Ковток повітря - Джордж Орвелл

Джордж ОрвеллКовток повітря

Частина I

I

Я усвідомив це того дня, коли отримав свій новий зубний протез.

Добре памятаю тодішній ранок. Десь за чверть восьма я вислизнув з ліжка і пішов до ванної кімнатизавчасно, аби встигнути поперед дітей. Стояв мерзенний січневий день. У світлі, що сіялося з жовтувато-сірого неба, все виглядало похмурим. Крізь віконце внизу було видно клаптик землі завбільшки пять на десять ярдів, порослий травою та оточений огорожею оливкового кольору, з прогалиною посерединіте, що ми називали садом. Усі будинки на Елзмір Роуд мають однакові садочки, огорожі й газони. Вони відрізняються лише тим, що біля осель, де не живуть діти, моріжок посередині не витоптаний.

Доки ванна наповнювалася водою, я намагався поголитися старим лезом. Із дзеркала на мене дивилося моє обличчя, а нижче, на поличці, у склянці з водою, лежав зубний протез для нього. Це була тимчасова модель, яку виготовив мій дантист Ворнер, якою я маю користуватися, доки не буде готова нова. Взагалі-то, я виглядав не так уже й погано: таке собі квадратне румяне обличчя, ясно-блакитні очі й світле волосся відтінку вершкового масла. Дяка господу, я ще й досі не посивів, не став лисим, а з новою щелепою виглядаю молодшим за свої роки. А мені вже сорок пять.

Подумки зазначивши, що треба буде купити нові леза, я заліз до ванної і став натирати себе милом. Почав з рук (вони у мене пухкі, з веснянками по лікті), тоді взяв щітку для спини та перейшов до лопатокбез неї я б їх не дістав. Це може здатися дурницею, але певні частини мого тіла стають для мене важкодоступними. Чесно кажучи, я дещо схильний до огрядності. Та товстуном себе не назвав би. Важу я кілограмів девяносто, а коли востаннє міряв талію, то вона була близько сорока восьми, ну, може, сорока девяти дюймів, точно не памятаю. Я не один із тих «бридких пузанів», у яких черево звисає до колін. Просто я моцний, з широкою кісткою. Ну, знаєте таких активних, енергійних, опасистих чоловіків? Їх ще кличуть Товстунами чи Кабанчиками і вважають справжньою душею товариства. Так от, це про мене. Мене часто називають Товстуном. Товстуном Боулінгом. Насправді ж мене звати Джордж, Джордж Боулінг.

Хоча тоді зовсім не було настрою когось розважати. Раптом я усвідомив, що останнім часом чи не щоранку прокидаюся у пригніченому стані, хоча сплю добре, і з травленням проблем не маю. Зрозуміло, що річ у цьому клятому протезі. Крізь скло склянки він здавався ще більшим, і виглядало так, ніби ті зуби вишкіряються на мене. Паскудне відчуттясидиш, зціпивши ясна, згорнувшись калачиком, та кривишся, ніби щойно відкусив кислого яблука. До того ж, можете казати що завгодно, та зубний протезце певний життєвий етап. Щойно випаде твій останній зуб, маєш змиритися з тим, що часи, коли ти міг удавати із себе голлівудського шейха, відійшли у минуле. Ще й жиром заплив до сорока пяти років. Потягнувшись за милом, щоб натерти ноги, я подивився на свою статуру. Брешуть, коли кажуть, що товстуни не бачать власних стоп, та безглуздо сперечатися з тим, що, вирівнявшись, я міг роздивитися тільки пальці ніг. Жодна жінка не погляне на мене, хіба що за гроші, подумав я, розтираючи мило по животу. Та й, варто сказати, не так уже й потрібні мені були ті жіночі погляди.

