Вірш виявився довгим. Але мені подобається слухати, як Портіус декламує. Це йому непогано вдається. Виробив голос, читаючи лекції у школах для хлопчиків. Стане, зіпершись на що-небудь, з рота стирчить люлька, а гучний голос впевнено ллється, здіймаючись на кожному рядку. Відчувається, що він цим живе. Не знаю, для чого вся ця поезія, та на деяких людей вона справляє чудодійний ефектзаспокоює, як музика. Я не завжди дослухаюся до Портіуса, коли він читає вірші, не намагаюся зрозуміти слова, але їхнє звучання розслабляє мене. Мені це дуже подобалося. Але сьогодні ніяк не вдавалося розслабитися. Поезія! Самі лише звуки, нічого більше. А що далі? Для чого все це? Її не протиставиш кулеметам і гарматам.
Я дивився на Портіуса. Він стояв переді мною, спершись ліктем на книжкову полицю. До чого ж кумедні ці викладачі з приватних шкіл! Вічні учні. Все життя по колу з тими самими уривками з латинської і давньогрецької поезії. Раптом я згадав, що коли був тут уперше, він читав мені той самий вірш. З тією ж інтонацією, а коли дійшов до рядків, в яких йдеться про «таємне вікно» чи щось подібне, його голос затремтів. У голові промайнуло: та в ньому ж не лишилося жодної іскри життя! Це просто примара. І всі хлопці, на кшталт нього, такі ж самі небіжчики.
А може, і чимало з тих, кого ви зустрічаєте щодня на вулиці, теж уже мертві. Людину вважають мертвою тоді, коли її серце перестає битися. Та я маю іншу думку. Зрештою, після того, як наше серце припиняє працювати, дещо в нашому тілі продовжує функціонувативолосся, наприклад, може рости роками. Як на мене, справжня смерть настає тоді, коли людський мозок втрачає можливість сприймати нову інформацію. Як у випадку з Портіусом. Бездоганний смак, висококласна освіта, але абсолютне неприйняття будь-яких змін. Постійно оперує тими самими завченими фразами, виголошує ті самі ідеї. І таких, як він, чимало. Їхня свідомість більше не працюєвони просто рухаються по інерції вперед-назад по тій самій колії, з кожним кроком усе більше перетворюючись на привидів себе колишніх.
Певно, мізки у старого Портіуса закостеніли ще за часів російсько-японської війни. Та весь жах у тому, що майже всі пристойні людиті, хто не має жодного бажання товкти комусь пики,схожі на нього. Люди вони хороші, а от мозок уже геть не працює. Вони беззахисні перед загрозою, що чатує на них, просто тому, що не в змозі її передбачити. Хоча вона прямісінько перед їхнім носом. Переконані, що нікому не змінити Англії, що вона такою залишиться назавжди. Для них не існує інших країн. Їм не збагнути, що це просто пережиток минулого, що сюди ще не встигли долетіти снаряди. А як щодо тієї нової генерації вимуштруваних юнаків зі Східної Європи, в яких у голові самі лише гасла і кулі? Ми вже у них на гачку. І оком не встигнемо змигнути, як вони підуть у наступ. Для цих хлопців не існує правил. Всі добропорядні люди паралізовані. Скидається на те, що у світі залишилися самі небіжчики та енергійні горили. І нікого більше.
Я пішов десь за півгодини, втративши будь-яку надію переконати Портіуса у тому, що Гітлерце серйозно. По дорозі додому, крокуючи темними вулицями, я думав про те саме. Трамваї вже не ходили. Вдома було темно, Гільда вже лягла спати. Я пішов до ванної кімнати, опустив протез у склянку з водою, вдягнув піжаму і заліз у ліжко, обережно посунувши Гільду. Уві сні вона перевернулася на інший бік, оголивши лопатки. Дивно, та саме вночі тебе часом охоплює смуток. У той момент доля Європи непокоїла мене набагато більше за несплачені рахунки і роботу. Такі роздуми здадуться абсолютною дурницею тим, хто крутиться як білка в колесі, намагаючись заробити на життя. Але мені від них нікуди не дітися. Перед очима й досі хлопці в одностроях, у вухах звучать кулеметні черги. Останнє, про що я подумав, перш ніж заснути,якого біса я маю перейматися такими речами?
