Хуліо КортасарПОЗА ЧАСОМ
З іспанської переклав Сергій Борщевський
Ми дуже любимо Гленду
Котяче сприйняття
Хуанові Соріано
Коли Алана й Осіріс дивляться на мене, я не завважую в їхніх поглядах навіть натяку на прикидання чи нещирість. Вони дивляться просто на мене: Алана проймає мене синім сяєвом, Осірісзеленавими променями. Так само вони дивляться одне на одного: Алана мовби пестить чорну спинку Осіріса, а той, підвівши писок від блюдця з молоком, задоволено муркотить; жінка й кіт, які пізнають одне одного у площинах мені недоступних, куди не можуть проникнути мої пестощі. Я вже давно відмовився від будь-якої зверхності над Осірісом, ми добрі приятелі, однак між нами пролягла нездоланна відстань; проте Аланамоя дружина, і відстань між нами інша: здається, вона цього не помічає, але це заважає моєму щастю, коли Алана дивиться просто на мене, так само як Осіріс, і посміхається чи озивається до менещиро, віддаючись кожним порухом, цілком, як віддаються в коханні, коли все її тіло, як і її очіце повна самовіддача, нестримна взаємність.
Дивно: хоч я й відмовився від ідеї повністю ввійти в світ Осіріса, моя любов до Алани відкидає цю площину чогось завершеного, усталеної пари, життя без таємниць. За цими синіми очима є щось іще, в глибині слів і зойків, і мовчання таїться інший світ, дихає інша Алана. Я ніколи їй цього не казав, я надто її кохаю, щоб пошкодити поверхню щастя, якою вже збігло стільки днів, стільки років. Я по-своєму намагаюсь її зрозуміти, осягнути; спостерігаю за нею, але не шпигую; стежу, але не виказую недовіри; я кохаю чарівну незавершену статую, недописаний текст, клапоть неба, що вмістився у вікно життя.
Колись я гадав, нібито музика приведе мене посправжньому до Алани; бачив, як вона слухала наші диски Бартока , Дюка Еллінгтона , Гали Кошти , і начеб занурювався в неї, а вона поступово прозорішала, музика по-іншому оголяла її, робила щораз більш Аланою, адже Алана не могла бути лише цією жінкою, котра завжди дивилася на мене щиро, нічого не приховуючи. Всупереч Алані, поза Аланою я шукав її, щоб іще палкіше кохати; і якщо попервах завдяки музиці мені вдавалося прозирати інших Алан, то одного дня перед гравюрою Рембрандта я завважив, що вона ще більше змінилася: начеб конфігурація хмар на небі зненацька перемінила світло й тіні на краєвиді. Я відчув, що живопис відносив її кудись далеко від самої себе для єдиного глядача, який спостерігав миттєву неповторну метаморфозу, прозирав у Алані Алану. Мимовільні посередникиКіт Джаретт , Бетховен і Анібал Тройлодопомогли мені наблизитися, але перед якоюсь картиною чи гравюрою Алана ще більше вивільнялася від того, чим, на її думку, вона була, на якусь мить входила в уявний світ, аби навіть не здогадуючись про це, вийти за власні межі, пересуваючись від однієї картини до іншої, ділячись своїми враженнями чи мовчкитака собі колода карт, яку кожний новий погляд перетасовував для того, хто потайки й поштиво, трохи позаду чи тримаючи її під руку, стежив, як чергуються всі ці дами й тузи, піки та трефиАлана. Що можна було вдіяти з Осірісом? Налити молока, дати йому спокійнехай задоволено муркотить, згорнувшись чорним клубком; натомість Алану я міг привести до картинної галереї, як вчинив учора, ще раз опинитися в театрі віддзеркалень, де панують камери-обскури й напружені образи на полотнах перед циміншимобразом жінки в яскравих джинсах і червоній блузці, котра, затоптавши недопалок, перш ніж увійти сюди, переходила від картини до картини, зупиняючись саме на такій відстані, якої вимагав її погляд, обертаючись до мене раз по раз, аби кинути якусь репліку чи обмінятися враженнями. Вона й гадки не мала, що я прийшов сюди не заради картин, щопоки я стояв отак трохи позаду або поруч із неюмоя манера споглядання була цілком відмінною від її. Вона б ніколи не завважила, що її неквапний задумливий поступ від картини до картини так змінює її, що я мушу заплющувати очі та боротися зі спокусою стиснути її в обіймах і в нестямі вибігти на вулицю й бігти чимдуж із нею на руках. Невимушена, легковажна в своєму природному сприйнятті радості та відкриттів, вона зупинялася й завмирала перед картиною, і ці її затримки відбувалися в іншому часі, ніж мій, далекому від мого судомного спраглого чекання.
