Вони сіли, Євген крутнув ручку газу, чорний мотоцикл гримнув на весь голос і зірвався з місця. Женька вчепилася у керманича і, визирнувши йому з-за плеча, крикнула:
А ти мене не вбєш, кавалеристе?
Ні, панночко, не бійся.
Дорога до лісу Женьці не сподобалася. Вони проїхали кілька майже пустих сіл, потім ще чекали, доки відчиниться магазин. А далі знову погана дорога і подекуди занедбані обійстя та порослі бурянами городи. Женька навіть уже жалкувала, що погодилася поїхати дивитися на, як казав Євген, «рай на землі».
Проте коли вони перетнули поле і виїхали на місток через невеличку річку, Женьці перехопило подих. Попереду, за ще одним полем, стояв ліс. Такий, як на картинах. Він зненацька затулив горизонт, на верхівках дерев відбивалося сонце, а над усією смарагдовою красоюсинє-синє небо. Женька аж скрикнула у захваті і так вчепилась у плечі Євгена, що той навіть спинив мотоцикл.
Ти чого? обернувся до неї.
Рай там? спитала вона, махнувши у бік лісу.
Євген кивнув. Аж раптом Женці стало так легко і весело, неначе за спиною виросли крила.
Зніми шолом! гукнула вона, перекрикуючи ревіння двигуна.
Що? Євген повернув ключа, і двигун змовк.
Шолом зніми!
А-а! Євген розстібнув і зняв шолом.
Женька скинула свій, обхопила руками плечі Євгена, розвернула його, наскільки могла, до себе і з насолодою впилася у хлопцеві вуста.
Дід Свирид зустрів їх на галявині перед своїм куренем. Він, мабуть, звіддаля почув знайомий звук мотоцикла. Стояв і усміхавсяздоровезний, кремезний. Сива борода та довге густе волосся, перехоплене мотузкою на потилиці, не додавали йому років, а робили молодшим.
Ти диви, хто приїхав, а я думав, що ти вже забув про старого, прокричав дід ще здалеку.
Євген спинився біля діда. Женька злізла з мотоцикла, і хлопець прихилив його до дерева. Дід обійняв Євгена за плечі, а потім розвернувся до дівчини.
І що за красуню ти привіз? звернувся дід до Євгена, одночасно грайливо вклоняючись Женьці. Та у відповідь зробила діду кніксен.
Знайомся, діду, це моя дружина.
Від цих слів Женька почервоніла, але промовчала, лише блимнула сердито у бік Євгена.
Дружинатак дружина, промовив дід, посміхаючись у вуса, у вас, молодих, тепер усе простіше, ніж у нас було. І як же тебе, дівчино, звати?
Женя, промовила Женька, спостерігаючи, який ефект ці слова справлять на діда.
Хто б сумнівався, коротко засміявшись, промовив той. Ходімо, чого це ми стали? А я неначе відчував, що гості будуть: нагодую вас сьогодні коропом. Я таких підсвинків звечора натягав, що ледь у пічку влізли.
Риба і справді виявилася смачнючою. Женьці здалося, що такої вона не їла ще ніколи. Можливо, винуватими у всьому були чари лісу і магія озера, можливо, через Євгена, який сипав жартами і веселив її та діда.
Потім вони на мотоциклі їздили дивитися греблю, яку побудували бобри на потічку, що впадав у озеро. Надвечір вона вперше в житті витягла на вудку здоровезного, як їй здалося, коропа, а коли дід пішов спати, вони купалися. Євген пригорнув Женьку і спершу обережно, а потім рішучіше поцілував у губи. Їхні тіла сплелися, кола на плесі виблискували у світлі місяця, де-не-де вистрибувала риба, але ці двоє вже нічого цього не бачили і не чули. Євген узяв Женьку на руки і поніс її до будинку, де на горищі вже чекало, заслане чистим рядном, пахуче сіно.
Женька сиділа на березі і дивилася на воду. Коли Євген заснув, вона раптом зрозуміла, що не може спати. Обережно спустилася з горища і прийшла сюди. У голові, неначе навязливі мухи, роїлися причепливі думки і ятрили мить щастя.
«І що тепер? думала Женька. Завтра повернемося у село, я ще кілька тижнів пробуду там на практиці. Потім повернуся до Києва. І все? Євген буде тут, зі своєю електрикою, мамою, старим мотоциклом і дідом Свиридом, а я там розбиратимуся з інститутом. Потім робота на залізниці. І все? Буду інколи проїздити повз ці місця і махати рукою до шлагбауму».
Женька навіть не вчула, як іззаду до неї підійшов Євген. І злякалася, коли він обережно обійняв її за плечі. Вона тихо заплакала, відхилилася назад і обхопила руками Євгенову шию.
Ти чого? не зрозумів той. Чого ти плачеш?
