ПАНСІОН ДЛЯ СОБАК
СІЛІГЕМ-ТЕРЄРИ
ЕЛІТНІ ЦУЦЕНЯТА
Цього тут точно раніше не могло бути. Згадав! На цьому місці ріс дубовий гай! Дерева висадили такими густими рядами, що вони зовсім не розросталися, залишаючись тоненькими, а навесні землю під ними вкривав килим анемон. І звісно, ніхто й ніколи не зводив жодні будинки так далеко від міста.
Нарешті я виїхав на пагорб. От-от переді мною, як на долоні, розкинеться увесь Нижній Бінфілд! І для чого вдавати, що в той момент у мене мало не перехопило подих? Моє серце шалено закалатало від самого лише передчуття того, що зараз я знову побачу своє місто. Якихось пять секунді воно зявиться. Ще мить! Я натиснув на гальма, заглушив двигун і... О Боже!
Так, звісно, ви вже, мабуть, зрозуміли, що я побачив. Та це вам зрозуміло, не мені. Тільки останній дурень міг розраховувати на щось інше, еге ж? Та мені це навіть на думку не спадало.
У голові миттю постало питання: а де Нижній Бінфілд?
Ні, не подумайте, що його зруйнували. Просто переді мною розкинулося велике промислове місто. А я ж і досі чудово памятаю (так-так, тут дарма нарікати на память), як виглядав Нижній Бінфілд звідси двадцять років тому. Головна вулиця була не довшою за чверть милі, а загальний план міста (за винятком поодиноких будинків на околиці) мав форму хреста. Головними орієнтирами слугували церковна вежа і димар пивоварні. Зараз же я навіть не міг їх розгледіти. Я дивився на море сучасної забудови, що розкинулося в долині, з обох боків набігаючи на схили пагорба. Праворуч виблискувало кілька акрів абсолютно однакових яскраво-червоних дахівмабуть, якісь муніципальні установи.
А куди подівся Нижній Бінфілд? Куди зникло місто, в якому я виріс? Певно, купа пістрявої цегли поглинула його, не лишивши шансу на виживання. З-посеред півдюжини димарів я ніяк не міг розгледіти того, що належав броварні. У східній частині зявилися два величезні заводи зі скла і бетону. Але це ж має бути на краще, спробував я себе втішити, переконуючи в тому, що такі зміни є свідченням прогресу. Припустив, що населення, певно, зросло тисяч до двадцяти пяти (в часи мого дитинства тут жило близько двох тисяч мешканців). Єдиним місцем, на якому не позначився плин часу, був маєток Бінфілд. Його ледь було видно, та все одно я бачив, як вдалечині біліє його цяточка в оточенні буків. Поки я розглядав краєвид, з-за пагорбів виринула зграя чорних бомбардувальників.
Я завів двигун і повільно поїхав униз. На півдорозі почали зявлятися перші будинки. Типові, практично однакові будівлі, що мало не нашаровуються один на одногодах на дах. Та перш ніж наблизитися до них, я загальмував. Ліворуч зявилося ще дещо абсолютно новекладовище. Я зупинився біля воріт, щоб краще його роздивитися.
Кладовище розкинулося акрах на двадцяти. На цих нових цвинтарях завжди почуваєшся незатишноголі стежки, нещодавно засипані жорствою, різко контрастують зі свіжими газонами, а недоладні янголи з мармуру скидаються на фігурки на весільному торті. Та найбільше мене вразило те, що раніше тут взагалі такого не було. Тобто у місті не існувало жодного окремого кладовищавсіх ховали на території церкви. Здається, раніше ця земля належала Блекету, де в нього була молочна ферма. Гнітючий вигляд цієї місцини з новою силою змусив замислитися над тим, як тут все змінилося. І річ не тільки в тому, що місто розрослося настільки, що виникла потреба виділити окремих двадцять акрів для того, щоб ховати небіжчиків, а в тому, що його вирішили зробити десь на висілках. І так всюди. Ви не помітили? У всіх нових містах цвинтарі розташовані на околиці. Ну-бо їх кудись подалі, щоб не мозолили очей! Навіщо зайвий раз нагадувати про смерть? Це простежується навіть у написах на могильних плитах: ніхто ж не пише «такий-то помер», завжди вигадують щось на зразок «пішов з життя» чи «заснув вічним сном». Раніше все було інакше. Раніше ховали у дворі церкви, і щодня, проходячи повз, ти бачив могилу свого діда, яка нагадувала, що колись і ти лежатимеш поруч. Ми не цуралися смерті. А в спекотні дні буквально відчували її запахне всі фамільні склепи були надійно замуровані.
