Найважче, звичайно, було визначатися з переінакшеннями, з тим, що слід було вирізати, зі змінами в монтажі та ритмі фільму; ми по-різному сприймали Гленду, і через це виникали серйозні суперечки, залагодити які вдавалося лише після ретельного аналізу, а в деяких випадках справу вирішувала думка більшості нашого кістяка. І хоча деякі з нас, переможені, дивилися нову кіноверсію з прикрістю, бо вона не зовсім відповідала їхній мрії, гадаю, наша робота нікого не розчаровувала; ми дуже любили Гленду, тож результати завжди були виправдані й часто перевершували задум. Причин непокоїтися, зрештою, було небагато: лист читача в усюдисущій «Таймс», який висловлював подив стосовно трьох епізодів у «Сніговому полумї», що, наскільки він памятав, мали відбуватися в іншій послідовності; а ще стаття оглядача в «Опіньйон», котрий протестував проти нібито видалення одного епізоду в «Призмі» з причини, як він уважав, бюрократичного лицемірства. В усіх випадках уживалися термінові заходи з тим, щоб уникнути можливих наслідків; це було неважко, люди легковажні, вони схильні забувати або приймати чи шукати щось нове: світ кіно мінливий, як і історичні реалії, незмінними залишаємося тільки миті, хто дуже люблять Гленду.
Насправді небезпечнішими були суперечки, що виникали в нашому кістяку, ризик схизми чи ворожнечі. Хоча ми почувались як ніколи згуртованими завдяки нашій місії, одного вечора залунали аналітичні голоси тих із нас, кого не оминула хвороба політичного розумування, хто у розпачі роботи порушував моральні проблеми, запитував, чи не займаємося ми, бува, на кшталт рукоблудників, самозамилуванням перед галереєю дзеркал, чи не вирізьблюємо безглузді барокові візерунки на бивні мамонта чи рисовому зернятку. Не зважати на них було непросто, бо кістяк може функціонувати лише як серце чи, скажімо, літак, досягнувши ідеально злагодженого ритму. Було непросто слухати критику, звинувачення у втечі від дійсності, в марнуванні сил, що відволікалися від вирішення нагальних конкретних проблем, які в наші дні потребують особливої згуртованості. А проте потреби суворо придушити єресь у самому зародку не було, бо й самі її призвідці обмежувалися окремими критичними зауваженнями; і вони, і ми дуже любили Гленду, тож усі ці етичні чи історичні розбіжності переважало почуття, яке завжди нас єднатиме: переконання, що вдосконалення Гленди вдосконалює нас самих і вдосконалює світ. Ми навіть отримали чудову сатисфакцію, коли один із філософів, подолавши період болісних коливань, відновив давню одностайність; від нього ми почули тезу, згідно з якою кожний окремий учинок дотичний до історії, бо, приміром, така велична справа, як винайдення друкарства, зародилася з суто індивідуального, приватного прагнення нескінченно повторити й увічнити імя жінки.
Нарешті настав день, коли ми мали всі докази того, що образ Гленди вже нічим не потьмарений; світові екрани являли його таким, яким вона самами були певні цьоговоліла б його бачити, й, можливо, через те нас не надто здивувало повідомлення в пресі про те, що вона вирішила кинути кіно і театр. Мимовільний, чудовий внесок Гленди в нашу справу не міг бути лише збігом або дивом, просто щось у ній, мабуть, підсвідомо відгукнулося на нашу безіменну любов, із глибин її єства долинула єдина можлива відповідь: її відвітна любов остаточно злилася з нашою, хоча невігласи сприймуть це лише як її відсутність. Ми відчували щастя сьомого дня, радість відпочинку після творення; тепер ми могли споглядати будь-яку роботу Гленди без страху, що завтра нам знову загрожуватимуть похибки та недоречності; тепер ми збиралися з полегкістю наділених невагомістю янголів чи птахів, ми жили в абсолютній теперішності, напевне, подібній до вічності.
