Нагадаю, що я не завжди був товстим. Набирати вагу почав десь років вісім чи девять тому. Тоді й довелося розвивати відповідні навички. Дивно, та глибоко в душі я зовсім не відчуваю себе таким. Аж ніяк. Але я не хочу, щоб ви неправильно зрозуміли мене. Я не намагаюся вдавати із себе тендітну квіточку, вразливу душу, що ховається за посмішкою, чи щось подібне. З таким арсеналом якостей мені було б не варто потикатися у страховий бізнес. Я нахабний, вульгарний і у своєму середовищі почуваюся у своїй тарілці. Доки існуватиме торгівля і можливість вижити за рахунок самої лише зухвалості, такі хлопці, як я, зможуть заробити на хліб з маслом. Хай би що відбувалося у світівійна, революція, чума чи голод,я завжди знайду спосіб збити копійку (та навряд чи нажити статок). Таким вже я народився. Та є в мені, крім цього, ще дещошлейф, що тягнеться з минулого життя. Але про це пізніше. Так, може я і товстий, проте всередині худорлявий. Ви ніколи не замислювалися над тим, що, як кажуть про камяну брилу, в якій ховається статуя, так само і з людьмив кожному товстуні живе його худорлявий двійник?
Торговець, якому я позичив сірники, продовжував колупатися у зубах, гортаючи «Експрес».
Онучі щось не надто добре йдуть,сказав він.
Та їх узагалі ніхто не хоче брати,відповів другий.Хіба не у всіх мозолі однаково набрякають?
Мабуть, змусять обгортати ноги газетами,пожартував перший.
За вікном тягнулися ряди дахів, перетворюючись на звивисті лінії. Здавалося, що під нами розкинулася безмежна рівнина. По суті, Лондонце двадцять миль суцільних будинків, хоч уздовж, хоч упоперек. Господи помилуй! Якщо почнуться авіаудари, нас в одну мить зрівняють із землею. Ми ж просто одна велетенська мішень! І навряд чи хтось нас попереджатиме. Це ж яким недоумком треба бути, щоб у наш час оголосити війну? На місці Гітлера я б віддав наказ скинути бомби просто під час конференції з роззброєння. Якось уранці, коли клерки поспішатимуть до своїх офісів через Лондонський міст, у парках щебетатимуть канарки, жінки розвішуватимуть білизну, раптомбах, ба-бах! Від будинків залишиться купа каміння і тиньку, білизна вкриється плямами крові, а канарки щебетатимуть над мертвими тілами.
Яка прикра картина, подумав я, роздивляючись бездонне море дахів під нами. Миля за милею тягнулися вулиці, лавки зі смаженою рибою, дахи капличок, невеличкі крамнички, затиснуті у провулках, багатоквартирні будинки, заводи, магазини з молочною продукцією, рундуки з равликами, електростанції. Скільки ж їх тут! І всюди панує спокій. Наче серед дикої природи без хижаків. Жодних пострілів, вибухів гранат, навіть Гумовим кийком ніхто нікого не лупцює. Уявляєте, у всій Англії зараз не знайдеться жодного вікна, з якого б визирала гвинтівка.
А за пять років? За два? Чи за рік?
IV
Залишивши папери в офісі, я поїхав далі у своїх справах. Ворнеродин із тих дешевих дантистів, які працюють в американському стилі: по сусідству з його «кабінетом» (так він сам його називає) розмістилися фотостудія і торговець Гумою. Прийшов я зарано, та якраз був час набити живіт. Досі не розумію, як мені спало на думку піти до молочного бару. Зазвичай я намагаюся оминати подібні заклади. Таких, як я, тобто тих, хто заробляє пять фунтів на тиждень, не надто люблять обслуговувати у пристойних лондонських кафе. Якщо ви не готові витратити більше кількох пенсів на їжу, то вам пряма дорога до «Лайонзе», «Експрес дайрі», «Ей-Бі-Сі» чи будь-якого іншого з подібних убогих закладів, де можна нашвидку перехопити шматок пирога, не відходячи від прилавка (пироги там, до речі, не тепліші за пиво). Біля молочного бару горлали хлопці, які продавали газети.
