Ніто ще перед тим позадкував і стояв тепер у кінці кола, що почало неохоче розпадатися, ніби всі бажали продовжити гру або розпочати нову; зі свого місця Ніто завважив, як Шкандибайло показав пальцем на вчителя Іріарте і як Фйорі підійшов до того і щось мовив, потім уривчастий наказ, і всі почали шикуватися в шерегу по чотири, жінки позаду, і ось уже Рагуцці як командир чоти розлючено дивиться на Ніто, котрий забарився й ніяк не може знайти свого місця в другому ряду. Я чудово бачив усе це, поки іспанець Фернандо тягнув мене за рукувін надибав мене за зачиненими дверима й, відчинивши їх, уштовхнув досередини, бачив, як Шкандибайло та сеньйорита Меггі вмощувалися на софі, що стояла під стіною, а присутні сформували шерегу з Фйорі та Рагуцці на чолі, бачив блідого Ніто в другому ряду й учителя Іріартетой, церемонно вклонився Шкандибайлові та сеньйориті Меггі, а тоді звернувся до шереги, як до учнів у класі, а я, як міг, постарався загубитися поміж шизофренічок з останнього ряду, котрі, дивлячись на мене, сміялися та зубоскалили, поки вчитель Іріарте не прокашлявся, і тоді запала нескінченна тиша.
Перелічимо десять заповідей, проказав учитель Іріарте. Перший постулат віри.
Я глядів на Ніто, ніби він усе ще міг мені чимось зарадити, з безглуздою надією, що він покаже мені вихід, двері, через які ми могли б утекти, але Ніто, здавалося, не здогадувався, що я тут, позаду нього, він дивився просто перед собою, як усі, нерухомий, як усі.
Монотонно, наче по складах, шерега відповіла:
Порядок породжує силу, сила породжує порядок.
Висновок! наказав Іріарте.
Корись, щоб наказувати, і наказуй, щоб коритися! відрапортувала шерега.
Не варто було сподіватися, що Ніто озирнеться, гадаю, я навіть помітив, як він ворушить губами, повторюючи вимовлене іншими. Я зіперся на стіну, деревяна панель рипнула, й одна з шизофренічок, по-моєму, Морейра, занепокоєно зиркнула на мене. «Другий постулат віри», наказав Іріарте, і зненацька я збагнув, що то не панель, а двері, які мало-помалу прочинялися, а я тим часом відчув майже приємне запаморочення. «Що це з тобою, любчику?»прошепотів Морейра, а шерега вже карбувала нове гасло, якого я не розчув, бо викотився сторчма за двері й причинив їх; Морейра та Масіас тиснули на них руками, силкуючись відчинити, та я засунув засув, що дивно виблискував у темряві, а тоді побіг галереєюповорот, дві порожні темні кімнати, за ними новий коридор, а далі ще один коридор над подвірям, якраз навпроти учительської. Я погано памятаю все це, я сам був утечею, чимось, що бігло в пітьмі, за можливості безшумно, прослизнуло по вимощеній плиткою підлозі до мармурових сходів і збігло ними вниз, перестрибуючи через три сходинки, я кулею скотився до колонади, де на мене чекали пончо й розчепірені руки іспанця Маноло, котрий заступив мені дорогу. Я вже казав, що погано памятаю все це, можливо, я поцілив йому головою в шлунок або він беркицьнувся, коли я затопив йому ногою в живіт, пончо зачепилося за вістря огорожі, однак я все одно подолав її; на вулиці сірів світанок і шкандибав якийсь старигань, брудно-сірий досвіток і старигань, який так і закляк, дивлячись на мене рибячими очима, роззявивши рота, наче хотів крикнути, але крик застряг у нього в горлянці.