Тоді у мене в голові немов щось перемкнулосьогодні я насправді мав привід бути у доброму гуморі. По-перше, не треба було йти на роботу. Стара машина, на якій я «інспектую» свій район (займаюся страхуванням у компанії «Летюча саламандра»: страхування життя, близнюків, покриття ризиків пожеж, пограбування, аварійусе це моя парафія), перебувала в ремонті. І хоча я мав заскочити до лондонського офісу, щоб занести деякі папери, та сьогодні взяв вихідний, аби нарешті дантист зміг довести до пуття мої нові протези. Та окрім цього я мав ще одну справу, яку ніяк не вдавалося владнати. Впало мені в кишеню сімнадцять фунтів, про які жодна душа не знаєніхто з моєї родини. А сталося це от як. Один хлопець з нашої фірми, звати його Меллорс, десь відкопав книжку «Астрологія та кінні перегони», в якій ішлося про звязок між розташуванням планет і кольором форми жокея. Саме в цей час у перегонах мала стартувати Наречена Корсаране надто перспективний, мяко кажучи, кінь, та її жокей був весь у зеленомув кольорі, що на той момент, як свідчили зірки, був найщасливішим. І от Меллорс, який тоді пристрасно захопився всією цією історією з астрологією, поставив кілька фунтів на цього коня і благав мене зробити те саме. Зрештою, щоб він тільки стулив пельку, я ризикнув, поставивши десять шилінгів, хоча зазвичай таким не займаюся. І Наречена Корсара першою дісталася фінішу. Не памятаю вже якими були ставки, та отримав я сімнадцять фунтів. Інстинктивно, й досі не розумію, чому саме так вчинив (певно, теж новий життєвий етап), я поклав ці гроші на рахунок в банк і вирішив зайве про це не розпатякувати. Таке зі мною вперше. Добропорядний чоловік та батько витратив би їх на нову сукню для Гільди (це моя дружина) чи нові черевики для дітлахів. Та я пятнадцять років свого життя був добрим сімянином, і це мені починало набридати.

Коли моє тіло нарешті було повністю намилене, я відчув полегшення і ліг у ванну поміркувати над тим, на що б витратити ті сімнадцять фунтів. Чи провести вікенд з подружкою, чи тишком-нишком почати спускати їх на всілякі забаганки типу сигар чи міцного віскі. Мріючи про жінок та сигари, я крутнув кран, аби додати гарячої води, як раптом почув оглушливий тупіт, наче по сходах біля ванної пронеслося стадо бізонів. То були дітки, хто ж іще! Двоє дітей у будинку такого розміру, як наш,це щось на кшталт пінти пива у кухлі на півпінти. З-за дверей лунав шум, який раптом змінився гучним зойком:

Татку, пусти!

Зачекаєш. Геть звідси!

Але татусю! Мені дуже потрібно!

Пошукай інше місце. Геть звідси! Я приймаю ванну.

Татку-у-у! Мені ду-же потрібно!

Що тут вдієш! Я відчував, що краще мені відчинити. Вбиральня у нашому будинку, звичайно ж, була разом з ванною. Висмикнувши пробку для зливу води, я похапцем витерся рушником. Варто мені було відчинити двері, як найменший з моїх дітейсемирічний Біллістрімголов залетів досередини, ухилившись від мого потиличника. Я побачив, що не змив мило з шиї, тільки тоді, коли майже повністю вдягнувся та шукав краватку.

Мило, що засохло на шиї,ще те задоволення. Якщо його старанно не змити, решту дня почуватимешся так, ніби по тобі проповз слимак. Настрій геть зіпсувався, і вниз я спустився, готовий всім наваляти.

Наша їдальня, розміром футів чотирнадцять на дванадцять, а то й менше, не надто простора, як і у всіх на Елзмір-роуд. Буфет з японського дуба, на якому пилом припадають два порожні декантери та срібна підставка для яєцьвесільний подарунок тещі, ледь сюди вмістився. Гільда клопоталася біля заварного чайника, як завжди стурбована останніми новинами. Сьогодні у «Віснику» написали, що зростають ціни на вершкове масло. Печі вона не запалювала, і в приміщенні стояв лютий холод, хоча вікна й були зачинені. Нахилившись та засопівши (віднедавна цей звук супроводжував чи не кожен мій рух), я підніс сірника до конфорки, натякаючи дружині на те, що трохи тепла нам би не завадило. Вона скоса подивилася на мене, як зазвичай у ті моменти, коли моя поведінка здавалася їй занадто зухвалою.

