Такою була неодмінна літературна кухня; павутиння подробиць мало виявитися в потрібний момент, як це трапляється майже завжди. Для початку зазначу, що склад інструментів у Міллісент Сільвер відповідає восьми вокалістам, регістр голосів яких збігається з певним музичним інструментом. Отже:
Флейта: Сандро, тенор. Скрипка: Лучо, тенор. Гобой: Франка, сопрано.
Англійський ріжок: Карен, меццо-сопрано.
Віола: Паола, контральто. Віолончель: Роберто, баритон. Фагот: Маріо, бас.
Клавесин: Лілі, сопрано.
Персонажів я уявляв латиноамериканцями, місцем їхнього сталого перебуванняБуенос-Айрес, де вони повинні були дати останній концерт після тривалих гастролей у різних країнах. Я їх бачив на початку кризи, поки що неясної (радше для мене, ніж для них), коли очевидним було лише однетріщина, що починала руйнувати суголосність трупи мадригалістів. Я написав перші епізоди навпомацкиа проте не змінив їх, здається, я ніколи не змінював непевного початку багатьох своїх оповідань, бо вважав, що зрадив би таким чином власний стиль, я зрозумів, що неможливо сполучити оповідання з «Музичними дарунками», якщо досконало не знати послідовності участі персонажів, тобто інструментів, у кожному епізоді, і так до самого кінця. І тоді, із зачудуванням, яке, на щастя, досі не полишає мене, коли я пишу, я збагнув, що у фіналі мають бути задіяні всі персонажі, крім одного. І цей один, з перших написаних мною сторінок, уже тоді був ще неясною причиною виникнення тріщини, що руйнувала ту злагодженість, яку інший персонаж означить словом клон. У ту ж таки мить вимушена відсутність Франки й історія Карло Джезуальдо, що притягнула всю мою увагу, зробилися мухою та павуком, що сплітав своє павутиння. Тепер я міг рухатися далі, все збігалося.
Щодо самого тексту: фрагменти розташовані в тому порядку, що й у версії «Музичних дарунків», запропонованій Міллісент Сільвер; з одного боку, розвиток кожного епізоду є намаганням дотримуватися музичної форми (канон, тріосоната, канонічна фуга тощо), і в ньому беруть участь лише ті персонажі, що уособлюють певні інструменти згідно з наведеним переліком. Відтак корисно (корисно для цікавих, а все, що викликає цікавість, зрештою, корисне) зазначити тут послідовність, як її подає Фредерік Джонс, разом із інструментами, дібраними місіс Сільвер:
Річеркарна 3 голоси: скрипка, віола, віолончель.
Нескінченний канон: флейта, віола, фагот. Канон в унісон: скрипка, гобой, віолончель. Обернений канон: флейта, скрипка, віола.
Збільшений обернений канон: скрипка, віола, віолончель.
Канон у висхідній модуляції: флейта, англійський ріжок,
фагот, скрипка, віола, віолончель.
Тріо-соната: флейта, скрипка, генерал-бас (віолончель і клавесин).
1. Ларго
2. Алегро
3. Анданте
4. Алегро
Нескінченний канон: флейта, скрипка, генерал-бас.
Ракоходний канон: скрипка, віола.
Загадковий канон:
а) фагот і віолончель б) віола та фагот
в) віола та віолончель д) віола та фагот
Канон на 4 голоси: скрипка, гобой, віолончель, фагот.
Канонічна фуга: флейта та клавесин.
Річеркар на 6 голосів: флейта, англійський ріжок, фагот,
скрипка, віола, віолончель із генерал-басом (клавесин).
У фіналі, позначеному «на 6 голосів», генерал-бас
(клавесин) виконує роль сьомого учасника.
Оскільки заувага вийшла майже такою ж розлогою, як оповідання, я не маю жодних застережень проти того, щоб додати іще дещо. Я зовсім не розуміюся на вокальних ансамблях, і професіонали знайдуть тут чимало підстав для закидів. Насправді майже все, що мені відомо про музику та музикантів, я розшукав на конвертах для платівок, які читаю дуже уважно й з великою користю для себе. Те саме стосується й посилань на Джезуальдо, чиїми мадригалами я вже давно захоплююся. Те, що він убив свою дружину, це факт; щодо решти, інших можливих збігів із моїм текстом, варто запитати в Маріо.
Графіті
Антоні Тапіесу
Стільки всього починається й нерідко закінчується, як гра; гадаю, тобі було приємно побачити поряд із твоїм малюнком інший, ти вирішив, нібито це випадковість або чиєсь дивацтво, і лише на другий раз збагнув, що його було зроблено навмисно, і тоді ти неквапно оглянув його й навіть повернувся згодом, щоб подивитися знову, виявивши звичну обачність: вулиця порожня, на перехрестях жодної патрульної машини, ти наблизився з байдужим виглядом і не підійшов упритул, а глянув на графіті з протилежного тротуару, скоса, вдаючи, буцімто тебе зацікавила сусідня вітрина, а тоді швидко пішов геть.