У неділю я не виходив із дому, на щастя, домашні знали мене й не ставили запитань, на які я б однаково не відповідав; опівдні зателефонував до Ніто додому, його матір відповіла, що його немає, вдень дізнався, що Ніто повернувся, але знову кудись пішов, а коли я зателефонував о десятій вечора, його брат сказав, що не знає, де він. Я здивувався, що він не зайшов до мене, а коли в понеділок прийшов до школи, то здивувався ще більше, побачивши його біля входуйого, котрий побив усі рекорди із запізнень. Він розмовляв із Делічем, однак залишив його і пішов мені назустріч, простягнув руку, і я потиснув її, хоча це було якось незвично, бо ми в школі не ручкалися. Але це не мало жодного значення, бо мені не давало спокою інше, за пять хвилин, що залишилися до дзвоника, ми повинні були розповісти один одному стільки всього: і що ти тоді зробив, як ти втік, мене перепинив іспанець, і тоді я, звісно, авжеж, казав мені Ніто, не хвилюйся так, Тото, дай мені сказати. Але розумієш Так, звісно, тут справа поважна. Поважна, Ніто? Ти що глузуєш з мене? Ми негайно маємо піти й викрити Шкандибайла. Стривай, стривай, не гарячкуй так, Тото.
І все в такому дусі, наче два монологи, кожен торочив своє, і до мене якось почало доходити, що тут щось не так, що з Ніто щось не те. Пройшов Морейра і підморгнув нам на знак вітання, здаля я завважив, як забіг до школи Делусія на прізвисько Нехлюй, уздрів Рагуцці в спортивній куртцівсі ці вилупки йшли, змішавшись із нашими приятелями, з Льянесом та Алермі, і так само віталися, казали «ти бачив, як переміг «Рівер», а я тобі що казав, хлопче?», а Ніто дивився на мене й торочив одне: тільки не зараз, тільки не зараз, Тото, після занять поговоримо в кавярні. Ні, Ніто, бачиш, бачиш, онде Курчин із перевязаною головою, я не можу більше мовчати, ходімо разом, Ніто, або я піду сам, клянуся, піду сам і негайно. Ні, озвався Ніто, а голос наче не його, ти не підеш зараз, Тото, спершу ми повинні поговорити віч-на-віч.
Звісно, це був він, але я раптом перестав його впізнавати. Він сказав мені «ні» так, як це міг би сказати Фйорі, котрий саме наближався, щось насвистуючи, у цивільному, певна річ, і посміхався до нас на весь рот, чого раніше я за ним не помічав. Мені здалося, буцімто все зненацька сконцентрувалося в цьомуне в Ніто, а в неймовірній посмішці Фйорі, і я знову відчув страх нічної втечі, сходів, якими я не спускався, а радше летів, розчепірених рук Маноло біля колонади.
Чого це я не піду? тупо перепитав я. Чого це я не піду й не викажу Шкандибайла, Іріарте, їх усіх?
Бо це небезпечно, мовив Ніто. Тут і зараз ми не можемо говорити, а в кавярні я все тобі поясню. Я залишався там довше, еге ж?
Але зрештою ти теж утік, озвався я, досі сподіваючись віднайти справжнього Ніто, а не того, що стояв переді мною.
Ні, мені не довелося тікати, Тото. Саме тому я й кажу, щоб ти зараз мовчав.
А чого я маю зважати на тебе? скрикнув я, готовий заплакати, вдарити його або обійняти.
Бо так буде краще для тебе, озвався інший голос Ніто. Бо ти не такий бовдур, щоб не розуміти: якщо розтулиш пельку, тобі буде непереливки. Зараз ти цього не можеш уторопати, і до того ж треба йти до класу. Але повторюю, прохопишся бодай словомшкодуватимеш усе життя, якщо залишишся живим.