Так, але під тим самим небом Гленди якийсь поет сказав, що вічність закохана в мінливі творіння часу; Діані випало взнати через рік і сповістити нам новину. Це було так буденно й так по-людськи: Гленда повідомила про своє повернення на екрани. Причини були банальні: пригніченість людини, яка не робить своєї справи, роль, про яку вона мріяла, зйомки, що повинні були от-от розпочатися. Ніхто не забуде того вечора в кавярні, одразу після перегляду «Вишуканих манер»фільм саме повернувся до кінотеатрів у центрі міста. Ірасуста міг би й не говорити про те, що всі ми відчували як прикру несправедливість і примхи долі. Ми дуже любили Гленду, тож наш розпач не зачіпав її; хіба Гленда винна, що вона актриса й до того ж Гленда; жахливим було те, що машина зламалась і реальність цифр, престижу, майбутніх «Оскарів» розколювала наше здобуте ціною неймовірних зусиль небо. Коли Діана поклала руку на руку Ірасусти й мовила: «Так, це єдине, що ми можемо вдіяти», вона усвідомлювала, що говорить за всіх. Ще ніколи наш кістяк не був таким сильним, що не потребував жодних слів, аби почати діяти. Ми розійшлися пригнічені, завчасно переживаючи те, що мало статися того дня, про який заздалегідь знатиме лише один із нас. Ми розуміли, що більше не зустрічатимемося в кавярні, що відтепер кожен залишиться на самоті в якомусь закутку нашого ідеального царства. Ми знали, що Ірасуста зробить усе, що належить, це було неважко для такої людини, як він. Ми навіть не попрощалися, як зазвичай, із безтурботною впевненістю, що знову зустрінемося якось увечері після «Мінливих повернень» або «Батога». Ми воліли розійтися, мовляв, уже пізно, треба йти; ми вийшли кожен окремо з одним бажанням забути все, поки це минеться, й усвідомлюючи, що це неможливо, бо нам ще доведеться розгорнути якось уранці газету й прочитати повідомлення, безглузді фрази професійно складеного некролога. Ми ніколи не заговоримо про це ні з ким, чемно уникатимемо одні одних у кінотеатрах і на вулиці; лише в такий спосіб кістяк зможе зберегти вірність, не прохопившись про виконаний обовязок. Ми дуже любили Гленду й наділили її останньою беззмінною досконалістю. Піднісши її на недосяжну висоту, ми вбережемо її від падіння, і шанувальники зможуть і далі обожнювати її, бо живі не сходять з хреста.
Пригода з павучихами
О другій годині дня ми дісталися до бунгало, і за півгодинияк і домовлялися по телефонузявляється молодий адміністратор з ключами, вмикає холодильник і показує, як працюють газова колонка у ванній і кондиціонер. Домовляємося, що мешкатимемо тут десять днів, і платимо наперед. Відкриваємо валізи й дістаємо звідти все, що потрібно для пляжу; влаштуємося ввечері, надто вже спокусливий вид пінистого Карибського моря біля підніжжя узгіря. Спускаємося крутосхилом і навіть помічаємо серед кущів стежину, завдяки якій скорочуємо шлях; від бунгало на узгірї до моря заледве сто метрів.
Увечері, вішаючи до шафи одяг і розкладаючи куплені в СенПєріхарчі, чуємо голоси пожильців у іншому крилі бунгало. Говорять дуже тихо, це не соковиті й сміхотливі голоси жителів Мартиніки. Деякі слова можна розрізнити: американська англійськапевно, туристи. Перша реакціяприкрість, хтозна чому ми сподівалися на цілковите усамітнення, хоча бачили, що кожне бунгало (загалом їх чотири серед квітів, бананових заростей і кокосових пальм) подвійне. Можливо, через те, що коли ми побачили їх упершепісля непростих телефонних пошуків із готелю «Діамант», нам здалося, нібито тут зовсім безлюдно й водночас усе дивним чином заселено. Приміром, халупа-ресторан у тридцяти метрах униз крутосхилом порожня, а в баріпляшки, келихи, прибори. І в одному чи двох бунгало крізь жалюзі у ванних кімнатах можна було завважити рушники, флакони з лосьйонами чи шампунями. Молодий адміністратор відчинив нам одне зовсім порожнє бунгало, і на туманне запитання ми дістали не менш туманну відповідь, мовляв, справжній адміністратор у відїзді, а він опікується бунгало, бо приятелює із власником. Тим кращеадже ми шукали усамітнення та пляж; але ж інші, звісно, також сподівалися на це, і два голоси жінокпівнічноамериканок стиха лунають у суміжному крилі бунгало. Перегородки наче з паперу, але все так зручно, так добре облаштовано. Спимо собі без просипу, оце так диво. А якщо ми чогось і потребували, так це міцного сну.
Друзі: одна кішкалагідна канюка, іншачорна, більш дика, але така ж голодна. Птахи тут ледь не ручні, а зелені ящірки видираються на столи, щоб уполювати комах. Здаля чути мекання; на вершині узгіря пасуться пять корів і теля: ці своєю чергою мукають. А ще від халуп із пониззя до нас долинає собачий гавкіт; поза сумнівом, цієї ночі обидві кішки долучаться до концерту.