Твоя власна гра розпочалася колись знічевя, насправді вона не була протестом проти ситуації в місті, комендантської години, заборони під страхом покарання розклеювати плакати чи робити написи на мурах. Ти просто розважався, малюючи щось грудочками кольорової крейди (тобі не подобався мудрований термін графіті), і час від часу приходив подивитися на них, іноді тобі навіть щастило нагодитися в той момент, коли приїздила вантажівка муніципальної служби, і тоді ти чув як спересердя лихословлять прибиральники, зішкрябуючи твої малюнки. Їх не обходило, що малюнки були не політичні,заборона стосувалася всього, і якби хтось із дітлахів наважився намалювати дім чи собаку, їх би так само зішкрябали, з лайками та погрозами. В місті вже годі було зрозуміти, чого насправді слід боятися; можливо, саме тому тобі подобалося долати власний страх і раз по раз робити новий малюнок, обравши слушне місце та час.
Ти щоразу уникав небезпеки, бо обирав їх розважливо, і проміжок часу до приїзду вантажівки з прибиральниками був сповнений для тебе дивовижної чистоти та майже надії. Дивлячись здаля на свій малюнок, ти спостерігав за людьми, які мимохідь кидали погляди на нього, ніхто, звісно, не зупинявся, але всі дивилися на малюнок: це могла бути зроблена нашвидкуруч абстрактна композиція на два кольори або профіль птаха чи дві злиті воєдино фігури. Лише одного разу ти зробив напис чорним кольором: «Мені теж боляче». Фраза не проіснувала й двох годинтоді поліцай власноручно знищив її. Після того випадку ти лише щось малював.
Коли поряд із твоїм зявився інший малюнок, ти майже перелякався; зненацька небезпека подвоїлася, хтось, як і ти, насмілився розважитися за крок від тюрми або чогось іще гіршого, до того ж цим «хтось» була жінка. Ти не міг би цього довести, а проте існувало щось переконливіше за будь-які очевидні докази: штрих, прихильність до яскравих кольорів, аура. Можливо, це була просто гра твоєї уяви, така собі втеча від самотності; ти захоплювався нею, боявся за неї, сподівався, що це востаннє, а потім ледь не виказав себе, коли знову завважив її малюнок поряд зі своїм, тобі хотілося сміятися, залишитися стовбичити перед ним, наче поліцаї сліпі чи бовдури.
Почались інші часи, все зробилося більш потаємним, прекрасним і загрозливим водночас. Нехтуючи роботою, ти кидав її за першої-ліпшої нагоди, сподіваючись заскочити незнайомку зненацька, ти уподобав для своїх малюнків вулиці, які міг швидко обійти одним заходом; ти повертався туди вдосвіта, ввечері або й о третій годині ночі. Це був період нестерпних вагань, розчарувань, коли ти марно шукав її малюнок поряд із якимось із власниха вулиці були порожні, і ти нічого не знаходив, і через те вони здавалися ще більш порожніми. Якось уночі ти вперше уздрів її малюнок окремо; вона зробила його червоною та синьою крейдою на дверях гаража, використавши фактуру поточеної шашелем деревини та голівки цвяхів. Малюнок був зроблений у притаманній їй манеріїї штрихи, її кольори, але, поза тим, ти відчув у малюнку якесь благання чи запитання, це був спосіб привернути твою увагу. Ти повернувся туди на світанку, після того як патруль тупо його зашкрябав, і на іншій стулці гаражних дверей швидко намалював краєвид із вітрилами та причалом; якщо не надто придивлятися, це могло здатися звичайними накресленими навмання лініями, але вона б придивилася. Тієї ночі тобі вдалось ушитися від пари поліцаїв, удома ти пив склянку за склянкою джин і розмовляв із нею, ти говорив їй усе, що приходило до голови, це був наче ще одинзвуковиймалюнок із вітрилами та гаванню, ти уявляв її смаглявою й мовчазною, ти підібрав для неї губи та груди й навіть ніби кохався з нею.
