Лілі та Роберто слухають Сандро й Лучо, ті вправляються в мудруваннях після двох склянок віскі. Розмовляють про Бріттената Веберна , а потім, як зазвичай, про Венозу, мовляв, сьогодні особливий акцент слід робити на «O voi troppo felici»(Сандро) чи нехай краще мелодія ллється з усією властивою Джезуальдо двозначністю (Лучо). Тойтак, іншийні, треба саме так, пінг-понг заради задоволення кидати камінці в чужий город, кілкі репліки. Ось побачиш на репетиції (Сандро), ще невідомо, чи репетиція буде вдалою (Лучо), хотів би я знати чому, а Лучо вже набридло, розкрив був рота, щоб сказати те, що могли б сказати Роберто й Лілі, якби Роберто, зглянувшись, не втрутився в розмову, урвавши Лучо на півслові, й не запропонував випити ще по одній, Лілі погодилася, інші, звісно, також, тільки побільше льоду.
Однак повертається одержимість, така собі cantus firmus , навколо якої обертається життя трупи. Сандро відчуває це перший, музика стає для них центром, а навколо неїсвітло восьми життів, восьми виконавців, восьми малих планет навколо сонця Монтеверді , сонця Жоскена Депре , сонця Джезуальдо. І Франка теж потроху підноситься в дзвінкоголосе небоїї зелені очі уважно чекають миті вступу, ледь відчутних ритмічних сигналівнесамохіть перекручуючи, викривляючи монолітність клону, Роберто й Лілі водночас думають про це, а тим часом Лучо й Сандро, заспокоївшись, повертаються до проблеми «O voi, troppo felici», шукають шлях під кутом зору здорового глузду, якого ніколи не бракує після третьої за вечір склянки віскі.
Чому він убив її? Звичайна історія, каже Роберто Лілі, він застав її в обіймах іншого, наче в танго Ріверо , і не був би він ді Веноза, якби не проштрикнув їх кинджалом або не наказав це зробити своїм катам, а потім, ховаючись від помсти братів небіжчиці, не зачинився в своїх палацах, упродовж багатьох років плетучи вишукане павутиння мадригалів. Роберто й Лілі розважаються, вигадуючи драматичні та сексуальні версії, бо їм набридла проблема
«O voi, troppo felici», що є предметом глибокодумної дискусії на сусідньому дивані. Здається, Сандро зрозумів, що зараз скаже Лучо; якщо репетиції триватимуть і далі так, як це відбувається тепер, виконання буде щораз більш механічним, вони залишатимуться прикутими до партитури й тексту, Карло Джезуальдо бракуватиме любові та ревнощів, Карло Джезуальдо без кинджалу й помсти, зрештою, такий собі старанний мадригаліст, один із багатьох.
Давай репетирувати з тобою, запропонує Сандро наступного ранку. Справді, буде краще, якщо відтепер диригуватимеш ти, Лучо.
Не дурійте, скаже Роберто.
Авжеж, підхопить Лілі.
Давай репетирувати з тобою, а там побачимо, і якщо інші згодні ти керуватимеш.
Ні,озветься почервонілий Лучо, ненавидячи себе за те, що почервонів.
Справа не в тому, щоб замінити диригента, скаже Роберто.
Звісно, докине Лілі.
Він зможе, скаже Сандро, він зможе, і так буде краще для всіх.
У кожному разі не для мене, заперечить Лучо. Я не уявляю себе в цій ролі, розумієш. Як і кожен, маю свої думки, але знаю свої межі.
Цей чилієць просто чудо, скаже Роберто.
Авжеж, скаже Лілі.
Самі вирішуйте, скаже Сандро, а я піду посплю.
Ранок покаже, підсумує Роберто.
Авжеж, скаже Лілі.
