що коле губи, обличчя, насувалося щось жахливе, щось намагалося порозумітися, пояснити, що так не годиться, так не повинно бути; на межі неможливого спомин заклякав, і дедалі швидший, до нудоти запаморочливий рух по спіралі виривав її зі стану куба й занурював у хвилю чи лихоманку або, навпаки, перетворював на глейку повільність повзання, і знову не було нічого, крім можливості існувати в плазуванні, в хвилі чи склі,знову не залишалося нічого іншого до нової зміни. І коли вона впадала в стан куба й знову починала невиразно пригадувати сарай, і шоколад, і миготливі образи дзвіниць, і товаришок з навчання, тохоч їй бракувало силборолася передусім за те, щоб і далі перебувати в цьому стані куба, де існували якась зосередженість і межі, де зрештою вона почне думати й упізнавати себе. Знову й знову вона поверталася до своїх останніх відчуттів: колючих дотиків неголеної шкіри, через які боліли губи, опору рукам, що зривали з неї одіж, і враз усе знову губилося в мигтінні, листі чи хмарах, краплях, поривах вітру, обпалюючих гальванічних ланцюгах. У стані куба вона не могла вийти за межу, перед якою все було жахом і відразою; якби сили, вона б спробувала залишитися там, де окреслювалася Джанет чутлива, Джанет, яка прагнула подолати нескінченні зміни. З усіх сил опираючись тягарю, що притиснув її до соломи в сараї, уперто намагалася пояснити, мовляв, ні, це повинно статися не так, серед лементу, на гнилій соломі, а тоді знову поринула в стан руху, де все плинуло, мовби створюючи себе в цьому плині, наче струмінь диму, пупянок диму, що розкривається й спірально вється в самому собі; поринула в існування у хвилях, у нескінченні перетікання, що вже безліч разів утримували її в підвішеному стані водорості, корка або медузи. З тією різницею, що Джанет відчула себе так, мовби зявилася звідкілясь іздаля, це було однаково, що прокинутися від сну без сновидінь, оговтатися вранці у Кенті, знову бути Джанет із власним тілом, примарою тіла: рук, спини та волосся, що пливли в скляному середовищі, де все було прозорим, бо Джанет не бачила свого тіла, нарешті воно знову було її тілом, однак вона його не бачила, лише відчувала, що воно плаває серед хвиль чи диму; не бачачи свого тіла, Джанет ворухнулася, викинула вперед руку й витягнула ногивона наче пливла, вперше вирізнивши себе з хвилястої маси, що її огортала; вона пливла у воді чи димі, вона була власним тілом і тішилася з кожного гребка, бо це вже був не пасивний плин, не нескінченний перехід з одного стану в інший. Вона пливла й пливла, і їй не було потрібно бачити себе, щоб плисти й утішатися своїм вільним рухом, напрямок якого визначали її руки та ноги. Перейти знову в стан куба означало опинитися в сараї, знову згадувати й страждати, знову відчувати нестерпний тягар, проймаючий біль і червоне запинало перед очима; вона вже була по інший бік, повільно повзла, але тепер відчувала й ненавиділа свою повільність; і знову лихоманка, знову ураганний rush, хвилі й відчуття власного тілавона знову була Джанет, і коли на межі непевності все знову згорнулося в стан куба, за межею на неї вже чекав не жах, а прагнення з óбразами та словами в стані куба, з радістю тіла існувати в хвилях. До неї повернулася тяма, і злившись із самою собою, непомітно та сама Джанет запрагнула Робера, запрагнула, щоб той самий сарай повторився, але не так; вона запрагнула Робера, через якого опинилася тут і зараз, зрозуміла безглуздя того, що сталося в сараї, й запрагнула Робера: втішаючись плаванням у рідкому склі чи серед клаптів хмар у високості, вона покликала його, щоб він спізнав справжню радість і зрозумів, щó безглуздо змарнував на смердючій соломі сараю.
Адвокатові, оборонцю тяжко сповіщати клієнта, що клопотання про помилування відхилено; метра Роллана знудило, коли він вийшов з камери Робера, а той сидів на краю койки, втупившись у порожнечу.