Я дозволив машині тихенько скотитися з пагорба. Як усе це дивно! Ви навіть уявити собі не можете! По дорозі донизу я бачив перед собою привидів: дерев, огорож, корів. Здавалося, ніби я споглядав два світи водночас: наче крізь цей сучасний світ пробивалася картинка того, давнього. Ось поле, де бик гнався за малим Дженджер Роджерсом! А тут колись росли печериці! Та довкола більше не було ані полів, ані биків, ані грибів. Усюди самі лише будинкиневеликі, з червоної цегли, із запилюженими фіранками на вікнах і вбогими задвірками, що заросли буряном. Чоловіки вештаються, жінки витрушують килими, малеча грається на асфальті. І всінезнайомці! Витріщалися на мою машину, коли я проїжджав повз. А з другого боку, це я для них незнайомецьвони й гадки не мають, яким колись був Нижній Бінфілд, ніколи не чули ані про Шуттера, ані про Вотергола, містера Гріммета чи дядька Ізекіля. Бюся об закладвони цим не надто переймаються.
Дивно, як швидко люди до всього звикають. Не минуло і пяти хвилин відтоді, як я зачаїв подих, очікуючи побачити своє місто з вершини пагорба, а вже звик до того, що воно зникло, як загублене поселення інків у джунглях. Я цілком опанував себе. А на що я, власне, розраховував? Життя не стоїть на місціміста розвиваються, людям же потрібно десь жити. Ніхто ж мій Нижній Бінфілд не стер з лиця Землі. Він продовжував існувати, просто тепер був оточений будинками, а не полями. За кілька хвилин я побачу церкву, димар броварні, вітрину батьківської крамниці і водопій для коней на ринковій площі. Біля підніжжя пагорба дорога до міста розгалужувалася. Я повернув ліворуч і за хвилину заблукав.
Усе здавалося незнайомим. Не міг навіть пригадати, де раніше був головний вїзд до міста. Єдине, в чому я тоді був переконаний на сто відсотків,це те, що у давні часи цієї вулиці взагалі не було. Я проїхав по ній кількасот ярдівнепримітна занедбана вуличка, з фасадами, що виходять прямісінько на тротуар, на розі бакалійна лавка і невеликий пабі не припиняв запитувати себе: «Куди вона мене приведе?» Я загальмував біля жінки у засмальцьованому фартуху, яка крокувала тротуаром, висунув голову з вікна і запитав:
Перепрошую, чи не підкажете, як дістатися до ринкової площі?
Не підказала. З акценту стало зрозуміло, що для неї було звичним працювати на полях Ланкаширу. Зараз чимало таких на півдні Англії. Люди масово покидають проблемні регіони. Побачивши хлопчину в робочому одязі з інструментами, я вирішив спробувати ще раз. Цього разу мені відповіли на кокні:
Ринкова площа? Ринкова площа... Стривайте-но, треба подумати... А, може ви маєте на увазі Старий ринок?
Певно, саме «старий» мені і був потрібен.
Тоді вам треба повернути праворуч, а далі по колу.
Дорога виявилася довгою. Мабуть, я і милі не проїхав, але здавалося, що кілька. Будинки, крамниці, кінотеатри, каплички, футбольні майданчикивсе це було новим для мене. І знову зявилося відчуття, ніби за час моєї відсутності місто пережило ворожу навалувсі ці люди з Ланкаширу і лондонських передмість влаштували тут безлад, навіть не завдавши собі клопоту дізнатися і зберегти назви визначних місць. Утім, зовсім скоро я допетрав, чому наша ринкова площа стала для них Старим ринком. У центрі міста зявилася велика площа зі світлофорами (хоча площею її навряд чи можна було назвативона не мала чітко визначеної форми) і велетенською бронзовою статуєю лева, що впіймав орла (певно, якийсь меморіал). Навколо все нове, позбавлене фантазії! Ви, мабуть, і самі знаєте, як виглядають ці нові міста, що повиростали за останніх кілька років, наче гриби після дощу,Хейз, Слау, Дагенхем і подібні їм. Від них віє холодом, всюди червона цегла, вітрини дешевих крамниць із шоколадом за зниженими цінами і радіодеталями. От що я бачив зараз. Аж раптом потрапив на вулицю зі старими будівлямихай йому біс! Та це ж Головна вулиця!