Я не хочу, щоб ця подорож закінчувалася.
Євген сидів у будці на переїзді і чекав, доки Женька проконтролює, як відкривається шлагбаум. За мить двері відчинилися, і дівчина зайшла, скинула пілотку, підбігла до нього і поцілувала в губи.
Заждався мене?
Та нічого, хлопець відповів на поцілунок і провів рукою по волоссю дівчини. Сядь. Є хвилина? Поговорити треба.
Звісно, є! Женька сіла на стілець поруч із Євгеном і посміхнулась. Щось ти геть сумний, котику. Щось сталось?
Євген не знав, як розпочати розмову, розуміючи: тут має вагу кожне слово.
Женю, тихо почав він, я увесь час хочу зрозуміти для себе: що буде далі?
Коли далі? Женька поцілувала Євгена у щоку і зазирнула йому в очі.
Тобі практики залишилося три дні разом із сьогоднішнім. Я увесь час намагаюся поговорити із тобою про наше майбутнє, але ти, бачу, не хочеш цієї розмови.
Дівчина повільно встала і підійшла до вікна будки. Вона мовчала, тихенько постукуючи пальцями по підвіконню..
Я все зрозумів, приречено зітхнув хлопець, ти їдеш від мене.
Женька рішуче обернулась, в її очах блищали сльози.
А ти що пропонуєш? Залишитися тут довіку, дояркою, наприклад? її голос бринів. Чи, може, торгувати у сусідньому селі в магазині? Так? А тоді народяться діти, і ти їх возитимеш на своєму мотоциклі до школи за дванадцять кілометрів? А коли вони виростуть, продамо свиней і на ті гроші будемо намагатися пристроїти дітей хоч на когось вчитися у Ніжині?
Навіщо ти так? зірвалося у Євгена.
А як? Як? Скажи мені, Женю, як ти собі бачиш наше майбутнє? Звісно, можна тут ще шлагбаум довіку відкривати.
Євген розумів, що будь-яке його необережне слово остаточно може їх розсварити, однак не стримався:
Ні, звісно, краще поїхати до Києва! Я там влаштуюсь на будівництво цемент тягати, а ти будеш їздити в яскравому блакитному потязі. Ми наймемо оселю і всі гроші витрачатимемо на те, щоб її оплатити. Потім ти підеш у школу стюардес
Женю, припини, дівчина затулила очі долонями і заплакала вголос.
А чому ж! Це твоя мрія: закінчиш школу стюардес і полетиш у далекі краї. А там з часом знайдеш собі іншого, більш цікавого чоловіка, а я тягатиму цемент і бігатиму по дітей до садочка, а коли ти будеш вільна, ми будемо сидіти десь на десятому поверсі за зачиненими від таких самих сірих людей дверима і дивитися телевізор. А по великих святах
Годі! дівчина розтулила обличчя, в її очах паленіла лють. Вона тихо, але твердо сказала:Іди звідси.
Я піду! Євген зрозумів, що перегнув палку, однак Женька перша зачепила все, що було йому рідне. Село, ліс, сонце, річку. І все звела до якогось кабана за навчання та роботи в сільському магазині.
Хлопець похапцем вискочив із будки і, не розбираючи дороги, побіг у бік села. Всередині пекло так, що хотілося вирвати нутрощі, щоб усе навіки скінчилось. В очах потемніло, чорні плями затуляли світ. Він біг, наче пяний. Час від часу перечіплявся за каміння, іноді припадав на коліно.
«Як можна було довірити їй усе, що таке дороге мені? крутилося в голові.Воно їй чуже. Насправді чуже. Їй же, окрім своїх далеких країв, нічого не потрібно».
У якийсь момент він спинився, задихаючись. Важко опустився на стерню і лише тоді зрозумів, що опинився за селом. Трохи оговтався і роздивився навколо. Побачив неподалік кілька снопів, підвівся, прошкандибав кілька метрів, упав на один із них і завив, як собака.
Женька вийшла на вокзалі в Києві. Машинально пройшла навпростець через приміський вокзал до метро. Рідне місто, яке, зазвичай, радувало її, цього разу не викликало жодних позитивних емоцій. Чомусь одразу кинулись в око безхатченки на вокзалі, люди з торбами, які лаялися біля каси метро, намагаючись без черги купити жетончики. Навіть голос, який у вагоні метро оголошував станції, здавався неживим, металевим.
Остання розмова з Євгеном не виходила з памяті.
«Навіщо він так?»думала Женька. Невже не розуміє, що там, у Підлипках, якими б гарними вони не були, для неї немає жодної перспективи.