II
Почали квітнути первоцвіти. Здається, був березень.
Я проїжджав Вестергем і прямував до Падлі. Мав провести оцінку крамниці торгівця товарами із заліза, а потім, якщо вдасться, вмовити його застрахувати бізнес. До мене з ним уже мав розмову один з наших агентів, та останньої миті торгівець дав задньої, бо злякався, що не зможе вчасно сплачувати внески. Я мастак вмовляти людей. Секрет у тому, що для них я добрий товстунвони з радістю і без жодних нарікань підписують чеки. Звісно, до кожного потрібен персональний підхід. Комусь треба більше розповісти про систему бонусів, а когось просто від самого початку налякати історією про те, що трапилося зі знайомим бідолахою, який лишився вдівцем після смерті дружини, життя якої не було застраховане.
Стареньке авто добряче підкидало на пагорбах. А яка стояла днина! Знаєте ці дні у березні, коли зима врешті-решт здається, поступається весні? Кілька тижнів поспіль нас мордувала «сонячна» погоданебо світиться холодною блакиттю, а вітер шкребе по шкірі, наче тупим лезом. Аж раптом вітер вщухає й починає пригрівати сонечко. Ви тільки уявіть собівсе довкола залите блідим сонячним світлом, всюди такий спокійжодна галузка на дереві не ворухнеться, крізь туман вдалечині видніються сніжні кучугури овець, які отарами бродять пагорбами. А в будинках у долині топлятьі до неба повільно здіймається дим з димарів. Нарешті я виїхав на потрібну мені дорогу. Стояла така теплінь, що так і кортіло зняти із себе пальто.
На узбіччі біля траси замайоріли первоцвіти (певно, серед піску був клаптик глинистого ґрунту). Проїхавши вперед ще ярдів двадцять, я пригальмував і зупинився. Не міг натішитися погодою. Так захотілося вийти подихати свіжим весняним повітрям, а чи навіть зібрати оберемок тих первоцвітів для Гільди, якщо нікого не буде поруч.
Я вимкнув двигун і вийшов. Ніколи не залишаю машину із заведеним двигуном, завжди переживаю, що її труситиме так, що відпадуть двері. Модель у мене старенька1927-го року з пристойним пробігом. Піднявши капот, побачиш видовище, що нагадує стару Австро-Угорську імперіювсе перевязано мотузками, але й досі тримається купи. Навіть уявити складно, щоб автомобіль так вібрував. Не машина, а земна куля з її двадцятьма двома видами коливань, якщо не помиляюся. Коли подивитися на мою «ластівку» із заведеним двигуном, можна уявити гавайських дівчат, що виконують танок хула-хула, хитаючись з боку в бік.
Уздовж дороги тягнулася деревяна огорожа з поздовжніх перекладин. Я підійшов до неї, нахилився і зіперся ліктями на верхню. Довкола ні душі. Я зсунув свого котелка, підставивши лоба вітру. В траві рясніли первоцвіти. Перед воротами лишився слід від вогнищанад тліючими гілками й досі здіймався тоненький струмінь диму. Поле було засіяне озимою пшеницею. Трохи далі, за огорожею, виднівся вкритий ряскою ставок. А за нимбуковий гай. Крони дерев огорнув туман. І неймовірна тиша. Навіть попіл лежав незворушно. Лише десь оддалік співав жайворонок, і більше жодних звуків, ніякого гуркоту літаків.
Я трохи постояв там, насолоджуючись тишею і самотністю. Я був тут зовсім один. Дивився на поле, а воно дивилося на мене. В той момент мене охопило таке відчуття! Втім, не впевнений, що ви зрозумієте.
