І тут я знову згадав про свій ставок. Побачивши, на що вони перетворили Нижній Бінфілд, я відчув те, що можна описати тільки як страх, що водойма могла просто зникнути. Можливо, я даремно тривожився. Я не міг знати напевно. Місто заполонила червона цегла, наш будинок перетворили на кавярню, набиту всіляким мотлохом, а Темзу споганили моторним мастилом і паперовими обгортками. Та, може, зайди ще не дісталися до ставка за маєтком Бінфілд і там досі повно велетенської риби. Можливо, про нього ніхто так і не довідався. Це було цілком імовірно. Там такі хащі із заростями ожини і завалами сухих гілок, а також густим дубовим підліском (буки так не обростають молоденькими деревцями), що більшості людей і на думку не спаде лізти туди. І взагалі, трапляються ж на світі дива.
Вирушив я пізно ввечері. Було вже, мабуть, пів на пяту, коли я дістався шосе, що вело до Горішнього Бінфілда. Десь посередині пагорба будинки скінчилися, а за ними розкинувся густий буковий ліс. Опинившись перед роздоріжжям, я повернув праворуч, щоб зробити коло і підїхати до маєтку Бінфілд з іншого боку. Зупинився, щоб краще роздивитися гай. Дерева ані трохи не змінилися. Залишивши авто на узбіччі біля крейдяного карєру, я вийшов і далі пішов пішки. Усе як раніше! Та сама тиша, ті самі купи листя, яке встеляє землю таким товстим шаром, що падаючи з року в рік, здається, ніколи не перегниває. Жодної живої душі, крім маленьких пташок на верхівках дерев, яких годі розгледіти. Неможливо повірити, що від гуркоту міста мене відділяє якихось три милі. Я почав пробиратися крізь хащі до маєтку. Було важко пригадати, яка саме стежина вела до моєї заповітної мрії. Аж от! Так, вона! Той самий крейдяний видолинок, де розбишаки з «Чорної руки» збиралися стріляти з рогаток і де ми вперше дізналися від Сіда Лавгроу, як на світ зявляються діти,того дня я зловив свою першу рибину. Було це сорок років тому.
Ряди дерев порідшали, і я побачив перед собою дорогу, що вела до маєтку Бінфілд. Звісно, старий прогнилий паркан знесли, а на його місці виросла висока цегляна стіна зі шпичаками нагорі, типова для психлікарні. Я почав міркувати, як потрапити досередини, аж раптом мені спало на думку, що я можу розповісти вигадану історію про психічно хвору дружину, для якої шукаю підходяще місце. Тоді вони точно не зможуть мені відмовити і покажуть усі їхні володіння. Сподіваюся, у новому костюмі я справляв враження чоловіка, який може собі дозволити помістити дружину у приватну лікарню. Та біля самих воріт я почав сумніватися, що ставок розташований на території лікарні.
Землі маєтку Бінфілд простягалися акрів на пятдесят, а територія закладу не займала більше десяти. Навряд чи власники ризикнули б залишити тут озерцевтомилися б витягати потопельників. Хатинка, в якій жив старий Годжес, лишилася на місці. Кинувши оком крізь залізні прути новеньких блискучих воріт, я подумав, що нічого тут не впізнаю. Галявини, квітники, стежки, посилані жорствою, і кілька людей (певно, психи), що з відстороненим виглядом блукають ними. Я пішов праворуч. Старий ставок, той, в якому я збирався рибалити, мав бути за кілька сотень ярдів звідси, а кінця нової огорожі я дістався вже ярдів через сто. Отже, озероза межами території лікарні. Здавалося, що стовбури дерев стали тоншими. До мене долинули дитячі голоси. Чорт забирай, ось воноозеро!
