Просто тобі потрібен час для розігріву, от і все.
Ні,заперечив Циклон, ти чудово знаєш, що не про це йдеться. Дай-но ще сигарету.
Я чекав, не знати чого, а він курив, задивившись на ріку, втома після бою потроху змагала його, треба було повертатися до центру міста. Мені важко давалися слова, клянуся, але після всього цього я мусив його запитати, ми не могли залишити це просто так, бо було б іще гірше, адже Циклон привіз мене до порту, щоб щось сказати, і ми не могли залишити це просто так.
Ніяк не второпаю, що ти маєш на увазі,мовив я, -
але, мабуть, я думаю про те саме, що й ти, інакше взагалі
годі зрозуміти, що з тобою коїться.
Що коїться, ти й сам знаєш, відказав Циклон. А от що про це думати, підкажи.
Не знаю, я ледве здобувся на відповідь.
Завжди те саме, починається з розслабленості, я нічого не усвідомлюю, Алісіо щось кричить у вухо, гонг, і коли виходжу на ринг, все мовби тільки починається, я не можу тобі цього пояснити, диво та й годі. Якби не суперник, шульга чи Кіт, у мене було б таке враження, нібито я сплю чи щось таке, а потім навіть не знаю, що це зі мною, все закінчується надто швидко.
Ти маєш на увазі для суперника, пожартував я.
Так, але й для мене теж, коли рефері піднімає мою руку, я вже нічого не відчуваю, начеб повернувся звідкілясь і нічого не розумію, і тільки потім потроху приходжу до тями.
Нехай так, озвався я, не знаючи, що казати, нехай так, можливо, все так і є, хтозна. Питання в тому, що треба йти до кінця і не псувати собі кров, шукаючи пояснень. Мені чомусь здається, що тебе розпирає, бо ти сам цього хочеш, і це чудово, і годі про це.
Авжеж, згодився Циклон, мабуть, справа в тому, що я сам цього хочу.
Але ти не зовсім у цьому впевнений.
Як і ти, бо й тобі не віриться.
Облиш, Циклоне. Ти хочеш нокаутувати Тоні Джарделло, гадаю, з цим усе ясно.
Воно-то ясно
І по-моєму, ти хочеш зробити це не лише через себе.
Ага.
І тоді тобі полегшає, еге ж?
Ми поверталися до автівки. Мені здалося, що мовчання Циклона підтверджувало те, що весь цей час сковувало нам язики. Зрештою це теж був спосіб сказати йому все так, щоб не залишити місця для страху, розумієш? Циклон висадив мене на автобусній зупинці; їхав він повільно, дрімав за кермом. Аби тільки нічого з ним не трапилося, поки дістанеться додому; я непокоївся, але на другий день побачив фотографії та інтервю, яке у нього взяли вранці. Там, звісно, йшлося про плани, про поїздку на північ, про вечір великого бою, що поволі наближався.
Я вже тобі казав, що не зміг супроводити Циклона, але ми з ватагою обмінювалися інформацією, не випускаючи найменшої подробиці. Так було й під час поїздки Маріо Прадасаспершу новини про тренування в Нью-Джерсі, потім бій із Гроссманом, відпочинок у Маямі, листівка Маріо в «Графіко», де він писав про полювання на акул чи щось таке, тоді поєдинок із Аткінсом, контракт на бій за звання чемпіона світу, дедалі прихильніші статті в американських газетах і наприкінці (хоч як це прикро, я кажу «наприкінці» й це щира правда, чорт забирай) той вечір поєдинку з Джарделло, ми так і прикипіли до радіо, пять раундів унічию, шостий за Маріо, сьомий унічию, вже наприкінці восьмого голос коментатора аж захлинається, він лічить секунди, кричить, що Маріо підводиться, знову падає, знову лічба секунд, цього разу до кінця, Маріо в нокауті, потім фото, наче для того, щоб ми знову пережили цей удар долі, Маріо в своєму кутку, Джарделло кладе йому на голову рукавичку, це кінець, кажу тобі, кінець усьому, про що ми мріяли з Маріо, від часів Маріо. Тож мене анітрохи не здивувало, що не один тутешній журналіст, коментуючи поїздку Циклона, натякав на символічний реванш, як вони це називали. Чемпіон тим часом очікував на суперників і долав їх одного за одним, скидалося на те, що Циклон ішов слідами тієї, першої поїздки і мусив упоратися з усіма тими самими завадами, які янкі зводили на шляху кожного претендента на чемпіонський титул, а надто коли той був чужаком. Щоразу, читаючи ці статті, я думав про те, що, якби Циклон був зі мною, ми б не обговорювали їх, а лише мовчки перезирнулися, розуміючи один одного не так, як інші люди. Втім Циклон, мабуть, теж думав про це, навіть не читаючи газет; кожен день був для нього репетицією чогось такого, від чого зводило шлунок, але він не хотів говорити