Те, що я відчув, було геть нетипово для нашого часу і може прозвучати як абсолютна дурниця. Я почувався таким щасливим! Хоча й усвідомлював, що життя швидкоплинне і я не житиму вічно, але мені до того було байдуже, головнещо я відчував тієї миті. Знаю-знаю, ви, певно, скажете, що все це весняний настрій, від якого паморочиться в голові. Ефект приходу весни, так би мовити. Але ніце дещо більше. До речі, усвідомлення того, що таки варто жити, пробудили в мені скоріш залишки вогнища, ніж первоцвіти і перші зелені бруньки. Пригадуєте, як виглядають рештки багаття, особливо погожої днини? Гілки, спалені до білого, а під ними червоні вуглинкитакі яскраві, що аж світяться. Просто неймовірно, як тліючі вуглинкисильніше за будь-яку живу істотуможуть вселити в тебе бажання жити. Є в них якась сила, міцьнавіть влучне слово важко дібрати. Але дивлячись на них, відчуваєш, що і сам живий. Як та деталь на полотні художника, що спонукає звертати увагу на решту.
Я нахилився зірвати первоцвіт. Та де тамз моїм пузом! Довелося навприсідки. Нарвав жмутик. На щастя, мене ніхто не бачив. Листки у первоцвітів хвилясті, формою нагадують заячі вуха. Підвівшись, я поклав оберемок на огорожу; не знаю нащо, та дістав свій зубний протез і уважно подивився на нього.
Якби десь у машині було дзеркало, взяв би його і почав роздивлятися себе, хоча і так чудово знав, як виглядаю. Огрядне тіло на пятому десятку, в темно-сірому, вже зношеному костюмі й котелку (дружина, двоє дітей і будинок у передмістівсе це зчитується з мене в одну мить). Червона пика і водянисті блакитні очі. Усе до болю знайоме. Та головне те, що промайнуло у моїй голові, як тільки я витяг протез,усе це не має жодного значення. Навіть моя вставна щелепа. Так, я огрядний. І що з цього? Ну, схожий на букмекера-невдаху. Жодна жінка більше не згодиться провести ніч зі мною, хіба що за гроші. Я все це розумію. Але мені начхати. Не потрібні мені жінки, навіть молодість повернути не хочу. Єдине моє бажанняпочуватися живим. І саме це я відчув, вдивляючись у первоцвіти і тліючі вуглинки під огорожею. На душі стало так затишно, а всередині палав вогонь.
Ставок вдалечині був так щільно вкритий ряскою, що, здавалося, по ньому можна пройтися. «І чому ми всі такі ідіоти»,думав я. Чому замість того, щоб витрачати час на всілякі дурниці, ми просто не підемо на прогулянку, не присвятимо її тому, щоб роззирнутися довкола? Та взяти хоча б той самий ставок: у ньому стільки всього єтритони, равлики, пявки, водяні жуки і бозна скільки ще всілякої живності, яку можна розгледіти хіба що під мікроскопом. Таємниця їхнього існування прихована під водою. Можна все життя витратити на те, щоб спостерігати за ними, та хоч сто років, і навіть один маленький ставок не пізнати до кінця. Віддатися своєму внутрішньому вогню, жазі до невідомого. Це єдине, заради чого варто жити, а ми відштовхуємо це власними руками.
Але я не такий. Для мене це важливо. Принаймні, так мені тоді здалося. Та ви маєте зрозуміти мене правильно. Я не один із тих кокні, що плекають ніжні почуття до «сільської місцевості». У такій місцевості я, власне, і виріс. Та я не маю нічого проти життя у містінехай люди живуть собі, де їм заманеться. Я зовсім не закликаю людство до того, щоб присвятити своє життя збиранню первоцвітів. Зрозуміло, що всі мають працювати. Та через те, що хлопці у шахтах занапащають свої легені, а дівчата, як скажені, лупцюють по друкарських машинках, ні в кого немає часу на первоцвіти. До того ж, коли немає даху над головою і не знаєш, як прогодувати родину, якось не до квіточок. Але я не це хотів сказати. Іноді у мене виникає особливе почуттяне часто, але час від часу трапляється. І це добре, що воно у мені пробуджується. Впевнений, що його відчувають геть усі. Воно живе в нас постійно, всі ми знаємо, що воно гніздиться десь там глибоко всерединіприпиніть боротьбу, припиніть змагатися, зупиніться. Все, що вам потрібнозаспокоїтися, вдихнути повними легенями і дозволити спокою просочитися всередину крізь кожну клітинку вашої шкіри. Та хіба ж хтось послухає! Всі ми продовжуємо щодня повторювати ті самі безглузді ритуали.