На мить я закляк на місці, не повіривши власним очам. Потім до мене, нарешті, дійшло, що сталося: всі дерева біля води вирубали. Озерце виглядало голим і зовсім не таким, як раніше,тепер воно нагадувало ставок у Кенсінгтонських садах. На березі всюди бавилися діти, на воді плавало безліч човнів, кілька старших дітлахів ганяли наввипередки на швидкісних човнах, яким управляють за допомогою спеціального важеля. Ліворуч, де раніше серед очеретяних заростей гнив сарай для човнів, тепер стояли павільйон і ятка із солодощами, а над ними, на великій білій вивісці, було написано:
ЕЛІТНИЙ ЯХТ-КЛУБ
ГОРІШНЬОГО БІНФІЛДА
Я подивився праворучсамі лише будинки, наче в якомусь передмісті. Ліс, що оточував озеро щільним джунглями, повністю знищили. Лишилося тільки кілька буків, що стриміли між будівлями. Та, маю визнати, будиночки були мальовничимидеякі з них витримані у стилі тюдорівської архітектури (як ті, що я побачив першого дня на Чемфордському пагорбі, тільки тут їх було значно більше). Як же я помилявся, сподіваючись, що тут і досі росте ліс! Тепер я збагнув, у чому річ: шматочок лісу площею не більш як півдюжини акрів поки що не зачепили, і так сталося, що до маєтку я пішов саме через цей його залишок. А Горішній Бінфілд, який у роки мого дитинства був тільки назвою місцини, перетворився на справжнє місто. Точніше, на окремий район Нижнього Бінфілда.
Я підійшов до берега. Діти бовталися у воді й страшенно верещали. Їх там була сила-силенна. Озеро виглядало мертвим: у ньому більше не було риби. Неподалік стояв чоловік, який наглядав за малечею: немолодий, з кількома пасмами сивого волосся, що прикривали лисину, в пенсне на добряче засмаглому обличчі. Було в його зовнішності щось дивакувате. Він був одягнений у шорти, сандалі й сорочку з розлогим коміром, та насамперед увагу привертав його поглядкрізь лінзи окулярів блищали неймовірно блакитні очі. Один із тих чоловіків, які назавжди лишаються юними. Зазвичай це палкі прихильники здорового харчування чи хтось зі спілки бойскаутівв обох випадках ті, хто жити не може без природи і відпочинку на свіжому повітрі.
А добряче розрісся Горішній Бінфілд,сказав я.
Він обернувся до мене.
Розрісся? Що ви, сер, ми не дозволяємо йому розростатися! Тут мешкають особливі люди, і ми цим пишаємося. Це лише невелике поселення, тільки для своїх.
Я мав на увазі, порівняно з тим, яким він був до війни,пояснив я.Я жив тут у дитинстві.
A-а, от ви про що. В такому разі маєте рацію, але це було до мене. Комуна Горішнього Бінфілдаце унікальний простір для життя. Такий собі окремий світ. Тут усе зроблено за проектом архітектора Едварда Воткіна. Ви, звісно, чули про нього? Ми живемо у гармонії з природою. Жодного звязку з містом,він вказав у напрямку Нижнього Бінфілда,із тим заводським пеклом.
Він добродушно засміявся, і його обличчя стало схожим на заячу мордочку. Й одразу ж, ніби я питав у нього, він почав у подробицях розповідати про життя в комуні Горішнього Бінфілда, про юного Едварда Воткінаархітектора з вишуканим смаком і відчуттям стилю доби Тюдорів, який розгледів на старій фермі перекладини єлизаветинських часів і придбав їх за смішні гроші. І про те, який він приємний юнакдуша компанії місцевого товариства нудистів. Кілька разів наголосив, що у Горішньому Бінфілді живуть особливі людине те, що у Нижньому. Тут вони намагаються облагородити сільську місцевість, а не засмітити її.
Вихваляються своїми містами-садами. Ми ж наш Горішній Бінфілд звемо «містом-лісом», хе-хе! Довкола тільки матінка-природа.Чоловік вказав на кілька дерев, що лишилися від того, що раніше було лісом.Споконвічна краса. Наші діти зростають на природі. Тут зібралися люди з особливим світовідчуттям і освіченістю. Три чверті з тих, хто живе тут,вегетаріанці. Місцеві мясники недолюблюють нас, хе-хе! Є серед нас і кілька видатних особистостей. Micс Хелен Тюрлописьменниця, ви мали чути про неї. Професор Воуддосліджує людську психіку. Така поетична натура! Йде гуляти в ліс, та так, що не докличешся до обіду! Каже, що розмовляє там з ельфами. А ви вірите в ельфів? От я, приміром, не виключаю їхнього існування, хе-хе. Але ставлюся до цього трохи скептично. Та світлини професора виглядають доволі переконливо.