Женька мала надію, що помириться з коханим і відїздити до столиці буде із легким серцем. Однак Євген так і не зявився. Марія Федорівна розповіла, що він сів на мотоцикла і кудись поїхав, а коли повернеться, не сказав. Вона, мабуть, розуміла, що між ними щось трапилося, а можливо, розуміла й набагато більше. Проте не сказала нічого, і Женька була їй за це вдячна. Жінка тепло попрощалася з дівчиною, навіть провела на станцію та посадила в електричку, тицьнувши у руки пакунок із яблуками.
Обережно, двері зачиняються, наступна станція «Харківська», пролунав з динаміка металевий голос.
Вдома двері їй відчинив батько. Вона мовчки випустила з рук рюкзак і пакет із яблуками. Поліетилен розірвався, і червоні плоди покотилися сходами. Дівчина припала до батькового плеча і дала волю сльозам.
Тату, тату. Якби ти знав, як мені погано, я не знаю, як жити далі,крізь сльози промовила дівчина.
Дід Свирид сидів біля води і чистив картоплю, час від часу втираючи спітнілого лоба.
Що я тобі, хлопче, хочу сказати Ти ж не старий, щоб от, як я, від людей тікати.
Женька сидів неподалік, втупившись на поплавок, який незворушно стирчав на плесі озера.
Мовчиш? старий хитнув головою. А тому й мовчиш, що сказати нічого. Як дружиною називати, так герой. А як боротися за щастя, так у лісі сховався.
Ніхто не сховався. Ти зрозумій, Свириде: що я їй можу запропонувати? Там у неї буде все, а тут?
Знову ж таки, балаканина боягуза. Твій батько, коли з матірю у Бахмачі в технікумі познайомився, знайшов що запропонувати, щоб вона з міста у село переїхала?
Порівняв. Бахмач таке саме село, хіба що три девятиповерхівки стоїть.
Не в тому річ. Якщо кохаєш, то не важливо, де ти з коханою людиною живеш. Та хоч на краю світу. Прикро, що ти хоч і виріс, а цього не зрозумів.
Старий вимив в озері останню картоплину, кинув її до каструлі, підвівся і пішов до хати.
Женька сиділа на задньому сидінні старого «Москвича», який курив битим шляхом, і поглядала уперед.
Точно сюди? спитав водій.
Сюди, зараз місток переїдемоі буде ліс, а там вже недалеко.
Вдома, у Києві, вона виплакалась батькові й матері і розповіла, що вирішила. Жити без Женьки тут вона не буде. Дивно, але цього разу батько не сердився і не кричав, що вона поїде до села тільки через його труп. Обійнявши Женьку, він лише тихо мовив:
Роби, як підказує серце, ти вже доросла, і поцілував у лоба.
У селі Євгена не було. Він не вийшов у понеділок на роботу, мобільний не відповідав, і Марія Федорівна місця собі не знаходила. Коли ж біля будки зявилася Женька, то вона взагалі мало не зомліла.
Дитино моя, ти що тут робиш?
Маріє Федорівно, не нервуйтеся: я приїхала до Женьки. Ми з ним посварилися, але я обіцяю, що все буде добре. Я його знайду, я здогадуюся, де він може бути.
Женька почергувала на переїзді, доки Марія Федорівна збігала на стан і домовилася з водієм, щоб той допоміг дістатися до діда Свирида.
І ось тепер, у салоні старого скрипучого «Москвича», Женька чомусь запанікувала. І що вона йому скаже? Женько, вибач? А за що? За розмову на переїзді?
Із задуми її вивела постать діда Свирида, який, як і тоді, стояв посеред дороги. Машина ще не зупинилася, а Женька вже вистрибнула з неї і кинулась до діда.
Діду Свириде, ви впізнали? Це я. А де Женька?
Дід однією рукою тримався за гілку дерева, а другою повільно гладив бороду. В очах грали бісики:
Отакої! Ванька дома, Маньки немає..
Який Ванька, яка Манька? Діду Свириде, Женька у вас?
Заспокойся, дід Свирид поклав дівчині руку на плече. Не панікуй. Бачу, що ви й справді чоловік і дружина.
Що? не зрозуміла Женька і здивовано кліпнула очима.
Дід знову посміхнувся собі у бороду.
Та нічого. Ходімо, щось покажу.
Вони зайшли до хати, і дід дав Женці клаптик паперу. Вона обережно розгорнула його і швидко прочитала вголос:
«Діду. Вирішив тебе не будити. Я так не можу, жити без Женьки не сила. Нехай вже Київ і цемент. А може, влаштуюся на СТО. Взяв у тебе в загашнику 30 гривень. Треба залити пальне у бак мотоцикла. Повернусявіддам, все одно тобі їх нікуди витрачати. Євген».
Женька відірвала очі від листа і вражено подивилася на діда.
Та він же моєї адреси не знає! Куди ж він поїхав?
Нічого, посміхнувся той, язик до Києва доведе. Мудрі люди кажуть, що хто хоче, той знайде спосіб. Ти ж знайшла? Ось і він знайде.
