Я показав йому зімятий долар, намагаючись мати якомога жалюгідніший вигляд. За хвилю все владналося. Взявши квиток, я вийшов до платформи, де вже стояв «Ікарус» з табличкою «ЛьвівПеремишль». Закуривши, побачив вдалечині одного з «кидал» у спортивному костюмі.
От падло, сплюнув я спересердя собі під ноги. Нехай та двадцятка знадобиться тобі на ліки.
Викинувши цигарку, я ефектно продемонстрував йому середній палець своєї правиці, кинув у багажне відділення автобуса свою сумку, ще раз озирнувся на вокзал і пірнув у салон автобуса.
Пасажири, приготуйте документи для паспортного контролю, водій зупинив автобус перед знаком «Стоп» і став у проході між сидіннями. Зараз ми спинимося біля терміналу, забирайте речі, нічого не залишайте в салоні.
Від цих слів мені чомусь захотілося в туалет. Це був перший і останній раз, коли в мене зявилося відчуття страху. А що як мене затримають? Якщо з паспортом якісь проблеми? За себе я якось не боявся, але памятав про інших людей, яким є що втрачати.
Нас розділили на два коридори. Спершу митники. Я кинув свою сумку на стілдовгий залізний, на кшталт операційногоі, прочитавши напис на стіні, шарпнув «блискавку».
Наркотики, зброя, лікарські препарати, товари, що підлягають обовязковому декларуванню є?
А мають бути? мабуть, від нервів я намагався жартувати.
Митник підняв на мене сумне задовбане обличчя. З-під козирка кашкета на мене дивилися такі самі сумні й задовбані очі.
Ти, клоуне! Ще одна фраза не по теміпосунеш на особистий огляд! Зрозумів? Я повторюю запитання
Нічого немає.
Митник мляво заліз у сумку. Пошарудів. Витяг пакет із якимись дрібницями, подивився й знову кинув у сумку.
Скільки везете грошей?
Вісімдесят доларів.
А куди ваучер?
До Вроцлава.
Щось грошей малувато.
Мене друзі в Перемишлі зустрінуть, цю фразу я приготував заздалегідь.
Друзіто добре Ідіть на паспортний контроль.
Відходячи, я кинув погляд на митника, а він ще разна мене. Мені здалося, що він заздрить тому, що я їду. Мене зустрінуть друзі, а він залишається тут. Хто знає, може, у нього щось сталося. Так і хотілося його заспокоїти, сказати, що насправді їду навмання, і ніякі друзі мене не чекають, можливо, йому б від цього полегшало. Однак я промовчав.
До речі, жодних проблем з паспортом я не мав. Дівчина глянула на мене, потім у документ і бахнула штамп.
Щасливої дороги.
«Rzecz pospolita Polska». Цей напис, а також суворий орел, який поглядав на людей із фасаду терміналу, я запамятав назавжди. Напевно, як і кожен, хто вперше виїжджає за кордон.
Пшепрошам, іле пан має вудке? товстий годований поляк тицьнув пальцем на мою сумку.
Що має? не зрозумів я.
Питає, скільки горілки везеш, допоміг чоловік, котрий стояв ліворуч від мене.
А, одну пляшку, посміхнувся я.
Поляк уважно подивився на мене і, здається, не повірив. Покопирсався в сумці. Витяг пляшку «Пшеничної», покрутив у руках і поклав назад.
Загалом, мене завжди принижувало, коли мене контролювали, намагалися на чомусь упіймати, а особливо обшукували. Однак, як зясувалося, допити, огляди та обшуки будуть для мене наступні кілька років звичним явищем
Ми посідали в автобус і поїхали далі. Я відкинувся на спинку сидіння й голосно видихнув повітря з грудей:
Фух! Ну, привіт тобі, Європо!
Звісно, в ті часи Польщі до цивілізованої Європи було ще як до неба рачки. Проте мені все здавалося не таким, як удома. Чистенько. Будиночки охайні. Перемишль, маленьке, неначе лялькове, містечко зі старим невеличким залізничним вокзалом, як, певно, і всі прикордонні міста, з радістю зустрічало велику річку прибульців. За великим рахунком, місцеві залежали від «туристів-човників». Бо з них і жили.
Проше пана, документи, почув я голос ззаду й повернувся.
Біля мене стояв огрядний рудий полісмен.
Що?
Пашпорт, проше, уже суворіше звернувся той.
А, паспорт! Ось!
Я віддав документ. Полісмен уважно роздивився його своїми поросячими, заплилими жиром оченятами, витягнув з кишені штанів блокнот і почав щось записувати туди. Потім відірвав листочок і тицьнув мені.