За яскраво-червоною стійкою біля холодильника поралася дівчина у високому білому ковпаку. Позаду неї грало радіо: пум-пам-пам. «Якого біса я прийшов сюди?»запитував я сам себе, переступаючи поріг бару. Атмосфера таких місць пригнічує. Всі поверхні натерті до блиску, всюдидзеркала, нікель, емаль. Відразу розумієшставку робили на антураж, не на їжу. Та тут взагалі нічого їсти. У меню самі лише американські стравице і їжею назвати складно, в ній ані смаку, ані запаху. Все приносять у картонній коробці чи металевій бляшанці, або просто дістають з холодильника, не розігріваючи, чи вичавлюють з тюбика. Страшенне відчуття дискомфорту. Почуваєшся тут якось незатишно. Сидиш на високому табуреті, спершись на вузеньку стійку, а зусібіч тебе оточує власне відображення у дзеркалах. Ще й радіо репетує. Зрештою, забуваєш і про комфорт, і про їжу: головний клопітвписатися в ідеальний інтерєр. Сьогодні всі хочуть, щоб усе було бездоганним, навіть кулі Гітлера. Я замовив велику чашку кави і порцію сосисок. Дівчина у білому ковпаку жбурнула мені тарілку з таким виглядом, з яким підгодовують домашніх рибок. Без ентузіазму.
На вулиці хлопчина з газетами продовжував горлати «Сенсаааааціяяя!» Перші шпальти майоріли заголовком «НОГИ. НОВІ ПОДРОБИЦІ СПРАВИ». Просто «ноги», нічого більше. Кілька днів тому у залі очікування на вокзалі знайшли відтяті жіночі ноги, загорнуті у пакунок. Журналюги відразу ж підхопили цю тему, і тепер було зрозуміло без зайвих пояснень, про що йдеться: достатньо було одного слова. У ці дні тільки їх і обговорювали. Дивно, подумав я, відкусивши шматок булки, вбивства більше не відрізняються розмаїттям. Всюди те самечастини тіл, розкиданих по країні. Ніяких вам історій з отруєннями, сімейних драм Кріппенів, Седдонів чи Мейбріків. Здається, на такі вбивства здатен тільки той, хто переконаний, що горітиме за них у пеклі.
У цей момент я відкусив сосискуо Господи!
Відверто кажучи, я не очікував якогось особливо приємного смаку. Думав, що буде щось прісне, схоже на булку. Але те, що опинилося в моєму роті, перевершило всі сподівання. Зараз опишу свої відчуття.
Сосиска була тверда, як підошва старого черевика. З моїм протезом тут не впоратись. Довелося спершу прокусити шкірку. Трісьі я відчув, як рот заповнюється якоюсь бридотою, схожою на гнилу грушу. Ця суміш з усіх боків обліпила мій язик. А який у неї був смак! Я просто не міг у це повірити. Тоді знову спробував її скуштувати. Та це ж риба! Сосиску, яка мала бути б з мяса, начинили рибячим фаршем! Я підхопився і пішов геть з бару, навіть не випивши кави. Хтозна, якою б вона виявилася на смак.
Хлопчина з газетами кинувся до мене, тицяючи в обличчя «Стандарт» і галасуючи: «Ноги! Шокуючі подробиці. Переможці перегонів! Ноги! Ноги!» Я все ще кутуляв у роті ту гидотну кашу, перекидаючи з одного боку на другий і бажаючи якомога швидше її виплюнути. Пригадав, як колись в одній із газет читав статтю про продовольчі фабрики в Німеччині, де харчі виготовляють бозна з чого. Німці називають це «ерзацом». Саме звідти я й довідався, що сосиски вони начиняють рибячим фаршем, а в рибячому фарші, поза сумнівом, відсутня риба. У мене зявилося відчуття, ніби я спробував цей світ на смак і зрозумів, з чого він насправді зроблений. Ось так і живемо: головнепривабливе оздоблення, а вміст можна підмінити. Ґума, целюлоза, всюди вироби з хромованої сталі, безперебійне світло дугових ламп, скляні дахи над головами, радіоприймачі, з яких лунають набридливі мелодійки, і ніякої тобі зелені, все зацементували, а з-під штучних дерев виглядають штучні черепахи. Та варто дістатися суті, впитися зубами у щось реальне, та хоча б у сосиску, для прикладу, як відразу ж усвідомлюєшніяка це не сосиска, а протухла риба в Гумовій обгортці. Відчуття, наче рот перетворився на стічну канаву.