А нова війна вже манячить на горизонті: кажуть, почнеться 1941-го. Три оберти довкола Сонцяі все. З неба полетять бомби, як чорні сигари, черги куль з кулеметів. Не можу сказати, що це мене найбільше лякає. Я вже застарий, щоб воювати. Звісно, без авіаударів не обійдеться, але не всім судилося загинути від бомб. До того ж заздалегідь не думаєш про таку загрозу, навіть якщо вона цілком реальна. Як я вже казав, я не боюся війни, мене лякає те, що буде після війни. Та навіть мене особисто все це навряд чи торкнеться. Бо кому є діло до такого хлопця, як я? Для ідеологічного ворога я затовстийтож ґумових кийків вдасться уникнути. Я середньостатистичний громадянин: накаже мені поліцейський «не затримуватися, йти далі»я послухаюся. Щодо Гільди з дітьми, то вони взагалі не помітять різниці. Та ця ситуація мене все одно тривожить. Колючий дріт! Гасла! Плакати з гігантськими пиками! Глухі підвали-катівні! Здавалося б, непокоїтися варто затятішим ніж я борцям за справедливість. Мені з якого дива сіпатися? А з такого, що війна покладе край всьому тому, про що я щойно говорив. Вона вбє відчуття спокою і щастя. Але не того спокою, що повязаний зі стабільністю, а внутрішнього спокою, умиротворення. Як тільки до нас дістануться молодчики з Гумовими кийкамивсьому кінець.
Я підніс до носа оберемок первоцвітів і глибоко вдихнув. Згадався Нижній Бінфілд. Дивно, але протягом останніх двох місяців мені з думки усе не йшло моє рідне місто, про яке я років двадцять майже не згадував. Цієї миті я почув гуркотіння автівки, що виринула з-за горизонту.
Мене аж підкинуло. Згадав, що замість того, аби ніжитися на сонці й збирати квіточки, я мав бути у крамниці в Падлі і описувати товар. Та більше мене непокоїло те, що про мене подумають ті люди в машинітовстун у котелку з оберемком первоцвітів у руці! Жалюгідне видовище. Не годиться товстунам збирати квіти, принаймні на людях. Стрімким рухом я викинув оберемок за огорожу. І правильно зробив. У машині їхала група молодиків років двадцяти. Та вони б на сміх мене підняли, якби побачили з квітами! Хлопці провели мене поглядом (ну знаєте, як на вас витріщаються з автомобіля, що проїжджає повз). Я подумав, що вони, певно, і зараз могли здогадатися, чим я тут займався. Я аж ніяк не міг цього допустити. Навіщо чоловікові зупиняти авто серед поля і виходити? Зрозуміло для чого! І доки машина проїжджала, я вдавав, що застібаю ґудзики на штанях.
Я завів двигун і сів у машину. Дивина та й годіале коли я застібав ґудзики і майже вся моя увага була зосереджена на тих молодих хлопцях, у голові раптом блискавично сяйнуло: «Я маю поїхати до Нижнього Бінфілда!»
«А чому б і ні?»думав я, тиснучи на газ. Хіба мене щось тримає? І чому це раніше не спадало мені на думку? Спокійний вікенд у Нижньому Бінфілдісаме те, що мені було потрібно.
Тільки не подумайте, що я замислився над тим, щоб повернутися туди і залишитися жити. У мене навіть на гадці не було покинути Гільду з дітьми і почати нове життя під вигаданим імям. Таке трапляється хіба що в романах. Та чому б нишком не поїхати до Нижнього Бінфілда, провести там цілий тиждень наодинці?
Здавалося, це чудовий план. Я навіть мав гроші (у мене ще лишалося дванадцять фунтів у заначці, а на цю суму можна було дозволити собі цілком комфортне існування протягом тижня). Щороку, зазвичай у серпні чи вересні, я беру відпустку на два тижні. Та якби вдалося вигадати якусь історіющось на зразок далекого родича, який вмирає від невиліковної хвороби,думаю, що зміг би вмовити компанію розбити її на дві частини. Провести відпустку без Гільди. У травні, наприклад, коли квітне глід. Цілий тиждень у Нижньому Бінфілдібез Гільди, без дітей, без «Летючої саламандри», Елзмір Роуд, ниття через несплачені рахунки, гуркоту машиндовкола тиша і спокій!