Він шукав його після концерту, не тому що все було погано, але знову далася взнаки ця судомність, що весь час загрожувала небезпекою, похибкою. Карен і Паола співають без натхнення, Лілі бліда, Франка майже не дивиться на нього, чоловіки якісь зосереджені й начеб відсутні водночас; у нього самого щось із голосом, диригував незворушно, але мірою того, як один по одному виконувалися номери програми, його охоплював дедалі сильніший страх, гондураська публіка в захваті, але цього замало, щоб позбутися гіркого присмаку в роті, через те він і шукав Лучо після концерту, і там, у готельному барі, в товаристві Карен, Маріо, Роберто й Лілі вони пили майже мовчки, перебиваючись заяложеними анекдотами, в очікуванні, коли їх зморить сон. Карен та Маріо пішли одразу, а Лучо, здавалося, не хотів залишити Лілі й Роберто, знехотя продовжував сидіти, мовчки попиваючи останню склянку. Зрештою, буде краще, якщо ми повернемося до вчорашньої розмови, проказав Сандро, наче пірнув у воду, я шукав тебе, щоб повторити те, що вже говорив. Ага, озвався Лучо, а я відповім тобі те, що вже відповів. Роберто й Лілі знову приходять на допомогу, є різні варіанти, друже, навіщо наполягати на Лучо. Як хочете, мені однаково, каже Сандро, одним духом вихиливши віскі, побалакайте між собою, а коли визначитеся, скажете. Я голосую за Лучо. А я за Маріо, говорить Лучо. Не про голосування йдеться, чорт забирай (Роберто злоститься, Лілі його підтримує). Гаразд, ми маємо час, наступний концерт у Буенос-Айресі за два тижні. Я відлучуся до Ла-Ріохи, провідаю стареньку (Роберто), а мені треба купити сумку (Лілі). Ти шукаєш мене, щоб це сказати, говорить Лучо, гаразд, однак існує дещо, що потребує пояснень, кожен із нас має свою думку, ти, звісно, теж, і настав час їх викласти. В кожному разі не сьогодні, відрубав Роберто (Лілі: авжеж, мене змагає сон, а Сандро пополотнів, втупився невидющими очима в порожню склянку).
«Оце так халепа, подумала Паола після химерних розмов і консультацій із Карен, Роберто й ще деякими, наступний концерт ми провалимо, тим паче в Буенос-Айресі, хтозна-чому, але щось підказує мені, що там усі нас зустрінуть у багнети, що ж, кінець-кінцем, рідні допоможуть, на крайній випадок поживу з мамою та сестрою, поки щось знайду».
«Мабуть, кожен має щось на думці,розмірковував Лучо, сам він не надто розводився на цю тему, вважав за краще прозондувати позиції інших. Кожен робитиме все по-своєму, якщо немає єдиного розуміння клону, як сказав би Роберто, проте в Буенос-Айресі справа буде кепська, я це нутром чую. Цього разу все зайшло за край».
Cherchez la femme. La femme? Роберто розуміє, що радше слід шукати її чоловіка, коли йдеться про те, щоб знайти щось важливе та певне, Франка, як завжди, вислизне з рук, мов акваріумна рибка: великі зелені безгрішні очі, вид у неї й справді безневинний, отже, слід шукати й знайти Маріо. За хмаркою сигарного диму Маріо злегка посміхається, звісно, старий приятель має повне право, авжеж, саме так, це почалося півроку тому в Брюсселі, Франка одразу мені сказала. А ти? Роберто з Ла-Ріохи, встромить ножа й потому. Ти ба, а я, Маріо, незворушний, мудрий поціновувач тропічних сигар і великих зелених очей, я нічого не можу вдіяти, старий, не по мені давати задній хід. «А вона?», хотів був сказати Роберто, але промовчав.