Він, звичайно, жартував, він не міг казати мені таке, але цей голос і те, як він мені це казав, ця переконаність і ці стулені губи. Не знаю, про що говорили того дня вчителі, весь час спиною я відчував утуплений у мене погляд Ніто. Він також не слухав уроків, яке значення мали тепер урокиці димові заслони Шкандибайла та сеньйорити Меггідля того, щоб інше, дійсно важливе, почало справджуватися поступово, як поступово, один по одному, відкривалися для нього постулати віри, всі десять заповідей, усе, що він пізнав і чому присягнув тієї ночі і що колись неодмінно справдиться на благо вітчизни, коли надійде мить і Шкандибайло та сеньйорита Меггі віддадуть наказ, щоб це почало справджуватися.
Поза часом
Я вже не мав жодних особливих причин згадувати все це, і хоча мені подобалося час від часу щось шкрябати, і деяким приятелям подобалися мої вірші та оповідання, іноді я запитував себе, чи варто записувати ці спомини дитинства, чи не породжені вони наївною схильністю вірити, нібито події стають більш достеменними, коли я викладаю їх словами, зафіксувавши в доступний мені спосіб, аби мати їх під руками, наче краватки у шафі чи тіло Феліси по ночахте, що не можна було пережити знову, але що оживало в мені, мовби в звичайному спомині зявлявся третій вимір, майже завжди болісний, але такий жаданий дотик. Я сам не розумів, чому так відбувалося, але раз по раз повертався до споминів, які інші примудрилися забути, щоб не шкандибати життям із таким тягарем часу за спиною. Я був певен, що серед моїх приятелів мало хто згадує своїх друзів дитинства так, як я згадував Доро, хоча, коли писав про Доро, то майже завжди робив це не через нього, а з іншої причини, бо Доро був лише приводом, а на память мені приходила його старша сестра Сара в ті часи, коли ми з Доро бавилися на подвірї або малювали у вітальні його дому.
Ми, дванадцятичи тринадцятилітні, ходили тоді до шостого класу й були такими нерозлучними, що я не міг би залишатися самим собою, якби писав окремо про Доро, не міг би уявляти себе поза цими сторінками, пишучи лише про Доро. Уявляти його означало уявляти водночас і себе, Анібала, поруч із Доро, я не міг би пригадати нічого про Доро, якби не відчував, що Анібал у цю мить теж десь тут, що це Анібал того літнього вечора буцнув мяча й розбив шибку в домі Доро (о, це відчуття страху та бажання десь сховатися чи все заперечувати), і тоді вийшла Сара й обізвала нас розбишаками та наказала грати на вигоні за домом. А заразом згадувався Бенфілд, авжеж, адже все відбувалося саме там, Доро й Анібала годі було уявити в іншому містечкулише в Бенфілді, будинки та вигони якого в ті часи здавалися більшими за цілий світ.
Бенфілдмістечко з небрукованими вулицями та станцією Південної залізниці, з пустищами, де влітку, в години сієсти, роєм роїлася різнобарвна сарана, Бенфілд, що пізніми вечорами боязко тулився до поодиноких ліхтарів на розінавколо кожного запаморочливі танці комах, і зрідка свист когось із кінної сторожі. Будинки Доро та Анібала стояли так близько один від одного, що вулиця була для них наче ще одним коридором, чимось, що звязувало їх удень і вночіі коли вони грали на вигоні у футбол у спекотну годину сієсти, і коли під ліхтарем на розі дивилися ввечері, як жаби сідають кружалом, щоб поласувати комахами, одурілими від кружляння довкола жовтого сяйва. І літо, безперечно, літоканікули, свобода бавитися досхочу, час, що повністю належав їмні розкладу, ні шкільного дзвоника, запах літа скрізьу гарячому повітрі днів і вечорів, на спітнілих обличчях після перемог і поразок, після бійок, біганини, сміху, а іноді й сліз, але вони завжди разом, завжди вільні, володарі світу повітряних зміїв і мячів, ліхтарів на розі вулиць.