Гільді тридцять девять. Коли ми тільки познайомилися, вона була схожа на зайця. Загалом, так само виглядає вона і зараз, от тільки дуже схудла, всохла, а в очах оселилася постійна тривога та неспокій. Ще й стала частіше хнюпитися. Щоразу, як у неї псується настрій, вона горбиться й схрещує руки на грудях, наче та стара циганка біля вогнища. Гільда з тих людей, які дуже чутливі до будь-якої біди. Навіть до якоїсь дрібниці. На війни, землетруси, чуму, голод та революції їй начхати. Поповзли вгору ціни на вершкове масло, прийшов велетенський рахунок за газ, дітям час купувати нове взуття, ще й наближається термін чергового платежу за радіоот що насправді турбує Гільду. Я дійшов висновку, що вона отримує справжнє задоволення, виснажуючи себе цими заявами: «Джордже, це не жарти! Я не знаю, як ми далі житимемо! Де взяти грошей? Здається, ти зовсім не усвідомлюєш, наскільки все це серйозно!» І все в такому самому дусі. Вона вбила собі в голову, що зрештою ми опинимося у трудовому таборі. Та парадокс у тім, що навіть якщо таке станеться, вона й наполовину не перейматиметься з цього приводу так сильно, як я, навпакипевно, буде тішитися з відчуття захищеності та стабільності.

Малеча вже була внизувмилися і вдягнулися вони зі швидкістю світла, як завжди, коли ванна кімната нікому більше не була потрібна. Поки я сідав до столу, вони сварилися: «Так, це ти зробив!»«Ні, не я!»«Ні, ти!»«Ні, не я», і якби я не гримнув на них, вони, здавалося, ніколи не зупинилися б. Їх у мене двоєБіллі, якому сім, і Лорнаїй одинадцять. Діти викликають у мене дивні емоції. Часто-густо мені навіть дивитися на них не дуже приємно. А їхні розмови ладні довести до сказу. Вони якраз у тому нудному шкільному віці, коли коло їхніх інтересів обмежується олівцями, лінійками та оцінками з французької. Та варто їм заснути, як у мені прокидаються геть інші почуття. Іноді, особливо літньої ночі, я можу довго стояти біля їхніх ліжечок і дивитися, як вони сплять, милуватися їхніми круглими личками, світлим волоссячком, ще світлішим від мого; в такі моменти я відчуваю щось схоже на те, про що йдеться у Біблії: «і він змилостивився». Тоді я здаюся собі старим сухим стручком з насінням, який не вартий і двох пенсів, єдиною місією якого було дати життя цим двом створінням та підняти їх на ноги. Та таке трапляється рідко. Здебільшого я відчуваю важливість свого існування як окремої особистості, розумію, що цей старий пес ще може дати жару, а усвідомлення себе дійною коровою для дружини та дітей не додає оптимізму.

Поснідали ми мовчки. Гільда, як завжди, занурилася у свої вічні роздуми на тему «Я не знаю, як ми далі житимемо!»частково через ціни на вершкове масло, частково через те, що різдвяні канікули майже закінчилися, а ми ще мали заплатити пять фунтів за останній шкільний семестр. Зївши варене яйце, я намастив скибку хліба мармеладом «Золота корона». Гільда постійно купує всіляку всячину. Коштує цей мармелад всього пять пенсів за фунт, а на обгортці дрібним шрифтом написано, що продукт схвалено, у складі міститься «певна частина нейтрального фруктового соку». Це мене розлютиловарто мені побачити напис зі згадкою про нейтральні фруктові соки, як я починаю цікавитися, на яких деревах достигають ці «нейтральні фрукти», де саме їх вирощують, доки Гільда починає сваритися. Не можу сказати, що у нас заборонено висміювати одне одного, але чомусь будь-які жарти стосовно її економності вона сприймає як особисту образу.

Я переглянув газетунічого нового. Від Іспанії до Китаю люди продовжують вбивати одне одного, на залізничній станції знайшли відтяті жіночі ноги, а весілля короля Зогу під питанням. Врешті-решт, десь близько десятої, я вийшов з дому, хоч і не планував робити цього так рано. Щойно я переступив поріг, як різкий порив вітру пройшовся по моїй оголеній шиї, і раптом я відчув, ніби вкритий липким милом з голови до пятвоно досі не обсипалося. Ще й вдягнувся не по погоді.