Пляж, як на європейця, пустеля. Кілька молодиків плавають і бавляться, чорні й брунатні тіла витанцьовують на піску. Віддалік якась родинамешканці столиці або німці, сумовито білошкірі, білявірозкладають рушники, лосьйони для засмаги й великі сумки. Кілька годин ми проводимо у воді або на піскунездатні ні на що інше, священнодіючи кремами та сигаретами. Ще немає відчуття, нібито спомини накочуються на нас, немає цієї потреби ворушити минуле, що посилюється разом із самотністю та нудьгою. Все навпаки: заблокувати будь-які згадки про минулі тижні, про зустрічі у Делфті , ніч на фермі в Еріка. Якщо це повертається, ми відганяємо його, наче струмінь сигаретного диму: досить злегка змахнути рукою, і повітря знову чисте.
Дві дівчини спускаються стежиною з узгіря й вмощуються віддалік, у затінку кокосових пальм. Ми здогадуємося, що це наші сусідки по бунгало, уявляємо їх секретарками чи виховательками дитячого садка десь у Детройті чи Небрасці. Дивимося, як вони разом заходять у море, спортивно упливають, повільно повертаються, насолоджуючись теплою прозорою водою, довколишньою красою, що перетворюється на загальник, якщо намагаєшся її змалювати, вічна проблема поштових листівок. На обрії два вітрильники, з Сен-Пєра відчалює катерок із дівчиною на водних лижах: вона весь час падає, але щоразу з гідністю підводиться.
Надвечірпісля сієстими повертаємося на пляж, сонце заходить за великі білі хмарини, ми говоримо між собою, що це Різдво цілком відповідає нашому бажанню: самотність, упевненість, що ніхто не знає нашого місцезнаходження, нам не загрожують ніякі халепи та безглузді збіговиська напередодні Нового року й повязані з тим привітаннячудова свобода відкрити пару консервних бляшанок і приготувати пунш із білого рому, сиропу з цукрової тростини та зелених лимонів. Вечеряємо на веранді, відокремленій бамбуковою перегородкою від симетрично розташованої тераси, звідкипопри пізній часзнову долинають притишені голоси. Всі напрочуд чемнісусіди й ми, всі навіть дещо перебільшено поважають одні одних. Якщо в бунгало справді замешкали дівчата з пляжу, то, можливо, вони запитують себе, чи не живуть у іншому його крилі ті дві особи, яких вони бачили на пляжі. Відсутність цивілізації має свої переваги, ми визнаємо це між двома ковтками: ні криків, ні транзисторів, ні вульгарного мугикання. Нехай би вони залишалися всі десять днів, це краще, ніж якщо замість них тут оселиться подружжя з дітьми. Христос щойно народився знову; тепер ми можемо спати.
Прокинутися на світанку, гуаявовий сік і кава у великих чашках. Ніч була довгою, з поривами типово тропічного дощу, несподіваний потоп так само несподівано вщух, присоромлений. Звідусіль валували собаки, хоча місяця не було; кумкали жаби чи кричали птахислух містян нездатний розрізнити ці звуки, але, ймовірно, саме через них нам снилися сни, які ми згадуємо тепер, запаливши по першій сигареті. Aegri somnia . Звідки цей вислів? Шарль Нодьєчи Нервальчасом ми не в змозі опиратися книжковому минулому, майже стертому іншими уподобаннями. Ми переповідаємо свої снитам є примари, непевні загрози й прикрі, але очікувані небіжчикивони плетуть своє павутиння та змушують до цього нас. Нічого дивного після Делфта (втім, ми домовилися не згадувати недавні події, для споминів, як завжди, ще буде вдосталь часу. Хоч як це дивно, нам не болісно згадувати Міхаеля, колодязь на фермі в Ерікатеми вже закриті; ми майже ніколи не говоримо про них чи про те, що їм передувало, хоча розуміємо, що вони можуть знову виринути, але це не завдасть нам шкодизрештою, саме вони спричинилися до втіхи і ніч на фермі була варта ціни, яку ми платимо зараз, а проте ми відчуваємо, що все це ще занадто близьке: подробиці, голий Міхаель у місячному сяйві, речі, яких ми воліли б уникнути поза неминучими снами; краще вже ця блокада, other voices, other rooms ; література й літаки, які чудові наркотики).
О девятій ранку море відносить останню нічну піняву; сонце, сіль і пісок палкими дотиками пестять тіло. Завваживши дівчат, що спускаються стежиною, ми одночасно згадуємо й перезираємося. Пізно вночі, вже майже поринувши в сон, ми дещо прояснили для себе: в якусь мить в іншому крилі бунгало перестали шепотітися, деякі фрази чулися вже більш виразно, хоча ми не могли второпати їхнього сенсу. Але нас принаджував не сенс цих слів, які майже одразу знову перейшли в монотонний затамований шепіт, а те, що один із голосів належав чоловікові.