Я почав думати чи не втік він, раптом, з місцевої психлікарні. Втім, ніцілком нормальний, просто дещо дивакуватий. Коли жив в Ілінгу, зустрічав таких: вегетаріанство, поезія, аскетичний спосіб життя, поклоніння природі, прогулянки босоніж по вранішній росі на світанку. Тоді дивак вирішив показати мені комуну. Від лісу не лишилося і сліду. Довкола будинки-будинки-будинки! Ви, мабуть, бачили колись такі хатинки з претензією на старовинні маєтки: дахи з візерунком, опори, встановлені виключно з декоративною метою, штучні сади зі ставками з бетону і пластмасові фігурки гномів, які можна купити у кожній квітковій крамниці. Перед очима одразу ж постає зграя фанатиків здорового харчування із середнім заробітком у тисячу фунтів на рік, що вірить у лісових фейрі. Навіть тротуари тут виглядали потворно. Довелося перервати тур. Якби в той момент у моїй кишені опинилася граната, я, жодної миті не вагаючись, витяг би її і пожбурив у перше-ліпше вікно. Я перервав свого гіда, поцікавившись, чи до вподоби тутешнім мешканцям сусідство із психлікарнею. Жодної реакції. Зрештою я зупинився і запитав:
Окрім цього, великого, десь тут неподалік має бути ще одне, менше озерце, хіба не так?
Інше озеро? Ні, воно тут одне.
Певно, його висушили,сказав я.А воно було глибоченьким, на його місці мала б лишитися чимала яма.
Уперше на його обличчі зявився збентежений вираз. Він почесав потилицю:
Що ж, ви маєте зрозуміти: ми тут живемо простим життям. Так нам подобається. Та іноді не так уже й легко перебувати далеко від цивілізації. Виникають певні незручності. На приклад, не до кінця відпрацьоване питання із санітарією. Сміття звідси вивозять, здається, тільки раз на місяць.
Тобто ви хочете сказати, що той ставок перетворили на сміттєзвалище?
Розумієте, природний хід речей потребує наявності...він трохи зашарівся, намагаючись замінити слово «смітєзвалище» більш підходящим.Треба ж нам кудись дівати консервні бляшанки і таке інше. Туди ми і зносимо весь непотріб, за дерева.
Ми пішли в той бік. Кілька дерев вони залишили, певно, для того, щоб приховати смітник. Ось і він. Мій ставок. Вони викачали з нього всю водуна його місці залишилася велика яма (футів двадцять-тридцять завглибшки), яка наполовину вже була заповнена консервними бляшанками.
Я подивився вниз.
Шкода, що його осушили,сказав я.Колись у цьому ставку водилася велика риба.
Риба? Вперше про це чую. Ви ж розумієте, що ми не могли лишити озеро посеред поселення. Тут би роїлося повно всіляких комах. Та це рішення ухвалили ще до того, як я сюди переїхав.
А давно звели ці будинки?
Здається, років десять-пятнадцять тому.
Я добре знав цю місцину до війни.сказав я.Тут довкола ріс густий ліс, і жодного будинку, крім маєтку Бінфілд. Та он там зберігся клаптик лісуя йшов крізь нього по дорозі сюди.
А, той гай! Це для нас святе місце. Ми вирішили ніколи його не забудовувати. Воно має особливе значення для тутешньої молоді, яка має зростати серед природи.Кинувши на мене пустотливий погляд, ніби збирається відкрити якусь таємницю, він додав:Ми звемо її «Долиною ельфів».