Доти все було невиразною передвісткою: Алана в музиці, Алана перед Рембрандтом. Однак тепер моє сподівання починало майже нестерпно справджуватися; з тієї миті, коли ми прийшли сюди, Алана віддалася картинам, із брутальною безневинністю хамелеона переходячи від одного стану до іншого і не здогадуючись, що причаєний глядач підстерігає в кожному її русінахилі голови, жесті, ворушінні губвнутрішній хроматизм , що струмив по ній і являв її іншою, і ця інша Алана завжди була Аланою, додавалася до Алани, як, тасуючись, додаються одні до одних карти, щоб зрештою утворити колоду. Отак неквапно просуваючись поруч із нею вздовж стін галереї, я спостерігав, як вона віддається кожній картині, мої очі множили осяйний трикутник, сторони якого простягалися від неї до картини і від картини до мене, щоб знову повернутися до неї й осягнути переміну, інший ореол, що огортав її якусь мить, а тоді поступався місцем новій аурі, тональності, яка по-справжньому розкривала її, повністю оголювала її сутність. Неможливо передбачити, скільки повторюватиметься це повільне проникнення, скільки нових Алан урешті-решт приведуть мене до синтезу, з якого ми обоє вийдемо умиротворені,вона й гадки не матиме про це, запалить нову сигарету, а тоді попросить, щоб я повів її кудись випити по келишку, і я знатиму, що мої тривалі пошуки завершено й відтепер моя любов охоплюватиме видиме й невидиме, прийматиме чистий погляд Алани з певністю, що за ним немає зачинених дверей і потаємних ходів.
Я завважив, як вона надовго заклякла перед самотнім човном і чорними скелями на передньому плані, її руки ледь помітно ворушилися, вона мовби пливла в повітрі, намагаючись дістатися відкритого моря, втекти за обрій. Мене вже не здивувало, що інша картина, на якій було зображено шпичасті грати, що перепиняли дорогу до поблизьких дерев, змусили її трохи відступити, начеб у пошуках кращого місця для споглядання; це було ґвалтовне відторгнення, заперечення неприйнятних обмежень. Птахи, морські чудовиська, вікна, розчахнуті в тишу або крізь які досередини проникала подоба смерті,кожна нова картина переповнювала Алану, по-новому забарвлювала її, видобувала з неї модуляції свободи, лету, безкраїх просторів, утверджуючи її неприйняття ночі та пустки, її прагнення сонця, її майже моторошне поривання птаха-фенікса. Я стояв позаду, розуміючи, що не витримаю її здивованого запитального погляду, коли на моєму обличчі вона побачить зачудоване порозуміння, бо це був також і я, це був мій проект Алани, моє життя Алани, саме цього я прагнув. Хоча мене стримували рамки міста й обачність, тепер це нарешті була Алана, нарешті Алана і явід цієї миті, віднині. Я волів би стиснути її в обіймах, голу, і кохати так, щоб усе стало зрозуміло, щоб усе між нами було сказано назавжди і щоб із цієї нескінченної ночі коханняа ми вже стільки їх спізналинародився перший досвіток життя.
Ми дійшли до кінця галереї, я наблизився до виходу, досі ховаючи лице, сподіваючись, що свіже повітря та вуличні вогні знову зроблять мене таким, яким Алана знала мене. Я помітив, що вона зупинилася біля картини, яку затуляли від мене інші відвідувачі, й надовго заклякла перед зображенням вікна й кота. В останньому своєму перевтіленні вона зробилася безживною статуєю, відстороненою від усіх, від мене, коли я нерішуче підійшов, шукаючи її загублений у полотні погляд. Я завважив, що кіт був точнісінько такий, як Осіріс: він вдивлявся у щось далеке, що приховувала від нас стіна. Нерухомий у своєму спогляданні, він, однак, здавався менш нерухомим, ніж Алана. Якимось чином я відчув, що трикутник зламався; коли Алана обернулася до мене, трикутника вже не було, вона пішла в картину, алезамість повернутисязалишилася поруч із котом, задивившись у щось далеке за вікном, чого не міг бачити ніхто, крім них, у щось таке, що бачили тільки Алана й Осіріс щоразу, коли дивилися просто на мене.