Від самого лише відчуття до усвідомлення, від плину хвиль до закамяніння куба, згромаджуючись у щось, що знову було Джанет, прагнення шукало для себе шлях, ще один шлях з-поміж тих, що поверталися на круги своя. Воля поверталася до Джанет; спершу память і відчуття постали без осі, яка б надавала їм форми, тепер, разом із прагненням, до Джанет поверталася воля; щось у ній напинало, наче лук, шкіру, сухожилля, нутрощі, спрямовувало її до неймовірного, вимагаючи внутрішньої та зовнішньої зміни станів, що із запаморочливою швидкістю огортали та залишали її; її
воля була прагненням, що прокладало собі путь крізь течії, миготливі сузіря та повільне повзання, і Робер певною мірою був кінцевим пунктом, метою, що вже окреслювалася й мала імя і до якої можна було доторкнутися в стані куба; метою, яка після, чи до, чи під час утішливого плавання серед хвиль і скляних потоків оберталася на поклик, гукання, що пестило її й вабило до себе самої. Не маючи змоги бачити себе, вона себе відчувала; не маючи змоги виразно мислити, могла тільки прагнути, і її прагненням був Робер, Робер у якомусь недосяжному стані, куди, однак, воля Джанет намагалася прорватися; стан-Робер, в який прагнення Джанет, воля Джанет хотіли проникнути, як оце заразвкотреу стан куба, в закамяніння й обмеженість, які щораз більше уможливлювали найпростіші розумові дії; уривки слів і споминів, смак шоколаду, дотик ноги до хромованої педалі, зґвалтування, опіртепер було лише прагнення, рішучість нарешті поступитися, плачучи від утіхи, від вдячної лагідності, від Робера.
Він тримався так спокійно та чемно, що охоронці час від часу залишали його самого й лише зрідка зазирали у вічко або заходили, щоб пригостити сигаретою або запропонувати партію в доміно. Поринувши в якесь отупіння, що певним чином ніколи його не полишало, Робер не відчував плину часу. Він давав себе поголити, ходив до душової кімнати в супроводі двох наглядачів, іноді запитував про погодучи не дощить, бува, в Дордоні.
Вона пливла серед хвиль чи рідкого скла, коли сильний гребок рукою, відчайдушний поштовх ніг жбурнули її в замкнений холодний простір так, наче море вивергнуло її в тінистий грот, огорнутий сигаретним димом. Сидячи на койці, Робер дивився просто перед собою, забута сигарета жевріла потроху в його пальцях. Джанет не здивувалася, тут не йшлося про здивування, так само як про наявність чи відсутність; прозора переділка, діамантовий куб у середині куба камери, де сидів освітлений електричною лампочкою Робер, убезпечували її від будь-яких домагань. Її власне тіло, наче напнутий щосили лук без тятиви та стріли, не могло нічого вдіяти з діамантовим кубом, з нездоланною прозорою тишею, і Робер жодного разу не глянув у той бік,
де начебто й не було нічого, крім важкого повітря камери та клубів сигаретного диму. Джанет-поклик, Джанет-воля, спромігшись дістатися сюди, не могла подолати сутнісну відмінність; Джанет-прагнення була тигром із прозорої піни; вона змінювала свою форму, простягала білі лапи диму до загратованого віконця і танула, губилася, безсило звиваючись тонкою струминкою. В останньому пориві, знаючи, що будьякої миті знову може обернутися на плазуна, шелест листя, цівку піску чи формулу атома, Джанет-прагнення прикликала образ Робера, спробувала дотягтися до його лиця, волосся, волала до нього звідти, де була сама. Бачила, як він зиркнув на двері, якусь мить придивлявся до вічка, крізь яке ніхто за ним не підглядав. Тоді рвучко вихопив з-під ковдри звязану з клаптів подертого простирадла мотузку. В один стрибок Робер опинився біля віконця, просунув мотузку. Джанет вила, гукаючи його, її безмовний зойк розбився об діамантовий куб. Слідство виявило, що злочинець повісився, накинувши на себе зашморг і смикнувши його з усіх сил так, що повалився на підлогу. Внаслідок цього ривка він, мабуть, знепритомнів і вже не опирався ядусі; востаннє охоронець зазирав у вічко камери за чотири хвилини перед тим. Ібільше нічого, порожнеча, її зойк завмер, а куб почав твердіти, а тоді розсипався, бо Джанет знову зробилася лихоманкою й линула спіралями незліченних змійовиків, а потім стрибок у самісінькі надра щільної землі, просування ними, вперте входження у неподатливу масу, важкий рух угору, туди, де даленіло щось синьо-зелене, і знову перехід у хвилі: перші гребки, наче радість, що тепер мала імя; спіраль розкручувалася, розпач обертався на надію, і переходи з одного стану в інший вже мало що важили, хоч би що то булолистя чи звуковий контрапункт, Джанет кликала, шукала їх, сталевим мостом перегиналася на інший бік. В якомусь із цих станів, переходячи через один із них чи через усі разом, Робер. В якусь мить, коли вона буде Джанет-лихоманкою чи Джанет-хвилею, Робер може зробитися хвилею, лихоманкою або кубом у позачасовому «зараз», ні, не Робером, а кубічністю чи лихоманкою, адже всі ці «зараз» повільно обертатимуть і його, Робера, на лихоманку або хвилі; вони віддаватимуть їй Робера потроху,
проціджуватимуть, тягтимуть і зосереджуватимуть його в якійсь одночасності, що перейде колись у послідовність, і Джанет-прагнення боротиметься проти кожного стану, щоб перейти в інший, ще без Робера, знову перетворюватиметься на лихоманку без Робера, уклякатиме в стані куба без Робера, повільно занурюватиметься в рідину, де найперші гребки були Джанет, відчуваючи й усвідомлюючи себе Джанет, і там колись Робер, авжеж, там колись у далині, серед лагідного погойдування скляних хвиль чиясь рука торкнеться Джанет, і це нарешті буде рука Робера.