З новим протезом я почувався значно впевненіше. Він чудово кріпився до ясен, і хоча, можливо, це й прозвучить дурнувато, та маю сказати, що новісінька щелепа дарує відчуття молодості. Обернувшись до вітрини, я вишкірив зуби, намагаючись усміхнутися своєму відображенню. Не такі вже вони й поганімої штучні зуби. Ворнер, хоч і не фахівець високого класу, та свою справу знаєпринаймні, не прагне перетворити тебе на ходячу рекламу зубної пасти. Його шухляди набиті різними протезами, і всі складені за розміром та кольором; добирає він їх вкрай ретельно, наче ювелір коштовне каміння для намиста. Рідко хто здогадувався, що це не мої справжні зуби.
Минаючи чергову вітрину крамниці, я знову звернув увагу на своє відображення й подумав: моя статура цілком пристойна. Кілька зайвих кілограмів, звісно, є, тут нічого не скажеш, але в цьому немає нічого кримінального; про таких, як я, кравці кажуть «в тілі», а деяким жінкам взагалі подобаються міцні чоловіки. Є ще порох в порохівницях! Тієї самої миті я згадав про свої приховані сімнадцять фунтів і відразу вирішив: витрачу всі до останнього пенні на жінок. Якраз настав час перехилити пінту, доки паби не зачинилися, до того ж треба було обмити новий протез. Зі своїми сімнадцятьма фунтами я почувався багатієм, тож зайшов до тютюнової лавки за сигарою. Довгі гаванські сигаримоя слабкість. Хоча, маю підозру, що таке тютюнове листя можна знайти не тільки там.
З пабу я вийшов напідпитку. Кілька пінт добряче розслабляли, розтікаючись теплом по тілу, дим сигари огортав мій новий протез, наповнюючи внутрішнім спокоєм. Зявилося бажання зануритись у роздуми, пофілософствувати. Почасти тому, що мені сьогодні не треба на роботу. Подумки я повернувся до своєї поїздки в електричці. Згадав, як над нами пролетів бомбардувальник, коли враз повіяло війною. Та зараз настрій був дещо іншийначе розумієш, що війна неминуча, за крок від того, щоб напророчити кінець світу, і зовсім про це не жалкуєш.
Я йшов по Стренд, і хоча було доволі холодно, мої кроки були розміреними, я насолоджувався сигарою. На тротуарі, як завжди, товклися людивсі з однаковим, типовим для жителів Лондона, виразом обличчя; на дорогах транспорт стояв у звичних заторах, величезні червоні автобуси невпинно сигналили, намагаючись просунутися вперед, поміж іншими машинамиз усіх боків лунали гуркіт двигунів і гудки клаксонів. Від такого і небіжчик воскрес би, подумав я.
Я відчував, що у цьому місті зомбі я єдина жива істота. Та все це мої фантазії, звичайно. У натовпі незнайомці майже завжди виглядають експонатами музею воскових фігур, та про тебе вони, напевно, такої ж думки. І не дає спокою це передчуття неминучої війни, відчуття того, що зовсім скоро все скінчиться, яке не полишає мене останні дні. До всіх нас приходять такі думкидо когось частіше, до когось рідше. Бюся об заклад, що навіть у цьому натовпі незнайомців є такі, що час від часу малюють в уяві картини з бомбардувальниками і руїнами. Хай би про що ви думали, у світі знайдеться мільйон людей, які цієї миті думають про те саме. Мені здавалося, що всі ми опинилися на палаючій палубі, але ніхто, окрім мене, на це не зважає. Дивився в обличчя цих бовдурів, що кудись поспішали, і думав: точнісінько індички напередодні Різдва. І гадки не мають, що на них чекає. Я наче сканував їх усіх рентгенівським променем.
Я спробував уявити, як тут усе виглядатиме років через пять чи трохи раніше, скажімо, років за три після того, як почнуться військові дії (кажуть, що це станеться 1941-го).
Ні, місто не зрівняють із землею. Але виглядатиме все інакше: стане пошарпаним і брудним, вікна напівпорожніх крамниць вкриті таким шаром пилюки, що майже неможливо розгледіти щось всередині; у провулку за рогом велетенська яма від вибуху снаряда, а від цілого кварталу будинків лишився тільки попіл і руїни стін, що стирчать, як уламок старого зуба. Складається враження, що опинився у мурашнику. Стоїть тиша, всі помітно схудли. Ось назустріч крокує взвод худорлявих солдатів, що ледь переставляють ноги. Сержант з гострими вусами гордо тримає поставу, та такий же сухоребрий, як і решта, й кашляє так, що, здається, от-от виплюне легені. Ще й намагається віддавати накази підлеглим, як під час військових навчань: «Е ні, Джоне, так не піде! Ану підніми голову! Чого в землю втупився? Недопалків уже давно не лишилося». Від нового нападу кашлю його згинає навпіл, обличчя червоніє, потім стає багряним, вуса звисають донизу, з очей течуть сльози.