І все ж таки память мене не підвела. Я знав тут кожен дюйм. Ще кілька сотень ярдіві я опинюся на ринковій площі. По той бік Головної вулиці мала бути наша лавкатуди я хотів піти після обіду. Я планував зупинитися у готелі «Георг». Тут кожен камінь викликає спогади. Мені були знайомі всі крамниці, хоча вони давно змінили вивіски, так само як і асортимент товарів. Крамниця Лавгроу! Крамниця Тодда! Велика темна крамниця з балками і даховими вікнами, де колись продавали тканини (тут працювала Елсі). І крамниця Гріммета! Певно, й досі бакалія. А зараздо водопою. Автомобіль, що їхав попереду, не давав її як слід розгледіти.
Нарешті, біля самої площі, машина повернула, і я побачив, що водопою більше немає. На тому місці стояв патрульний, що спостерігав за рухом автомобілів. Кинувши погляд на мою машину, він побачив, що на ньому немає знака «АА», і вирішив не вітатися.
Я звернув з площі й поїхав у напрямку до «Георга». Мене настільки вибило з рівноваги те, що зник водопій для коней, що я навіть забув глянути, чи на місці димар пивоварні. Від колишнього «Георга» лишилася сама лише назва. Фасад відполірували так, що тепер це місце було схоже на фешенебельний готель, навіть вивіску змінили. І хоча за двадцять останніх років я жодного разу не згадав про «Георга», дуже добре памятав стару вивіску. На недолугій картинці було зображено святого Георгія верхи на худому коні, що топче жирнючого дракона, а в кутку було написано «Вільям Сендфорд, художник і тесляр». Нова вивіска виглядала значно естетичніше. Відразу видноробота справжнього художника: святий Георгій на ній скидався на педика. Подвіря, де колись стояли фермерські візки, куди вибігали пянички, коли їх нудило, стало втричі більшим; бруківку залили бетоном, а по периметру зявилися гаражі.
Якось я зауважив, що людський мозок працює якимись ривками. Жодна емоція не триває вічність. За останніх двадцять хвилин я пережив справжній шок. Мене мало грець не вхопив, коли, дивлячись з Чемфордського пагорба вниз, я раптом усвідомив, що Нижній Бінфілд зник. Друге потрясіння сталося тоді, коли я усвідомив, що зник водопій. Я їхав вулицями міста в глибокому смутку, як біблійний мученик. Та варто було мені вилізти з машини, одягти свого фетрового капелюха, як всі похмурі думки пощезли. Стояла така погожа сонячна днина, у дворі було так добре, по-літньому: квіти у зелених горщиках і всіляка інша краса. До цього часу я вже зголоднів і шукав, де б перекусити.