І тут тобі спало на думку, що вона чекала на відповідь, а отже, повернеться до свого малюнка, як ти повертався до своїх, і хоча після замахів на ринку небезпека щораз більшала, ти наважився наблизитися до гаража, обійти квартал, випити бозна-скільки кухлів пива в кавярні на розі. Це видавалося безглуздям, адже вона не зупинилася б перед твоїм малюнком, будь-яка жінка з безлічі тих, що проходили туди-сюди повз нього, могла бути нею. На другий день, удосвіта, ти вибрав сірий мур і намалював білий трикутник, оточений схожими на листя дуба плямами; сидячи в тій самій кавярні на розі, ти бачив мур (двері гаража вже відшкребли, і раз по раз повз них проходив розлючений патруль), надвечір ти перемістився подалі, переходив з місця на місце, змінюючи спостережні пункти, купуючи в крамницях якісь дрібнички, щоб не надто привертати до себе увагу. Стояла вже глупа ніч, коли ти почув сирену, і тебе осліпили спалахи фар. Біля муру купчились якісь люди, всупереч здоровому глузду ти побіг, і врятував тебе лише випадок: якась автівка вихопилася з-за рогу, але, помітивши патрульну машину, водій різко загальмував, затуливши тебе своєю автівкою від поліцаїв; ти чув зойки, бачив борюкання, чорне волосся, яке смикнули руки в рукавичках, штурхани, а тоді майнули сині штани, її заштовхали в машину й повезли.
Спливло чимало часу (було жахливо стояти отак і тремтіти, і думати про те, що все сталося через твій малюнок на сірому мурі), перш ніж ти змішався із пішоходами й розгледів якийсь начерк у синьому тоні та помаранчеві лінії, мовби це було її імя чи її ротвся вона була в цьому пошкодженому малюнку: поліцаї замазали його, перш ніж її забрати, але того, що від нього залишилося, було досить, аби збагнути, що вона хотіла відповісти на твій трикутник іншою фігуроюколом чи, може, спіраллю, якоюсь досконалою формою, чимось подібним до «так», або «завжди», або «зараз».
Ти це чудово знав, ти мав удосталь часу, щоб уявити в усіх подробицях те, що могло відбуватися в головному поліцейському управлінні; все це потроху просотувалося в місто, люди знали про долі вязнів, і якщо час від часу знову бачили когось із них на вулиці, воліли його не помічати, воліли, аби він, як більшість із них, загубився у тому безгомінні, яке ніхто не наважувався порушити. Ти це добре знав, тієї ночі навіть джин тобі не зарадивзалишалося тільки кусати пальці, топтати грудочки кольорової крейди, перш ніж алкоголь і сльози здолали тебе.
Однак дні минали, і ти вже не міг жити інакше. Ти знову почав тікати з роботи, щоб блукати вулицями, кидати сторожкі погляди на мури та двері, на яких вона й ти малювали. Скрізь чисто, ніде нічогісінькободай квітки, намальованої нетямою-школярем, котрий прихопив у класі грудочку крейди й не може позбавити себе втіхи скористатися нею. І ти також не зміг позбавити себе втіхи: через місяць ти підвівся вдосвіта й подався на вулицю, де стояв той гараж. Патрулів не було, стіни виявилися напрочуд чистими; якийсь кіт сторожко зиркнув на тебе з підїзду, коли ти видобув із кишені грудочки крейди й на тому самому місці, де вона залишила свій малюнок, пройняв деревину зеленим криком, червоним спалахом освідчення й любові, ти увібрав свій малюнок в овал, що був також твоїми та її вустами й надією. Кроки на розі змусили тебе кинутися навтьоки, ти сховався за купою порожніх ящиків: якийсь пяниця, що ледь тримався на ногах, наближався, мугикаючи пісеньку; він хотів штурхонути кота та впав ницьма просто під малюнком. Опанувавши себе, ти неквапно пішов геть і, щойно благословилося на світ, заснув так міцно, як давно вже не спав.
Того ж ранку ти роззирнувся здаля: малюнок ще не затерли. Ти повернувся опівдні: він якимось незбагненним чином і досі був там. Заворушення у передмістях (ти вже чув про це від обізнаних людей) віддаляли поліцаїв од їхніх звичних маршрутів; надвечір ти знову уздрів його, як і чимало людей упродовж дня. Ти дочекався третьої години ночі й повернувся туди; на вулиці було порожньо й темно. Здаля ти завважив інший малюноктільки ти міг розгледіти його, такий маленький, угорі ліворуч над твоїм. Ти наблизився, відчуваючи жагу та страх водночас, і побачив помаранчевий овал та фіалкові плямикрізь них прозирало запухле лице, вибите око, розплюснуті кулаками губи. Авжеж, авжеж, але хіба вона могла намалювати тобі щось інше? Яка вістка мала сенс зараз? Вона мусила якось попрощатися з тобою й попросити, щоб ти й далі малював. Я мусила щось залишити тобі, перш ніж повернутися до свого притулку, де немає жодного люстра, лише порожнеча, щоб сховатися там у цілковитій темряві, згадуючи стільки всього і часом так само, як я уявила твоє життя, уявляти, що ти й далі малюєш, виходиш ночами, щоб і далі малювати.
