стоятиму на сторожі закону і чесних людей. І що?! Життя тю-тю! Тоді нас гнобила система, а зараз її відсутність. Пенсії аж 100 гривень маю! А ти кажеш

 Та я мовчу.

 От і мовчи. І нікому не кажи про те, як уперше виїхав за кордон.

Як бачите, я слова свого не дотримав. Однак Марії Степанівні моя розповідь уже нічим не зашкодить. Вона залишилася лише на фотокартках та у спогадах рідних. А тепер і в цих рядках. Я ніколи не був на її могилі, однак знаю напевно, що без неї моє життя склалося б інакше. Не обовязково погано, але інакше

Паспорт я отримав на початку грудня. І ще документи, за якими я значився на рік старший, ніж насправді. По-перше, у мене на руках було інше свідоцтво про народження. По-друге, внутрішній паспорт СРСР, де красувався штамп «Україна». А головне, хоча й серпасто-молоткастий (бо інших ще не було), проте цілком дійсний закордонний, з яким я міг у будь-який час виїхати за межі країни.

 Мамо,  я стояв на кухні, а вона варила, щось помішуючи на плиті.Я повинен їхати.

 Куди це?  не повертаючи голови, спитала вона.

 Ти сядь, я все поясню

Ми сіли й поговорили. Сперечатися зі мною було безглуздо, бо я вже півроку, з моменту, як вони з батьком подали на розлучення, жив окремо в гуртожитку. Я втлумачив їй, що про мій відїзд треба мовчати принаймні до дня народження, а всіх із військкомату посилати під три чорти, мовляв, не знаю, не живе, кудись поїхав.

 А якщо тебе впіймають, Руслане? Тут уже армією не відбудешся!

 Якщо мовчатимешне впіймають. Хоч тобі та братові з сестрою допомагатиму. Гроші присилатиму. Тут головне мовчати до дня народження, а потім своїм можеш сказати, де я. Звісно, без подробиць про документи

«Автобус до Пшемишля буде відправлено о 13.30 з четвертої платформи».

Голос диктора на автовокзалі у Львові звучав для моїх вух, неначе музика. До Львова я приїхав потягом. На залізничному вокзалі купив ваучер до Польщі, дістався автостанції і ось тепер уже тримаю квиток. До виїзду залишалося півгодини. Мій настрій не могло зіпсувати ніщо. Навіть інцидент, який щойно стався.

 Ви не знаєте, де тут обмінний пункт?  розпитуючи, бігав по автовокзалу, як ошпарений.

Так сталося, що я не розрахував, і карбованців, які залишилися у мене, на квиток не вистачало. Черга до каси наближалася, а у величезній споруді Львівського автовокзалу, як нарочито, були зачинені обидва обмінники.

 Вам скільки поміняти треба?  почув я біля вуха голос незнайомця.

Здоровезний бугай у спортивному костюмі не викликав довіри, одначе вибору я не мав.

 20 доларів.

 А-а,  протягнув громило,  якби хоч сто. А так  і побрів далі по вокзалу.

Я ще раз подивився в бік черги й наздогнав його.

 Слухай, ну поміняй двадцятку, немає в мене більше, а мені на квиток не вистачає.

Здоровань довго мявся, однак погодився. Ми відійшли в куток до телефонних автоматів. Я віддав йому купюру. Він почав її прискіпливо роздивлятися.

 Що це ви тут робите?!  гримнув хтось збоку.  Валюту міняєте? Ось я зараз міліцію покличу!

Я механічно озирнувся й побачив ще одного здорованя в спортивному костюмі. У цю мить перший тицьнув мені в руку зелену купюру й розчинився в натовпі.

Мушу зазначити, я все зрозумів, ще не розтискаючи кулака, в якому мала бути двадцятка. Таке «кидалово» було і в нас на вокзалі. Я знав, що тримаю в руці однодоларовий папірець, а два бугаї, мабуть, зараз радіють, що розвели лоха. Я надто розслабився від того, що скоро опинюся за кордоном, і втратив пильність. Таким чином зі ста доларів, які я нашкріб на дорогу і заздалегідь розміняв на двадцятки, у мене залишилося вісімдесят. Одначе шукати гадів і намагатися повернути гроші було марно. Всі на вокзалі, включаючи міліціянтів, які байдуже поглядали на подорожніх, касирів обмінних пунктів, які спеціально закривали їх під час ажіотажу біля кас, усе прекрасно знали й розуміли. А мені треба було до Польщі. І швидко.

 Пане,  звернувся я до чоловіка в черзі,допоможіть, поміняйте двадцять доларів! Мені на білет до Перемишля не вистачає, а тут обмінники позакривали. Мене вже на одну двадцятку кинули