А от Паолані, хто може завадити Паолі, коли настав момент істини? Вона також знайшла Маріо (напередодні вони прибули до Буенос-Айреса, до концерту залишався тиждень, перша репетиція після перепочинку пройшла мляво, хоч Жаннекен , хоч Джезуальдомайже однаково нудно). Зроби щось, Маріо, не знаю, що саме, але зроби. Єдине, що залишається, це нічого не робити, мовив Маріо, якщо Лучо відмовляється диригувати, навіть не знаю, хто може замінити Сандро. Ти, чорт забирай. Так, але я не буду. В такому разі ти, мабуть, робиш це навмисне, закричала Паола, ти не лише сам тюхтій, а й хочеш, щоб ми всі пошилися в дурні. Не кричи, озвався Маріо, я тебе чудово чую.
Так усе й було, як я тобі кажу, я вигукнула це йому просто в обличчя, а тепер сам бачиш, що відповів мені цей Цить, дівчинко, каже Роберто, рогоносець кепське слово, якби ти таке сказала мені, дістала б прочухана. Я не хотіла цього говорити, Паола начеб шкодує, ніхто не знає, сплять вони разом чи ні, та й, зрештою, хіба важливо, сплять вони чи лише дивляться одне на одного так, начеб робили це просто посеред концерту, не в тому річ. Тут ти несправедлива, озивається Роберто, от хто справді дивиться, хто повністю заглибився в себе й летить, мов метелик, на лампу, так це заплішений дурень Сандро, ніхто не може звинуватити Франку в легковажності на тій підставі, що він впивається в неї очима, мов пявка, щоразу, коли бачить перед собою. А Маріо? править своєї Паола, як він це терпить? Гадаю, він їй вірить, відповідає Роберто, він любить її та не має потреби впиватися, мов пявка, або ходити з похмурим лицем. Нехай так, погоджується Паола, але чому він відмовляється бути нашим диригентом, якщо Сандро перший погодився на це, і Лучо його просив, і всі ми?
Бо помстаце теж мистецтво, її форми неодмінно шукатимуть нюанси, що зроблять її рафіновано-чарівною.
«Цікаво, думає Маріо, він, здатний вмістити в собі цілий всесвіт звуків, що виникає в його мадригалах, так люто мститься, так низько, він, обдарований умінням плести таке досконале павутиння, споглядає, як падають його жертви, змушує їх повільно стікати кровю, оспівує у мадригалах муки, що тривають тижнями або й місяцями». Він дивиться на Паолу, котра повторює пасаж «Poiché lavida sete» , по-дружньому посміхається до неї. Він чудово знає, чому Паола знову заговорила про Джезуальдо, чому майже всі вони дивляться на нього, опускають очі й змінюють тему. «Sete», каже він їй, не підкреслюй так «sete», Паоліто, спрага відчувається дужче, коли вимовляєш це слово тихо. Не забувай, які тоді були часи, як тоді вміли багато що без слів сказати або й зробити.
Бачили, як вони разом вийшли з готелю, Маріо поклав Франці руку на плече, Лучо та Роберто, сидячи в барі, спостерігали, як вони неквапно віддаляються, обійнявшисьрука Франки обхопила Маріо за талію, він трохи нахилив голову і щось їй каже. Вони сіли в таксі, що влилося в потік автівок, які зміїлися центральними вулицями.
Не розумію, старий, мовив Роберто до Лучо, клянуся тобі, я нічого не розумію.
І ти це кажеш мені, друже.
Це ніколи не було таким очевидним, як сьогодні вранці, все кидалося у вічі, бо йдеться саме про те, що бачили очі, й безглузду спробу Сандро все приховатицей бовдур надто пізно здогадався, що таке слід приховувати, а вона навпакивперше співала для нього й лише для нього.
Карен звернула мою увагу, ти маєш рацію, цього разу вона дивилася на нього, буквально спопеляла його очима, а ці очі багато на що здатні.
Отож, озвався Роберто, з одного боку, найбільший розлад відтоді, як почали грати разом, а за шість годин маємо концерт, та ще й який, тут нам спуску не дадуть, сам знаєш. Це з одного боку, що само по собі свідчить, що справу зроблено, це відчуваєш нутром, передміхуровою залозою, такі речі ніколи не випадають з-під моєї уваги.