«Долина ельфів»! Здихавшись його, я повернувся до машини і поїхав назад до Нижнього Бінфілда. «Долина ельфів»! Ці люди споганили мій ставок своїми консервними бляшанками. Щоб їх грім побив! Кажіть що завгодно, називайте це як завгодно, та мене починає нудити, коли я бачу, як вони паплюжать Англіюзі своїми пластмасовими гномами, годівницями для птахів, «Долина ельфів» і горами консервних бляшанок на місці лісів.
Сентиментальний, скажете? Соціопат? Як можна дерева любити більше за людей? А такусе залежить від того, про кого конкретно йдеться. Є такі особи, яким єдине, чого хочеться побажати, так це підхопити якусь холеру.
Зїжджаючи з пагорба, я думав про те, що годі з мене цих спогадів про минуле. Який сенс у спробах навідатися до місцин зі свого дитинства? Тим паче, якщо їх більше не існує. Ковтнути б повітря! Але й повітря більше немає. Всі ми опинилися у помийній ямі, і купа сміття в ній сягає аж стратосфери. Ну й чорт з ним, навіщо виносити собі мізки? У мене ж іще є цілих три дні. Я трохи заспокоївся і припинив діймати себе думками про те, на що перетворився Нижній Бінфілд. Щодо рибалки, про це вже не могло бути й мови. Ото вже дурниця! Рибалити в моєму віці! Гільда мала рацію.
Залишивши машину в гаражі біля «Георга», я зайшов до вестибюля готелю. Було близько шостої. Хтось увімкнув радіо послухати новини. Краєм вуха я вловив кінець фрази диктора, який читав повідомлення під рубрикою «SOS». Зізнаюся, всередині у мене все похололо, коли я почув:
... де зараз у важкому стані перебуває його дружина Гільда Боулінг.
Оксамитовий голос продовжував: «Ще одне повідомлення із закликом про допомогу. Вілл Персиваль Шутт...», та більше я не слухав, спокійно прямуючи до барної стійки. З гордістю згадую про той моментя тоді й бровою не повів, жодним чином не виказав себе, щоб ніхто не впізнав у мені того самого Боулінга, про дружину якого щойно йшлося в новинах. У барі сиділа жінка власника готелю, яка знала, як мене звати (принаймні, бачила моє прізвище у журналі реєстрації), і ще двоє постояльців, з якими ми не були знайомі. Та я тримався гідно. Підійшовши до бару, замовив пінту пива, як робив це протягом кількох днів до цього.
Я мав усе як слід обмізкувати. До того моменту, як спорожнив свій келих майже наполовину, я вже прикинув, що до чого. По-перше, Гільда не перебувала у важкому стані. Я був переконаний в цьому. Коли я їхав, вона була цілком здорова, і цієї пори на грип не хворіють. Вона зімітувала недугу. Але для чого?
Вочевидь, це її чергова маніпулятивна схема. Скоріш за все, було так: якимось чином вона довідалася (це ж Гільда!), що я не поїхав до Бірмінгема, і в такий спосіб просто намагалася виманити мене додому. Їй несила було уявляти мене з іншою жінкою. Звісно, вона була переконана в тому, що я завів інтрижку на стороні. Інші причини мого вчинку Гільді навіть на думку не спадали. От вона й вирішила, що почувши про її хворобу, я відразу ж повернуся назад.
Але вона мене погано знає, подумав я, допиваючи пиво. Старого горобця на полові не обдуриш. Пригадав її попередні витівки. На що тільки Гільда була ладна, аби заскочити мене на гарячому! Памятаю, як під час одного з моїх відряджень вона звіряла маршрут моєї подорожі з картоюі все заради того, аби переконатися, що я не збрехав. А якось попхалася за мною до самого Кольчестера і заявилася до готелю, в якому я зупинився. Того разу її підозри підтвердилисяне напряму, але все виглядало так, ніби вона була права. Я ні на йоту не вірив у те, що вона захворіла. Ба більше, був упевнений, що це не так, але не міг пояснити чому.