II

Чи чули ви про мою Елзмір-роуд, що в Західному Блечлі? Навіть якщо ні, то, напевно, бодай раз бували на одній з кількох десятків подібних.

Це гнітюче видовище поглинає цілі мікрорайони. Картина всюди однакова. Довжелезні ряди компактних будинків на дві родинина Елзмір-роуд таких 212, наш199-й, всі ніби зведені за одним шаблоном. Усе це навіює смуток. Потинькований фасад, оброблені антисептиком ворота, акуратно підстрижені кущі бирючини по периметру, вхідні двері, пофарбовані зеленим кольором. На поштових скриньках таблички: «Лорелси», «Мертли», «Хоторни», «Мон Абрі», «Мон Репо», «Бель Вью». Серед півсотні таких будинків зустрінеться принаймні один, власник якогосоціопат, який наважився пофарбувати двері не зеленою, а синьою фарбою, і який, скоріш за все, закінчить у трудовому таборі.

Бридке відчуття того, що до шиї щось прилипло, добряче псувало настрій. Ніколи б не подумав, що така дрібниця так може позначитися на самопочутті. Просто в якийсь момент ти втрачаєш рівновагуніби посеред натовпу в тебе відклеїлася підошва. Того ранку я не мав ілюзій стосовно власного зовнішнього вигляду. Я чудово усвідомлював, яким мене бачать перехожіпогано вдягнений чоловік середнього віку з почервонілим обличчям і вставною щелепою. Такому, як я, ніколи не стати джентльменом. Навряд чи можна відразу ж здогадатися, що я агент зі страхування, але по мені за дві сотні ярдів видно, що займаюся торгівлею. Я ж вдягнений, як типовий представник нашого класу: давно вже не новий сірий костюм «у ялинку», синє пальто за пятдесят шилінгів, котелок, рукавичок немає. І стиль мій відповідає уявленням про те, як має виглядати людина, що заробляє на життя комісійнимитрохи зухвалий. У ті рідкісні моменти, коли на мені новенький костюм, а між пальцівсигара, я ще можу зійти за букмекера чи власника пабу, коли ж виглядаю зовсім поганоза продавця пилососів, та здебільшого довколишні відразу ж розуміють, хто я.

«Цей, напевно, заробляє не більше пяти-десяти фунтів на тиждень»,сказали б ви, зустрівши мене. У матеріальному та соціальному плані я типовий представник Елзмір-роуд.

На вулиці, окрім мене, майже нікого не було. Чоловіків уже забрав автобус о 8:21, а жінки поралися на кухні. Іноді, коли є час і настрій просто прогулятися по району, поміркувати над тим, як тут живуть люди, все це викликає сміх. Зрештою, що можна сказати про Елзмір-роуд? Типова вязниця з вишикуваними у ряд камерами. Довга лінія камер для тортур на кількох мешканців, в яких конають бідолахи із заробітком «не більше пяти-десяти фунтів на тиждень». Над ними знущається начальник, дружина виїдає мозок, а діти висмоктують останню краплю крові. Все це дурня про страждання пролетаріату. Сам я особливого співчуття до них не маю. Чи зустрічали ви колись різнороба, який би переймався через можливе звільнення? Такі люди страждають фізично, але закінчилася їхня змінаі вони вільні. В таких халупах, як ці, ніхто ніколи не буває по-справжньому вільнимхіба що уві сні, уявляючи, як шефа на дні ями завалює купою вугілля.

Головна проблема таких людей, як я, полягає в тому, що всі ми поводимося так, ніби нам є що втрачати. Для прикладу, девятеро з десятьох на Елзмір-роуд вірять в те, що живуть у власному будинку. Насправді ж ця вулиця, як і весь квартал до Головної вулиці, належить бандитській конторі «Гесперід Естейт», що перебуває у власності будівельної компанії «Щедрий кредит». Подібні будівельні компанії, напевно, найприбутковіша схема сучасного рекету.