Я чую завивання сирен, що попереджають про повітряну атаку, з гучномовців лунають новини про те, що наша славетна армія захопила сто тисяч полонених. Бачу тісну кімнату у Бірмінгемі, де дитина рочків пяти рюмсає, благаючи у матері кусень хліба. Зрештою та не витримує і зривається на маля: «Замовкни, маленький покидьку!», хапає його за сорочку і починає лупцювати по задниці, бо їй нічим його нагодувати. Всі ці картини постають просто перед моїми очима. Я бачу плакати, черги за їжею, рицинову олію, Гумові кийки і дула кулеметів, що виглядають з вікон будинків.
Невже все це станеться насправді? Хто ж зараз відповість. Часом у це важко повірити, часом я намагаюся переконати себе в тому, що всю цю паніку створили газети. А часом шкірою відчуваю, що цього не минути.
Біля Черінг-Кросе газетярі вигукували заголовки вечірніх випусків. Чергові нісенітниці про вбивство: «НОГИ. ЗАЯВА ВІДОМОГО ХІРУРГА». Тоді мою увагу привернула інша шпальта: «ВЕСІЛЛЯ КОРОЛЯ ЗОГА ВІДКЛАДЕНО». Король Зог! Оце так імя! Бюся об заклад, що власник такого імені має бути чорним як смола африканцем.
Аж раптом сталося дещо дуже дивне. Це імя «король Зог», яке я, певно, побачив не вперше, змішалося чи то з шумом транспорту, чи то із запахом кінських кізяків, викликавши спогади.
Дивовижна штукаминуле. Воно супроводжує тебе все життя, ми постійно згадуємо про якісь речі, що трапилися з нами років десять чи двадцять тому, але у більшості випадків це не має жодного стосунку до реальностіпросто купа фактів, свідками яких ми випадково стали, щось на кшталт підручника з історії. Тоді цілком випадково якийсь звук чи запах (здебільшого запах) повертає назад, у минуле. Так сталося і зараз.
Я знову опинився у парафіяльній церкві у Нижньому Бінфілді, повернувся на тридцять вісім років назад. Зовні нічого не змінилосяя лишився сорокапятирічним товстуном у котелку зі вставною щелепою, що крокує по Стренд, та всередині я був семирічним Джорджі Боулінгоммолодшим сином Семюеля Боулінга, торгівця кукурудзою і насінням, що проживає за адресою: Головна вулиця, 57, Нижній Бінфілд. Стояв недільний ранок, і я відчував церковний запах. Який то був аромат! Напевно, всім знайомі ці солодкуваті нотки вологи у поєднанні з пилом та атмосферою занедбаності. Запах свічкового воску, диму ладану, присутності мишей, а в неділю до нього додаються пахощі жовтого мила і костюмів із саржі. Та переважає солодкувато-затхлий запах, наче в одному місці зустрілися життя і смерть. Здається, що у повітрі кружляють часточки пилу з надгробків.
Тоді я був не вищим за чотири фути; ставши колінами на шкіряну подушечку, я дивився на лавки перед собою, тримаючись за чорну сукню матері. Здається, я досі відчуваю на колінах тугі панчохи (ми їх тоді носили) і тісний білий комірець, який на мене одягали щонеділі. Я чую звук старого органа і оглушливий дует, що виспівує псалми. В нашій парафії таким даромсильним голосомГосподь наділив двох; власне, вони завжди співали з таким завзяттям, що у решти просто не лишалося шансу виділитися. Одного з них звали Шутервін торгував рибою, а іншогоВезеролл, він виготовляв домовини. Зазвичай вони сиділи на лавці у першому ряду, лише на протилежних її кінцях. Шутерневисокий товстун з румянцем на щоках, великим носом, звислими вусами і майже без підборіддя. Везеролл був цілковитою його протилежністю: довговязий старий пес, якому вже за шістдесят, з блідим, немов у небіжчика, обличчям і коротким сивим волоссям. Ніколи в житті я не зустрічав когось, хто був би так схожий на скелет. Його обличчя було таким худим, що крізь тонку шкіру можна було легко роздивитися кожну кістку черепа, а його велетенська щелепа з двома рядами жовтих зубів відкривалася і закривалася достоту як у скелета з музею анатомії. Та попри таку худорбу Везеролл виглядав міцним, як залізо, наче збирався жити до ста років, доки не зробить труни для всіх тутешніх парафіян. Голоси їхні теж відрізнялися. Шутер горлав так, наче до його горла приставили ножа і він у розпачі кликав на допомогу. Натомість Везеролл мав глибокий голос, який гуркотів, наче купа величезних діжок, що котяться по підвалу. І хай би як гучно він ревів, усі розуміли, що це не межа його можливостей. Малеча дала йому прізвиськоТовстун-ревун.