Поза часом
Історії, які я собі розповідаю
Епілог до одного оповідання
Люба Глендо, цей лист не буде надісланий вам звичним шляхом, бо ми нічого не можемо надсилати одне одному в звичний спосіб, удаватися до загальноприйнятих ритуалів з конвертами й поштовими відправленнями. Мені належало б покласти його до пляшки й кинути її у води затону СанФранциско, на березі якого височіє дім, де я вам його пишу; або привязати його до шиї однієї з тих чайок, що хвиськими ударами батога пролітають повз моє вікно, відкидаючи мінливу тінь на клавіші друкарської машинки. Однак лист у кожному разі адресований вам, Глендо Джексон, у якийсь куточок світу, можливо, це й досі Лондон; як і чимало листів, чимало оповідань, існують послання, що є такими собі кинутими в море пляшками і проникають у повільні, чарівливі sea-changes , які Шекспір відтворив у «Бурі» і які через багато років невтішні друзі викарбували на надгробку, під яким на цвинтарі Гая Цестія в Римі спочиває серце Персі Біші Шеллі.
Саме так, на мою думку, слід чинити із глибинними звістками: пляшки неквапно пливуть повільним морем; так само неквапно прокладатиме собі шлях ця пляшка, що шукає вас під вашим справжнім іменем, а не під імям Гленди Гарсон, яка теж була вами, але яку соромязливість і ніжність змінили, не змінивши суті, так само, як, не змінюючись, змінюєтеся ви від фільму до фільму. Я пишу жінці, котра дихає під безліччю масок, в тому числі й тією, яку я вигадав, щоб не образити вас; я пишу вам, бо ви також вийшли на звязок зі мною під масками письменника, що я напнув на себе; відтак ми маємо право спілкуватися ось так, адже сьогодні, хоч таке годі було припустити, до мене дійшла ваша відповідь, ваша власна пляшка, кинута в море: вона розбилася об скелі цього затону й наповнила мене втіхою, під якою криється невиразний страх; він не притлумлює втіхи, він робить її панічною, відкидає за межі будь-якої плоті та будь-якого часу, чого, поза сумнівом, і прагнули ви та я, кожен по-своєму.
Непросто писати вам це, адже ви нічого не знаєте про Гленду Гарсон, однак скидається на те, що я мушу марно пояснювати вам щось таке, що певним чином є сенсом вашої відповіді: все відбувається немов у різних площинах, у двоїстості, що робить безглуздим будь-який звичний спосіб спілкування; ми пишемо чи граємо не для себе, для інших, через те цей лист набуває форми тексту, який читатимуть інші й, імовірно, ніколи не прочитаєте ви або прочитаєте, але через багато днів, так само, як і ваша відповідь уже давно була відома іншим, а я одержав її лише днів зо три тому та й то випадково, завдяки подорожі. Гадаю, якщо все відбувається таким чином, не варто й намагатися встановити прямий контакт; мабуть, існує лише один спосіб сказати вам це: знову звернутися до тих, хто прочитає моє оповідання як художній твір, таке собі оповідання в оповіданні, коду до чогось, чим слід завершити твір, аби надати йому тієї досконалості, якою, на мою думку, повинні відзначатися добрі оповідання. І якщо я нехтую цим правилом, якщо у властивий мені спосіб пишу вам це послання, яке ви, можливо, ніколи не прочитаєте, то саме ви змушуєте мене до цього, спонукаєте мене вам це писати.