Та й страхування, яким я займаюся, власне, теж є махінацією. Проте простою і відвертою. Сила цих будівельних компаній у тому, що вони змушують вас повірити в те, що роблять вам послугу. Ви гримаєте на них, а вони до вас ластяться. Іноді мені здається, що «Гесперід Естейт» заслуговує на почесне місце на пєдесталі. Це ж бог будівельних компанійтакий собі гермафродит. Генеральний директор і турботлива дружина в одній особі. В одній руці в нього ключівід трудового табору, звичайно ж, а в іншій цей... як же його називають?ріг достатку, звідки без кінця сипляться радіоприймачі, поліси страхування життя, зубні протези, медикаменти, контрацептиви і техніка для саду.

Річ у тому, що ми на Елзмір-роуд не отримуємо права власності на будинки, в яких живемо, навіть сплативши за них останній внесок. Тобто ми їх, по суті, орендуємо. Ці помешкання оцінюють у триста вісімдесят, якщо розраховуватися готівкою, а якщо оформлювати їх у кредит на шістнадцять роківу пятсот пятдесят. Чистий прибутоксто сімдесят на порожньому місці, та насправді ж «Щедрий кредит» заробляє набагато більше. З трьохсот вісімдесяти частина належить безпосередньо будівельникові, але ця компанія сама зводить будинки під вивіскою «Вілсон і Блум» та загрібає собі всі гроші. Єдина стаття витратбудівельні матеріали. Але і тут вони наживаються, бо під іншою вивіскою«Брукс і Скеттербі»продають собі ж цеглу, плитку, двері, рами для вікон, пісок, цемент і, певно, скло. Я б не здивувався, дізнавшись, що ще під якимось імям вони продають деревину, з якої виробляють рами для вікон та двері. До того ж (це варто було б передбачити, хоча ми всі були шоковані, довідавшись про це) «Щедрий кредит» не надто дбає про свою репутацію. Коли Елзмір-роуд тільки забудовувалася, компанія залишила кілька клаптиків землі вільниминічого особливого, але для дітей добре, бо є де побігати. Цей пункт не включили до жодного договору, але ідея була така: нові будинки на «лузі» не зводитимуть. Але Західний Блечлі розростався: у 1928-му тут відкрили фабрику «Ротвелл Джем», а в 1933-му запустили англо-американський завод велосипедів; населення зростало, а ціни на оренду повзли догори. І хоча ані Герберта Крама, ані когось іншого з начальства «Щедрого кредиту» я ніколи в очі не бачив, з легкістю міг уявити, як вони починають облизуватися. В один чудовий день на «луг» прибули будівельники і почали там зводити будинки. В «Гесперід Естейт» забили на сполох і відразу ж скликали раду із захисту прав орендарів. Та дарма! Адвокати Крама поставили нас на місце за лічені хвилини, а на «лузі» виросло нове житло. Варто віддати їм належнеобвели вони нас круг пальця майстерно. Старий пес Крам заслуговує на свій титул баронета. Лише за допомогою однієї ілюзії того, що ці будинки перебувають у нашій власності та що ми маємо «частку в громаді», всіх нас, бідолах з «Гесперід Естейт» і решти подібних місць, назавжди перетворили на відданих рабів Крама. Всі ми, «шановані співвласники»,підлабузники-консерватори. Нащо різати курку, яка несе золоті яйця?! Значно погіршує ситуацію те, що всі ми виплатили приблизно половину суми за свої будинки й страшенно боїмося, що трапиться якесь лихо і ми будемо не в змозі зробити наступний внесок. Всіх нас купили за наші ж власні гроші. Кожен із цих дурнів, який аж зі шкури пнутиметься, аби двічі переплатити за кожну цеглинку свого лялькового будиночка під поетичною назвою «Мальовничий краєвид»насправді ж у нього навіть дзвінок на дверях не працює,ладен життя віддати за те, щоб врятувати свою країну від більшовиків.