Вони любили змагатися, хто голоснішеособливо, коли йшлося про псалми. Та перемогу завжди здобував Везеролл. Напевно, поза стінами церкви вони були добрими приятелями, але моя дитяча уява змальовувала їх непримиренними ворогами, що билися не на життя, а на смерть. Шутер заводив: «Господьмій наставник», а Везеролл відповідав: «І більшого не потрібно», повністю заглушаючи напарника. Віртуоза помічаєш відразу. Особливо я полюбляв той псалом, у якому йдеться про царя Сигона і царя Ога (ось про що мені нагадало імя «король Зог»). Шутер традиційно починав першим: «Сигон, цар Аморейський», далі буквально на мить хор протягував «і», і відразу ж своїм басом, що накривав усе довкола потужною хвилею, вступав Везеролл: «Ог, цар Васанський». Якби ви тільки чули, яким могутнім відлунням розносилося те «Ог». Мені ж, іще зовсім дитині, здавалося, що він вимовляє «дог», і я уявляв собі страшного пса. Таз часом, коли всі імена стали мені знайомі, я почав уявляти їх величезними статуями єгипетських фараонів зі своєї енциклопедіївони сиділи на тронах один навпроти одного, склавши руки на коліна і загадково посміхаючись.
Як же зненацька прийшли ці спогади! Це відчуття, не дії, а саме відчуття під назвою «церква». Цей солодкуватий аромат тління, шурхотіння святкових убрань, звуки старого органа, спів хору, промінь сонця, що пробивається крізь вітраж на вікні. Якимось чином дорослим вдавалося переконати себе в тому, що у всьому цьому спектаклі є необхідність. Біблію вважали невідємною складовою життя, рядки з неї цитували мало не напамять. На кожній стіні зустрічались уривки зі Старого Заповіту. Память і досі утримує деякі з них. «І знову діти Ізраїля скоїли лихо на очах Господа». «Ашер скорився». «Зібралися тоді всі від Дана до Баер-Шеви». «І завдали йому удару під пяте ребро, і вмер він...» Зрозуміти бодай щось були неможливо, та зрештою, цього і не вимагали, я просто сприймав це як бридкі ліки, які треба проковтнути, щоб одужати. Вся ця балаканина про людей з чудернацькими іменами: Шимай, Навуходоносор, Ахітофіл та ще бозна-якими, людей у довгому врочистому вбранні з хвилястими бородами, що верхи на верблюдах обїжджають храми, оточені кедровими деревами, і виробляють всілякі дивовижі. Вони проводять обряди біля жертовних вогнищ, лізуть у печі, висять на хрестах, дозволяють китам проковтнути себе. І все це доповнює той самий аромат кладовища, звуки старого органа і шурхотіння костюмів із саржі.
Ось куди може занести згадка про короля Зога. На кілька секунд я фактично опинився там. Звичайно ж, це не могло тривати довго. Наступної миті я наче розплющив очі й знову опинився на Стренд, посеред людського тлуму. Але осад лишився. У такі моменти, коли повертаєшся зі спогадів до реальності, зазвичай відчуваєш, ніби винирнув з морських глибин. Цього разу все було навпакиздавалося, що ковтком повітря було минуле. Навіть коли я цілком прийшов до тями, всі ці обличчя перехожих, що без упину метушилися, газети, сморід бензину, ґвалт моторів здавалися менш реальними, ніж недільний ранок у Нижньому Бінфілді тридцять вісім років тому.