Що це?
Паліте нє вольно, похитав головою поліціянт.
Що «нє вольно»?
Він тицьнув пальцем у табличку з перекресленою червоним цигаркою. Не звертаючи на мене більше жодної уваги, полісмен пішов до вокзалу і зник у дверях, над якими великими синіми літерами виведено «Policja». Паспорт залишився в нього. Я подивився на залишений папірець. Штрафна квитанція. Обмінявши долари на злоті, я зрозумів, що паління на пероні коштуватиме мені майже пятнадцять доларів.
Та чи ви показилися, прошипів я сам до себе. У Львові двадцятка, тут пятнадцять Я так до Німеччини не доїду!
Грошей після сплати штрафу мені впритул вистачало доїхати до самого кордону з Німеччиною. Однак перспектива опинитися на незнайомій місцевості без копійки в кишені мене не радувала. Ще вдома один старший знайомий дав адресу свого чи то троюрідного, чи ще якогось більш віддаленого брата, який мешкав у Опольському воєводстві. Я дістав записник і ще раз усе перевірив. Опольське воєводство, місто Ниса, Ромек Весоловські. Все гаразд, Ниса, так Ниса. Купивши квиток і сівши в потяг, наступні кілька годин я уважно слухав і запамятовував ключові слова та фрази польської мови. В якийсь момент я зрозумів: буквально кілька дніві спілкування не буде для мене проблемою.
Ниса зустріла мене різдвяними ялинками й дощем. Із людей на вокзалі перебували лише я та черговий поліціянт. Роздивившись ще з потяга, що місто невеличке, я вирішив, незважаючи на зливу, йти до центру пішки. Десь там на пошті я мав знайти Ромека і передати йому листа від родичів.
Єдєме до «залязне браме»! ми з Ромеком сіли в його невеличке «Рено». Купімо вудке, а то й бімберу!
Ромеквисокий худорлявий і хоча не старий, але геть сивий дядько з акуратно підстриженою бородою, зустрів мене, як рідного. Прочитавши листа, він обійняв мене, почав щось розпитувати, а коли зрозумів, що з польською в мене погано, перейшов на суржик.
Мы в школе учили русский. Я даже имел твердую тройку, коли Ромек говорив, він вимахував своїми довжелезними руками і робився схожим на вітряк. Один раз мы с другом говорили диалог. Нас заставили учить, а мы не учили, а гуляли. И вот мы стоим в классе. Он говорит: «Здравствуй, Ваня». А я ему: «Я не Ваня, до свиданья!»
Ромек сміявся голосно й відкрито. Здавалося, такий регіт здатний збити на льоту птаха. «Залязне браме» виявилося невеличкою яткою неподалік від його будинку. Там увечері з-під поли торгували горілкою і самогоном. Ромек, як кажуть, не мав памяті. А коли згадував, що мусить випити, то всі склепи (магазини) вже зачинено. Цілодобові ж супермаркети в Нисі зявилися набагато пізніше, а поки що процвітали такі от «залязне браме».
Родину Ромек мав чималу: дружина Данута, або Данушя, як називав її Ромек, донька і два сини. Жили вони у так званому блокубагатоквартирному будинку на другому поверсі. Оселя була велика, чотирикімнатна. Данута працювала поруч. Мала у напівпідвалі власний стоматологічний кабінет.
Вечеря, яка починалася дуже чинно за овальним столом у вітальні, закінчилася для нас із Ромеком аж під ранок. Ми плавно переповзли зі столу на підлогу й перетягли туди випивку з їжею, організувавши, так би мовити, фуршет.
Я хце в Україну. Я мам там рідних, язик Ромека заплітався, але я боюше! Там мафія!
Ромек кілька разів ніби стрельнув з уявного пістолета в напрямку телевізора.
Я боюше, Русман, ти розумєш?
Ромек, не Русман, а Руслан!
Нєма ружніце, нелєвай!
Прокинувся я зранку на підлозі, там, де й пили. Данута обережно трясла мене за плече:
Русман, втавай, нє шпі.
Я розплющив очі й винувато посміхнувся. Краєм ока побачив Ромека, який ходив, мов сомнамбула, по коридору, тримаючись за голову.
Але глове боліть! Ромек струсонув головою і скривився. Данута, нєх Войцек іде за півом!
Далі між подружжям пролунало кілька речень на високих тонах, зміст яких я зрозумів лише в загальних рисах.
От, курче! Ромек підійшов до мене. Як ти, Русман?
Може бить!
О, ти вже справжній поляк!
На нараді, яку провели Ромек із Данутою, ухвалили рішення: до весни мене нікуди не відпускати.