З поважним виглядом заходжу до готелюкоридорні одразу ж підхоплюють мої валізи. Почуваюся успішною людиною, певно, і виглядаю відповідносолідний бізнесмен (якщо не зважати на авто). Добре, що вдягнув новенький костюм з фланелісиній в тонку білу смужку. Він мені пасує. За словами кравця, у ньому я виглядаю стрункішим. Бюсь об заклад, що того дня я міг би зійти навіть за біржового брокера. Як же приємно такого спекотного червневого дня, коли сонячні промені граються з пелюстками рожевих гераней на підвіконнях, опинитися у заміському готельчику, де на тебе чекає смажене ягня під мятним соусом. Не подумайте, що я люблю готелі (за все своє життя побував у стількох, що всіх і не пригадаю), у девяноста девяти випадках зі стаце конура «для сімейних пар і бізнесменів» на кшталт «Роуботтем», де я і мав би зупинитися (для Гільди), в якій ти платиш за ніч зі сніданком пять бобів, а отримуєш вологі простирадла і проблеми з кранами у ванній кімнаті. Та «Георг» став таким елітним закладом, що його майже неможливо було впізнати. Раніше він і на готель не тягнувзвичайнісінький паб з кількома кімнатами для тих, кому ніде заночувати; в базарний день тут можна було пообідати (фермерський комплекс: ростбіф з йоркширським пудингом, ситний яблучний пиріг і стілтонський сир). Тепер усе було іншим, окрім хіба що барної стійки, на яку я кинув оком, проходячи повз. Вона не змінилася. В коридорі, що зараз був застелений мяким килимом і прикрашений гобеленами із зображеннями сцен з полювання та іншими декоративними штуками, я згадав, як колись тут під ногами дзвеніли камяні плити, а у повітрі стояв міцний дух пива, перемішаний із запахом штукатурки. Елегантна молода жінка в чорній сукні, із завивкою (певно, адміністратор) попросила відрекомендуватися:
Бажаєте зупинитися в нас, сер? Так, звісно, сер. Як я можу до вас звертатися?
Я аж зніяковів. Такий важливий момент! Звісно, моє прізвище їй знайомене таке вже воно й поширене, та і вся наша родина тут похована. Наш рід оселився у Нижньому Бінфілді давно і був шанованимнижньо-бінфілдські Боулінги. І хоча не так просто пережити момент, коли тебе впізнають незнайомці, я з нетерпінням чекав на це:
Боулінг,чітко вимовив я.Містер Джордж Боулінг.
Боулінг, так, сер, записую. Б-о-а чи Б-о-у? Ви приїхали з Лондона, сер?
Жодної реакції. Їй не знайоме моє прізвище! Чорт забирай, вона ніколи не чула про Джорджа Боулінгасина Семюеля Боулінга, того самого Семюеля Боулінга, який щосуботи протягом тридцяти років заходив сюди випити своїх півпінти пива!
II
Їдальня теж була вже не та.
Я добре памятав, як виглядала стара зала, хоча ніколи тут не обідав: закопчений камін, бронзово-брунатні шпалери (я ніяк не міг зрозуміти: вони мають бути такого кольору чи просто з часом поруділи) і картина олією (роботи того самого Вільяма Сенфорда), на якій зображено сцену битви біля Тель-ель-Кебіра. Нині інтерєр був витриманий у середньовічному стилі: цегляний камін з виступом, на якому можна сидіти, величезна балка поперек стелі, обшиті дубовими панелями стіни, і всюди в очі впадали декоративність і фальш. Наприклад, балка була справді з дубу (певно, зняли зі старого вітрильника), але вона абсолютно нічого не підпирала, та й панелі виглядали підозріло. Щойно я сів до столу, як до мене підлетів вишколений офіціант, вправно розгортаючи серветку. Зробивши замовлення, я постукав по стіні за спиною: так і знав! Це не дерево, а якийсь штучний матеріал, пофарбований «під дерево».
Та обід виявився цілком пристойним. Мені принесли ягня під мятним соусом і пляшку білого вина (чи чогось іншого) з французькою назвою. Напій викликав легку відрижку, але добряче підбадьорив. Окрім мене у залі обідала ще одна жінкабілявка років за тридцять, судячи з виглядувдова. Кидаючи на неї короткі погляди, я роздумував, чи зупинилася вона в «Георгу», і міркував, як би її кудись запросити. Дивно, як плутаються наші відчуття: спершу я бачив привидів, минуле ніяк не відпускало мене. Ввижалися дебелі фермери, які, випроставши під довгими столами ноги і дзвякаючи по камяних плитах цвяхами у підборах черевиків, швидко працюють щелепами, ретельно пережовуючи гігантські порції ростбіфа, які, здавалося б, не під силу здужати пересічній людині. Й одразу перед очима столи з охайними білими скатертинами, келихами для вина і згорнутими серветками, весь цей фальшивий декор, роблена дорожнеча. І тут я подумав: «На мені новенький костюм, у кишені дванадцять фунтів. Хіба хтось колись міг уявити, що я, малий Джорджі Боулінг, повернуся сюди, та ще й на власному авто?» Цієї миті вино теплою хвилею розлилося по тілу, вдаривши в голову; я знову кинув погляд на білявку, уявляючи, як роздягаю її.