«Але чому мені раптом закортіло поїхати до Нижнього Бінфілда?»запитаєте ви. Чому саме туди? Що я там робитиму?
У цьому й суть: я не мав жодного плану. Моїм єдиним бажанням було насолодитися спокоєм і тишею. Спокоєм! Колись у Нижньому Бінфілді було дуже затишно. Я вже розповідав, як там жилося до війни. І я не намагаюся додати барв, навпаки, скажу чесно: життя там було доволі нуднимвідчуваєш себе овочем. На думку чомусь спадає редиска. Тільки от редиска не відчуває страху перед начальством, її не мучить безсоння, не діймають роздуми про чергову кризу чи війну, що от-от прийде у твій дім. Тоді у наших душах панував спокій. Звісно, я розумів, що навіть у Нижньому Бінфілді життя не стоїть на місці. Та саме місто не повинно було змінитися. Довкола маєтку Бінфілд і досі ростуть буки, стежка і досі веде до греблі, а водопійне корито на ринковій площі, певно, стоїть на тому ж місці. Я хотів повернутися туди лишень на тиждень, насолодитися цим відчуттям. Щось на кшталт прагнення мудреців зі Сходу усамітнюватися в пустелях. І судячи з того, як розвивається ситуація, протягом наступних кількох років охочих утекти в пустелю побільшає. Станеться, як у Давньому Римі, де, як розповідав Портіус, був такий період, що відлюдників стало настільки багато, що доводилося мало не в чергу записуватися на печери.
Та я не збирався там медитувати. Все, що мені було потрібно, це привести нервову систему до ладу, перш ніж настануть смутні часи. І хіба хтось з головою на плечах має сумніви щодо того, що наближаються недобрі часи? Ми ще не знаємо, що саме чекає на нас, але впевнені, що воно не за горами. Можевійна, а можекриза, але ні на що добре сподіватися не доводиться. Хоч би куди ми рухалися, напрямок одиндонизу. До ями на цвинтарі. І пережити таке досить складно, якщо не відчуваєш внутрішньої рівноваги. Ця війна щось забрала в нас. Позбавила нас життєвої снаги, яку ми віддали їй до краплі. І не залишилося нічоготільки постійна метушня і біганина. Вічне змагання за додаткову копійку. Вічний гуркіт автівок, завивання бомб, телефонів, радіоприймачів. Нервова система виснажена, замість кісткового мозкупорожнеча.
Я додав газу. На душі стало добре від однієї думки навідатися до Нижнього Бінфілда. Знаєте, на що схоже це відчуттяніби зробити ковток повітря! Як велетенські морські черепахи, що виринають на поверхню, виставляючи носа, щоб наповнити легені повітрям, перш ніж знову зануритись у воду і зникнути серед водоростей та восьминогів. Усі ми задихаємося на дні помийної ями, та я знайшов спосіб, як з неї вибратися. Нижній Бінфілд! Я продовжував тиснути на газ, доки машина не розігналася на повну швидкістьдо сорока миль за годину. Вона торохтіла, наче залізна таця з посудом, і під це гуркотіння я мало не почав співати.
Та у цій діжці з медом була і ложка дьогтю. Гільда. Мене дещо осадила згадка про неї. Я збавив швидкість до двадцяти миль, щоб усе як слід обмізкувати.
Було зрозуміло, що рано чи пізно вона б про все довідалася. Щодо короткої відпустки у серпні я ще зможу якось викрутитися (скажу, що цього року контора не відпускає довше, ніж на тиждень). Навряд чи вона почне розпитувати про подробиці, скоріш за все тішитиметься, що вдасться зекономити на відпочинку. Дітей ми у будь-якому разі щороку відправляємо на місяць до моря. Головна проблема полягала в тому, щоб забезпечити собі алібі на тиждень травневої відпустки. Не можу ж я просто зникнути без будь-яких пояснень. Найкраще було б попередити її заздалегідь, що мене відправляють зі спеціальним дорученням до Ноттінгема, чи Дербі або Бристоля, чи деінде. Якби я попередив її за кілька місяців, це не мало б викликати в неї жодних підозр.
