Той самий ліс був іншим, принаймні для Робера, якого гнали геть фермери, брудного після ночі, проведеної долілиць на підстилці з сухого листя; промінь сонця, пробившись крізь крони кедрів, поцілив йому просто в лице, і він протирав очі, а в голові крутилася невиразна думка: чи варто залишатися в цій місцині, чи не краще спуститися в долину, де, можливо, для нього знайдеться хоч якась робота й кухоль молока, а потім він зможе повернутися на велику дорогу чи знову загубиться в глушині, в лісізавжди голодний, сповнений безсилої люті, що зсудомлювала горло.
На вузькому перетині доріг Джанет загальмувала, не знаючи на що зважитися: їхати праворуч, ліворуч чи рухатися й далі прямоскрізь однаково зелено та прохолодно, мовби то був дарунок самої землі, що простягнула до неї гігантську руку. Вона виїхала з молодіжної турбази, щойно розвиднилося, бо в спальні було не продихнути від важкого дихання, уривків чужих нічних кошмарів, смороду брудних тіл, які перед тим веселими гуртами смажили кукурудзу й співали до півночі, перш ніж одягненими попадати на розкладачкидівчата з одного боку, хлопці з іншого; роздратовані цим дебільним правилом, напівсонні, вони не могли втриматися від марних глузливих коментарів.
У полі, перш ніж вїхати в ліс, вона випила молока з фляжки; нізащо не треба вранці зустрічатися з нічним товариствомвона теж мала свої дебільні правила: отож, їхатиме Францією, поки стане грошей і часу, фотографуватиме, вестиме свій щоденник у помаранчевій обкладинцідевятнадцять англійських років, а вже заповнено чимало таких-от зошитів-щоденників і накручено на велосипеді чимало миль; їй до вподоби відкритий простір, очі в неї, як і належить, голубі, волосся світле, розпущене, вона висока, атлетична вихователька дитячого садка, чиї підопічні, на щастя, зараз розїхалися по узбережжях і селищах, на щастя, далекої вітчизни. Ліворуч, здається, був невеличкий схил, вона злегка надавила на педаль і поїхала в той бік. Ставало гаряче, вона дедалі важче втискувалася в сідло, відчула, що тіло вкривається потом, тож мусила зупинитися, розстебнути ліфчик і здійняти руки, щоб під блузку проник подув свіжого вітерця. Була заледве десята година, ліс робився густим і важко приступним; мабуть, перш ніж виїхати на дорогу з протилежного боку, варто було перепочити в затінку якогось дуба й зїсти сандвічі, слухаючи транзистор або зробивши ще один запис у щоденнику, що часто переривався першими рядками недописаних віршів і не завжди влучними думками, які занотовував олівець, щоб згодом соромливо викреслити.
Завважити його зі стежини було непросто. Він заснув у якихось двадцяти метрах від закинутого, непомітного раніше сараю, і тепер йому здавалася безглуздою ця ночівля на вологій землі, просто неба, коли крізь шпарини в збитих із соснових дощок стінах видніли вкрита сухою соломою підлога та майже ціла покрівля. Така прикрість, але спати вже не хотілося; він закляк, дивлячись на сарай, і нітрохи не здивувався, вгледівши на стежині велосипедистку, котра зупинилася, розгублено втупившись у споруду, що бовваніла за деревами. Перш ніж Джанет його запримітила, він уже знав усе, геть усе про неї та про себе, і це все зробилося одним мовчазним запамороченням, заціпенінням, в якому начеб причаїлося майбутнє. Вона повернула головунахилений велосипед, одна нога на землі,і їхні погляди зустрілися. Обоє одночасно зморгнули.
У таких випадкахне надто частих, проте ймовірнихєдине, що слід було вчинити, це сказати bonjour і неквапно поїхати геть. Джанет сказала bonjour і підштовхнула велосипед, щоб розвернутися; її нога вже відірвалася від землі, щоб натиснути на педаль, коли Робер зненацька заступив їй дорогу й вхопився за руль рукою з брудними нігтями. Все було зрозумілим і непевним водночас: перекинутий велосипед, і перший протестуючий, сповнений жаху крик, і задерті догори ноги, що хвицали в повітрі, марно шукаючи опертя, і дужі руки, що обхопили її; і ось уже він майже бігцем несе її в глиб сараюв очах тільки миготять пощерблені дошки, і молодий дикий запах його шкіри та поту, темна триденна щетина, дотик губ, що обпікає шию.
