До рову вони впали одного дня майже наприкінці літа після того, як нагулявшись на вигоні з іншими хлопцями, усамітнилися й почимчикували тільки їм відомим шляхом,
який урочисто називали дорогою на Сандокан , й залізли в колючу гущину, де колись наштовхнулися на повішеного собаку й до смерті перелякані втекли. Подряпавши руки, вони продерлися в самісінькі нетрі, верби черкали гіллям по їхніх обличчях, аж ось нарешті вони на березі рову, дном якого тече каламутна вода, в якій вони завжди сподівалися впіймати окунців, але так нічого і не впіймали. Їм подобалося, примостившись на березі й покурюючи сигарети, які Доро скручував із листя маїсових качанів, ділитися враженнями від романів Сальгарі й обмірковувати плани подорожей та інші речі. Однак того дня їм не пощастило: черевик Анібала заплутався в корінні, він перечепився й ухопився за Доро і вони обидва скотилися в рів і опинилися по пояс у воді, жодної небезпеки, але начебто вона й була, вони відчайдушно хапали руками повітря, намагаючись учепитися за віття верби, видерлися, чортихаючись, нагору, геть забрьохані в твані, що текла у них під сорочками та штанами, пахла гнилизною та дохлим щуром.
Повернулися, мовчки попленталися в глиб саду біля дому Доро, сподіваючись, що на подвірї ні душі і їм вдасться помитися нишком, так що ніхто не помітить. Сара саме розвішувала білизну поблизу курника й завважила, коли вони прийшлиДоро якийсь переляканий, а за ним мертвий од сорому Анібал, у цю мить йому й справді хотілося померти, опинитися за тисячу миль од Сари, а вона гляділа на них, стуливши губи, й мовчала так, що вони позаклякали, смішні та збентежені, під спекотним сонцем.
Цього лише бракувало, тільки й мовила Сара, звертаючись до Доро, але начебто й до Анібала також, а той почав мимрити якісь слова зізнання, мовляв, це він в усьому винен, черевик зачепився, ось, а провини Доро тут немає, просто все таке слизьке.
Негайно митися, Сара начеб не чула. Черевики скиньте, а одіж потім виперете в ночвах біля курника.
У ванній вони перезирнулися, Доро перший засміявся, але якось невпевнено, вони роздяглися, ввімкнули душ: під його струменями можна було сміятися навсправжки, вихоплювати один в одного мило, роздивлятися один одного, лоскотати. Бруд рікою стікав з них до водостоку, поступово вода світлішала, мильна піна зробилася білою, вони так тішилися, що спершу навіть не завважили, що двері прочинилися і на порозі постала Сара; вона дивилася на них, тоді підійшла до Доро, вихопила в нього мило й заходилася натирати його досі ще брудну спину. Анібал не знав, що вдіяти, стояв у ванній, затуливши руками пах, тоді розвернувся, щоб Сара його не бачила, але так було ще гіршена три чверті перед нею, вода струміла по обличчю, він став до неї іншим боком, потім знову спиною, аж ось Сара простягнула йому мило: помий краще вуха, ти весь замурзаний.
Того вечора він не зміг побачити Сару, як зазвичай; хоч як стуляв повіки, бачив лише Доро й себе у ванній, а Сара підходить і розглядає їх з голови до ніг, а тоді виходить із купою брудного шмаття; вона шляхетно сама випрала їхню одіж у ночвах, а їм гукнула, щоб загорнулися в рушники й чекали, поки та висохне, мовчки принесла їм каву з молоком, ні нагнівана, ні привітна, встановила прасувальну дошку під гліциніями й водила праскою туди-сюди, висушуючи потроху їхні штани та сорочки. А він не спромігся бодай щось сказати їй наприкінці, коли вона веліла їм піти одягатися, сказати принаймні «дякую, Саро, яка ви добра, я вам щиро вдячний, Саро». Він не спромігся вимовити хоча б це, і Доро також; мовчки пішли одягатися, а потім марки та літачки, а Сара більше не зявилася, надвечір вона завжди доглядала матір, готувала вечерю, часом, брязкаючи тарілками та каструлями, мугикала якесь танго, недоступна, як оце зараз, під віями в Анібала, неспроможними зробити так, аби вона постала перед ним і він міг би їй сказати, як її любить, як хоче направду померти після того, коли побачив, як вона дивилася на них у ванній.