Ми дуже любимо Гленду
Тоді ми ще не могли цього знати. Людина йде в кіно чи до театру та проживає свій вечір, не думаючи про тих, хто здійснили той самий ритуал, визначивши для себе місце та час, причепурившись і зателефонувавши, обравши одинадцятий ряд чи пятий, напівтемряву й музику, землю нічию та загальну, де коженніхто, чоловік або жінка в своєму кріслі, хіба що квапливе вибачення через те, що спізнився, репліка впівголоса, яку хтось розслухає або недочує, майже завжди тиша, спрямовані на сцену чи екран погляди, які уникають того, що поруч, що знаходиться по цей бік. Насправдіпопри рекламу, нескінченні черги, афіші та рецензіїзвідки нам було знати, що нас так багатотих, хто любили Гленду.
Так минуло три або й чотири роки, і неможливо було з певністю стверджувати, завдяки кому утворився наш кістякІрасусті чи Діані Ріверо, вони й самі не знали, як так сталося, що одного дня в колі приятелів, котрі зібралися після сеансу, щоб випити по келишку, були вимовлені чи залишилися несказаними слова, що раптом утворили цю спільність, яку згодом усі ми почали називати кістяком, а молодшіклубом. Це не мало нічого спільного з клубом, просто ми любили Гленду Гарсоні цього було досить, щоб виокремити нас, хто любили Гленду, з-поміж тих, хто нею просто захоплювалися. Як і вони, ми також захоплювалися Глендою, а ще Анук, Мерілін, Анні, Сільваною, ну й Марчелло, Івом, Вітторіо та Дірком , але тільки ми дуже любили Гленду, це й спричинилося до появи нашого кістяка, стало нашою таємницею, яку ми довіряли лише тим, хто під час тривалих розмов поступово виявляли, що також люблять Гленду.
Утворившись завдяки Діані чи Ірасусті, наш кістяк поволі більшав: у рік «Снігового полумя» нас було заледве шестеро чи семеро, а коли на екрани вийшли «Вишукані манери», кістяк розрісся, і ми відчули, що його зростання стає майже неприпустимим і нам загрожують снобістське наслідування або минущий сентименталізм. Ми, найпершіІрасуста й Діана, і ще двоє чи троєвирішили зімкнути лави, не приймати нікого без випробування, без іспиту, закамуфльованого келишками віскі та показною ерудицією (о, ці опівнічні іспити, без яких годі уявити Буенос-Айрес, і Лондон, і Мехіко). На момент премєри «Мінливих повернень» ми з меланхолійною урочистістю мусили визнати, що нас багатотих, хто любить Гленду. Постійні зустрічі в кінотеатрах, обмін поглядами після сеансу, ці мовби розгублені обличчя жінок і болісне мовчання мужчин вирізняли нас краще за будь-який значок чи пароль. Незбагненні механізми приводили нас до тієї самої кавярні у середмісті, окремі столики почали зсуватися докупи, зявилася ще нетривка звичка замовляти один і той самий коктейль, і тоді ми відкинули зайві недомовки й нарешті подивилися одні одним у вічі, де ще жеврів останній образ Гленди в останньому епізоді останнього фільму.
Двадцятеро, а може, й тридцятероми так і не взнали, скільки нас насправді, бо іноді Гленду крутили місяцями в одному кінотеатрі, а інодіодночасно в двох або чотирьох, а одного разу вона навіть зявилася на сценіу виставі «Шаленці», де грала роль дівчини-убивці, і її тріумф зруйнував усі загати й викликав хвилю швидкоплинного ентузіазму, з яким ми не могли погодитися. На той час ми вже перезнайомилися, чимало з нас ходили одні до одних у гості, щоб поговорити про Гленду. Від самого початку Ірасуста з мовчазної згоди решти зробився начебто нашим головою, хоча й не вимагав для себе першості, а Діана Ріверо розігрувала неквапні шахові комбінації, приймаючи або відкидаючи претендентів, що гарантувало нам автентичність й убезпечувало від чужаків і бовдурів. Те, що започатковувалось як вільна асоціація, тепер набуло структури клану, і первісні легковажні розмови змінилися конкретними запитаннямипро епізод, коли героїня оступається у «Вишуканих манерах», про фінальну репліку в «Сніговому полумї», про другу еротичну сцену в «Мінливих поверненнях». Ми так любили Гленду, що не терпіли вискочнів, галасливих лесбіянок, зарозумілих ерудитів. Навіть (ми так і не взнали чому) серед нас виникла звичка збиратися у кавярні по пятницях, коли фільм із Глендою йшов у центрі, а коли стрічку з нею потім демонстрували в якомусь кінотеатрі на околиці, ми знову збиралися за тиждень, щоб усі встигли її подивитися; всі обовязки неухильно виконувалися, наче ми дотримувалися суворих правил, аби не наразитися на зневажливу посмішку Ірасусти або чемно-нищівний погляд Діани Ріверо, що викривав зрадника й передвіщав покарання. У ті часи наші зустрічі присвячувалися винятково Гленді, її осяйній присутності в кожному з нас, і ми не мали суперечностей чи застережень. І лише поступово, спершу мовби відчуваючи певну провину, дехто почав висловлювати окремі зауваження, подив або й розчарування через якийсь не надто вдалий епізод, банальність чи стереотип. Ми усвідомлювали, що провини Гленди немає в деяких недоладностях, які часом потьмарювали чарівну прозорість «Батога» або фінал «Ніколи невідомо чому». Нам були відомі інші роботи її режисерів, походження всіх цих сюжетів і сценаріїв; до них ми ставилися нещадно, бо починали відчувати, що наша любов до Гленди виходить за межі просто мистецтва і що лише їй вдається уникати похибок, якими грішили інші актори. Діана перша заговорила про нашу місію, причому зробила це, як зазвичай, ухильно, намагаючись не наголошувати на тому, що вважала насправді важливим, але ми завважили її радість, бо вона замовила подвійний віскі й задоволено посміхнулася, коли ми беззастережно погодилися з тим, що нам уже замало цьогокінотеатрів, кавярні, замало дуже любити Гленду.