Перемістившись до бару випити бренді і запалити сигару (інтерєр тут так само був витриманий у середньовічному стилі, от тільки замість стільців стояли шкіряні крісла, а столи були зі скляними стільницями), я все ще бачив привидів. Та я не заперечував. Правду кажучи, я вже був напідпитку і чекав, коли та жіночка з їдальні буде проходити біля мене, щоб я міг з нею познайомитися. Але вона так і не зявилася. Готель я залишив вже по обіді.
Дійшовши до ринкової площі, я повернув ліворуч. Наша крамниця! Дивна річ: двадцять один рік тому, того дня, коли ховали матір, я проїхав повз, і мене зовсім не зачепили ані її занедбаний вигляд, ані спалена вивіска. Зараз же, після стількох років, коли деякі деталі батьківського дому вже стерлися з памяті, у мене скрутило шлунок від самої лише думки про те, що я от-от його побачу. Я минув цирульню: лишилася на місці, тільки хазяїн змінився. З її дверей повіяло теплим ароматом мигдального милане таким пряним, як той, давній, аромат рому і тютюну «Латакія». До нашої лавки лишалося якихось двадцять ярдів! Господи!
Над будівлею висіла вивіска, певно, зроблена тим самим майстром на всі руки, що намалював вивіску для «Георга»:
КАВЯРНЯ «У ВЕНДІ»
РАНКОВА КАВА
ДОМАШНЯ ВИПІЧКА
Кавярня!
Думаю, що у мене викликала б подив мясна лавка чи крамниця залізних виробів на цьому місці, та власне будь-що, окрім нашого насіння. Звісно, безглуздо вимагати чогось тільки на підставі того, що ти тут колись народився. Та я нічого не міг із собою вдіяти. Мушу сказатививіска відповідала концепції закладу на всі сто: блакитне драпування у вітрині, а посередині кілька стандартних кексів, вкритих шоколадною глазурю, з одненьким грецьким горішком, що стирчить, як вишенька на торті. Я зайшов досередини. Чаю мені зовсім не хотілося, та я мав побачити, що там і як.
Виявилося, що на кафе перетворились і наша крамниця, і колишня вітальня. Задній двір, де у нас стояв бак для сміття і де батько вирощував різнотравя, замостили бруківкою, поставили там деревяні столи, горщики з гортензіями і всілякі дрібниці. Переступивши поріг, я потрапив до приміщення нашої колишньої вітальні. І тут на мене чекали привиди минулого. Фортепіано, написи на стінах і двоє старих червоних крісел обабіч каміна, в яких мати з батьком сиділи по неділях, гортаючи свої улюблені тижневики «Люди» і «Новини звідусіль». Господарі оформили інтерєр у старовинному стилі (навіть «Георга» переплюнули): масивні столи на підпорах, ковані люстри, оловяні тарілки на стінах та інші елементи декору. До речі, ви ніколи не звертали уваги на те, як темно в таких кафе? Певно, елемент антуражу. Замість звичайної офіціантки мене зустріла дівчина в якійсь сукенці з візерунком і з невдоволеним виразом обличчя. Я замовив тільки чай, а мені його несли десять хвилин! Звісно, який чайзелений листовий, з Китаю, та такий слабенький, що його не відрізнити від води, доки не доллєш молока. Я сидів практично на тому самому місці, де колись стояло батьківське крісло. Присягаюсямайже чув, як він зачитує вголос уривок статті з «Людей» про літаючі машини чи про хлопчину, якого проковтнув кит, чи ще якусь нісенітницю. Емоції накрили такою потужною хвилею, що мені стало здаватися, ніби я потрапив сюди обманом, мене от-от викриють і виженуть, та водночас мене розривало від бажання розповісти комусь про те, що я тут народився, у цьому будинку, ба більше: відчуваю, що це місцемоє. У кафе не було інших клієнтів. Дівчина в сукенці крутилася біля вікна, і було очевидно, що моя присутність заважала їй поколупатися у зубах. Я попросив її принести шматочок кексу. Скуштував. Домашня випічка! Та де там! На маргарині та яєчному порошку. Та мені так кортіло з кимось поговорити, що я не стримався:
Давно ви живете у Нижньому Бінфілді?