Звернувши з Волпоул-роуд, я вийшов на Головну вулицю. Приміський потяг до Лондона відправлявся о 10:14. Минаючи крамницю «Товари по шість пенні», я згадав, що хотів купити набір лез для бритви. Біля прилавка з милом менеджер залу, чи як там звучить його офіційна посада, сварив продавчиню. Зазвичай о такій порі людей тут небагато. Іноді, якщо прийти сюди відразу після відкриття, можна побачити, як цим дівчатам читають нотації, налаштовуючи на робочий лад. Подейкують, що великі мережі навмисно відправляють до різних магазинів таких хлопців, аби ті знущалися над дівчатами та оживляли жіночий колектив. Менеджер залу скидався на диявола в мініатюрікоротун з квадратними плечима і сивими настовбурченими вусами. Він щойно нагримав на бідолаху (певно, помилилася з рештою) і продовжував її шпетити. Складалося враження, що у приміщенні працює електропилка.

Е, ні! Навіть порахувати правильно не здатні! Це ж як треба постаратися, щоб правильно порахувати! Стільки клопоту! Е, ні!

Я не втримався і кинув погляд у бік продавчині. Навряд чи в цей момент їй хотілося зловити на собі погляд товстуна середнього віку з червоною пикою. Я відразу ж відвернувся, вдавши, що роздивляюся щось біля сусіднього прилавкакільця для фіранок абощо. Коротун-диявол продовжував розпікати дівчину. Він, мабуть, з тих людей, що наче ті набридливі комахиніби відлітають, та потім повертаються знову.

Ви не здатні правильно порахувати! Вас не турбує те, що через вас у магазину будуть збитки у два шилінги. Зовсім не турбує! Що для вас два шилінги? Нічого. Дарма просити вас бути уважнішими надалі. Е, ні! Ви переймаєтеся тільки власними проблемами. Ви про когось окрім себе думаєте?

Це тривало близько пяти хвилин. Він сварив продавчиню так голосно, що було чути на увесь магазин. Він розвертався і збирався вже йти, а тоді знову повертався. Відійшовши подалі, я знову поглянув на них. Дівчина була ще зовсім дитиною: їй було не більше вісімнадцяти, пухкенька, з круглим обличчямтой тип особистості, який ніколи нічого не робить правильно з першого разу. Вона аж зблідла і вся тремтіла. Тремтіла від болю, ніби він шмагав її батогом. Інші продавчині робили вигляд, що нічого не чують. Нестерпний кат, маленький диявол з тих бойових горобців, що випинають груди, заклавши руки за спину,типовий старший сержант, тільки зростом для цього рангу не вдався. Ви ніколи не звертали уваги на те, що у цій професії саме куці чоловіки? Він ледь не навалювався на неї всім своїм обличчям, вусаминаче вона його погано чула. Бідолашна дівчина затремтіла ще більше, щоки аж пашіли.

Врешті-решт чоловяга вирішив, що сказав достатньо, і пішов геть, крокуючи, як адмірал палубою. Я підійшов до прилавка з бритвами. Він знав, що я чув кожне його слово, так само як і вона, і обоє вони знали, що я знаю, що вони про це знають. Не додавало комфорту ситуації й те, що їй довелося вдавати, ніби нічого не сталося: на її обличчі миттєво зявилася маска «типової продавчині, що тримає дистанцію з клієнтами протилежної статі». А ще півхвилини тому вона на моїх очах тремтіла від страху! Її руки тремтіли й досі, щоки палали. Я попросив дати мені леза, і вона взяла тацю з товарами за три пенси. Цієї миті маленький диявол обернувся до нас, і ми завмерли, очікуючи, що він знову почне репетувати. Дівчина здригнулася, наче пес, що побачив хазяїнового батога. Я помітив, що вона скоса поглядає на мене. Певно, зненавиділа і мене через те, що я мимохіть став свідком її страждань. Що за день!