про це ні з ким, як говорив би зі мною, хоча ми й не говорили про щось особливе. Коли він у четвертому раунді подолав першого суперника, такого собі Дока Пінтера, я надіслав йому вітальну телеграму і він відповів мені також телеграмою: «Роблю свою справу. Обіймаю». Потім був бій із Томі Бардом, який за рік перед тим протримався пятнадцять раундів проти Джарделло; Циклон нокаутував його в сьомому, годі й казати, як шалів Буенос-Айрес, ти ще був голопуцьком і не памятаєш, що тоді діялося, були такі, що не вийшли на роботу, на фабриках колотнеча й, либонь, ніде не залишилось ані пляшки пива. Вболівальники були впевнені, що з наступним боєм не буде проблем, і вони мали рацію, бо Гуннер Вільямс вистояв проти Циклона лише чотири раунди. Тепер починалося найгірше, відчайдушне очікування дванадцятого квітня, весь останній тиждень ми щовечора зустрічалися в кавярні на вулиці Майпу, приносили газети й знімки, робили припущення, але в день бою я залишився вдома сам, ще буде час відзначити з ватагою перемогу, тепер ми з Циклоном мусимо бути поруч, через радіоприймач, через щось таке, від чого в мене перехоплювало подих, і тому я весь час пив, курив і казав Циклонові всілякі дурниці, то сидячи в кріслі, то з кухні, тиняючись, наче бездомний собака, і думаючи про те, що, можливо, в цю мить думав Циклон, поки йому обмотували запястки, поки оголошували вагу, поки коментатор повторював усе те, що ми знали напамять, і спомин про Маріо Прадаса повертався до всіх нас з іншого вечора, який не повинен був повторитися, з яким ми так і не змирились і який хотіли змити, як змиваються міцним ковтком найприкріші речі.
Ти чудово знаєш, що сталося потім, навіщо переповідати, в перших трьох раундах Джарделло показав небувалу швидкість і техніку, в четвертому Циклон потроху добрав смаку, й наприкінці раунду суперникові довелося непереливки, в пятому весь стадіон посхоплювався з місць, диктор не встигав коментувати те, що відбувалося в центрі рингу, було неможливо встежити за обміном ударами, він лише вигукував окремі слова, і майже в середині раунду прямий удар Джарделло, Циклон ухилився й пропустив боковий, від якого впав долілиць і вже не піднявся до кінця лічби, голос коментатора плакав і волав, склянка розбилася об стіну, а наступної миті я розбив пляшку об радіоприймач, Циклон у нокауті, друга поїздка скінчилася так само, як і перша, снодійні пігулки, бозна-що, о четвертій ранку лава на якійсь площі. Трясця їхній матері, старий.
Що тут говорити, звісно, ти мені скажеш, мовляв, такий уже закон рингу й ще якусь дурню, просто ти не знав Циклона, то й не маєш псувати собі кров. А ми тут плакали, уявляєш, купа народу плакала поодинці чи разом із ватагою, і чимало хто гадав і казав, нібито, зрештою, так навіть на краще, бо Циклон ніколи б не змирився з поразкою і краще, що все скінчилося саме таквісім годин коми в лікарні і кінець. Пригадую, в якомусь журналі написали, що він єдиний з усіх так ні про що й не взнав, ти ба, який розумник той скурвий син, хто це написав. Не розповідатиму про те, що тут було, коли його привезли, після Гарделядругого такого бучного похорону в Буенос-Айресі не бачили. Я відійшов од ватаги з кавярні, бо краще почувався на самоті, спливло бозна-скільки часу, перш ніж я випадково зустрів на перегонах Алесіо. Він саме завзято працював із Карлосом Вігону, ти знаєш, яку карєру зробив цей хлопець, але за пивом пригадав, якими друзями були ми з Циклоном, і сказав мені це, якось дивно сказав, позираючи на мене так, начебто сам до ладу не знав, чи повинен цé говорити, чи, може, говорив тільки тому, що потім хотів сказати мені щось іще, щось таке, що підточувало його зсередини. Алесіо був чоловіком неговірким, а я, згадуючи Циклона, курив сигарету за сигаретою й раз по раз замовляв пиво, коротаючи час і з приємністю відчуваючи, що поруч сидить людина, яка була добрим другом Циклону й зробила для нього все, що могла.
Він дуже тебе любив, мовив я в якусь мить, бо відчував, що це справді так і варто це йому сказати, навіть якщо він знав. Перед поїздкою завжди говорив про тебе, як про рідного батька. Пригадую, якось увечері, коли ми залишилися вдвох, він попросив у мене сигарету і додав: «Поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом».
Алесіо похнюплено замислився.