Те саме майже слово в слово кажуть Карен і Паола, хіба що не згадують передміхурову залозу, мовив Лучо. Я, мабуть, не такий чутливий, як ви, але цього разу все надто прозоре навіть для мене.
А з іншого боку, Маріо такий щасливий, коли йде з нею за покупками чи випити десь по келишкуну, просто досконале подружжя та й годі.
Тепер уже не може бути, щоб він не знав.
І попускав їй ці замашки дешевої шльондри.
Годі, Роберто.
Чорт забирай, чилійцю, дай мені принаймні розслабитися.
Тут ти правий, відказав Лучо, перед концертом не завадить.
Перед концертом, озвався Роберто, Я сам себе запитую, чи він
Вони перезирнулися і, звісно, стенули плечима й дістали сигарети.
Ніхто їх не бачить, та все одно вони почуватимуться незручно, зіштовхнувшись у вестибюлі, Лілі гляне на Сандро, мовби наміряючись щось сказати, але завагається, заклякне біля вітрини, а Сандро лише змахне вітально рукою, задивиться на кіоск із сигаретами й попросить «Кемел», потилицею відчуваючи на собі погляд Лілі, а тоді, розрахувавшись, попрямує до ліфта, а Лілі тим часом відірветься од вітрини й пройде поряд із ним, наче з інших часів, з іншої примарної зустрічі, що раптом ожила й завдає болю. Сандро промимрить «добридень» і опустить очі, видобуваючи з пачки сигарету. Вже в дверях ліфта завважить, як вона зупиниться біля входу в бар, озирнеться на нього. Він старанно запалить сигарету й підніметься, щоб перевдягнутися до концерту. Лілі наблизиться до шинквасу й замовить келишок коньяку, зайвого о такій порі, як і дві підряд сигарети «Кемел», коли на тебе чекають пятнадцять мадригалів.
Як завжди в Буенос-Айресі, приятелі вже тут, і не лише в ложах, а й за кулісами, в гримувальняхзустрічі, вітання, поплескування по спині, нарешті ви повернулися, друже, яка ж ти гарненька, Паоліто, дозволь познайомити тебе з матірю мого нареченого, гей, Роберто, ти щось сильно погладшав, привіт, Сандро, я читав рецензії з Мексики, вас там так нахвалюють, гомін переповненої зали, Маріо вітається зі старим другом, котрий запитує про Франку, вона десь тут, публіка вмощується на своїх стільцях, ще десять хвилин, Сандро неквапно робить порух, підкликаючи їх до себе, Лучо намагається позбутися двох навязливих чилійок із блокнотами для автографів, Лілі зявляється майже бігцем, люди такі чарівні, але перебалакати з усіма неможливо,
Лучо поруч із Роберто, він роздивляється на всі боки й щось швидко говорить до Роберто, за мить Карен і Паола запитують водночас: де Франка? Всі на сцені, але куди поділася Франка? Роберто до Маріо, а Маріо: звідки я знаю? Я залишив її в центрі о сьомій. Паола: де Франка? А далі Лілі та Карен, Сандро дивиться на Маріо, кажу тобі, вона поверталася сама, мабуть, зараз прийде, залишається пять хвилин, Сандро наближається до Маріо, Роберто мовчки заступає йому дорогу, ти мусиш знати, що відбувається, а Маріо: я вже тобі сказав, що не знаю, він пополотнів, дивиться кудись у пустку, прислужник щось каже Сандро та Лучо, метушня за кулісами, її немає, сеньйоре, ніхто не бачив, щоб вона заходила, Паола затуляє обличчя руками й перехиляється, наче збирається блювати, Карен підтримує її, і Лучо: будь ласка, Паоло, тримайся, залишаються дві хвилини, Роберто дивиться на мовчазного пополотнілого Маріо, либонь, такого ж мовчазного й пополотнілого, як Джезуальдо, коли той вийшов зі спальні, в програмі пять його мадригалів, нетерплячі оплески, але завіса не піднімається, її немає, сеньйоре, ми скрізь обдивилися, вона не повернулася до театру, Роберто стоїть між Сандро та Маріо, це ти вчинив, де Франка? Крики, здивований гамір по інший бік завіси, імпресаріо сіпається, прямує до завіси: пані та панове, хвилинку терпіння, будь ласка, істеричний зойк Паоли, Лучо намагається її втримати, Карен обертається й повільно йде геть, Сандро заточується, Роберто підхоплює його й утримує, мов опудало, яке дивиться на пополотнілого Маріо, Роберто усвідомлює, що це мало статися тут, у Буенос-Айресі, ось він, Маріо, концерту не буде, вже ніколи не буде, останній мадригал вони співають у порожнечу, співають без Франки, для публіки, яка їх не чує й починає розгублено розходитися.