Дівчина аж здригнулася, кинула на мене здивований погляд і промовчала. Я спробував ще раз:
Я й сам колись жив тут. Але давно.
І знову у відповідь ані слова, тільки якийсь ледь чутний звук. Кинувши на мене ще один холодний погляд, вона відвернулася до вікна. Зрозуміло. Не для того батьки ростили леді, щоб вона розмовляла з простими клієнтами. До того ж вона, мабуть, подумала, що я залицяюся до неї. Зрештою, навіщо їй знати, що я народився в цьому будинку? Навіть якщо вона в це й повірить, їй же начхати. Вона й гадки не має, що тут колись була лавка Семюеля Боулінга «Торгівля кукурудзою і насінням». Оплативши рахунок, я забрався звідси.
Прогулявся до церкви, остерігаючись і водночас сподіваючись, що хтось із земляків упізнає мене. Та дарма турбувався: на вулицях жодного знайомого обличчя. Таке враження, наче старе населення зникло, а його місце зайняло нове.
Діставшись до церкви, я зрозумів, для чого знадобилося нове кладовище. Двір був буквально забитий могильними плитами, а імена на половині з них були мені абсолютно незнайомі. Та було нескладно відшукати ті, які я знав. Я поблукав серед надгробків. Церковний сторож щойно викосив траву, і навіть тут стояв запах літа. Всіх моїх давніх знайомих уже не було серед живих. Мясник Гревіт і Вінкел, теж торговець насінням, власник «Георга» Трю і місіс Вілер з крамниці з солодощамивсі вони тепер тут. Шутер і Везеролл лежали поруч, але, як і в церкві, по різні боки алеї, наче суперники все ще змагалися, хто кого перекричить. Везеролл так і не дожив до ста років: «народився 1843-го», «пішов із життя 1928-го». Та протримався довше Шутера, як завжди, здолавши того: помер 1928-го. Тяжко йому, мабуть, довелося в ті останні два роки, коли ні з ким вже було вступити у вокальний двобій! Старого Гріммета накрили масивною мармуровою плитою, що формою нагадувала пиріг з шинкою і телятиною, ще й поставили залізну огорожу, а в кутку під дешевими деревяними хрестами спочивало все сімейство Сіммонсів. Всі перетворилися на прах. Старий Годжес зі своїми пожовклими від тютюну зубами, Лавгроу зі своєю пишною бородою, і леді Ремплінг з конюшим на задній приступці карети, і тітка Гаррі Барнса зі скляним оком, і Брувер з млина з постійно злим, схожим на темний горіх обличчямвід них усіх не залишилося нічого, окрім могильних плит і хтозна-чого під землею.
Знайшов могили батька й матері. Обидві мали пристойний вигляд: сторож час від часу косив траву. Дядько Ізекіль лежав трохи далі. Більшість давніх могил вони зрівняли, а каркаси деревяних рам, що стирчали над землею, прибрали. Що маєш відчувати, коли через двадцять років приходиш на могили батьків? Не знаю, що має відчувати решта, та можу описати власні відчуття: у моїй свідомості мати і батько досі живі, просто існують у паралельній реальності. Мати порається біля чайника, батько в окулярах, з припорошеною борошном лисиною і сивими вусамиобидва так і застигли навіки у моїй памяті, як на картині. А ця закопана в землю купка кісток не має до них жодного стосунку. І от, стоячи тут, я замислився: а що відчуває людина там, під землею, чи взагалі вона щось відчуває, чи до всього їй байдуже? Аж раптом мої роздуми урвала похмура чорна тінь, що прокотилася по мені холодною хвилею.
Озирнувшись, я побачив, як над головою пролетів бомбардувальник. Здається, від його гуркоту здригнулася земля.