Еге ж, озвався нарешті,гарний був хлопець, я ніколи не мав із ним проблем, часом утече кудись ненадовго, а тоді вернетьсясумирний такий, слухняний, а я ж такий зануда, усі кажуть.
Ох, Циклон
Ніколи не забуду, як Алесіо звів голову й глянув на мене так, мовби раптом на щось зважився, наче надійшла мить,
на яку він довго чекав. Мене не обходить, що ти подумаєш, проказав він, чітко вимовляючи кожне слово з акцентом, в якому досі вчувалася його рідна Італія. Я розповім тобі це, бо ти був його другом. Прошу тебе лише про одне, але якщо ти вважаєш, буцімто я переступив межу, не відповідай, я й так знаю, що ти нікому не прохопишся ні словом.
Я втупився в нього, і раптом перед моїми очима знову постав той вечір у порту і вологий вітер, що обдавав наші з Циклоном обличчя.
Його привезли до лікарні й зробили трепанацію, бо лікар сказав, що стан важкий, але його можна врятувати. Справа була не лише в тому ударі, найгіршим виявилося те, що він сильно забив потилицю, коли впав на брезент, я це бачив на власні очі й чув хряскіт, крізь крики я чув хряскіт, старий.
Гадаєш, його могли врятувати?
Хтозна, зрештою, я за своє життя бачив і гірші нокаути. До другої години ночі його вже прооперували, я чекав у коридорі, нас до нього не пускали, там були два чи три аргентинці й кілька американців, але зрештою залишився тільки я і ще хтось із персоналу лікарні. Десь о пятій до мене вийшов якийсь тип, я не дуже петраю в англійській, проте збагнув, що вже нічого не вдієш. Цей тип був якийсь переляканий, старий санітар, негр. Коли я побачив Циклона
Мені здалося, що він замовк остаточно, руки в нього тремтіли, він відсьорбнув пива й заляпав сорочку.
Я ніколи не бачив нічого такого, брате. Його наче катували, наче хтось хотів помститися йому бозна за що. Я не можу тобі цього пояснити, він увесь був якийсь порожній, начеб із нього висмоктали всю кров, вибач, що я це тобі кажу, але я не знаю, як пояснити, це було так, ніби він сам хотів вийти з себе, видертися назовні, розумієш. Наче здута камера, наче поламана лялька, розумієш, але ким поламана й навіщо? Гаразд, іди, якщо хочеш, не дозволяй мені говорити.
Коли я поклав йому на плече руку, то згадав, що й Циклонові того вечора в порту, і Циклонові я теж поклав руку на плече.
Як хочеш, відповів я. Ми з тобою цього не збагнемо, хтозна, а може, й збагнемо, але не повіримо. Я знаю лише, що це не Джарделло вбив Циклона, Джарделло може спати спокійно, бо це був не він, Алесіо.
Той, звісно, нічого не зрозумів, як і ти, судячи з твого лиця.
Таке трапляється, озвався Алесіо. Авжеж, провини
Джарделло тут немає, ти міг цього й не казати.
Знаю, але ти розповів мені те, що бачив, і я повинен тобі віддячити. Я віддячу тобі тим, що теж скажу дещо, перш ніж піти. Хоч як нам шкода Циклона, однак, мабуть, існує інший, якого мені вдвічі більше шкода, але навіщо говорити даліні Алесіо тоді нічого не второпав, ні ти зараз. А я, хтозна, що я сам зрозумів; я розповідаю тобі це просто так, сказати правду, я й сам не знаю, навіщо це тобі розповідаю, мабуть, тому, що вже старий і надто балакучий.
Хрущ
Атака на ката
Щоб визначитися, Лосано вдається до таких-от витівок, як оця: мо та на кару щура канатомще один банальний і причепливий паліндром, він завжди був фанатом цих забав, сприймав усе не таким, яким воно було, а на кшталт дзеркала, що бреше й водночас каже правдукаже правду, бо йому, Лосано, показує його праве вухо, але водночас бреше, бо Лаура чи хтось іще, хто дивиться на нього, бачить його праве вухо як ліве, хоча одразу погоджується, що це таки праве вухо; просто інші бачать його злівадзеркало тут не зарадить, воно нездатне внести подумки цей коректив, а тому воно каже Лосано правду й бреше водночас, через те він здавна привчився думати, мовби стоячи перед дзеркалом; тож якщо мо та на кару щура канатом нічого йому не дає, то варто замислитися над варіантами, і Лосано, втупившись у долівку, дозволяє словам пограти, а сам чатує на них, як мисливці з Калагасти чатують на гігантських щурів, аби упіймати їх живцем.