А проте й тоді не пролунали чіткі й зрозумілі слова, ми їх не потребували. Єдине, що для нас важило, це щастя зберігати Гленду в собі, а щоб досягти цього щастя вимагалася досконалість. Похибки, вади зробилися раптом нестерпними; ми не могли погодитися з тим, що «Ніколи невідомо чому» завершується саме так або що в «Сніговому полумї» є огидний епізод гри в покер (Гленда не брала участі в ньому, але він однаково якимось чином бруднив її, мов блювота, цей жест Нансі Філіпс і неприпустима поява розкаяного сина). Як траплялося майже завжди, Ірасусті випало дати чітке визначення місії, що на нас чекала, і того вечора ми розійшлися по домівках, начеб пригнічені відповідальністю, яку щойно взяли на себе, і водночас прозираючи щастя безхмарного майбутнього, коли ніякі недоладності й зради не потьмарюватимуть образу Гленди.
Наш кістяк інстинктивно зімкнув ряди: мета не залишала місця для примарного плюралізму. Ірасуста розповів про лабораторію лише тоді, коли її було вже обладнано в одному з особняків у Ресіфе де Лобос . Ми порівну розподілили обовязки серед тих, хто повинні були зібрати за можливістю всі копії «Мінливих повернень»ми зупинили свій вибір на цій стрічці, бо вона мала порівняно небагато вад. Нікому не спало на думку порушити питання про гроші, Ірасуста був компаньйоном Говарда Хюзаз видобутку олова в копальнях Пічинчизавдяки цьому надзвичайно простому механізмові ми одержали необхідну владу, літаки, спільників і винагороду. Ми не мали навіть власного офісу, компютер компанії «Хейгар Лосс» запрограмував завдання й етапи їхнього виконання. За два місяці після тих слів Діани Ріверо лабораторія вже була в змозі замінити в «Мінливих поверненнях» невдалий епізод із птахами на інший, що повертав Гленді чудовий ритм і смислову точність її акторської гри. Фільм вийшов уже кілька років тому, і його повторний показ на світових кіноекранах не викликав жодного подиву: память жартує з людьми і змушує їх повірити в свої метаморфози та варіації; мабуть, сама Гленда не завважила б підміни, зате б відзначилаадже це відзначили всі мисправжнє диво досконалої відповідності побаченого й очищеного від нашарувань спомину, що повністю збігався з ідеалом.
Місія виконувалася безперестанно; щойно упевнившись в ефективності лабораторії, ми негайно викупили копії «Снігового полумя» та «Призми»; решта фільмів були піддані обробці точно в строки, визначені персоналом «Хейгара Лосса» та лабораторії. У нас виникли проблеми з «Вишуканими манерами», оскільки нафтові магнати з еміратів зберігали копії задля особистої втіхи, тож довелося вдатися до неймовірних хитрощів і зусиль, аби їх викрасти (називатимемо речі своїми іменами) й непомітно для власників замінити на інші. Лабораторія працювала на такому високому рівні, який спершу здавався нам недосяжним, хоча ми й не наважувалися прохопитися про це Ірасусті; хоч як це дивно, найбільше сумніви брали Діану, але коли Ірасуста показав нам «Ніколи невідомо чому», ми побачили справжній фінал, побачили, що Глендазамість повернутися в дім Романоспрямувала автівку до стрімчака й вразила нас своїм розкішним і таким необхідним падінням у вир, і зрозуміли, що досконалість можлива й у цьому світі, й відтак Гленда залишатиметься завжди досконалою, завжди досконалою для нас.