Про Сару він памятав небагато, але кожний спомин закарбувався, наче вітраж, коли полуденне сонце невблаганно пряжить із високості, відбиваючись синіми, червоними та зеленими спалахами; часом перед Анібалом поставало передусім її біляве волосся, що спадало їй на плечі й мовби пестило їх, і Анібалові хотілося відчути лицем його дотик, часомїї шкіра, біла-біла, бо Сара майже не бувала на сонці, завжди поралася в домі, адже матір така хвора, а Доро щовечора повертається замурзаний, із забитими колінами, в забруднених черевиках. Анібал не знав тоді, скільки Сарі років, знав тільки, що вона вже сеньйорита, така собі юна матір, котра, наче рідна мама, дбає про свого брата, який ще більше дитинився, коли вона зверталася до нього, коли гладила рукою по голові, перш ніж послати до крамниці або попросити їх обох не галасувати на подвірї. Анібал боязко вітався з нею, простягав руку, і Сара потискала її привітно, майже не дивлячись на нього, сприймаючи його як другу половину Доро, яка майже щодня приходить до них читати чи пограти в якусь гру. О пятій годині вона гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком і печивом за
столиком на подвірї або в напівтемній вітальні; Анібал лише двічі чи тричі бачив маму Доро: сидячи в своєму візку, вона зазвичай лагідно казала їм «привіт, хлопята» та «стережіться машин», хоча машин у Бенфілді було небагато, а вони тільки посміхалися, впевнені у своїй спритності й невразливості, адже вони футболісти та бігуни. Доро ніколи не розповідав про маму, вона майже весь час лежала або слухала радіо у вітальні, домом Доро були подвіря та Сара, часом приходив якийсь дядечко, котрий запитував, що вони вчили в школі, й дарував пятдесят сентаво. І для Анібала завжди було літо, зим він майже не памятав, його власний дім здавався сірою, похмурою вязницею, де єдиною радістю були книжкиу кожного члена родини свої справи, кожна річ на своєму місці, кури, за якими він мав наглядати, хвороби з тривалими дієтами та чаєм, і лише зрідка Доро, бо Доро не подобалося вчащати в дім, де їм не дозволяли бавитися так, як у його власному.
Відсутність Сари далася взнаки, коли Анібал цілих пятнадцять днів хворів на бронхіт: Доро провідував його, й Анібал запитував про неї, але Доро відповідав неуважно, мовляв, усе гаразд, його цікавило тільки, чи зможуть вони на цьому тижні знову бавитися на вулиці. Анібал хотів більше дізнатися про Сару, але не наважувався розпитувати, бо Доро здалося б безглуздям цікавитися кимось, хто не грав у їхні ігри, людиною, такою далекою від їхніх клопотів і думок. Коли Анібал, ще не до кінця оклигавши, знову зявився в домі Доро, Сара простягнула йому руку й запитала, як він почувається, завважила, що йому не варто грати в мяча, щоб не перевтомитися, тож краще їм залишитися у вітальніпомалювати чи щось почитати; говорила вона серйозним голосом, Сара зазвичай розмовляла так із Доро, лагідно, але якось відчужено: старша сестра, уважна, майже сувора. Того вечора, вже засинаючи, Анібал відчув, як щось накочується йому на очі, подушка зробилася Сарою, і дуже хотілося стиснути її в обіймах і плакати, притулившись лицем до Сари, до її волосся, хотілося, щоб Сара була тут, приносила йому ліки й, сидячи у нього в ногах, дивилася на градусник, аби взнати, яка в нього температура. Коли мама зайшла вранці натерти йому груди якоюсь маззю, що пахла спиртом і ментолом, Анібал заплющив очі, і це вже рука Сари задерла йому сорочку, з цілющою ніжністю гладила груди.