Однаково дізнається. Це ж Гільда! Спочатку зробить вигляд, що повірила, а потім потихеньку, але наполегливо таки докопається до правди і зясує, що у жодному Ноттінгемі, Бристолі чи Дербі я не був. Ніколи не припиню дивуватися цьому її вмінню. І як їй тільки це вдається? І бровою не поведе, принишкне, доки не знайде слабкого місця в моєму алібі, а тоді зненацька завдасть удару якимось невинним запитанням. І виявиться, що на мене вже зібрано цілий компромат: «Де ти ночував минулої суботи? Ти брешеш! Тягався з жінками! Подивись! Ось, що я знайшла на твоєму жилеті, коли чистила йогожіноче волосся! Подивись уважніше. Хіба моє волосся такого кольору?» І починається! Одному Богу відомо, скільки разів це повторювалося. Іноді вона мала рацію, іноді її звинувачення були безпідставними, та наслідки завжди ті саміще кілька тижнів ходить і бурчить. До столу не сядеш, не посварившись, а діти не можуть зрозуміти, що коїться. Сказати правдурозповісти Гільді, куди і навіщо збираюся поїхати,не вихід. Даремна затія. Хоч до судного дня їй пояснюй, усе одно не повірить.
Та до біса все це! Нащо перейматися завчасно? Самі добре знаєте, як ми можемо себе накручувати. Я знову додав газу. У голові зявилася ще одна ідеяще блискучіша за попередню. Поїду до Нижнього Бінфілда не у травні, а в другій половині червня, коли рибалки відкриють сезон: поїду і буду рибалити!
А чому б і ні? Мені ж так хотілося спокою. От риболовля мені цей спокій і подарує. Раптом у голові промайнула ще одна думка, та настільки грандіозна, що я аж кермо вивернув, зїхавши на узбіччя.
Я витягну тих велетенських сазанів зі ставка за маєтком Бінфілд!
І знову ж такиа чому б і ні? Хіба не дивно ми живемо, постійно думаючи, що те, що нам насправді хочеться робити, заборонено? Хто сказав, що мені не можна поїхати ловити тих сазанів? І варто було тільки озвучити цю думку, як весь задум став чимось примарним, майже нереальним. Саме так мені здалося в той момент. Ставок з величезними рибинами за маєтком Бінфілд умить перетворився на рожеву мрію з категорії бажань провести ніч з кінозіркою чи здобути перемогу у боксерському поєдинку важковаговиків. Але це не щось неможливе, це цілком реально. Снасті можна взяти в оренду. І хоч би хто володів зараз маєтком, хіба його власники не дозволять мені порибалити на їхній території за пристойну платню? Чорт із тими грошимая ладен віддати пять фунтів за день на ставку! Але скоріш за все будинок і досі порожній, і ніхто про той ставок так і не довідався.
Я сидів у машині й уявляв той ставок поміж тінистих дерев, що кишить рибою. Вона чекала на мене всі ці роки! О боже! Якщо сазани були таких велетенських розмірів тридцять років тому, то якими стали зараз?
III
Це сталося сімнадцятого червня, у пятницюна другий день риболовецького сезону.
Я без проблем владнав питання з роботою. А для Гільди підготував ретельно продуману легендусказав, що їду у відрядження до Бірмінгема (в останній момент навіть назвав готель, в якому мав би зупинитися«Роуботтем Фемілі енд Ко»). Я знав напамять адресу, бо кілька років тому контора винаймала там для мене номер. З другого боку, я остерігався, що Гільда захоче мені написати, бо я їду на цілий тиждень. Ще раз обдумавши все як слід, я частково довірився Сандерсумолодому комівояжеру з компанії «Гліссоідеальна мастика», який якось обмовився, що буде у Бірмінгемі вісімнадцятого, і я попросив його надіслати звідти Гільді мого листа, вказавши адресу готелю, про який тільки що згадував. У тому листі я повідомляв, що маю їхати в інше місто і щоб вона не писала на цю адресу. Сандерс усе зрозумів (принаймні, так йому здалося) і, підморгнувши, сказав, що вражений моєю активністю в такому віці. Тож з Гільдою питань теж не мало б виникнути. Подробиці її не цікавили, а навіть якби вона щось і запідозрила, в мене було залізне алібі.