Я замовив ще одну пінту, і ситуація вже не виглядала такою похмурою. Звісно, вдома на мене чекатиме скандал, але його все одно не уникнути. А доти я маю три вільні дні. Цікаво, та як тільки зясувалося, що більше не існує того, заради чого я приїхав сюди, мене все більше стала приваблювати ідея відпочинку. Побути далеко від домуот що мало значення. «Спокій, ідеальний спокій подалі від рідних»як співають у тій пісні. Аж раптом мені спало на думку, що я можу дозволити собі навіть інтрижку. Якщо вже Гільда підозрює мене в чомусь, то хай ці підозри будуть обґрунтованими.
Пиво розтікалося хмелем по тілу, і ця думка починала мене тішити. Не те щоб я зважився на зраду, але було б чудово зробити це саме зараз! Мені стало цікаво, як їй вдалося пробитися в ефір з повідомленням про невідкладну допомогу. Я й гадки не маю, як це можна влаштувати. Для цього потрібен висновок лікаря чи достатньо просто назвати своє імя? Бюся об заклад, це її напоумила подруга Вілер.
Це ж треба до такого додуматися, га? І на що тільки ладні піти жінки! Тут треба віддати їм належне.
VI
Поснідавши, я вийшов прогулятися ринковою площею. Стояв тихий прохолодний ранок: площа була залита тьмяно-жовтим світлом, що грайливо виблискувало променями на всіх поверхнях. Вранішні аромати змішувалися з димом моєї сигари. Раптом почувся гуркіт, і з-за будинків вилетіла зграя чорних бомбардувальників. Я підвів голову. Здавалося, з неба от-от посиплються бомби.
Наступної секунди пролунав ще один звук. Якби ви опинилися поруч, побачили б, як проявляється умовний рефлекс. Бо почув я свист снарядатут складно помилитися. І хоча я не чув цього звуку двадцять років, вмить його впізнав. Довго не роздумуючи, зробив те, що здавалося єдино правильним рішенням на той момент,упав долілиць на землю.
Може, і добре, що ви цього не бачили. Я був не на висоті. Розпластався на асфальті, як щур, якого причавило дверима. Доки решта довкола зволікали, я встиг перелякатися вдруге, подумавши, що помилився, виставивши себе цілковитим дурнем.
Та наступної миті пролунало: БУУУУУМ-БАААХ!
Спершу потужний грім, наче Судного дня, а тоді гуркіт, ніби на залізний лист впала тонна вугілля. Це валилася цегла. Мене ніби приліпило до землі. «Почалося,подумав я.Дядько Гітлер не забарився. Просто без жодних попереджень віддав команду».
І ще одна специфічна річ. Навіть у момент, коли пролунав той страшенний гуркіт, від якого мене буквально спаралізувало, я подумав про те, що у всьому цьому є щось грандіозне. Як описати відчуття від близького вибуху бомби? Це дуже складно зробити, бо страх заважає адекватному сприйняттю. Це ніби побачити, як розлітається на друзки метал; побачити, як шматується залізний лист. Та найбільше вражає відчуття того, що тебе щойно змусили подивитися в обличчя реальностіначе тебе розбудили, виливши на голову відро крижаної води, висмикнули зі світу мрій потужним вибухом бомби, і ця реальність є жахливою.
Довкола лунали крики, виск автомобільних гальм. Я чекав, що зараз упаде друга бомба, але цього не сталося. Підвівши голову, я побачив, як люди з лементом кидаються в різні боки. Автомобіль, що летів униз по вулиці, мало не занесло на тротуар. Якась жінка закричала: «Німці! Німці!» Праворуч від мене виникла біла пляма спотвореного страхом чоловічого обличчя. Він весь тремтів:
Що це? Що сталося? Що діється?
Почалося,відповів я.Це авіаудар. Лягайте!
Та друга бомба все не падала. Почекавши ще секунд пятнадцять, я знову підвів голову. Одні люди продовжували метушитися, намагаючись втекти, іншіяк укопані застигли на місці. Вдалечині за будинками здійнялася велика хмара чорного диму. Тоді я побачив дещо фантастичне. По той бік площі дорога йшла вгору, і з-за пагорба на мене летіло стадо свиней потворних свинячих писків. Трохи згодом я зрозумів, що то були не свині, а просто школярі у протигазах. Мабуть, бігли до бомбосховища. Позаду летіла найбільша з-поміж нихміс Тоджерс. Та тієї миті це видовище справді нагадувало стадо свиней.