І знову літо, подвіря біля дому Доро, канікули з романами та літачками, марками та листівками з фотографіями футболістів, які зберігалися в альбомі. Того дня розмовляли про брюки, адже невдовзі вони їх носитимуть, бо хто ходить до середньої школи в коротких штанцях. Сара покликала їх на каву з молоком, й Анібалові здалося, нібито вона чула їхню розмову, бо на її губах начеб відбився залишок посмішки, мабуть, її потішило, що хлопчаки говорять про такі речі, от Сара й посміхалася. Доро сповістив його, що в Сари зявився наречений, солідний сеньйор, який приходить до неї по суботах, але сам Доро його досі не бачив. Анібал уявляв, що той приносить Сарі шоколадні цукерки й розмовляє з нею у вітальні, точнісінько як наречений його кузини Лоли; за кілька днів він одужав після бронхіту й знову міг бавитися на вигоні з Доро й іншими хлопцями. Однак вечорами йому робилося сумно й водночас так хороше на серці; у своїй кімнаті перед сном він казав собі, що Сари тут немає, що вона ніколи не прийде до нього, ні до здорового, ні до хворого саме о цій порі, коли йому здавалося, нібито вона зовсім поруч: він бачив її із заплющеними очима, і ніщоні голос Доро, ні вигуки інших дітлахівне заважало йому, не накладалося на образ Сари, вона була тут сама й тільки для нього, поруч із ним, і сльози накочувалися разом із бажанням належати їй, бути Доро в обіймах Сари, щоб волосся Сари торкалося його чола, а її голос казав йому «добраніч» і щоб Сара поправляла йому простирадло перед тим, як піти.
Анібал наважився запитати в Доро, наче мимохідь, хто його доглядав, коли він хворів, бо в Доро перед тим був інфекційний розлад шлунку і він пять днів провів у ліжку. Запитав, мовби очікуючи, що Доро відповість, буцімто мама доглядала, хоча знав, що цього не могло бути, а отже Сара, ну, там ліки й усе інше. А Доро відповів, що все робила сестра, а тоді одразу змінив тему, заговоривши про кіно. Однак Анібала цікавило ще дещо: чи Сара доглядала Доро, коли той був маленьким, авжеж, адже мама вже вісім років майже інвалід, тому Сара дбала про них обох. Отже вона тебе купала, коли ти був маленький? Звісно, чого ти запитуєш про такі дурниці? Просто так, з цікавості, мабуть, дивно мати старшу сестру, яка тебе купає? Нічого дивного. А коли ти, маленький, хворів, вона тебе доглядала й робила все, що треба? Звичайно, вона. А ти не соромився, що старша сестра тебе бачить і все робить? Ні, чого б я мав соромитися, я ж тоді був маленький. А зараз? І зараз теж, чого я маю соромитися, якщо я хворий?
І справді, чого? В ті хвилини, коли, заплющивши очі, він уявляв, як Сара ввечері входить до його кімнати, наближається до ліжка, йому хотілося, щоб вона запитала, як він почувається, щоб поклала руку йому на чоло, а тоді відкинула простирадло й оглянула рану на литці, змінила бинт і дорікнула за те, що він, дурник, порізався скельцем. Він відчував, як вона піднімає його сорочку, дивиться на нього, голого, мацає живіт, чи немає, бува, запалення, а тоді знову вкриває простирадлом, спи, мовляв. Обійнявши подушку, він раптом почувався зовсім самотнім і коли розплющував очі в кімнаті, де Сари вже не було, на нього наринала блаженна журба, бо ніхто, ніхто не міг знати про його любов, навіть Сара, ніхто б не зрозумів цієї туги, цього бажання померти заради Сари, врятувати її від тигра чи від пожежі й померти заради неї, і щоб вона дякувала йому й, плачучи, цілувала. І коли його руки опускалися нижче, і він починав пестити себе, як Доро, як усі хлопці, образ Сари зникав, а натомість зявлялися дочка крамаря або кузина Йоланда, це не могло відбуватись із Сарою, яка приходила вечорами доглядати його, як доглядала Доро, з нею він відчував лише блаженство, коли уявляв, як вона схиляється над ним і гладить по головіце й була любов, хоча Анібал уже знав, якою може бути любов, і уявляв таку любов з Йоландою, все, що він колись робитиме з Йоландою або з дочкою крамаря.