Я поїхав через Вестергем. Стояв погожий ранок. Легкий вітерець гойдав крони тополь, крізь які пробивалися сонячні промені. Відкидаючи на поле тіні, по небу бігли хмаринки, мов зграя білих овечок. За містом мене наздогнав хлопець на велосипеді з рожевими, як яблука, щоками. Він розвозив морозиво. Наблизившись до мене, він засвистів так, що мені мало вуха не заклало. Я згадав, як і сам колись працював курєром, і ледь не зупинив його, щоб купити порцію. Майже всюди вже викосили траву, але сіно ще не склали у копиці. Воно лежало довгими акуратними рядами, наповнюючи повітря приємним ароматом, що змішувався із запахом бензину.
Я обережно їхавна низькій швидкості (пятнадцять миль за годину). Довкола панували ранкова тиша і спокій. У ставках поволі плавали качки, ніби насолоджуючись тим, що не треба пірнати у пошуках здобичі. В Нетлфілді, селищі за Вестергемом, на дорогу вибіг невисокий сивий чоловік у білому фартуху, розмахуючи руками і намагаючись привернути мою увагу. Тут усі знають мою машину. Я зупинився. Виявилося, що це містер Вівервласник невеликої крамнички, що стояла неподалік. У нього було до мене проханняні, він не хотів застрахувати життя чи бізнес, просто в нього закінчилися дрібні гроші, от він і питав, чи не можу я розміняти йому фунт «срібними». З дрібними грошима тут завжди проблема, навіть у пабах.
Я поїхав далі. Пшениця добряче вимахала, в деяких місцях сягала мало не до пояса, вкривши пагорби зеленим килимом, що переливався оксамитовими хвилями. Як жінка, подумав я: так і хочеться прилягти поруч. Трохи далі зявився дороговказ: праворучдо Падлі, ліворучдо Оксфорда.
Я ще не виїхав за межі «своєї дільниці», як її називали у конторі. Логічно було б повернути ліворуч і поїхати по Аксбриджській дорозі, та піддавшись імпульсу, я рушив звичним маршрутом. Я й досі відчував за собою провину. Але мав прийняти рішення, перш ніж дістатися роздоріжжя. Попри те, що я все владнав з Гільдою і роботою, зібрав валізи, а в кишені було аж дванадцять фунтів, у душу закрадалася спокусая знав, що не піддамся їй, та все одно було сильне бажання дати задній хід. Заспокоював себе тим, що доки їду звичним маршрутом, не порушую жодних обіцянок. Ще не пізно, ще можна повернутися назад, думав я. Зрештою, я міг заїхати у Падлі, навідатися до банку «Беркліз», поговорити з менеджером (це один із наших агентів), розпитати, як справи. Та й взагалі, я міг би повернутися додому і щиросердо у всьому зізнатися.
Діставшись роздоріжжя, я загальмував. Їхати чи не їхати? На частку секунди я мало не піддався спокусі. Але ні! Натиснувши на клаксон, я повернув ліворуч і виїхав на Оксфорд-роуд.
Ну от і все. Я зробив це. Вороття назад немає. Звісно, проїхавши пять миль, я все ще міг повернути до Вестергема, та продовжував мчати на захід. Можна навіть сказати, «летів на крилах». Та варто мені було зїхати з Оксфорд-роуд, як я вмить відчувїм усе відомо. Їмтобто всім тим, хто ніколи б не схвалив такої поїздки і всіляко намагався б їй перешкодити, тобто фактично всім.