Ледь підвівшись, я пошкандибав через площу. Люди трохи оговтались, і на місці, куди впала бомба, вже збирався натовп.
Як ви, мабуть, здогадалися, то був не німецький бомбардувальник. Ніяка війна не почалася. Просто випадкова аварія. Час від часу бомбардувальники здійснювали тренувальні польоти, і цього разу хтось помилково натиснув не на ту кнопку і скинув бомбу. Мабуть, йому добряче дісталося від керівництва. Паніка скінчилася доволі швидко: до того часу, як начальник військово-поштової служби зателефонував до Лондона дізнатися, чи оголошено Британії війну (йому відповіли «ні»), всі вже знали, що інцидент стався випадково. Та на якийсь часможливо, на хвилину, можливо, на пятькілька тисяч людей довкола повірили в те, що почалася війна. На щастя, це тривало недовгоще хвилин пятнадцять, і ми б лінчували першого «шпигуна».
Я пішов слідом за натовпом допитливих. Бомба впала у провулку, де дядько Ізекіль колись тримав крамничкубуквально за пятдесят ярдів від того місця. З-за рогу лунали вигуки «О-о-о!» Мені вдалося дістатися туди за кілька хвилин до прибуття швидкої та пожежників і, незважаючи на натовп з півсотні людей, побачити абсолютно все.
Перше враженнянад містом пройшла злива з цегли і овочів. Всюди було розкидане капустяне листя: бомба влучила в овочеву лавку. У будинку праворуч знесло частину даху, палало перекриття, решта будинків довкола теж зачепилов них були розбиті вікна. Та всі погляди були спрямовані на будівлю зліваодна з її стін з боку овочевої лавки була повністю зруйнованатак, ніби хтось відсік її ножем. На диво, кімнати на горішньому поверсі не зачепило. Таке враження, наче дивишся на ляльковий будиночок. Комоди, крісла, пожовклі шпалери, постіль, в якій ще кілька хвилин тому хтось спав, нічний горщик під ліжкомусе як годиться, окрім того, що бракує стіни. Та нижні приміщення добряче понівечиложахлива мішанина з уламків шафи, столу, клаптів скатертини, шматків цегли, тиньку і решток того, що лишилося від рукомийника. Банка з варенням, що прокотилася по підлозі, залишила за собою тонкий багряний слід поруч зі смужкою крові. І серед усього цього лежала людська нога. Одна нога, в штанині, в чорному черевику з фірмовою набійкою на підборі. Ось чому люди вражено ойкали.
Мені захотілося лишитись і роздивитися все уважніше. Струмок з крові змішався із сиропом. Як тільки приїхали пожежники, я пішов назад до готелю збирати речі.
Досить з мене Нижнього Бінфілда, подумав я. Повертаюся додому. Звісно, я не поїхав відразу. Так робити не годиться. Коли трапляється щось подібне, треба обговорити те, що сталося, з людьми, поділитися з кимось враженнями. Того дня у місті буквально зупинилося виробництвовсі тільки те й робили, що говорили про бомбу: який тут стояв гуркіт і які перші думки прийшли в голову. Жінка з бару сказала, що її почало трясти від страху і тепер, після такого сюрпризу, вона точно не зможе вночі заснути. Хтось із переляку так підскочив, що аж відкусив собі кінчик язика. Виявилося, що тільки в нашій частині міста подумали про наліт німецької авіації; в інших районах були певні, що стався вибух на панчішній фабриці. Трохи згодом (я прочитав про це в газеті) Міністерство військово-повітряних сил відправило на місце трагедії чиновника, щоб той оцінив збитки, а після опублікувало повідомлення, в якому називало наслідки інциденту «невтішними». Зрештою, бомба убила тільки трьох: власника овочевої лавкийого звали Перрот, і подружжя старих по сусідству. Тіло жінки змогли впізнати, а от особу чоловіка встановили по взуттю. Від Перрота нічого не лишилосянавіть ґудзика від штанів, щоб провести бодай якусь церемонію прощання.