Він не хотів зробити їй зле, він ніколи не робив нікому зле, аби одержати той дрібязок, який перепадав йому у виправних будинках, і так було завжди, впродовж двадцяти пяти років, що плинули повільно, як повільно, по літерах, він, коли доводилося, писав своє імя Робер, а тоді ще повільнішесвоє прізвище, і водночас швидко, як порух руки, коли він хапав пляшку молока чи залишені сохнути на траві в чиємусь саду штани; все могло бути повільним і миттєвим водночас, до рішучості додалося бажання, щоб це тривало якомога довше, щоб дівчина не пручалася отак по-дурному, адже він не хотів зробити їй зле, щоб вона зрозуміла, що однаково не втече й ніхто їй не допоможе, тож краще скоритися спокійно, не замислюючись, як оце він, не замислюючись, поклав її на солому й цитькнув їй у вухо, мовляв замовкни, не дурій, зачекай, поки я впораюсь з усіма цими ґудзиками та застібками, а вона сіпалася, пручалася, кричала щось чужою мовою, кричала й кричалаа хтось же міг почути.
Усе було не зовсім так, авжеж, були жах і відраза, коли цей хижий звір накинувся на неї; Джанет пручалася, сподіваючись вирватися й утекти, однак тепер це вже було неможливо, і жах змагав її не зовсім через цього бородатого звіра, бо він не був звіромвін шепотів їй щось на вухо і тримав, не впинаючись пазурами в її тіло, він цілував її лице та шию, поколюючи неголеною щетиною, але все ж цілував; а відразу спричиняла необхідність коритися цьому чоловікові, адже, хай там що, він був мужчиною, а не волохатим звіром; цю відразу вона певним чином відчувала завждивід часів першої кровотечі одного вечора в школі та напучень місіс Марфі, зроблених перед усім класом з її корнвольськимакцентом, а ще поліцейської хроніки в газетах, яку потайки обговорювали вихованки пансіонату, і заборонених книжок, де все було не так, як у рекомендованих місіс Марфі рожевих книгах, із маршем Мендельсона чи без нього, зі зливою рису, яким обсипають молодят, і шушукання про той епізод першої шлюбної ночі у «Фанні Хілл» , і тривалого мовчання її кращої подруги після власного весілля, а тоді несподіваного ридання в її обіймах, це було так жахливо, Джанет, хоча потім були радість через народження первістка, непевні спогади про першу спільну прогулянку, я не повинна була все так перебільшувати, Джанет, колись ти сама побачиш, але тепер уже надто пізно, навязлива ідея, це було так жахливо, Джанет, ще один день народження, велосипед і план самостійної подорожі, а там, можливо, а там потроху, девятнадцять років і другі канікули у Франції, Дордонь, серпень.
Хтось може почути, він вигукнув це їй просто в обличчя, хоча вже знав, що вона не зрозуміє, вона глипала на нього виряченими очима і про щось благала чужою мовою, ще й хвицалася. Намагалася підвестися, в якусь мить йому здалося, нібито вона хоче вимовити щось таке, що не було криком, благанням чи лайкою на її мові; він розстебнув блузку, його рука навпомацки шукала застібки, опускаючись дедалі нижче, він притиснув її до соломи всім своїм тілом і просив лише, щоб вона припинила кричати, мовляв, годі кричати, бо хтось-таки може прийти, пусти мене, не кричи, пусти мене, будь ласка, не кричи.
Як було не борюкатися, якщо він не розумів, якщо слова, які вона воліла б сказати йому його мовою, розбивалися на друзки, змішувалися з його шепотом і цілунками, і він не міг утямити, що не про це йдеться, що хоч би яким жахливим було те, що він намірявся з нею зробити, що він уже робив, їй ішлося не про це, як пояснити йому, що вона ще ніколи, як у «Фанні Хілл», що він принаймні міг би зачекати, що у неї в сумці є крем для обличчя, що так не може бути, не може бути без того, що вона розгледіла тоді в очах подруги: її нудило, бо це було нестерпноце було жахливо, Джанет, просто жахливо. Здерши з неї спідницю, його рука залізла під трусики, а тоді зірвала й їх, вона зіщулилася і, востаннє зойкнувши від розпачу, спробувала щось йому пояснити, зупинити над краєм прірви, щоб усе було інакше, але він уже наліг на неї, стиснув їй стегна, гострий біль пройняв її, наче розжареним залізом, вона зойкнула радше від жаху, ніж від болю, мовби це ще було не все, мовби тортури щойно починалися, його руки затискали їй рот і ковзали вниз, але вона вже не мала ні голосу, ні дихання, ні сліз, щоб опиратися другій такій навалі.