Я зайшов до церкви. Вперше після повернення до Нижнього Бінфілда мене не переслідували привидипринаймні, так мені здалося. Бо тут усе лишилося без змін. Хіба що поповнилися ряди тих, хто спочиває вічним сном на подвірї. Навіть подушки для колін, здається, були ті самі. Той же запах пилу із солодкуватим духом тліну. Іо боже!діру у вікні так і не залатали, тільки зараз, увечері, коли сонце перекотилося на інший бік, його промені не ковзали по підлозі. Лавки теж старі: оця наша, а трохи далі та, на якій виспівував Везеролл, кидаючи виклик Шутеру: «Сигон, цар Аморейський, і Ог, цар Васанський!» І стерті плити у проході між лавками із залишками епітафій тим, хто спочиває під ними. Я присів роздивитися одну з плит біля нашої лавки. Напис на ній я знав напамять. Навіть шрифт закарбувався в памяті. Тільки одному Господу відомо, скільки разів за службу я перечитував його:
Тут................................син, дворянин
цієї парафії........................................вірою і правдою
Свої....................численні чесноти примножив.........
....................сумлінністю..........................................................
.........................................кохана дружина Амелія. і семеро
її доньок...
Відразу ж згадалося, як мене в дитинстві зачаровувало те протяжне «С-сссс». Завжди було цікаво, чи так само вимовлялися ці слова в давні часи.
Я почув кроки за спиною. Обернувшись, побачив чоловіка в рясі. Це був вікарій.
Ні, не якийсь там вікарій, а старий Беттертон, який служив у цій церкві ще за сивої давнинискільки себе памятаю, він завжди був тут. Десь з 1904-го. Відразу ж упізнав його, хоча він став зовсім сивим.
А от він мене не впізнав. Для нього я був черговим товстуном у синьому костюмі, що зайшов оглянути памятку. Після короткого привітання він відразу ж перейшов до традиційного монологу: запитав, чи я цікавлюся архітектурою, і почав розповідати, яку культурну цінність становить цей храм (його звели ще сакси), і далі в такому самому дусі. А тоді почав водити по колувід норманської арки біля входу до ризниці й до мідного барельєфа із зображенням сера Родеріка Бона, що наклав головою у битві біля Ньюбері. Я поплентався за ним з виглядом пса, якому щойно дісталося від хазяїна,так виглядають торговці середніх літ під час екскурсій картинними галереями чи старовинними соборами. Та чи сказав я, що знаю тут кожен закуток? Сказав, що яДжордж Боулінг, син Семюеля Боулінга (навіть якщо він і не памятає мене, та батька мав би знати); що я не тільки протягом десяти років слухав його проповіді й відвідував заняття з підготовки до конфірмації, а ще й був членом місцевої Спілки літературознавців і взявся читати «Сезам і Лілії», тільки щоб догодити йому? Звісно, ні. Я просто покірно йшов за ним і невиразно буркотів собі під носа щось на зразок того, що зазвичай кажуть, коли чують про солідний вік чергової памятки. Щойно я побачив його, вирішив: нехай думає, що я тут чужак. Як тільки зявилася нагода, вкинув до церковної скарбниці шість пенсів і вшився.
Але чому? Чому, нарешті побачивши знайоме обличчя, я не наважився сказати, хто я такий?
А тому, що двадцять років неабияк змінили його, і це мене, чесно кажучи, налякало. Ви, певно, думаєте, що він дуже постарішав. Зовсім ні! Він став виглядати молодше. І це справило на мене таке враження, що змусило замислитися над швидкоплинністю часу.
Нині Беттертону мало бути десь близько шістдесяти пяти, бо коли я востаннє його бачив, він був приблизно мого вікутоді йому було сорок пять. Коли ховали матір, у його волоссі вже зявилася перша сивина, а зараз воно стало зовсім білим. Та хай там як, але перше, що впало мені в очі,яким молодим він виглядає. Я завжди вважав його літнім чоловіком, хоча насправді це було не так. Памятаю, як у дитинстві всіх, кому перевалило за сорок, я сприймав як відпрацьований матеріалот-от розваляться на частини. Для мене не існувало віку після позначки сорок. Мій ровесник здавався мені тоді старішим за цього бадьорого діда. Господи помилуй! Мені ж самому сорок пять. Від цієї думки стало лячно.