Це може тривати годинами, але зараз питання про щурів постало цілком конкретно і він не має часу, щоб заглибитися в можливі варіанти. Його не дивує ця майже свідома аномалія, часом він стенає плечима, наче хоче скинути з себе щось таке, чого не в змозі пояснити; з Лаурою він звик говорити про щурів як про щось цілком природне, та воно й справді так, хіба не природно полювати на гігантських щурів у Калагасті, разом із мулатом Іллою та Ярарою. Ввечері їм знову доведеться податися до північних пагорбів, бо невдовзі знову вантажитимуть щурів на пароплав і треба максимально скористатися з нагоди, в Калагасті це знають і влаштовують облави в чагарниках, хоча й не наближаються до пагорбів, і щури, звісно, теж про це знають, і щораз важче віднаходити їх і ловити живцем.
Відтак Лосано не дивує, що люди в Калагасті живуть тепер майже винятково полюванням на гігантських щурів; він саме готує кілька ласо з тонкої шкіри, коли в його голові виникає цей паліндроммо та на кару щура канатом, і він заклякає з ласо в руці й дивиться на Лауру, котра куховарить, мугикаючи якусь пісню, і думає про те, що паліндром бреше й водночас каже правду, як і кожне дзеркало, авжеж, мо та на кару щура канатом, бо треба таки звязати щураце єдиний спосіб тримати його живим, поки не запроториш його (їх) у клітку й не віддаси Порсені, а той розставляє клітки у вантажівці, яка вирушає по четвергах на узбережжя, де чекає пароплав. А проте це й брехня, бо досі нікому не вдавалося звязати гігантського щура, хіба що образно висловлюючисьвхопити за шию рогачем і накинути ласо, а тоді заштовхати в клітку, тримаючи руки подалі від кровожерної пащі й лапищ, що розтинають повітря гострими, наче скло, пазурами. Ніхто ніколи не звяже щура, принаймні після того, як на небо востаннє виткнулася повня, коли Ілла, Ярара й інші відчули, що щури змінюють тактику, стають іще більш небезпечними, зачаївшись у схованках, чого раніше не робили, а відтак полювати на них буде дедалі важче, тим паче, що тепер щури їх знають і навіть кидають їм виклик.
Ще три-чотири місяці,озивається Лосано до Лаури, котра ставить тарілки на стіл під навісом. А тоді зможемо перейти на той бік, здається, там тепер спокійніше.
Можливо, відповідає Лаура, втім краще не думати про це, ми вже стільки разів помилялися.
Так. Але ж не залишимося ми тут назавжди полювати на щурів.
Це краще, ніж перейти на той бік невчас, бо тоді вони полюватимуть на нас, мов на щурів.
Лосано сміється, затягує ще одне ласо. Їм направду непогано ведеться, Порсена платить за щурів поштучно, тут усі живуть з цього; поки триватиме полювання, в Калагасті буде що їстиданська компанія, яка присилає з Копенгагена пароплави, потребує щораз більше щурів, Порсена вважає, що їх використовують для лабораторних дослідів з генетики. Хоч на це придадуться, каже часом Лаура.
З колиски, яку Лосано зладив з коробки з-під пива, чути перший протест Лауріти. Лосано зве її хронометром, бо хникання завжди починаються в ту мить, коли Лаура, скінчивши готувати їжу, береться за дитячу пляшечку. З Лаурітою їм і годинник не потрібен, вона сповіщає точний час краще, ніж сигнали по радіо, сміється Лаура, беручи малу на руки й даючи соску; Лауріта посміхається, в неї зелені оченята, кукса правої ручки поплескує по долоні лівої, наче по барабану, маленьке рожеве передпліччя закінчується півкулею гладкої шкіри; лікар Фуентес (взагаліто він не лікар, але в Калагасті це нікого не обходить) якнайкраще зробив свою справу, і рубця майже не видно, мовби Лауріта ніколи й не мала ручки, ручки, яку зжерли щури, коли люди з Калагасти почали полювати на них за гроші, які платили данці, і щури відступали, поки одного дня не кинулися в контратаку: нестямне нічне вторгнення завершилося панічною втечеюце була відверта війна, і чимало людей відмовилися від полювання на щурів, обмежившись обороною за допомогою пасток і рушниць, почали знову вирощувати маніок або знаходили якусь роботу в інших селищах. Однак решта й далі полювала на щурів, Порсена платив поштучно, і вантажівка вирушала на узбережжя щочетверга; Лосано перший сказав йому, що й далі полюватиме на щурів, сказав ось тут, на цьому ранчо, поки Порсена дивився на щура, якого Лосано забив ногами, а Лаура тим часом бігла з Лаурітою до лікаря Фуентеса, але вже нічого не можна було вдіяти, лише відтяти те, що зосталося від ручки, залишивши цей бездоганний рубець, аби Лауріта могла вигадати свій барабанчик, свою мовчазну гру.