Він проник у неї після нетривалої боротьби, проте вона й далі відчайдушно боролася, тож йому довелося раз, а тоді вдруге навалюватися й заглиблюватися в неї до самісінького її дна, спізнаючи своїм тілом її шкіру; відчуття насолоди було, наче удар батога, він одразу розслабився й, промимривши щось утішливе, закляк у нескінченних пристрасних обіймах. Відсторонивши обличчя від плеча Джанет, пошукав її очі, щоб сказати їй щось зичливе, подякувати, що вона нарешті замовкла; він ніяк не міг уторопати, чого вона опиралася з такою люттю, пручалася так відчайдушно, що йому довелося бути жорстоким, присилувати її, а тепер йому годі було збагнути цю поступливість, це раптове мовчання. Джанет дивилася на нього, одна її нога повільно ковзнула вниз. Робер почав відсуватися, виходити з неї, не відводячи від неї очей. І тоді він збагнув, що Джанет його не бачить.
Ні сліз, ні дихання, повітря забракло зненацька, якась хвиля наринула з черепної коробки й заступила очі, тіла вже не було, останнім відчуттям був більраз, а тоді вдруге, і раптом посеред крику забракло повітря, вона видихнула його, але вже не могла вдихнути, замість ньогоце червоне, немов закривавлені вії, запинало й цупке мовчання, щось таке, що тривало, переставши існувати, щось таке, що було, але якось інакше, десь там, де все тривало, але інакше, по той бік чуттів і споминів.
Вона не бачила його, широко розплющені очі дивилися крізь нього. Відсторонившись од неї, стоячи біля неї навколішках, він щось говорив, а тим часом його руки невправно напинали на неї одіж, шукали застібку, поправляли блузку, засовуючи її кінці під пояс. Він глядів на трохи розтулені, перекривлені губи, на цівку рожевої слини, що стікала по підборіддю, на схрещені руки із закляклими пальцями, на бездиханні груди та голий живіт, на кров, що повільно текла по вигнутих стегнах. Коли він закричав і підхопився, йому на якусь мить здалося, нібито це кричить Джанет, але схилившись над нею й смикаючись, наче лялька на мотузках, він завважив плями на горлі, надмірно повернуту вбік голову Джанет: вона мовби знущалася з нього, схожа на ляльку, що впала, бо їй перерізали всі мотузки, на яких вона трималася.
Інакше, можливо, від самого початку, в кожному разі вже не тут, вона полинула в якесь прозоре, сяйливе середовище, де все було безтілесним і де те, що було нею, не ототожнювалося з думками та предметами; бути вітром, залишаючись Джанет, чи Джанет, залишаючись вітром, або водою, або простором,
але завжди ясним; тиша була світлом чи навпаки, чи, може, і те, і друге були одним цілим, але час світився, і це означало бути Джанет, бути чимось невідчутним, без тіні споминів, які б могли урвати чи зупинити цей плин, немов між двома поверхнями скла, цей рух бульбашки в масі плексигласу, цей плав прозорої рибки в безмежному світляному акваріумі.
Син дроворуба знайшов на стежині велосипед і крізь шпарини в дощатих стінах сараю побачив лежаче долілиць тіло. Жандарми виявили, що убивця не чіпав саквояж і сумочку Джанет.
Плисти в цій нерухомості, де не було ні до, ні після, лише прозора теперішність, невідчутна та безвідносна; стан, в якому немає різниці між вмістилищем і вмістом, вода в потоці води, коли раптомбез жодного переходуякийсь імпульс, нестримний rush жбурнув її, потягнув так, що вона навіть не завважила зміни, лише запаморочливий rush в горизонтальній чи вертикальній площині простору, що двигтів од власної швидкості. Іноді вона вирізнялася з безформної маси, чітко окреслювалася іхоча й залишалася безвідносноюпроте була відчутною; і тоді Джанет перестала бути водою в потоці води чи вітром у подуві вітру й уперше відчула себе. Відчула себе замкненою та обмеженою: кубом куба, нерухомою кубічністю. У цьому стані куба поза прозорістю й поривом зявилося щось на кшталт тривалості, не «до» чи «після», а радше «зараз», початок часу, що зводився до щільної та виразної теперішності,куба в часі. Якби мала можливість вибирати, то, либонь, не знати чому вона вибрала б стан кубаможе, через те, що серед безупинних змін це був єдиний стан, коли ніщо не змінювалося, начеб вона залишалась у заздалегідь визначених межах, у певності цієї постійної кубічності, теперішності, що провіщала теперішність, майже відчутну на дотик, теперішність, яка містила щось таке, що могло бути часом або закляклим простором, який ніби окреслював будь-які рухи. Однак цей стан куба міг перейти в запаморочливий рух і до, і після, і під час перебування в іншому середовищі, міг перетворитися на новий гомінливий плин в океані прозорих скель чи рідкого скла, на потік у нікуди, засмоктуючий буряний вир, таке собі ковзання листям густого лісу, з листка на листок, підтримувана в невагомості слиною диявола заразу цьому «зараз», у якого не було «до», у цьому сухому й даному тут «зараз», імовірно, знову в стані замкненого й нерухомого куба, обмеженого цими «зараз» і «тут», був певний перепочинок.