Навіть більше, я немов відчував потилицею, що вони женуться за мною. Їх зібралася чимала компаніятих, кому ніяк не збагнути, нащо вже немолодому чоловікові зі вставною щелепою потайки тікати на цілий тиждень в місця, де він провів своє дитинство. А також тих, хто чудово розуміє мої спонуки і саме тому кістьми ляже, тільки б мене зупинити. Вся ця армія кинулася мене наздоганяти. Звісно ж, попереду Гільда, за неюдіти; їх наздоганяє гнівлива місіс Вілер, яка всім своїм виглядом дає зрозуміти, як сильно жадає помсти; міс Мінз теж намагається не пасти задніх (пенсне злетіло з носа, на обличчі застиг вираз бідолашної курки, якій ніяк не вдається вихопити у решти скоринку хліба). І куди ж без сера Герберта Крама і начальства з «Летючої саламандри» на їхніх «роллс-ройсах» та «іспано-суїзах»? Тут і весь офісний планктон з нашої контори, і жалюгідні бюрократи, що живуть по сусідству на Елзмір Роуд чи деінде: хтось штовхає вперед дитячий візочок, хтось центрифугу для замішування бетону, а хтось тарахкає на своїх непоказних «остінах-сімках». І всі ці надмірно допитливі особи, що постійно пхають носа не у свої справиті, кого ти навіть не знаєш, а вони керують твоєю долею: міністри, правоохоронці зі Скотланд-ярду, представники Ліги тверезості, чиновники Банку Англії, лорд Бівербрук, Гітлер зі Сталіним на парному велосипеді, священники, Муссоліні, папа римськийусі вони женуться за мною. Здається, я навіть чув їхні крики: «Цей розумник думає, що йому вдасться втекти! Йому здається, що він не такий, як інші! Надумав повернутися до Нижнього Бінфілда! Наздогнати його! Зупинити!»
Доволі химерне відчуття. Гонитва здавалася настільки реальною, що я навіть обернувся подивитися у заднє вікно. Та все це, напевно, через відчуття провини. Звісно ж, там нікого не було. Тільки запилюжена дорога з тополями на узбіччі.
Я ще додав газу, збільшивши швидкість до тридцяти миль. За кілька хвилин я наблизився до повороту на Вестергем. Ну що ж. Таки зважився. Шлях до відступу відрізано. Нарешті почала втілюватися в життя ідея, що зародилася в моїй свідомості у день, коли я отримав новий зубний протез.
Частина IV
I
Я потрапив до Нижнього Бінфілда через Чемфордський пагорб. До містечка ведуть чотири дороги, і швидше за все я б дістався туди, поїхавши через Волтон. Та я хотів їхати саме цим шляхомтак ми зазвичай поверталися додому після риболовлі на Темзі. На вершині пагорба перед тобою відкривається неймовірної краси вид на Нижній Бінфілд, що розкинувся в долині.
Тебе охоплює незвичне відчуття, коли повертаєшся до тих місць, в яких не був двадцять років. Думаєш, що памятаєш кожну дрібницю, але насправді помиляєшся. І відстані тепер інші, і всі визначні місця кудись ділися. Хіба цей схил не був крутішим? А поворот хіба був з цього боку? Та водночас у голові вмить відтворюються у найдрібніших деталях всі спогади, повязані з цими місцями. Згадуєш раптом полеяк воно виглядало холодної пори, коли дощило: трава відливає синню, а біля старої, прогнилої і вкритої лишайником огорожі стоїть корова і дивиться прямо тобі в очі. Двадцять років потому, коли повертаєшся назад, дивуєшся, не побачивши тєї корови з тим її поглядом.
На Чемфордському пагорбі я остаточно переконався в тому, що картина, яка всі ці роки поставала в моїй уяві, не мала майже нічого спільного з реальністю. За цей час тут багато що змінилося. Ця дорога раніше була із щебеню (і досі памятаю, як підскакував на велосипеді, проїжджаючи нею), а тепер її залили гудроном і, здається, розширили. Дерев поменшалоколись обабіч шосе росли щільні ряди буків, і часто їхні гілки перепліталися над дорогою, утворюючи арки. Тепер усе це зникло. Майже біля самої вершини пагорба я побачив щось абсолютно нове. Праворуч від шосе виднілося скупчення пістрявих будинків, як з обкладинки каталогу нерухомості, з широкими піддашшями, рожевими перголами та всілякими декоративними прикрасами. Самі знаєте, як виглядають ці котеджінадто елітні для того, щоб їх будували під лінійку один біля одного, от їх і розкидали по долині, зробивши окремий підїзд до кожного. Біля одного з них на білому щиті було написано: