Вона неквапно перетнула два перші зали (в другому була якась пара, що шепотілася між собою, хоча о цій порі доти вони були єдиними відвідувачами). Діана зупинилася перед двома чи трьома картинами, і вперше краєчок променю пройняв і її, як щось неможливе, що вона відмовлялася визнавати в порожньому домі. Завважила, що пара подалася до виходу, й зачекала, щоб залишитися на самоті, перш ніж попрямувати до дверей останнього залу. Картина висіла на стіні зліва, треба було дійти до середини приміщення, щоб добре роздивитися стіл і стілець, на якому сиділа жінка. Як і зображений зі спини персонаж деяких інших картин, жінка була вбрана в чорне, проте її лице було майже обернене до глядача, з невидимого для сторонніх очей боку на плечі їй спадало каштанове волосся. Ніщо начебто не вирізняло її з-поміж усього іншого, вона здавалася такою ж часткою полотна, як і чоловік, котрий переходив з картини в картину; вона була фрагментом послідовного ряду, ще одним елементом єдиного естетичного задуму. І разом з тим було в ній щось таке, що пояснювало, чому картина самотньо висіла в останньому залі; з позірних подібностей виникало нове відчуття, дедалі сильніша переконаність, що ця жінка відрізняється від чоловіка на інших полотнах не лише статтю, а й позою: ліва рука звисала вздовж тіла, ледь похиленого, спертого на невидимий Діані лікоть, все це було для неї ознакою чогось іншого, виявом забуття, що переважало самозаглиблення чи летаргічний сон. Жінка була мертвою, її волосся, повисла рука, нерухомість незбагненним чином вражали більше, ніж відтворені на інших картинах предмети й речі: смерть була кульмінацією тиші, самотності дому та його мешканців, усіх столів, тіней і галерей.
Вона не памятала, як знову опинилася на вулиці, на площі, сіла в автівку й виїхала на розпечене шосе. Одразу взяла велику швидкість, але поступово зменшила її; зібрала думки лише тоді, коли сигарета обпекла губи, та й чи варто було про щось думати, коли в автівці стільки забутих Орландо касет із його улюбленою музикою, яку вона час від часу слухала, бо хоча серце краяла навала споминів, все ж краще вони, ніж самотність, ніж порожнє сидіння поруч. Місто було в годині їзди, а проте здавалося, що відстань до нього, як і до всього іншого, вимірюється годинами, ба навіть рокамиприміром, як до забуття або до повної гарячої води ванни, що чекає на неї в готелі, чи до двох-трьох келишків віскі в барі, чи до вечірньої газети. Все, як завжди у неї, симетричне: новий етап як спростування попереднього, наче готель, що збільшить число готелів до парного або, навпаки, виявиться непарним і тоді наступний етап доповнить пару, наче ліжка, бензоколонки, собори, тижні. Мабуть, те саме сталося й у музеї, де все повторювалося з маніакальною послідовністю: предмет за предметом, стіл за столом аж до нестерпного фінального розриву, винятку, що за одну мить зруйнував цю досконалу злагодженість, яка вже не надавалася нічомуні розуму, ні божевіллю. Бо найгірше шукати щось раціональне в тому, що від самого початку мало ознаку маячні, безглуздого повторення, і водночас із відразою відчувати, що лише ретельне справдження всього цього повернуло б їй душевну злагоду, обернуло б цю нісенітницю їй на користь, вписало б її в ряд інших симетрій, інших етапів. Але в такому разі щось було не так, щось пройшло там повз її увагу, і вона вже не могла примиритися з цим і їхати далі, все її єство линуло назад, мовби опираючись рухові вперед; їй залишалося хіба що розвернутися й поїхати назад, переконатися, що все це дурниці, що ніякого дому не було або що дім таки був, але в музеї експонувалися чи то абстрактні малюнки, чи то картини на історичні темищось таке, на що вона б не гаяла часу. Втечаце паскудний спосіб прийняти неприйнятне, надто пізно відмовитися від єдино уявленого життя, безбарвне повсякденне сприйняття світанку чи новин по радіо. Угледіла поворот праворуч, розвернулася й поїхала назад на повній швидкості, яку зменшила лише тоді, коли дісталася до перших хуторів, що з усіх боків підступали до містечка. Проминула площу, пригадавши, що ліворуч був тупик, де можна залишити автівку, потім пішки йшла безлюдною вуличкою; з крони платана чулося скрекотання цикади, аж ось занедбаний сад і досі розчахнуті великі двері.
Не варто було зупинятися в перших двох кімнатах, де так само пряжило сонячне проміння, столи залишалися на своїх місцях, двері до третьої кімнати причинила, либонь, вона сама, коли виходила. Знала, що їх слід штовхнути, щоб безборонно увійти й побачити ті самі стіл і стілець. Знову сісти, щоб випалити сигарету (купка попелу від першої лежала на краю стола, недопалок слід було викинути на вулиці), зіпертися ліктем у півоберта, щоб уникнути прямого сонячного проміння. Вона знайшла в сумочці запальничку, глянула на перше кільце диму, що звивалося в повітрі. Якщо той смішок був таки криком птаха, то тепер не було чути нічого. Але в неї залишалося ще багато сигарет, можна було зіпертися на стіл і впястися очима в огорнуту темрявою дальню стіну. Певна річ, вона могла піти будь-якої миті, але могла й залишитися; мабуть, це справді чарівнодивитися на сонячний промінь, що дереться по стіні, поволі подовжуючи тініїї власну, стола та стільця, чи, навпаки, завмирає, нерухоміє, як усе довколаяк вона сама, як струминка диму.
Друга поїздка
Циклону Моліні мене відрекомендував малюк Хуарес якось увечері після боїв, Хуарес невдовзі подався до Кордоби на підробітки, а я й далі час від часу зустрічався з Циклоном у кавярні на вулиці Майпузараз її вже немаємайже кожної суботи після боксу. Можливо, ми заговорили про Маріо Прадаса ще того, першого разуХуарес був одним із найпалкіших уболівальників Маріо, хоча не більшим за Циклона, бо Циклон був спаринг-партнером Маріо, коли той готувався до поїздки в Сполучені Штати, і памятав про Маріо багато чогоі як він бив, і його знамениті пригинання до самого помосту, і чудовий удар лівою, і незворушну стійкість. Ми всі стежили за карєрою Маріо, і коли після боксу зустрічалися в кавярні, хтось неодмінно згадував Маріо, і тоді розмови за столиком вщухали, хлопці мовчки курили, а тоді починалися спогади, зауваження, часом суперечки про дати, суперників і поєдинки. Тут Циклон мав перевагу над іншими, він мав що сказати, бо був спарингпартнером Маріо Прадаса, до того ж вони приятелювали, він завжди згадував, що саме Маріо домовився про його перший кваліфікаційний бій у Луна-парку в ті часи, коли ринг приваблював більше претендентів, ніж ліфт у якомусь міністерстві.
Я тоді програв по очках, повторював у таких випадках Циклон, і ми всі сміялися, нам здавалося кумедним, що він так кепсько віддячив Маріо за послугу. Однак Циклон не ображався, а надто на мене, адже Хуарес сказав йому, що я не пропускаю жодного бою й нібито я така собі ходяча енциклопедія в усьому, що стосується чемпіонів світу, починаючи від Джека Джонсона. Можливо, через те Циклон полюбляв зустрічатися зі мною суботніми вечорами в кавярні сам-на-сам і довго розмовляти на спортивні теми. Йому подобалося дізнаватися про часи Фірпо, для нього це були справжні легенди, і він тішився, мов хлопчак; Гіббонс, Танні, Карпентьєря переповідав йому якісь подробиці, я й сам полюбляв витягати на поверхню спогади, які не цікавили ні мою дружину, ні дочку, сам розумієш. До того ж
Циклон і далі брав участь у кваліфікаційних боях, вигравав і програвав приблизно по-рівному, не просуваючись нагору: він був із тих, кого публіка знала, але не відчувала особливих симпатій, лише один чи два голоси зрідка підтримували його під час нудного додаткового поєдинку. Тут нічого не вдієш, і він це знав, він не володів сильним ударом, йому бракувало техніки, а в наш час було стільки вправних легковаговиків; звісно, я не казав йому цього, говорив, що він пристойний боксер, який заробляє свої кілька песо, бючись так, як тільки може, з однаковим гумором, незалежно від того, виграв чи програв; він був наче тапер у барі чи актор другого плану, розумієш, робив свою справу якось байдуже, я ніколи не помічав, щоб після матчу він якось змінився; Циклон заходив до кавярні, якщо не був дуже побитий, ми пили пиво, а він чекав на коментарі й вислуховував їх, лагідно посміхаючись, розповідав мені власну версію бою, як він бачив це на рингу, часом вона дуже відрізнялася від моєї, побаченої з партеру, ми раділи або мовчали, залежно від обставин, пивом відзначали перемогу чи загоювали рани, гарний хлопець Циклон, друзяка. І треба ж було, щоб це сталося саме з ним, він і сам не зрозумів до пуття чому, в такі речі і віриш, і не віриш, а почалося все зненацька, після бою, який він програв, а тоді другий закінчив у нічию, було це восени, а от якого року, не памятаю, стільки часу збігло.
Знаю лише, що перед тим, як це почалося, ми знову говорили про Маріо Прадаса й Циклон істотно переважав мене, коли йшлося про Маріо, про нього він знав більше, ніж будь-хто, хоча й не поїхав із ним до Сполучених Штатів на бій за звання чемпіона світу, бо тренер відібрав лише одного спаринг-партнера, бо в Сполучених Штатах їх удосталь, і він узяв Хосе Каталано, але все одно Циклон був у курсі всього завдяки приятелям і газетам, у курсі всіх поєдинків, виграних Маріо аж до того вечора, коли той бився за звання чемпіона, і того, що сталося згодом і чого ніхто з нас не міг забути, але Циклону було гірше за всіх, це була наче рана, що вчувалася в його голосі й тьмяніла в очах, коли він про це згадував.
Тоні Джарделло, повторював він. Тоні Джарделло,
скурвий син.
Я ніколи не чув, щоб він обзивав когось, хто перемагав його самого, в кожному разі він їх не матюкав. Те, що Джарделло здолав Маріо Прадаса, не вміщалося у нього в голові, а мірою того, як він дізнавався про той бій, з подробиць, які він складав до купи, читаючи газети й вислуховуючи очевидців, у глибині його душі міцніло відчуття, що він не прийме цієї поразки; він мовчки шукав хоч якогось пояснення, яке б змінило все, що зберігала його память, а надто те, що сталося потім, коли Маріо не зміг оговтатися після нокауту, який за десять секунд переінакшив усе його життя, бо після того випадку воно нестримно покотилося вниз, два-три насилу виграних чи зведених унічию поєдинки з типами, які доти не встояли б проти нього й чотирьох раундів, а далі забуття й за кілька місяців смерть, та й помер Маріо наче собака від якоїсь такої хвороби, що навіть лікарі не збагнули, що це з ним було, і до того ж у Мендосі, де він не мав ні вболівальників, ні друзів.
Тоні Джарделло, повторював Циклон, втупившись у пиво. Скурвий син.
Лише одного разу я наважився сказати йому, що ніхто не сумнівався в перевазі Джарделло над Маріо, і найкращий доказ тоготе, що він і через два роки залишається чемпіоном світу, тричі захистивши свій титул. Циклон вислухав мене мовчки, я ніколи більше йому цього не казав, але й він відтоді вже ніколи не лаявся, наче щось зрозумів. Певно, я дещо плутаюсь у часі, либонь, саме тоді й відбувся його поєдинокуже наприкінці, оскільки того вечора нічого кращого не булоз шульгою Агінагою, коли Циклон, провівши перші три раунди в звичній манері, на четвертий вихопився на ринг, наче той велосипед, і за сорок секунд змусив шульгу повиснути на канатах. Того вечора я сподівався зустріти Циклона в кавярні, але він, напевно, подався святкувати з друзями або додому (він був одружений з однією дівулею з Лухана і дуже її кохав), залишивши мене без коментарів. Звісно, після цього я не здивувався, коли в Луна-парку йому організували головний бій вечора із Рохеліо Коджо, знаменитістю з Санта Фе, і хоча я боявся, що для Циклона все скінчиться кепсько, однаково прийшов повболівати за нього й присягаюся, не йняв віри тому, що бачив, бо спочатку все йшло, як завжди, і після трьох раундів Коджо мав незначну
перевагу, тож я вже був подумав, що перемога над шульгоюто чиста випадковість, коли раптом Циклон почав атакувати, майже не дбаючи про захист, пішов напролом, і ось уже Коджо повиснув на ньому, мов на вішаку, ошелешені глядачі попідхоплювалися з місць, а Циклон на раз-два поклав суперника на вісім секунд, а тоді майже одразу викинув уперед руку й поклав його так, що галас після того удару, либонь, було чути на Травневій площі. Ось тобі й маєш, як казали в ті часи.
Того вечора Циклон зайшов до кавярні з ватагою підлесників, яких ніколи не бракує біля переможців, однак посвяткувавши з ними трохи й сфотографувавшись, він наблизився до мого столика й сів, наче хотів, щоб йому дали спокій. Він не виглядав стомленим, хоча Коджо сильно розсік йому брову, та найбільше мене здивувало те, що дивився він якось інакше, начеб про щось запитуючи мене чи себе; раз по раз він потирав правий запясток і знову спрямовував на мене дивний погляд. Я, сказати правду, був такий приголомшений тим видовищем, що чекав, поки він озветься, але зрештою був змушений викласти свої міркування; гадаю, Циклон уторопав, що я досі не йняв віри: шульга й Коджо, менш ніж за два місяці та ще й так, що мені бракувало слів.
Пригадую, кавярня спорожніла, проте господар дозволив нам сидіти скільки завгодно, навіть після того, як опустив металеві грати. Циклон вихилив ще один кухоль пива і знову потер пошкоджений запясток.
Це, мабуть, Алесіо, мовив він, самому таке важко збагнути, але, напевне, це поради Алесіо.
Він промовив це, наче затикаючи діру, не надто вірячи власним словам. Я не знав, що він змінив тренера, і, звісно, мені теж здалося, що вся справа в цьому, однак тепер, обдумуючи все заново, відчуваю, що тоді він мене не переконав. Певна річ, такий чоловік як Алесіо міг чимало зробити для Циклона, але ж і такий нокаут не з доброго дива трапився. Циклон дивився на свої руки, потирав запясток.
Не знаю, що це зі мною, проказав, наче соромлячись. Щось таке розпирає зненацька, старий, обидва рази те саме.
Просто ти тренуєшся, чудило, озвався я, тому така різниця.
Нехай, але ось так, зненацька Може, Алесіо чаклун?
А ти роби свою справу, та й потому, я спробував відбутися жартом, аби вивести його з цієї, як мені здавалося, прострації,по-моєму, тепер з тобою ніхто не впорається, Циклоне.
Так воно й сталося, після бою з Котом Фернандесом, ніхто вже не сумнівався, що дорога відкрита, та сама дорога, яку за два роки перед тим пройшов Маріо Прадас, пароплав, два-три попередні поєдинки, а тоді виклик чинному чемпіонові. Для мене настали кепські часи, я віддав би все, що завгодно, аби супроводити Циклона, але не міг поїхати з Буенос-Айреса; я проводив із ним увесь вільний час, ми часто бачилися в кавярні, хоча тепер Алесіо наглядав за ним і обмежував у пиві й інших таких речах. Востаннє ми зустрілися після його бою з Котом; як зараз памятаю, Циклон розшукав мене в переповненій кавярні й попросив прогулятися з ним портом. Він сів у автівку й не дозволив Алесіо приєднатися до нас; ми вийшли в одному з доків і побрели, роздивляючись пароплави. Щойно він мене попросив прогулятися, я одразу здогадався, що Циклон хоче мені щось сказати; я завів розмову про поєдинок, про те, що Кіт тримався до кінця, це знов-таки скидалося на затикання дірок, бо Циклон хоч і глядів на мене, але слухав неуважно, тільки мовчки хитав головою, так, Кіт, авжеж, з Котом треба пильнувати.
Спочатку я здорово перепудився, сказав я. Тобі потрібен час для розігріву, а це небезпечно.
Знаю, чорт забирай. Алесіо просто звіріє щоразу, гадає, буцімто я це навмисне чи придурююся.
Це кепсько, на цьому тебе можуть підловити. І тоді
Еге ж, Циклон вмостився на бухті линви, тоді на мене чекає мій Тоні Джарделло.
Отож-то й воно, друже.
Звісно, Алесіо має рацію, і ти також. Знаєш, цього ніхто не розуміє. Я й сам не розумію, чого це мушу чекати.
Чого чекати?
Хтозна, поки розіпре, Циклон відвернувся.
Не повіриш, не те, щоб його слова захопили мене зненацька, а проте я не знав, що сказати, а Циклон не дав мені часу виплутатися з цієї халепи, втупився мені просто в очі, наче перш ніж на щось зважитися.
Ти здогадуєшся, озвався він нарешті.Ні з Алесіо, ні з кимось іншим я не можу довго про це розводитися, бо доведеться-таки затопити по пиці, не люблю, коли мене мають за дурника.
Я зробив те, що роблять завжди в таких випадках: поклав руку йому на плече і міцно стиснув.
Ні чорта я не здогадуюся, але дякую тобі, Циклоне.
Ми з тобою принаймні можемо поговорити, мовив Циклон. Як того вечора, після бою з Коджо, памятаєш? Ти здогадався і сказав мені: «Роби свою справу».
Не знаю, про що я там здогадався, просто було б добре, якби так тривало і далі, от я й сказав і, мабуть, не лише я.
Він глянув на мене, мовби даючи зрозуміти, що справа не тільки в цьому, й засміявся. Ми обидва сміялися, щоб заспокоїти нерви.
Дай-но сигарету, поки Алесіо не наглядає за мною, як за хлопчиськом.
Ми курили, задивившись на ріку, нам в обличчя віяв вологий опівнічний вітерець.
Отакі справи, проказав Циклон, мовби тепер йому було легше говорити. Я не можу нічого вдіяти, мушу битися й чекати, коли це станеться. Колись мене нокаутують, і гаплик, саме цього я й боюся.