Отож, взнайте те, чого ви не могли знати, а проте знаєте. Два тижні тому Гільєрмо Шавенсон, мій мексиканський видавець, вручив мені перші примірники книжки оповідань, яку я писав останнім часом і назва якої збігається з назвою одного з них«Ми дуже любимо Гленду». Оповідання, звісно, написані по-іспанськи, їх лише за кілька років перекладуть на інші мови, вони щойно на цьому тижні зявилися в
Мексиці, отже, ви ніяк не могли читати їх у Лондоні, де мене до того ж майже не читають, а тим паче по-іспанськи. Я повинен розповісти вам про одне з них, відчуваючи водночасі саме в цьому полягає жахлива двозначність ситуаціївсю марність справи, оскільки ви дивним чином, зрозуміти який можна лише з самого оповідання, вже з ним знайомі; всупереч здоровому глузду, розумом не збагнути як, відповідь, яку я щойно одержав, це доводить і змушує мене робити те, що я роблю зараз, попри весь абсурд, якщо це справді абсурд, Глендо, а проте я так не вважаю, хоча ні ви, ні я не знаємо, про що тут ідеться.
Ви, мабуть, памятаєте, хоча не можете памятати того, чого ніколи не читали, бо на цих сторінках ще не висохла друкарська фарба, що в тому оповіданні йдеться про компанію приятелів із Буенос-Айреса, такий собі клуб людей, повязаних швидкоплинним братерством: усі вони ніжно й захоплено люблять вас, актрису, названу в оповіданні Глендою Гарсон, однак чия карєра в театрі та кіно відтворена доволі прозоро, щоб кожен, хто на це заслуговує, міг упізнати вас. Оповідання доволі просте: друзі так люблять Гленду, що вважають скандальними й не можуть стерпіти в її фільмах бодай незначні відхилення від досконалості, яку обстоює та, якої потребує справді велика любов, тоді як деякі посередні режисери потьмарюють те, що ви, безперечно, шукали під час зйомок. Як і кожна історія, що передбачає катарсис, кульмінацію в очисній жертві, моє оповідання поступається правдоподібністю в імя більш глибинної та потаємної правди; відтак члени клубу роблять усе для того, щоб заволодіти копіями менш досконалих фільмів, і переробляють ті епізоди, де просте вилучення або ледь помітна зміна монтажу здатні виправити непростимі похибки первісної версії. Гадаю ви, як і вони, не переймаєтеся жалюгідною практичною неможливістю зображеної в оповіданні без зайвих подробиць маніпуляції; просто відданість та гроші роблять свою справу, й одного чудового дня клуб може вважати своє завдання виконаним і перейти до щасливого сьомого дня творення. Особливо щасливого ще й тому, що саме тоді ви повідомляєте, що залишаєте театр і кіно, несамохіть довершуючи роботу, яку повтори та час могли б кінець-кінцем зіпсувати.
Несамохіть Ох, Глендо, яавтор оповідання, однак тепер уже не можу стверджувати того, що здавалося мені таким зрозумілим, коли я його писав. Тепер я одержав вашу відповідь, і щось таке, що не має нічого спільного з розважливістю, змушує мене визнати, що відхід Гленди Гарсон від справ був дещо дивним, ледь не вимушеним, якщо бути справедливим, повязаним із діяльністю якогось невідомого й далекого клубу. Однак я переповідаю вам далі своє оповідання, хоча зараз його фінал здається мені жахливим, а проте я змушений вам його переповісти, оскільки цього не можна уникнути, тому що це є в оповіданні, тому що це вже десять днів відомо в Мексиці, а надто тому, що ви також це знаєте. Просто через рік Гленда Гарсон вирішує повернутися в кіно, і члени клубу читають цю новину з гнітючою впевненістю, що їм уже не вдасться повторити роботу, яку вони вважають остаточно виконаною. У них залишається тільки один спосіб захистити досконалість, вершину щастя, до якого вони так важко йшли, Гленда Гарсон не зможе зніматися в проанонсованому фільмі: клуб зробить для цього все необхідне, раз і назавжди.
Це, як бачите, одне з оповідань, з деякими елементами фантастичного та надзвичайного, що збігається з атмосферою інших оповідань цієї книжки, яку видавець вручив мені напередодні моєї поїздки до Мексики. Книжка має саме таку назву просто тому, що жодне інше оповідання не відлунювало в мені з тією дещо ностальгічною закоханістю, яку ваше імя та ваш образ пробуджують у мене відтоді, як одного вечора в театрі «Олд Вік» у Лондоні я побачив, як ваше волосся шовковим батогом шмагає оголений торс маркіза де Сада; не знаю достеменно, коли я вибрав для книжки саме таку назву, що певним чином виокремила це оповідання з-поміж інших і виклала все його навантаження на обкладинку, так само як для вашого останнього фільму, який я три дні тому подивився тут, у Сан-Франциско, хтось уподобав назву «Hopscotch», знаючи, що це слово перекладається на іспанську, як «Гра в класи» . Листи в пляшках дійшли за адресою, Глендо, однак море, яким ті пливли, це не море кораблів і альбатросів.