Зимно, холодно зараз єхать до нємец! Ромек простягнув мені пляшку пива. Поєдєме до тата. Там чекаєш вьосну, даш старому допомоге, бендєш мать злотиє і поєдеш далей!
Наступного дня ми з Ромеком поїхали в село до його батька. На вїзді я побачив майже невимовну назву «Бжедашів».
Разом зі старим паном Сташеком у чималому просторому будинку, окрім дружини Марії, мешкала й родина меншого сина, який сам десь був на заробітках у Європі. Невістка Марта, худюща, немов жердина, жінка з сумними очима, шестирічна онучка Магда і трирічний Кубуш, якого я відразу ж перейменував на більш звичне для мене Кубик.
Ромек розповів, хто я і що. Разом із батьком вони ще раз похитали головами, згадавши нашу «мафію», і я залишився. Своє перше католицьке Різдво, а потім і вісімнадцятий день народження я зустрів саме тут, у Бжедашеві.
Польська мова виявилася нескладною. Я швидко розібрав її на складові і вже за тиждень міг спокійно купити в сільському магазині (себто в склепі) продукти або ж дивитися телевізор, розуміючи відсотків сорок із того, про що розповідали.
Пан Сташек виявився вельми приємним дідусем, а також запеклим мисливцем та бджолярем. Саме мед із величезної стовуликової пасіки дозволив родині пережити буремні часи переходу від соціалізму до капіталізму.
Онуки в нього також були гарні. Кубик уже за два дні називав мене вуйком і нікуди не відпускав. Магда ж, як старша сестра, завжди показувала, що вона в домі господиня.
Вуйко Русман, до єдзеня, ідіть жерти, проше, кричала вона з ґанку, в той час як я допомагав старому зняти двигуна з бетонярки.
Ти навчив дитину дурних слів? посміхаючись, повернувся до мене Сташек. Мале вже на самохуд каже машина. Русман, припини, не ламай дітям мову.
Добре, пане Сташеку, посміхався йому у відповідь.
За місяць я вже добре гомонів польською. У мене зявилися друзіПьотрек, сільський пришелепок, і Зденек, сусід мого віку, котрий жив у будинку навпроти. Коли я не допомагав Сташеку по господарству, зазвичай тинявся із ними. А власне, це знайомство заслуговує на окрему розповідь.
Русмане, погукав мене пан Сташек, а ти на фестини збираєшся?
Куди?
Тут у селі, недалеко, кілометрів за десять, фестини. Себто дискотека аж до ранку. Пішов би, розвіявся. Спитай он сусідського малого, Зденека, може, він їхатиме на машині. То й ти відпочив би. А то сидиш тут із нами.
Зденек, худий, рудий і прищавий, оглянувши мене з голови до ніг, коротко повідомив:
Їдемо об одинадцятій вечора. Буде ще мій товариш Пьотрек.
Дорога до села, назва якого вже стерлася з моєї памяті, пролягала через колишні колгоспні поля, невеличкі лісочки та два інших села. На вулиці було вогко, подекуди падав мокрий сніжок, однак у повітрі вже вчувалася весна.
Зденек, Пьотрек, я пригощаю сьогодні,промовив я, не відводячи погляду від поля.
З якої радості?
За знайомство, і взагаліу мене завтра день народження.
Опа! Домовилися!
Хлопці задоволено перезирнулися, і Зденек додав газу.
Фестини нагадали мені наші сільські дискотеки. Різниця полягала лише в мові, якою спілкувалася молодь, та в тому, що в приміщенні для танців розмістили невеличкий бар і кілька столиків. Зденек, як найстарший із нас, зміг десь дістати пляшку горілки. Я взяв пива, і ми всілися в кутку за столиком. Минуло вже опівночі, а події розгорталися якось мляво. На невеличкій сцені, грали та співали наживо троє хлопців і дівчина.
«І понад вшисткем кохам тє»виводила рулади співачка.
А, це з нашого села дівка, підморгнув мені спянілий Пьотрек, Анка Хаза. Батько в неї крутий. Анка після школи поїде вчитися до німців. Нічого так діваха, тільки слабка на передок.
Не зрозумів
Та було у нас з нею, кілька разів, довірливо сказав Пьотрек.
Ото ще брехло, перебив його Зденек, щоб Анка пішла з тобою, то треба щоб ви вдвох потрапили на острів і років десять там прожили.
Не вірите, як хочете. Давайте випємо! не став нічого спростовувати Пьотрек.
Від випитої горілки мені зробилося тепло і добре. Повільна пісня, що лунала зі сцени, хилила на сон. Аж раптом мені захотілося співати.