Історії, які я собі розповідаю
Я розповідаю собі історії, коли сплю сам, коли ліжко здається більшим, ніж насправді, і дуже холодним; утім я розповідаю їх собі й тоді, коли Нягара спить поруч, шепочучи вві сні щось утішливе, начеб теж переповідає якусь історію. Мені не раз хотілося розбудити її, щоб дізнатися, яка там у неї історія (вона шепоче лише вві сні, і це аж ніяк не схоже на якусь історію), однак Нягара завжди повертається з роботи така натомлена, що було б несправедливо й негоже будити її, щойно вона засне й нібито заспокоїться, сховавшись у свою духмяну, сповнену шепоту мушлю, тож я даю їй спокій і сам розповідаю собі історії так само, як тоді, коли в неї нічна зміна, і я сплю сам на цьому з біса просторому ліжку.
Історії, які я собі розповідаю, зазвичай різні, але майже завжди головна роль належить мені, я в них такий собі буенос-айреський Волтер Мітті , що уявляє себе в незвичних, безглуздих або надзвичайно драматичних і разом із тим доволі штучних ситуаціях, аби той, хто стежитиме за плином такої історії, міг розважитися мелодрамою, вульгарністю чи нарочитими дотепами оповідача. А що Волтер Мітті, з іншого боку, виявляється Джекілом і Гайдом , то, звісно, англомовна література мала згубний вплив на його підсвідомість, і історії в нього майже завжди виходять надто абстрактні, начеб призначені для набору в такій же уявній друкарні. Сама думка записати історії, які я розповідаю собі перед сном, на ранок видається мені неприйнятною, до того ж людина може дозволити собі потаємне розкошування, особисті примхидехто сповна ними користується. А ще існує така річ, як забобони, я завжди кажу собі, що, коли запишу бодай одну історію з тих, які собі розповідаю, вона буде останньоюя не можу пояснити причини цього, мабуть, це повязано з поняттями злочину та кари; втім, неможливо уявити, щоб я, лежачи в очікуванні сну поруч із Нягарою чи сам, не розповідав собі історію, а натомість тупо рахував баранів, ба гіршезгадував незначущі події минулої днини.
Усе залежить від того, в якому я гуморі, мені ніколи не спадало на думку вибирати історію певного штибу; щойно я вимкну чи ми вимкнемо світло, мене негайно оповиває інша, чарівна габа темряви, якою я завдячую своїм віям, і ось вона історія, її початок майже завжди захопливий: це може бути безлюдна вулиця, якою здаля рухається якась автівка, або лице Марсело Масіаса в ту мить, коли він дізнався, що його підвищили по службіріч взагалі-то неймовірна з огляду на його некомпетентність, або просто якесь слово, звук, що повторюється разів пять чи десять і дає поштовх для появи першого образу моєї історії. Іноді я сам дивуюся, що після якогось епізоду, який можна віднести до категорії чиновницьких, наступної ночі історія виявляється еротичною або спортивною; я, поза сумнівом, маю добру уяву, хоча це дається взнаки лише перед сном, однак мене не перестає дивувати такий різноманітний репертуар. Приміром, Ділія, бо Ділія зявиться в цій історії, хоча Ділія така жінка, що аж ніяк не пасує для такої історії; до чого тут Ділія?
Однак я вже давно вирішив не запитувати себе, до чого тут Ділія, чи транссибірський експрес, чи Мухамед Алі , чи будь-який кін, де ставляться історії, які я собі розповідаю. Якщо в цю мить я згадую Ділію поза певною історією, то це через щось інше, що також мало місце і залишається поза певною історією, через щось таке, що вже не є історією й, можливо, тому спонукає мене вчинити так, як я нізащо б не вчинив із історіями, які собі розповідаю. Тло тієї історії (я в ліжку сам, Нягара повернеться з лікарні о восьмій ранку) гірський краєвид і карколомна дорога, кермувати на якій слід обережно, на кожному повороті освітлюючи фарами небезпечні місця, північ і я сам у величезній вантажівці, якою важко кермувати на стрімчастій дорозі. Робота водія завжди викликала у мене заздрість, бо видавалася однією з найелементарніших форм свободиці поїздки з місця на місце у вантажівці, яка водночас є твоєю домівкою із матрацом на випадок, якби довелося заночувати в дорозі, лампою, щоб можна було читати, бляшанками з консервами та пивом, транзистором, аби в цілковитій тиші слухати джаз, а до того ж це відчуття, що всьому світові байдуже до тебе, ніхто не знає, що ти їдеш саме цим шляхом, а не іншим, і стільки можливостей, і селищ, і дорожніх пригод, навіть нападів і аварій, в яких, за Волтером Мітті, полягає вся принадність історії.