Викинувши сигару, я повільно рушив уперед. Я й досі відчував запах тліну. І знову я повернувся до Нижнього Бінфілда, у 1900-й. Цього разу на Площу Ринок. Ось кінь пережовує овес біля годівниці. У крамниці солодощів у кінці вулиці тітка Вілер зважує льодяники з коньяком. Повз проїжджає леді Ремплінг, позаду сидить лакей, сумирно склавши руки на колінах. Дядько Ізекіль сварить Джо Чемберлена. Назустріч, в яскраво-червоному піджаку, синіх штанях і капелюсі-таблетці, крокує сержант новобранців, накручуючи на палець вуса. На подвірї за готелем «Георг» нудить пяничок. Вікі у Віндзорі. Бог на небі. Христос на розпятті. Йону проковтнув кит. Ананія, Місаїл і Азарія у вогняній печі. А Сигон, цар Аморейський, з Огом, царем Васанським, сидять на своїх тронах один навпроти одного і нічогісінько не роблять, власне, просто існують на своїх місцях, наче пара підставок для дров біля каміна чи Лев з Єдинорогом.
Невже все це ніколи не повернути? Що ж, не впевнений в цьому. Та одне можу сказати точнотам мені було добре. Певно, як і вам.
Частина II
I
Світ, про який мені нагадали заголовки перших шпальт з іменем короля Зога, був настільки далеким від того, в якому я живу зараз, що, певно, і повірити складно в те, що колись я був його частиною.
Мабуть, ви уже змалювали мій приблизний портрет і бачите мене немолодим червонопиким товстуном зі вставною щелепою, та не думайте, що я таким був з дитинства. За сорок пять років можна збіса змінитися, хоча декому вдається застрягти на початкових стадіях розвитку. За цей час я пережив багато змін, в основному позитивних. Може, це прозвучить трохи дивно, але мій батько міг би пишатися мною. Він би тішився з того, що в його сина є власний автомобіль і живе він у будинку з ванною кімнатою. Я перевершив батьків за статусом, а колись мені вдавалося досягти таких вершин, про які до війни ми не могли навіть мріяти.
До війни! Цікаво, як довго ми продовжуватимемо вживати цей вислів? Скільки ще років мине, перш ніж знадобиться уточнення «якої війни»? Наразі можна згадати про війну з бурами. Я народився 1893-го і памятаю, як вона починаласявсе через затяті суперечки між батьком і дядьком Ізекілем. Лишилися ще деякі, давніші спогади.
Сталося це за рік до початку тієї війни. І досі памятаю запах насіння. По дорозі з кухні до крамниці він ставав усе виразнішим. Мати навмисно поставила у коридорі загорожу, щоб не пускати нас із Джо (моїм старшим братом) туди. Памятаю, як я стояв, тримаючись за решітку, і смикав її, намагаючись відчинити. Цей запах насіння і свіжого тиньку! Через кілька років мені нарешті вдалося відчинити ту загорожу і потрапити до крамниці, коли там нікого не було. Прямісінько переді мною проскочила миша, яка до моєї появи, вочевидь, копирсалася десь у закутку. Вона була вся біла від борошна. Тоді мені, певно, було років шість.
У зовсім юному віці раптом починаєш усвідомлювати сутність речей, які постійно були довкола тебе. Таке враження, ніби прокинувся після довгого сну. Наприклад, те, що у нас є собака, я зрозумів, тільки коли мені було чотири роки. Звали його Молодчина. То був старий білий англійський терєрсьогодні цієї породи вже не розводять. Якось я натрапив на нього під столом на кухні і саме у цей момент усвідомивце ж наш пес, Молодчина. Таким самим чином, трохи раніше, я зрозумів, звідки йде запах насіння. І крамниця, разом з її масивними вагами, деревяними гирями, залізною лопаткою, написами білою крейдою на вітрині, снігуром у клітці (яку з вулиці навіть не було видно через постійний пил на вікні), відкрилася мені теж зненацька. І поступово, пазл почав складатися.