Суд відбувся в Пуатьє наприкінці липня 1956 року. Адвокатом Робера був метр Роллан; суд не взяв до уваги обставини, що помякшували провину: раннє сирітство, життя у виправних будинках та безробіття. Обвинувачений незворушно закляк, вислухавши смертний вирок, зустрінутий оплесками присутніх, серед яких було чимало англійських туристів.
Мало-помалу (мало-помалу поза часом? порожні слова) виникали інші стани, які, можливо, вже існували, хоча це «вже» припускало «до», а «до» не було; зараз (утім, не було й «зараз») панував вітер і в цьому «зараз» вона була в стані плазуна, коли кожне «зараз» було болісним, повною протилежністю стану вітру, бо виявлялося лише в плазуванні, русі в нікуди; якби Джанет могла думати, в її уяві, мабуть, постала б гусінь, що повзає висячим у повітрі листочком, пересуваючись з одного його боку на інший, не маючи жодного уявлення про дотикання та межу, нескінченна стрічка Мебіуса, переповзання з межі одного боку на інший, безперервне переповзання з поверхні на поверхню, повільне та болюче плазування там, де не існувало вимірів повільності та болю, а був лише рух плазуна, який провіщав повільність та біль. Або інше («інше» за відсутності порівнянності?) бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю рухатися трубами, системами чи гальванічними ланцюгами, пробігати математичними побудовами або музичними партитурами, стрибати від знака до знака чи від ноти до ноти, сновигати туди-сюди компютерними схемами, бути цими побудовами, партитурами, ланцюгами, рухатися в самій собіце й означало бути лихоманкою, із запаморочливою швидкістю проминати мінливі сузіря безформних, беззвучних знаків або нот. Певним чином це було болем, лихоманкою. Тепер між станом куба й станом хвилі існувала відмінність, в одному не залишилося місця для лихоманки, в іншому -
для плазування; стан куба не був лихоманкою, а лихоманка не була кубом або хвилею. У стані куба зараз (це «зараз» раптом зробилося більше «зараз») уперше («зараз», у якого щойно зявилася ознака первісності) Джанет перестала бути станом куба, вона опинилася в стані куба, а згодом (оскільки ця перша відмінність у теперішності передбачала поняття «згодом») у стані хвилі Джанет перестала бути станом хвилі й опинилася в стані хвилі. І все це мало ознаки часового виміру: можна було розрізнити «вперше» та «вдруге», стан хвилі та стан лихоманки, що змінювали один одного, переслідувані станом вітру або станом листя чи знову куба, і Джанет щораз більше робилася Джанету часі, в тому, що не було Джанет, але переходило від стану куба до стану лихоманки або поверталося в стан гусениці, бо щораз стани увиразнювалися, робилися більш сталими й певним чином розмежовувалися не лише в часі, а й у просторі, переходили з одного в інший, від безтурботності куба до лихоманки математичної побудови, чи листя в тропічному лісі, або нескінченних скляних потоків, або скляної маси, що вирує, або обтяжливого повзання двобічними поверхнями чи багатогранниками.
Апеляцію відхилили, й Робера перевели до Санте, де він мав чекати на страту. Лише ласка президента Республіки могла врятувати його від гільйотини. Засуджений коротав час, граючи в доміно з охоронцями, без кінця курив, забувався важким сном. Спав він майже непробудно: охоронці бачили у вічко, як він крутиться на койці, зводить руку, тремтить.
Мабуть, під час одного з таких переходів зявився зародок першого спомину: ковзаючи серед листя чи переходячи зі стану куба в стан лихоманки, вона взнала щось про те, що колись було Джанет; недоладний спомин намагався залишитися й закріпитися; якось вона взнала, що була Джанет, пригадала Джанет у лісі, велосипед, Констанс Майерс і кілька шоколадок на мельхіоровій таці. Поки була в стані куба, все почало накопичуватися, хоч і невиразно, та все ж окреслюватися: Джанет у лісі, Джанет на велосипеді, спалахи образів поступово прояснювали відчуття особистості, першу тривогу, покрівлю з прогнилих дощок, її саму долілиць, стиснуту якоюсь судомною силою, біль і страх, тертя шкіри,