Розрахувавшись, я пішов геть. І чому тільки люди дозволяють так із собою поводитися? Бояться. Спробуєш заперечитивідразу ж вилетиш. І так всюди. Взяти хоча б хлопця із сусідньої крамниці, в якій ми іноді купуємо продукти. Парубок років двадцяти, зі здоровим румянцем, сталевими біцепсамийому б у кузні працювати, а він у біленькому піджачку низько схиляється перед вами, потираючи долоні: «Так, сер! Авжеж, сер! Сьогодні чудова погода. Чим можу прислужитися вам, сер?» Так і хочеться дати йому копняка. Такі вже правила гри в торгівліклієнт завжди правий. У нього ж на лобі написанострашенно боїться, щоб хтось не поскаржився на нього начальству. Тоді він втратить роботу. І взагалі, як він може бути впевнений в тому, що його не перевіряють? Ох, цей страх! Всі ми закуті його ланцюгами. Дійшло до того, що почуваємося в ньому, як у рідній стихії. А той, кого оминув страх звільнення, переймається загрозою війни, фашизму, комунізму чи чогось такого. Від однієї згадки про Гітлера у євреїв волосся стає дибки. Раптом мені спало на думку, що той куций покидьок із сивими вусами боїться втратити роботу ще більше, ніж бідолашна продавчиня, яку він сварив. Певно, має годувати родину. Хтозна, може вдома він мякий і пухнастий, вирощує огірки на задньому подвірї, дозволяє дружині всім заправляти, а дітям смикати себе за вуса. Недарма ж про іспанських інквізиторів і великих радянських начальників пишуть, що у приватному житті вони були люблячими чоловіками і батьками, обожнювали своїх канарок чи бозна що ще.

Дівчина біля прилавка з милом провела мене поглядом до самих дверей. Її воля, вбила б мене. Так зненавиділа мене через те, що я побачив її приниження! Набагато більше за свого шефа.

III

Прямісінько над нами летів бомбардувальник. На кілька хвилин нам здалося, що він намагається зрівнятися з потягом.

Навпроти сиділи два вульгарні типи у зношених пальтахпевно, дрібні торгівці або розповсюджувачі газет. Один із них читав «Мейл», а другий«Експрес». Я відразу ж зрозумів, що вони побачили в мені свого хлопця. В іншому кінці вагона двоє клерків з адвокатської контори вголос обговорювали деталі останньої справи, вправно оперуючи юридичними термінамидемонстрували, що не належать до загального стада.

Я позирав у вікно, роздивляючись будинки, які ми минали. Дорога від Західного Блечі частково пролягає через нетрі, але вони справляють приємне враженняна душі стає спокійно від вигляду всіх цих дворів з квіточками на галявинах і пласких дахів, на яких жінки вивішують білизну після прання. Величезний чорний бомбардувальник ще трохи покружляв над нами і раптово зник. Я сидів спиною до паротяга. Один із торгівців, що сиділи навпроти, виглянув у вікно. Зовсім не складно було здогадатися, про що він подумав. Зараз про це думали всі. Як ми реагуватимемо на такі речі через два роки, через рік? З переляку ховатимемося у підвали?

Торгівець відклав «Дейлі мейл».

Темплгейтський призер знову прийшов першим,сказав він.

Юристи-клерки продовжували вихвалятися, сиплячи мудрованими фразами про безумовне право власності. Другий торгівець, подлубавшись у кишені жилету, дістав звідти помяту цигарку «Вудбайн». Перевіривши другу кишеню, він нахилився до мене.

Агов, товстий, маєш сірника?

Я почав шукати сірники. Товстим посмів мене назвати, подумав я. Що ж, цікаво. На якийсь час я забув про бомби і замислився над своєю фігурою, яку так уважно роздивлявся вранці у ванній.

Може, він і правий. Ну, є в мене зайва вага. Власне, руки, плечі і груди в мене насправді набиті. Та зачепило мене не це. А те, що кожен незнайомець, побачивши людину з кількома зайвими кілограмами, ледь не вважає за свій обовязок вїдливо прокоментувати її зовнішність. Уявіть, що ви зустріли когось горбатого, косоокого чи із заячою губою,хіба ж ви роздаватимете таким людям прізвиська? На товстунів же відразу чіпляють ярлик. Я з тих, кого обовязково ляснуть по спині, штовхнуть у бік і думатимуть, що мені це страшенно до вподоби. Жодного разу не вдавалося мені зайти в бар «Корона», що у Падлі (я заїжджаю туди у справах раз на тиждень), щоб цей покидьок Вотерс не тицьнув пальцем мені між ребер і не зарепетував: «Оце ти розївся, Боулінгу!»жарт, від якого тут всі завжди регочуть. Усі вони думають: та він же товстий, йому байдуже.