З часом починаєш впевненіше триматися на ногах і потроху освоювати місцевість. У Нижньому Бінфілді, як і в будь-якому іншому торгівельному містечку Оксфорд-ширу, жило не більше двох тисяч людей. Дивно, але я продовжую говорити про своє місто у минулому часі, хоча воно й досі існує, всього за пять миль від Темзи. Лежить це містечко в долиніз боку річки здіймаються невисокі пагорби, а з другого бокутрохи вищі. Там, нагорі, серед синього лісу, виднівся великий білий будинок з колонадоюБінфілд-хаус (усі називали його «Палацом»). Та місцина звалася Горішнім Бінфілдом, хоча інших будинків там уже сто років як не було. Мені було майже сім, коли я вперше зауважив існування Бінфілд-хауса. Коли ти ще зовсім малюк, не так уже й цікаво роздивлятися далекі простори. Та до цього часу я дослідив кожен куточок свого містаза плануванням він нагадував хрест, з площею посередині. Наша крамничка розташовувалася на Головній вулиці недалеко від ринку, а крамниця із солодощами місіс Вілерна площі, де не шкода була залишити півпенні. Подейкували, що тітка Вілерстара відьмаоблизувала льодяники і складала їх назад у коробку, проте на гарячому її ніхто так і не заскочив. Трохи далі стояла цирульняна дверях висіла реклама цигарок «Абдулла» (тих, на обгортці яких зображено єгипетських солдатів), яку, хоч як це дивно, й досі використовують. Від неї завжди віяло насиченим ароматом міцного рому і тютюну «Латакія». З-за дахів будинків виднілися димарі пивоварні. Посеред Площі Ринок розмістили напувалку для коней, в якій постійно плавали солома і всілякий бруд.
До війни, особливо до війни з бурами, тут постійно стояло літо. Розумію, що насправді так не було. Просто намагаюся передати свої відчуття. Варто мені заплющити очі й спробувати уявити Нижній Бінфілд у ті часи, коли мені, скажімо, ще не виповнилося восьми років, завжди подумки повертаюсь у літо. Чи то на пообідню Площу Ринок, коли навкруги стояла тиша, тільки було чути, як коні пережовують свій овес, опустивши морди у годівниці; чи то на декілька годин пізніше, у спеку, що взяла у полон квітучі зелені луги; чи то в надвечіря, у провулок між приватними ділянками землі, де повітря сповнене ароматом тютюну з люльок і нічних квітів. Та, правду кажучи, я памятаю й інші пори року. Зрештою, дуже сильні асоціації у мене викликає їжа, а це справа сезонна. Найбільше щастило знайти щось у кущах. У липні, наприклад, уже достигає ожина (проте трапляється вона вкрай рідко), та й чорна смородина вже червоніла. У вересні зявлялися ягоди терну і горіхи, трохи пізнішежолуді з дикими яблуками. Траплялося і дещо менш приємне на смак, але за браком кращого теж годилося, як-от плоди глоду чи кисленька шипшина (головнеочистити ягоди від ворсинок). На початку літа, особливо коли діймає спрага, у пригоді стає бутила і стебельця різної трави. До хліба з маслом смакує щавель, а також земляні каштани і кислий трилисник. Зрештою, вгамувати голод можна і подорожником, особливо якщо до дому ще далеко.
Джо був на два роки старший за мене. Коли ми були ще зовсім малі, мати наймала для прогулянок з нами Кейті Сімонс. Платила їй вісімнадцять пенсів на тиждень. Батько Кейті працював на пивоварні, у них було чотирнадцять дітей, тож у родині не відмовлялися від додаткової можливості заробити. Їй було всього лише дванадцять, мені пять, а братові сім, проте разом ми чудово ладнали. Вона міцно тримала мене за руку і називала «малюком», не підпускала до биків і намагалася тримати подалі від дороги з візками, і спілкувалися ми як рівня. Зазвичай, ми рушали у тривалі прогулянки, вештаючись стежинами між земельними ділянками, пхаючи у рота мало не все, що траплялося на кущах при дорозі. Наш шлях лежав через Роперські луги і ставок з млином, де водилися тритони і маленькі карасики (ми з Джо ходили туди рибалити, коли трохи підросли), а назад верталися через Горішній Бінфілд, не оминаючи крамнички з солодощами, що стояла на висілках. Місцина була настільки невдалою, що кожен новий власник магазину з часом ставав банкротом. Тільки на моїй памяті там тричі відкривався магазин солодощів, потім була крамниця з харчами, а ще майстерня з ремонту велосипедів. Та для дітей це місце було наче медом помазане. Навіть з порожніми кишенями, ми все одно впевнено простували туди, аби хоча б подивитися на ті солодощі крізь вітрину. Кейті теж брала активну участь у нашому ритуалі і справедливому розподілі цукерок. Тоді нам вистачало і фартинга. Більшість солодощів продавали за ціною чотири унції на пенні, а «райської суміші» із залишків з різних коробок можна було купити аж шість унцій. Були там ще фартингові «червячки», що розтягувалися мало не на ярд завдовжки, а пережовувати їх треба було щонайменше півгодини. Цукрові миші і поросяткапо вісім штук на пенні, бомбочки з лікером, попкорн за півпенні і подарунковий пакунок з різними видами цукерок, солодким золотим перстенцем і свистком за пенні. Сьогодні таких пакунків не зустріти. Деякі види цукерок і зовсім зникли. Більше не виробляють білих пластинок з гаслами, немає солодкої рожевої суміші в овальній коробці за півпенні, яку їдять маленькою ложечкою. Все це пощезло. Так само, як і драже «Керевей», шоколадні трубочки, цукрові палички, ба навіть ванільне печиво з різнокольоровою присипкою. Останнє йшло залюбки, особливо коли маєш тільки фартинг. А «Монстр»? Куди зник «Монстр» за пенні? Це величезна пляшка, в яку вміщалася майже кварта лимонаду з бульбашками. Ще одна жертва війни.