В годину сієсти з іншої веранди до нас знову долинув притишений діалог. Не знати чому, ми наполегливо намагаємося ототожнити дівчат на пляжі з голосами на веранді, і тепер, коли ніщо не наводить на думку, нібито поруч із ними є мужчина, спомини минулої ночі тьмяніють, зливаються з іншими звуками, що бентежили нас: гавкотом собак, поривами вітру та дощу, рипінням покрівлі. Містянилюди, яких легко вразити незвичними звуками, відмінними від чемного розміреного крапання.
Що нам, однак, до того, що відбувається поруч, у бунгало? Якщо ми тут, то це тому, що ми прагнули позбутися іншого, інших. Певна річ, непросто відмовитися від звичок, від умовних рефлексів; не зізнаючись собі в цьому, ми уважно вслухалися в приглушені звуки, що долинали з-за перегородки, в діалог, що здавався нам утішливим і банальним, таким собі звичайнісіньким воркотінням. Неможливо розрізнити слова, ба навіть голоситакі подібні за тональністю, що часом це скидалося на уриваний раз по раз монолог. Вони так само могли чути нас, але, звісно, вони нас не чують: для цього вони мали б мовчати, мали б перебувати тут із тих самих міркувань, що й ми, мали б чатувати, наче чорна кішка, яка сподівається вполювати на веранді ящірку. Однак ми їх зовсім не цікавимо: тим краще для них. Два голоси говорять почергово, замовкають, лунають знову. Чоловічого голосу не чути, навіть якби мужчина говорив так само тихо, ми б його розпізнали.
Тропічна ніч западає, як завжди, зненацька; освітлення в бунгало тьмяне, але нам байдуже; ми майже не куховаримо, з гарячоголише кава. Нам нема про що говорити, і, мабуть, через те, щоб розважитися, ми слухаємо перешіптування дівчат; не признаючись собі в цьому, ми чатуємо на голос чоловіка, хоча знаємо, що жодна автівка не піднімалася крутосхилом і що інші бунгало й досі стоять порожні. Ми погойдуємося в кріслах-гойдалках і куримо в темряві; москітів немає, шепіт долинає крізь тишу, вщухає, чується знову. Якби вони могли нас уявити, їм би це не сподобалося; не те, щоб ми шпигували за ними, але вони, безперечно, побачили б у нас двох павучих-мігалас , що причаїлися в пітьмі. Зрештою нас не засмучує, що інше крило бунгало не порожнє. Ми прагнули самотності, але тепер думаємо про те, якою була б ніч, якби в іншому крилі насправді нікого не було; ми не можемо заперечувати, що ферма, що Міхаель досі поруч. Треба дивитися одна на одну, розмовляти, ще раз дістати колоду карт чи кості. Нехай так, сидячи в плетених кріслах, слухаючи на сон грядущий котяче муркотіння.
На сон грядущий, але тут ночі не приносять нам того, на що ми сподівалися: нічию землю, де ми нарештібодай на якийсь час, не варто претендувати на щось більше, ніж це можливо, могли б сховатися від усього, що починається за вікнами. І дурниць у нашому випадку також слід уникати; ми б ніколи не домоглися свого, якби не передбачали до чого це призведе. Іноді, здавалося б, ми заганяємо себе в глухий кут, як зараз на цьому невеличкому острівці, де легко відшукати будь-кого; однак це становить фрагмент набагато складнішої шахової комбінації, в якій за скромним ходом пішака криються справді вирішальні ходи. Знаменита історія з украденим листом обєктивно безглузда. Обєктивно; правду приховано, і пуерторіканці, які роками вирощували марихуану на балконах своїх нью-йоркських помешкань або просто в Центральному парку, знали про це більше, ніж багато хто з поліцаїв. У кожному разі ми в курсі можливостейвідправлень пароплавів і літаківна випадок нагальної потреби: Венесуела й Тринідад під боком, і це лише два із шести чи семи варіантів; з нашими паспортами в жодному аеропорту не виникне проблем. Це безневинне узгіря, це бунгало для туристів із невеликими статкамичудові краплені карти, якими ми завжди вміло користаємося в слушний час. Делфт дуже далеко, ферма Еріка починає віддалятися, стиратися з памяті, і так само зітруться колодязь і Міхаель, що тікає у місячному сяйві. Міхаель, такий білий і голий у місячному сяйві.