По обіді я розрахувався і виїхав з готелю. В кишені лишалося три фунти. В цих маленьких акуратних готельчиках знають, як обдерти людину мов липку, та я й сам не рахував грошей, коли йшлося про випивку і сигари. Новеньку вудочку з риболовними снастями лишив у номері. Нехай забирають. Мені вони більше ні до чого. Цей урок коштував мені фунт. І його я засвоїв. Не личить товстунам за сорок рибалити. Мрія залишилася мрієювідтепер рибалитиму хіба що уві сні.
Так незвично усвідомлювати, як змінюються з часом відчуття. Що саме я відчув, коли вибухнула бомба? В момент удару, звісно, мало не знепритомнів від страху, та потім, дивлячись на зруйнований будинок і скривавлену ногу, здригнувся так само, як від вигляду наслідків аварії на дорозі. Видовище не для тих, у кого слабкі нерви. Це стало останньою краплею. В той момент я зрозумів: досить з мене відпустки. Але, чесно кажучи, мене не торкнуло це видовище до глибини душі.
Та виїхавши за околиці Нижнього Бінфілда, я відчув, як емоції повернулися з новою силою. Знаєте, як воно буває, коли їдеш сам в машині. Досі не можу сказати, в чому саме причина (можливо, це нескінченна вервечка дерев на узбіччі дороги чи звук двигуна), але щось налаштовує на певний лад. Схожі відчуття виникають, коли їдеш у потязіздається, що починаєш бачити речі з іншого боку. Все, що до цього викликало сумніви, раптом розклалося в голові по поличках. Передовсім, я приїхав до Нижнього Бінфілда знайти відповідь на запитаннящо на нас чекає? Гра почалася і шляху назад немає? Чи є шанс повернутися до життя, яким ти жив раніше? Що ж, я знайшов відповідь: колишнє життя в минулому, і спроби його повернутидаремна трата часу. Все одно що намагатися запхати Йону назад до черева кита. Тепер я був у цьому впевнений. Та не очікую, що ви поділяєте мої відчуття. І навіщо я взагалі сюди приїхав? Стільки років я навіть не згадував про Нижній Бінфілдвін просто існував десь на задвірках памяті, чекаючи на слушний момент, і от, коли цей момент настав, зясувалося, що мого міста вже не існує. Мені подумки хотілося кинути гранату в котрийсь із тих будинків, а зрештою Королівські повітряні сили не пошкодували півтонни тротилупросто прикра помилка.
Наближається війна. Кажуть, розпочнеться 1941-го. І якщо й справді вибухне, то скільки буде розбитого посуду, зруйнованих будинків, кишок клерків, розкиданих по фортепіано, придбаному в кредит. До чого це я? Скажу вам, чого мене навчила поїздка до Нижнього Бінфілда,цього не уникнути. Всього того, про що ви постійно думаєте, але боїтеся визнати через страх, переконуючи себе в тому, що цей кошмар відбувається десь далеко, в інших країнах, але це не про нас. Бомби, черги за їжею, ґумові кийки, колючий дріт, військові однострої, гасла, плакати з обличчями вождів, дула кулеметів, що стирчать з вікон. Усе це станеться. В цьому немає жодного сумніву. Тікати нікуди. Звісно, ви можете спробувати опиратися, або заплющити очі і вдавати, що нічого не сталося, або ж схопити важкий молоток і кинутися трощити пики. Та вороття немає. Це треба прийняти.