Згадуючи своє минуле, я завжди чомусь бачу літо. Відчуваю, як із землі здіймається жар. А трава довкола з мене зростом. Вкриті пилом стежки і приємне зелене світло, що пробивається крізь листя горіха. Бачу, як ми втрьох ідемо по дорозі, щось пережовуючи, відчуваю, як Кейті тримає мене за руку, підганяючи: «Ходімо швидше, малюк», і часом кричить на Джо, який вирвався вперед: «Агов! Повернись сюди негайно, бо отримаєш!» З моїм братомдебеленьким хлопчиною з великою головою і товстими ногамипостійно траплялися якісь пригоди. У сім років його вже вдягали у короткі штанці, товсті чорні панчохи до колін і грубі черевики, які тоді носили всі хлопчики. Я ж і досі ходив у довгій сорочці з льону, яку для мене пошила мати. Кейті носила старе дрантя, яке дісталося їй від старших сестер. Зазвичай, вона ще й чіпляла на голову дурнуватого капелюха з широкими крисами, з-під якого стирчали кіски; довга зашмульгана спідниця волочилася по землі, черевики на ґудзиках були геть стоптані. Вона була невисокого зросту, трохи вища за Джо, та за дітьми «наглядала» як слід. У таких родинах, як у неї, діти вчаться «наглядати» за іншими, щойно тільки зіпнуться на ноги. Іноді вона вдавала із себе гімназистку, намагаючись виховувати нас. На кожне наше заперечення у неї напоготові було якесь прислівя. Варто було сказати «мені начхати», як вона миттю видавала:
Начхати вже всім остогидло,
Начхати взяли і звязали,
Потім злегка потрусили,
Закинули в чан і зварили!
У відповідь на бодай найменшу грубість ми чули: «Словоне горобець, вилетитьне впіймаєш». Від хвастощів вона теж була не у захваті: «Високо літаєш, та низько сядеш». Остання приказка довела свою слушність, коли я з поважним виглядом ходив маршем, вдаючи генерала, і звалися у ставок для корів. Родина Кейті жила у тісному закутку на задвірках міста відразу за пивоварнею. Дітей там було, як тюльки в банці. Школи всім їм вдалося уникнути, що у той час було не такою вже й рідкістю. Тож змалечку брати і сестри Кейті крутилися, заробляли, як могли. Один з її старших братів потрапив на місяць за ґрати за крадіжку ріпи. Через рік мати відмовилася від її послуг. Тоді Джо виповнилося вісім, і з ним вже не так просто було впоратись. Якось він дізнався, що вдома у Кейті діти сплять впятьох в одному ліжку, і відтоді постійно дошкуляв їй цим.
Бідолашна Кейті! У пятнадцять вона вже стала матірю. Хто батько дитининіхто не знав, напевно, і вона сама. Подейкували, що хтось з її братів. Немовля забрали до притулку, а сама Кейті поїхала працювати до Волтона. Згодом вона вийшла заміж за ремісника, що навіть за мірками її родини стало розчаруванням. Востаннє ми бачились 1913-го. Я катався на велосипеді по Волтону і саме проїжджав повз купу деревяних халабуд біля залізниці, огороджених клепками з діжок. Час від часу, коли дозволяла поліція, там осідали цигани. На порозі зявилася занедбана жінка років пятдесяти. Обличчя тьмяне і вкрите зморшками. Це була Кейті. Тоді їй, певно, було не більше двадцяти семи.