Буенос діас, чіка
Коли тобі за тридцять і з усіх можливих варіантів у житті ти обрав шлях блогера, мабуть, у голові в тебегуляє вітер. Утім, маємо те, що маємо. Яблогер. Мені за тридцять, звуть мене Сергієм, і я сиджу в Амстердамі. За шість годин моя подорож закінчиться там, де й розпочалася, у Києві, куди я повернуся найближчим рейсом. А поки що я сиджу у вай-фай-зоні аеропорту «Шипхол», передивляюся записи у блозі й чекаю. Періодично поглядаю на ближнє кафе, де розливають свіжий «Хейнікен». Час довкола мене спливає навдивовижу неритмічно. Люди змінюють одне одного зі стрімкістю привидівкудись поспішають. А секундна стрілка годинника під стелею чомусь повзе, неначе сонна муха. Мені залишається дописати кілька слів у блогі все закінчиться. Пальці звично падають на клавіатуру, одначе букви наче втікають від них. «Щоби зрозуміти, хто ти, треба повернутися у минуле», ця думка свердлить голову, не даючи дописати речення. «Три-и-иньк!»і скрол мишки повертає мене на початок сторінки блогу, на початок історії.
Вид із мого вікна на обшарпану стіну сусіднього будинку завжди викликав у мене іронічну посмішку. «Як тебе не любити, Києве мій!» Що ж, у декого немає й такого, зазвичай заспокоював я себе. Кинув ще раз погляд на стіну, переконався, що за останні пять хвилин із нею нічого поганого не сталося, і вирішив попрацювати.
«У вас одне нове повідомлення». Іконка зявилася, щойно я відкрив бук. Закуривши, механічно тицьнув на неї вказівником. За мить на моніторі відкрилося віконце, яке спершу здалося мені спамом. Я ледве машинально не знищив повідомлення, аж ось букви латиниці таки наповнилися змістом і примусили руку завмерти над клавішею Delete:
«BRATYKU DOPOMOZY. HABANA LIBRE 1410. KSU».
«Ксю». Так завжди підписувалася моя Оксана. Моя люба сестричка. Старша за мене на пять років, вона, неначе янгол-охоронець, супроводжувала мене по життю. Це вона давно колись, ще в дитинстві, завязувала мені шнурки, а пізніше писала за мене алгебру. Вона забирала мене пяного зі студентських вечірок і примушувала читати Кортасара. Відтоді як не стало батьків, я був єдиною її родиною, а вонамоєю. І ось тобі маєш«Братику, допоможи».
Я загасив цигарку, відсунув бук. «А може, це жарт?»майнуло в голові. Хіба ні? Чого б це Ксю так незрозуміло жартувала? Я дістав мобільника й натиснув на одиничку (гарна штукашвидкісний набір). У слухавці щось кілька разів клацнуло, кілька секунд було тихо, а потім жіночий голос про щось повідомив мені незнайомою мовоюі звязок обірвався.
Дідько, немає звязку я повернувся до бука, виділив частину Оксаниного повідомлення і скопіював його в «Ґуґл».
Бацу віконці пішли посилання. Так. HABANA LIBRE. Ого! Готель Tryp Habana Libre. Пять зірочок. ДаліГавана, Куба, опис, фото, відгуки.
Ого, Ксю, куди тебе закинуло!
Оксана, філолог за фахом, мала одну, але полумяну пристрастьмови, причому із самого дитинства. Англійська, німецька, румунська, а останнім часом нею цілковито заволоділа іспанська. Півроку тому Оксана гайнула в інший бік світу, в Аргентинуяк говорила вона сама: «у мовне середовище, відмінне від Європи», вивчати якісь там діалекти. Ми передзвонювалися, вона розповідала, що досхочу встигла помандрувати Латинською Америкою, і невдовзі збиралася повертатися. І ось тобі«Братику, допоможи» і назва готелю бозна-де.
Коли водяні ящірки не роблять своїх ящіркових справ, вони випливають на мілину та гріються собі на сонечку. Мабуть, колись давно, коли в Україні ще й не пахло Трипіллям, одна з таких ящірок на іншому кінці світу виринула з води, задивилася на сонцеі незчулася, як скамяніла. Так, або приблизно так, пояснюють появу в Карибському басейні острова Свободи. І десь там тепер моя Оксана. Попобігав я Києвом, напозичався грошей, поміж тим прочитав у інеті все, що знайшов про Кубу. І вже за два дні кинув до наплічника бук, розтикав по кишенях кілька сотень євро та сів у літак. Прямого рейсу до Гавани з Києва не було. Можна летіти через Париж або Амстердам. Я обрав останній. Принаймні, «травичка» мені завжди здавалася цікавішою, ніж «Бордо» з півдня Франції.