Вибачте, звернувся я до басиста в перерві між піснями, а можна мені заспівати, щоб ви підіграли. Ви щось знаєте з українського чи російського репертуару?
Зараз, басист виявився досить приємним хлопцем, і вже за мить гульня значно пожвавилася.
Белые розы, белые розы, беззащитны шипы виводив я під акомпанемент гурту.
Коли я натхненно прогорланив два куплети та приспів, до нас приєдналася Анка:
Біле те руже, біле те руже
Я зірвав голосні оплески. Галантно вклонившись натовпу та потиснувши руки музикам, я спустився до зали.
Курва, твоя мать, заєбана! почув я натужний фальцет якогось хлопака.
Бійка зчинилася спонтанно. Я навіть нічого не встиг зрозуміти. Відразу кілька столів перекинулося, і, як кажуть, змішалися до купи коні, люди і ведмеді. Я якраз мило спілкувався з Анкою біля сценимій спів справив на неї неабияке враження, і ми, обмінюючись багатообіцяючими поглядами, гомоніли про якісь дрібязкові речі. Я встиг сіпнути Анку вбікі повз пролетів стілець. Він ударився об сцену й зрикошетив у басиста. Той, схопивши гітару за гриф, наче битку, з диким криком стрибнув у залу. Наступної миті мене вдарили ззаду. Лайка, лемент та зойки лунали з усіх боків. Уся ця какофонія то зникала в пітьмі, то знов зявлялася в усій красі під світлом ліхтарів дискотеки.
Поліція! вигукнув хтось, і юрба порснула врозтіч.
Я кинувся за сцену. Спілкування з поліцією до моїх планів не входило аж ніяк, бо закінчився термін дії ваучера, і мене могли примусити повернутися в Україну. Прожогом метнувшись у коридор, я перестрибнув через якісь декорації, вискочив на задній двір і ледве не збив із ніг поліціянта, який вартував вихід.
Стуй! почулося, і я шарпонувся вбік. Стрибок до пожежної драбини, два прольоти вгору. Знову стрибок, і я вже за парканом на чиємусь подвірї. Гавкіт собаки. Ого, сенбернарце не жарти! Ще стрибок на купу складених дров. Клацзуби собаки вхопили повітря біля моєї литки. Паркан. Знову стрибок.
Я біг вулицею, не розбираючи дороги, інстинктивно звертаючи в невеличкі вулички. Потроху ззаду все стихло. За мною ніхто не гнався. Я зупинився і перевів подих. У голові пульсувала одна думка: треба вибиратися з села і якось діставатися додому.
Я мало не плакав. Оглянувшись навколо, зрозумів, що остаточно заблукав. У всьому виноюмоя самовпевненість. Зазвичай я не страждаю на просторовий дебілізм і потрібний виїзд із села знайшов відразу. Йдучи дорогою у бік Бжедашова, я розраховував, що мене підбере Зденек, однак його машина так і не зявилася. Відтак я йшов кілька годин, минув села, які ми проїжджали, коли їхали на фестини, і ніби знайшов своє село. Одначе заблукав у пітьмі і ніяк не міг знайти дорогу до будинку Сташека.
Та пішло воно все! Зранку розберуся, сказав сам собі, вмощуючись на лавиці біля якоїсь могили на цвинтарі.
Хлопче, що ти тут робиш? я розплющив очі й побачив бабцю, яка стояла біля мене. Я обережно спустив ноги, які для зручності поклав на могильну плиту.
Вибачте, я заблукав. А що це за село?
Бжедашів.
Дякую, а як мені до центру пройти?
Он просто так і йди, на тому боці кладовища вийдеш до костьолу, а там праворуч.
Ще раз вибачте, злий на себе я попростував уздовж могил, не оглядаючись на бабусю.
Ну ти даєш, Русмане! пан Сташек оглянув мою розбиту губу та синець під оком. Ото погуляв!
Я вмився, намастив синця якоюсь маззю, що дала Марта, і виповз на ґанок перекурити. На сусідньому подвірї побачив Зденека з Пьотреком, вони відразу ж підійшли.
Ну тебе, Русмане, знаєш куди?!
Куди? я засміявся.
Ти куди подівся, кудикало? Там поліції понаїхало, Пьотрека забрали, я насилу домовився, щоб відпустили. А тебе не знайшли. Ми втрьох повернулися. Анку з собою захопили, стукали тобі тихенько в кімнатунемає.
Та я заблукав трохи.
Круто. Ми так переживали. Взяли, думаємо, на свою голову. Анка нас мало не покусала, Пьотрек зареготав.