Я натиснув на газстареньке авто злетіло пагорбом угору (ледь двигун не згорів), минаючи вязи, пшеничні поля і корів, що паслися обабіч дороги. До мене повернулося те саме відчуття, що й того січневого дня, коли я прогулювався по Стренду, щойно отримавши свій новенький зубний протез. Немов у мене прокинувся дар передбачати майбутнє. Здавалося, що я бачу всю Англію, всіх людей, які тут живуть, і весь жах, який чатує на них. Хоча навіть тоді у мене іноді зявлялися сумніви. Світ такий великий, і це трохи заспокоює. Тільки подумайтеїдеш, а довкола безмежні простори, і все це в межах одного графства. Наче не в Англії, а десь у Сибіру. Поля і букові гаї, ферми і церкви, села з маленькими овочевими крамничками і качки, що ховаються у заростях очерету. Хіба ж усе це може зникнути? Навряд чи. Тим часом я виїхав на Аксбріджську дорогу і наближався до передмістя ЛондонаСаутголлу. За вікном вишикувалися шереги однакових потворних будинків, до яких щовечора повертаються їхні власникижити своїм пристойним родинним життям. А далі відкривається великий лондонський світ з вісьмома мільйонами мешканців, які звикли до свого життя і не хочуть його змінювати: вулиці, площі, провулки, житлові будинки, паби, лавки зі смаженою рибоювсе це простягається на двадцять миль. Не існує таких бомб, які б могли порушити їхню повсякденну рутину. Такий собі впорядкований хаос з мільйонів життів! Ось Джон Сміт вирізає з газети купони на футбольний матч, Білл Вільямс розповідає перукареві чергову побрехеньку, а місіс Джонс повертається з пивом увечері додомуі таких вісім мільйонів! Хіба ж вони не впораються? Хоч бомби і снарядита люди продовжуватимуть жити так, як жили раніше.
Мрії! Ілюзії! Хай би скільки було тих людей, а війни вистачить усім. Наближаються важкі часи, а разом з ними й армії вимуштруваних хлопців. А що далінавіть не знаю. Це взагалі мене не цікавить. Одне зрозуміло: якщо у вашому житті є щось, що ви особливо цінуєте, попрощайтеся з цим зараз, бо все звичне і дороге серцю котиться у прірву з розпеченими кулеметами.
VII
Та варто було підїхати до свого району, як мій настрій різко змінився.
Раптом у голові сяйнула думка: а що як Гільда насправді захворіла?
Вплив середовища, самі розумієте. У Нижньому Бінфілді я був цілком упевнений в тому, що з нею все гаразд, а всю цю історію з хворобою вона затіяла тільки для того, щоб я повернувся додому. Та щойно я потрапив до Західного Блечлі, як вязниця під назвою «Гесперід Естейт» прийняла мене у свої обійми з цегли, відновивши звичний хід думок у голові. Настрій понеділка, коли здатен тверезо оцінювати ситуацію. Нарешті усвідомив, якою ж нісенітницею була ця ідея поїхати до Нижнього Бінфілда: згаяв пять днів відпустки на копирсання в минулому, яке вже не повернути, а по дорозі назад мучив себе переживаннями щодо дня прийдешнього. Дня прийдешнього! Та що він готує таким хлопцям, як я? Триматися за свою роботуот наша перспектива на майбутнє. Щодо Гільди, то вона і під бомбардуванням думатиме про ціни на масло.
Яким же я був дурнем, запідозривши її у брехні. Вона нічого не вигадувала! Та їй би забракло для цього уяви! Те, що я почув з радіоприймача, було правдою. Вона насправді захворіла. Господи! Можливо, саме цієї миті вона десь стогне від нестерпного болю, а можливо, помирає... Мене вразило відчуття відчайдушного страху, що крижаним холодом розлився по тілу. Додавши газу, я полетів вниз по Елзмір Роуд, вискочив з машини, навіть не поставивши її у гараж, і побіг до будинку.
Певно, я все ще кохаю Гільду, скажете ви. Не знаю, який саме сенс ви вкладаєте в слово «кохання». Ви маєте теплі відчуття, наприклад, до свого обличчя? Мабуть, ні. Але ж ви себе не уявляєте без ньогоце частина вас. Те саме я відчуваю і до Гільди. Коли все добре, вона мене страшенно дратує, та у мене мороз по шкірі від однієї думки про те, що вона страждає від болю чи може померти.
Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив дверів ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.
Гільдо!крикнув я.Гільдо!
Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?
Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи девята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:
Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у пятницю.