Певно, то були останні канікули перед тим, як він поступив до національного коледжу, без Доро, бо Доро мав ходити до нормальної школи, але вони заприсяглися один одному бачитися щодня, байдуже, що навчатимуться в різних школах, адже вдень вони так само бавитимуться разомне знаючи, що одного дня, це було в лютому чи березні, востаннє гулятимуть на подвірї біля дому Доро, бо родина Анібала переїздила до Буенос-Айреса і тепер вони могли зустрічатися тільки на вихідні, і їх дратувала ця переміна, з якою вони не хотіли змиритися, це розставання, до якого, як і до багатьох інших речей, змушували їх дорослі, байдужі до них, не спитавши їхньої думки.
І все раптом прискорилося, змінилось, як і вони, коли вперше наділи брюки, коли Доро сказав йому, що на початку березня Сара виходить заміж, сказав, як про щось буденне, а Анібал промовчав, спливло чимало днів, перш ніж він наважився запитати в Доро, чи житиме Сара й далі в їхньому домі після весілляякий же ти бовдур, навіщо їм залишатися тут, цей типсправжня торба з грішми, він забере її до Буенос-Айреса, у нього ще й у Танділі є дім, а я залишуся з мамою та тіткою Фаустиною, яка її доглядатиме.
В останню суботу канікул він побачив нареченого Сари, той приїхав на власній машині, вийшов з неї в синьому костюмі, огрядний, в окулярах, із пакетиком тістечок і букетом лілій. Анібала покликали додомутреба було збирати речі, в понеділок переїзд, а він іще нічого не зробив. Йому не знати чому хотілося піти до Доро, просто побути там, але матір змусила його пакувати книжки, глобус, колекцію комах. Йому вже казали, що він матиме власну простору кімнату, з вікном на вулицю, а ще повідомили, що до коледжу він зможе ходити пішки. Все було новим, все мало розпочатися інакше, все рухалося неквапно, а Сара, мабуть, сидить у вітальні з товстуном у синьому костюмі, пє чай із тістечками, які той привіз, вона так далеко від цього подвіря, так далеко від Доро, від нього, вона вже ніколи не пригостить їх кавою з молоком під гліциніями.
У перші ж вихідні в Буенос-Айресі (він справді мав власну простору кімнату, в районі, де вони замешкали, повно крамничок, у двох кварталахкінотеатр) він сів у потяг і повернувся до Бенфілда, щоб побачитися з Доро. Познайомився з тіткою Фаустиною, котра нічим їх не пригостила, коли вони скінчили свої ігри на подвірї; вони пішли поблукати сусідніми вулицями, й Анібал, хоч і не відразу, запитав про Сару. Вона взяла цивільний шлюб, і тепер молодята проводили медовий місяць у його домі в Танділі, Сара приїздитиме кожні два тижні, щоб побачитися з мамою. А ти скучаєш за нею? Так, але нічого не вдієш. Звісно, вона тепер заміжня. Доро слухав неуважно, переходив на інші теми, й Анібал губився, не знаючи, як знову звернути мову на Сару, може, попросити, щоб розповів про весілля, а Доро сміявся, мовляв, звідки йому знати, либонь, усе було, як завжди, розписалися та й подалися до готелю, а там шлюбна ніч, вони лягли до ліжка і цей тип Анібал слухав, роздивляючись грати та балкони, не хотів, щоб Доро бачив його лице, а Доро здогадався; ти, либонь, не знаєш, що відбувається в шлюбну ніч. Не мели дурниць, певно, що знаю. Нехай так, але коли вперше, то все інакше, мені розповідав Рамірес, а йомуйого брат, він адвокат і минулого року одружився, тож усе йому пояснив. На площі стояла порожня лава, Доро купив сигарети, говорив і курив, Анібал згідливо хитав головою, ковтаючи дим, від якого його вже починало нудити, йому не треба було заплющувати очей, аби уявити на тлі листя тіло Сари, яке він ніколи не сприймав як тіло, аби уявити шлюбну ніч такою, як про це розповідав брат Раміреса голосом Доро, який усе говорив і говорив.
Того дня він так і не наважився запитати в Доро адресу Сари в Буенос-Айресі, залишив це на наступний раз, бо тоді чогось ніяковів перед Доро, але більше він уже ніколи не приїздив сюди, почалося навчання в коледжі, зявилися нові приятелі, Буенос-Айрес поволі поглинав Анібала, заваленого підручниками з математики, а в центрі стільки кінотеатрів, і стадіон клубу «Рівер», і перші вечірні прогулянки з Бето, який народився й виріс тут, у Буенос-Айресі. Те саме, мабуть, відбувалося і з Доро в Ла-Платі; раз по раз Анібал збирався написати йому кілька рядків, бо Доро не мав телефону, але приходив Бето чи треба було підготувати якесь домашнє завдання; минали місяці, перший рік, канікули в Саладільйо, від Сари залишився невиразний спомин, він спалахував щоразу, коли щось у Марії чи Фелісі нагадувало йому раптом Сару. Якось, на другий рік, він, прокинувшись, виразно побачив її й відчув біль, прикрий і пекучий, зрештою він і не був надто закоханий у неї, він був тоді хлопчиськом, і Сара ніколи не звертала на нього уваги, як оце Феліса або та білявка з аптеки, вона ніколи не ходила з ним на танці, як кузина Беба чи Феліса, коли відзначали перехід до четвертого класу, вона ніколи б не дозволила йому погладити своє волосся, як Марія; а ще вони пішли на танці до Сан-Ісидро й загубилися опівночі серед дерев на березі, він поцілував Фелісу в губи, а та пручалася й сміялася, притиснута до стовбура, а він пестив її груди, а тоді почав опускати руку нижче й нижче, поки вона не загубилася в гарячому тілі, що вислизало від нього; а потім знову танці та кінотеатри, кінотеатри, і вони сховалися в глибині саду біля дому Феліси й сковзнули разом на землю, солоний присмак у роті й рука, що спрямовує його, не казати ж їй, що це вперше, що йому лячно, він уже першокурсник, вчиться на інженера й не може сказати цього Фелісі, а потім уже не було потреби, бо він швидко опановував усе з Фелісою, а іноді й із кузиною Бебою.
Він ніколи більше не чув про Доро, та й навіщо, забув і Бето, той викладав історію десь у провінції, ігри скінчилися, і це не викликало подиву, всі через це пройшли; Анібал сприймав і водночас не сприймав те, що, мабуть, і становило життя: диплом, важка форма гепатиту, поїздка до Бразилії, важливий проект, над яким працював у конструкторському бюро з двома-трьома компаньйонами. Він саме прощався з одним із них у дверях, перш ніж піти випити пива після роботи, аж раптом побачив Сарувона йшла протилежною стороною вулиці. Зненацька згадав, що Сара наснилася йому минулої ночі: все, як завжди, відбувалося на подвірї біля дому Доро, хоча, власне, нічого не відбувалосяСара лише розвішувала білизну чи гукала їх, щоб пригостити кавою з молоком, на цьому сон скінчився, практично не розпочавшись. Можливо через те, що нічого не відбувалося, образи чітко окреслювалися під спекотним літнім сонцем Бенфілда, яке уві сні було не таким, як сонце Буенос-Айреса; можливо, і через це або тому, що йому бракувало чогось кращого, і виринув цей спомин про Сару після стількох років забуття (втім, забуття не було, похмуро торочив він сам собі впродовж цілого дня)і тепер бачити, як вона йде вулицею, бачити її у білому вбранні, таку ж, як колись, бачити, як волосся хльоскає її при кожному кроці, мінячись під сонячними променями, і все це накладалося на образи з його сну, утворювало з ними одну неперервну єдність, що нітрохи його не здивувало, а було чимось природним і передбачуванимперебігти вулицю й перепинити її, назватися, а вона подивилася на нього здивовано, не впізнала, і раптомтак, раптом посміхнулася, простягнула руку й потиснула його руку по-справжньому, весь час посміхаючись.
Неймовірно, мовила Сара. Як би я тебе упізнала через стільки років!
Ви, звичайно, проказав Анібал. А от я вас, як бачите, одразу впізнав.
Це логічно, так само логічно виснувала Сара. Адже я тебе бачила лише в коротких штанцях. Я також сильно змінилася, просто ти кращий фізіономіст.
Він якусь мить вагався, але зрештою збагнув, що було б дурістю й далі звертатися до неї на «ви».
Ні, ти зовсім не змінилася, навіть зачіска. Ти та сама.
Ти хоч і фізіономіст, але дещо короткозорий, в її голосі, як колись, бриніла добродушна іронія.
Сонце пряжило їм просто в обличчя, неможливо було розмовляти в цьому потоці машин і людей. Сара сказала, що нікуди не поспішає й охоче випила б чогось у кавярні. Викурили по першій сигареті, обмежуючись поки що загальними запитаннями й ухильними відповідями: Доро вчителює в Адроге, мама померла легко, наче пташка, читаючи газету; у нього конструкторське бюро разом із ще кількома інженерами, справи йдуть непогано, хоча, звісно, криза. За другою сигаретою Анібал запитав про те, що пекло йому губи:
А твій чоловік?
Сара випустила через ніздрі струмінь диму, пильно дивлячись йому в очі.
Пє,озвалася нарешті.
Ні прикрості, ні жалю, просто констатація факту; і знову Сара в Бенфілді до того, як усе це сталося, до відстані, що пролягла між ними, й забуття, і сну, що наснився йому напередодні, така сама, як на подвірї дому Доро, вона згодилася на другий келишок віскі, як завжди, не проронивши майже ні слова, даючи йому вибалакатися, він мав що їй розповісти, набагато більше, ніж вона, його роки були насичені подіями, а от вона мовби й не жила, і не варто зясовувати, через що. Можливо, через те, що вона висловила щойно в одному-єдиному слові.
Хтозна, в який момент усе перестало бути важким, гра в запитання-відповіді, Анібал простягнув руку і рука Сари не спробувала вивільнитися, залишилася на скатертині, а він похилив голову, не в змозі дивитись їй у вічі, поки, затинаючись, говорив їй про подвіря, про Доро, розповідав про вечори у своїй кімнаті, про градусник, про те, як плакав у подушку. Розповідав безвиразним, монотонним голосом, змішуючи в одну купу різні події та епізоди, але весь час йому йшлося про одне: я так закохався в тебе, так закохався й не міг тобі сказати, ти приходила вечорами й доглядала мене, ти була моєю юною матірю, якої я не мав, ти міряла мені температуру, гладила по голові, щоб я заснув, ти пригощала нас кавою з молоком на подвірї, пригадуєш, ти картала нас за наші витівки, мені так хотілося, щоб ти розмовляла тільки зі мною про різні речі, однак ти гляділа на мене з такої високості, посміхалася з такої віддалі, між нами наче простяглося гігантське скло, і ти не могла нічого вдіяти, аби його розбити; через те вечорами я кликав тебе, і ти приходила, щоб доглянути мене, побути зі мною, любити мене так, як я тебети гладила мене по голові, робила для мене все, що робила для Доро, все, що ти завжди робила для Доро, але я не був Доро, і тільки одного разу, Саро, тільки одного разу, і це було жахливо, я ніколи цього не забуду, бо я хотів умерти, та не зміг або не знав як, авжеж, адже я не хотів помирати по-справжньому, але це була любов, прагнути смерті через те, що ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, ти зайшла до ванної й дивилася на мене, а я любив тебе, а ти дивилася на мене так само, як дивилася завжди на Доро, ти вже була нареченою, невдовзі мала вийти заміж, а я стояв там, і ти простягнула мені мило й наказала помити вуха, ти дивилася на мене, голого, наче на хлопчиська, яким я тоді, власне, був, і тобі було байдуже до мене, ти навіть не помічала мене, адже я для тебе був лише хлопчиськом, і ти пішла, мовби ніколи мене й не бачила, мовби я не стояв там, не знаючи, куди подітися, поки ти гляділа на мене.
Я дуже добре це памятаю, проказала Сара. Памятаю не гірше за тебе, Анібале.
Так, але це не те саме.
Хтозна, а раптом те саме. Ти тоді не міг цього знати, але я відчувала, що ти любиш мене саме так і що я змушую тебе страждати, через те я й мусила ставитися до тебе, як і до Доро. Ти був хлопчиськом, але іноді мені було дуже прикро, що ти хлопчисько, це видавалося мені несправедливим чи якось так. Якби ти був старший років на пять Я скажу тобі все, бо тепер уже можу сказати, і це буде справедливо: того дня я навмисне зайшла до ванної кімнати, я не мала жодної потреби дивитися, миєтеся ви там чи ні, я ввійшла, бо сподівалася в такий спосіб покінчити з усім цим, вилікувати тебе від твоєї мрії, аби ти збагнув, що ніколи не бачитимеш мене такою, а от я маю право роздивлятися тебе з усіх боків, як хлопчиська. Саме тому, Анібале, щоб ти вилікувався раз і назавжди й перестав дивитися на мене так, як дивився, гадаючи, буцімто я не розумію. А зараз іще по келишку віскі, бо ми обоє вже дорослі.
Від присмерку до глупої ночі, дорогами слів, що йшли від нього до неї й від неї до нього, рук, що на мить торкалися одна одної на скатертині, а тоді сміх і знову сигарети, і поїздка в таксі, якесь знайоме їй чи йому місце, кімната, все немов злилося в один-єдиний миттєвий образ, відбилося в білині простирадл і майже одразунестямне здригання двох тіл, їхня нескінченна зустріч, паузиуривані, відновлені й знову порушеній щораз менш імовірні, з кожним новим вибухом, який зжинав, вивергав і спалював їх до сонноти, до останнього вогнику сигарети на світанку Коли я загасив настільну лампу й глянув на дно порожньої склянки, геть усе було запереченням, рішуче відмовлялося визнавати, що на годиннику девята вечора, а я стомився після чергового робочого дня. Навіщо писати далі, якщо слова вже цілу годину ковзали по цьому запереченню, лягаючи на папір такими, якими були, знаками, позбавленими будь-якого підґрунтя? До певного моменту вони мчали, осідлавши реальність, повнячись сонцем і літом, слова «подвіря у Бенфілді», слова «Доро, ігри, рів», дзижчання вулика в надійній памяті. От тільки добувшись часу, де не було ні Сари, ні Бенфілда, оповідь зробилася буденною, практичною повсякденністю без споминів та снів, звичайним життям, ні більше, ні менше. Я хотів вести її далі, хотів, щоб і слова були не проти рухатися вперед і дістатися нашої теперішності, будь-якого марудного дня в нашому конструкторському бюро, аж раптом пригадав сон, що наснився мені напередодні, сон, де знову була Сара, котра повернулася здаля, з колишніх часів, і я вже не міг залишатися у цій теперішності, де мені знову доведеться вийти ввечері з бюро, щоб випити пива в кавярні на розі; слова знову сповнилися життям, і хоча вони брехали, хоча були позбавлені бодай якої певності, я й далі їх писав, бо вони промовляли мені про Сарупро Сару, котра йшла вулицеюо, як добре було й далі їх писати, нехай навіть це абсурд, писати, що я перетнув вулицю, вдавшись до слів, які допомагали мені зустріти Сару й порозумітися; це був єдиний спосіб зєднатися нарешті з нею та сказати їй правду, торкнутися її руки й поцілувати її, почути її голос, побачити, як волосся хльоскає її по плечах, і піти з нею в ніч, де слова сповнюються простирадлами та пестощами, але як тепер іти далі, як розпочати з тієї ночі життя із Сарою, коли поруч чується голос Феліси, вона зайшла з дітьми сказати мені, що вечеря готова, треба сідати за стіл, бо вже пізно, а діти хочуть подивитися по телевізору фільм про каченя Дональда о десятій двадцять.