То ось як сприймає мене двадцятирічна молодь, подумав я, пробираючись до виходу між могил. Старий пузань, що тільки те й робить, що крекче. Що ж, цікаво. Зазвичай я не переймаюся своїм віком. І чого б це я переймався? Ну, заплив трохи жирком, але ж і досі у розквіті сил, і на здоровя не скаржуся. Та й фізична активність мене не надто втомлювала, аромати троянд манять так само, як і двадцять років тому. А як щодо мого власного аромату? Наче у відповідь, небеса послали мені юну дівчину років вісімнадцяти. Вона пройшла зовсім близько від мене, і я встиг зловити її швидкий погляд. У ньому не було ворожості чи переляку. Вона глянула на мене з тією холодною відчуженістю, з якою часом дивиться тварина. Дівчина зявилася на світ у ті роки, коли я вже поїхав з Нижнього Бінфілда. Жоден з моїх спогадів не мав для неї ніякісінького сенсу. Вона, як тварини, жила геть в іншому світі.
Я повернувся до «Георга». Мені конче треба було випити, але бар відкривався тільки за півгодини. Я вирішив зачекати і сів погортати минулорічний випуск «Театру і спорту», коли це відчинилися двері й зайшла та сама білявка, можливо вдовиця, яку я побачив за обідом. Вмить мною оволоділо нестримне бажання. Страшенно закортіло провести з нею годину-другу, довести самому собі, що є ще порох у порохівницях, і байдуже, що в роті зубний протез. Зрештою, не така вже й велика в нас різниця у віці, подумав я (мені чомусь здавалося, що їй має бути років тридцять пять). Я сидів спиною до каміна, немов гріючи зад. А я непогано виглядаю в цьому синьому костюмі. Не завадило б трохи скинути жирку, та, як кажуть французи, я distingue. Солідний чоловік. Цілком міг би зійти за біржового брокера. Тоном світської людини я промовив:
Яка чудова нині погода, ви так не вважаєте?
Цілком невинна фраза. Правда ж? Не якесь там вульгарне «Ми раніше не зустрічалися?» Та я зазнав невдачі. Вона не відповіла. Підвівши від газети голову, кинула на мене такий нищівний погляд, від якого могли б повилітати шибки. Яке приниження! Її холодні блакитні очі пронизали мене, як кулі. Тієї ж миті я зрозумів, наскільки помилявся. Вона не з тих удів, які після смерті чоловіка фарбуються у білявок і чекають, коли їх запросять на танці. Переді мною була дамочка з верхів середнього класу, можливо навіть донька адмірала, яка виховувалася в одній із тих приватних шкіл, в яких грають у хокей на траві. А я все неправильно зрозумів. І неважливо, який на мені був костюм,я не тягнув на біржового брокера. По мені ж видно: типовий заїжджий гендляр, якому перепало трохи грошенят. Я шаснув до головного бару перехилити кілька пінт пива перед вечерею.
Пиво вже не те. Я добре памятаю, як смакувало старе пиво, яке варили в долині Темзи, і присмак в нього був «крейдовий». Я запитав у дівчини за барною стійкою:
Броварня і досі належить Бессемерам?
Як? Бессемерам? Ні-і-і, ви що, сер! Їх зжерли. Давно, ще до того, як ми сюди переїхали.
Приязній жіночці-барменші (я таких називаю «старшими сестрами») було близько тридцяти пяти; приємне округле обличчя, дебелі рукипостійно працюють з пивною помпою. Вона сказала назву картелю, який поглинув броварню Бессмерів. Чесно кажучи, зміну власника можна було відчути буквально на смак. Барна стійка тягнулася вздовж усієї стіни. Вона була розділена перегородками на кілька окремих барів. Навпроти двоє хлопців грали в «дартс», а з відсіку «Кухоль і пляшка» лунав бас хлопця, якого мені заважав розгледіти перестінок. Спершись своїми могутніми руками на барну стійку, барменша завела зі мною розмову. Я перелічив імена кількох людей, яких знав, але жодне з них їй не було знайоме. Сказала, що живе в Нижньому Бінфілді тільки пять років. Навіть не чула про старого Трюколишнього власника «Георга».