Торговець узяв сірника поколупатися в зубах і повернув коробку назад. Потяг вилетів на залізний міст. Знизу під нами проїжджав фургон з випічкою і вантажівки з цементом. Дивна річ, подумав я, та щодо товстунів вони мають рацію. Достеменно відомо, що той, хто страждає від зайвої ваги з дитинства, тобто таким уже вродився, не схожий на решту. По життю він крокує, набувши образу коміка, та варто його вазі досягти позначки у триста фунтів, як усе це перетворюється на фарс. Я був і худорлявим, і товстим, тож добре знаю, як огрядність змінює світосприйняття. Жир виконує функцію запобіжниказахищає від надмірних переживань. Маю глибокі сумніви щодо того, що будь-хто з товстунівз тих, кого звали пузанем відтоді, як він навчився ходити,здатен переживати глибокі емоції. Як він міг цього навчитися? Він же ніколи не стикався з подібними речами. Ніколи не ставав свідком трагічних обставин, бо якщо на сцені зявляється товстун, будь-яка трагічна ситуація миттєво перетворюється на комічну. Тільки спробуйте уявити товстого Гамлета! Чи бодай Олівера Гарді у ролі Ромео. До речі, це мені спало на думку кілька днів тому, коли я читав роман з «Бутс». Він називався «Змарнована пристрасть». За сюжетом головний герой дізнається, що його кохана закрутила інтрижку з іншим. Цей хлопецьтиповий персонаж таких романів: бліде обличчя з чуттєвими рисами, темне волосся, пристойний заробіток. Я запамятав уривок, хоч і не дослівно:

Схопившись за голову, Девід обвів поглядом кімнату. Здається, новина неабияк вразила його. Він не міг у це повірити. Шейла зрадила! Цього не може бути! Раптом відкрилася жахлива правда, поставши перед ним у всій повноті. Це вже було занадто. Він впав долілиць і заплакав.

Щось у такому дусі. Тоді ці рядки спонукали мене до роздумів. Так все і має відбуватися. Саме так і мають поводитися люди. А якщо йдеться про такого, як я? Припустимо, Гільда поїхала на вікенд за місто з якимось залицяльником. Не скажу, що мені було б байдуже, навпакиприємно усвідомлювати, що у твоєї дружин ще є порох у порохівницях, та чи впав би я долілиць і заплакав? Хіба хтось очікував би цього від мене? Зі мною такий номер не пройде. Тільки осоромився 6.

Потяг мчав по набережній. Ми пролітали над дахами будинків, що вишикувалися уздовж берегової лінії, виблискуючи охайними червоними дахами у променях сонця. Не сьогодні-завтра їх можуть розтрощити бомби. І полетять вони зовсім скоро, сумнівів не залишилося. Це відчувається у піднесеному тоні новинних заголовків. Днями прочитав у «Хроніці новин», що авіаудари більше не становлять загрози. Пишуть, що маємо в арсеналі таку зброю протиповітряної оборони, яка не дозволить жодному бомбардувальнику наблизитися до землі ближче, ніж на двадцять тисяч футів. Певно, журналісти вважають, що чим вище летить літак, тим менше шансів, що бомби долетять до землі. Чи, скоріш за все, вони хочуть сказати, що Арсенал і Вулвіч не зачепить, а рознесе на друзки тільки такі місця, як Елзмір-роуд.

Взагалі-то не так уже й погано бути товстуном. По-перше, пузані завжди були популярними. Такі люди почувають себе невимушено у будь-якому товариствіі байдуже, опинилися вони серед маклерів чи священників. І з жінками їм таланитьнабагато більше, ніж комусь може здатися на перший погляд. Ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що прекрасна стать не сприймає товстунів усерйоз. Правда в тому, що жодна жінка не може не сприймати серйозно будь-якого чоловіка, який у змозі розсмішити її та невпинно зізнаватися в коханні.