Заувага до теми короля та помсти принца
В потрібний момент писати щось, наче під диктовку, для мене природно; відтак час від часу я всупереч усталеним правилам розробляю варіант якоїсь мелодії, яка зрештою стає заяложеною й одноманітною. В цьому сюжеті «підміна» полягала в припасуванні ще не написаної оповіді до «Музичних дарунків» Йоганна Себастьяна Баха.
Відомо, що тема цієї низки варіацій у формі канону та фуги була запропонована Баху Фрідріхом Великим , у присутності якого маестро зімпровізував фугу на задану тему, а згодомневдячний та їдкийнаписав
«Музичні дарунки», де королівська тема трактується в більш різноманітній і складній манері. Бах не зазначив задіяних у творі інструментів, за винятком Тріо-сонати для флейти, скрипки та клавесина; тривалий час навіть порядок частин залежав од волі музикантів-виконавців. У цьому разі я послуговувався записаною на платівку лондонським Harpsichord Ensemble сага XID 5237версією Міллісент Сільвер , що дозволяє додержуватися в усіх подробицях розробки кожного пасажу.
Обравши цю версію (чи то вона мене обрала, оскільки ідея написати оповіданнянерозривно повязана з її плиномприйшла мені до голови, коли я її слухав), я зачекав якийсь час; ніщо не повинно квапити творчий процес, і уявне забуття, абстрагування, сни, якісь випадковості непомітно сплітають свій майбутній килим. Я поїхав на узбережжя з фотокопією надрукованої на конверті анотації до платівки, в якій Фредерік Джонс аналізує елементи
«Музичних дарунків»; я невиразно уявив оповідь, яка одразу видалася мені занадто мудрованою. Правила гри були карколомними: вісім інструментів мали уособлювати вісім персонажів, вісім звукових рисунків, щоперемовляючись, чергуючись і сперечаючись між собоюповинні були знайти співвідношення в почуттях, поведінці та взаєминах восьми осіб. Вигадати літературного двійника лондонського Harpsichord Ensemble видавалося мені дурницею, адже скрипаль чи флейтист не схиляються у своєму приватному житті перед музичними темами, які виконують; а проте уявлення про єдине ціле, про спільність повинно було якимось чином існувати від самого початку, оскільки стислість оповіді не дозволила б обєднати по-справжньому восьмеро людей, якби ті не мали звязків чи контактів, що їй передували. Випадкова розмова нагадала мені про Карло Джезуальдо, геніального мадригаліста й убивці своєї дружини; вмить усе стало на свої місця, і вісім інструментів окреслились як вісім учасників вокального ансамблю; відтак з першої фрази між ними існуватиме звязок, всі вони знатимуть, любитимуть чи ненавидітимуть одні одних ще раніше; а до того ж, звісно, співатимуть мадригали Джезуальдо, становище зобовязує. Уявити драматичну дію в цьому контексті було нескладно; повязати її з низкою послідовних елементів «Музичних дарунків» становило виклик, тобто втіху для письменника, заради якої все це й робилося.